+9 Київ
Ми вийшли з транспорту на площадку. На нас чекали. І ми ж знали, що так буде. Нас попереджали, що готується провокація, але хто думав, що це будуть ті самі бідні, змучені жінки, ледве живі від страху та переживань старі, які ще вчора цілували нам руки й притискали до сердець.
Зараз вони стояли натовпом, який почав лементувати, як за відмашкою, ледь ми вийшли з транспорту й вийшли на площадку. А ми йшли їх рятувати...
...Натовп накачати й розлютити дуже просто. Укинь ідею – образливу, зневажливу, гидку ідею. Скажи, що ті, хто зараз приїде, – втілення ваших страхів, вашого горя й біди. А потім тихенько дай сигнал:
– Фас!
Допомагає алкоголь. Дуже сильно розкачує натовп алкоголь. Але, маючи певний досвід, можна впоратися й без алкоголю.
І натовп посунув на нас. Ми не встигли озирнутися, як лементуючі люди оточили нас міцним колом, до нас тягнулися руки – брудні руки людей, які сиділи у своїх схованках тижнями без води, без елементарних засобів гігієни, ці руки здавалися кощавими лапами зомбі, плоть злізала з них вонючими шматками, здавалося так. Такі страхітливі картинки робить страх. Нам було страшно. З нами було четверо бійців, на всіх чотири автомати, по два ріжки в кожного і по дві гранати, що висіли на розгрузках. Почувся характерний клац. Ми похитали головами – ні, не можна. Це просто люди. Це були просто люди.
Але вони ладні були розірвати нас на шмаття, їхні кощаві брудні пальці тягнулися до наших горлянок, хтось уже вхопився за прядку волосся. Наші четверо бійців, стоячи поза периметром натовпу, були білими, я це добре запам'ятала. Рідко коли я бачила настільки зблідлих людей. Стріляти було не можна – не стріляти неможливо. І наші бійці були другим периметром цієї мізансцени – ріденьким таким, малопомітним серед натовпу периметром.
Третім периметром були наші супутники. Медики, волонтери, наші водії. Вони з острахом дивилися, як нас засмоктує натовп, але нічого не могли вдіяти, хоч і розуміли, що вони стануть наступною поживою для цього розлюченого, 100-голового, 200-рукого, 100-горлянкового чудовиська.
Четвертим периметром, найспокійнішим, було чорне коло чоловіків. Нас попередили про цих чоловіків. Нам сказали, що вони – головні діючі особи в цій провокації. Одягнені в чорні штани й чорні куртки, у чорні шапочки-плювочки, вони стояли досить струнко, як перевдягнені військові. Ким вони, власне, і були. Це були диригенти дійства, його режисери й розпорядники. Ті самі, хто накачував натовп і направляв його. Перевдягнені російські військові та сепаратисти, колаборанти на службі. Вони стояли четвертим рясним периметром, і зрозуміло було, що на постріли наших чотирьох бійців ці чорні зможуть відповісти власними пострілами. "Що ж, ви знали, що можлива провокація, тож отримайте провокацію", – наче відповідали нашим зляканим поглядам їхні спокійні ухмилки...
...Я розповідаю не про Космач. Ви помилилися.
Це було 6 лютого 2015 року в Дебальцевому. Ну, знаєте, отому східняцькому містечку, де "геть усі сепаратисти", як часто люблять у нас казати. Це сталося в Дебальцевому, куди приїхали українці, щоб рятувати українців же від обстрілів.
Це саме сталося 7 лютого 2024 року в Космачі. Ну, знаєте, в отому західному містечку, де "геть усі нащадки Шухевича", як теж у нас часто полюбляють казати. Де українці нападали на українців, не жаліючи навіть дитини. Як не жаліли ніколи дітей під час подібних подій.
Розумієте, у чому річ... У натовпу немає топографії, національності, історії чи пам'яті предків. Натовп – він завжди однаковий. Чи буде це натовп, який раптом іде громити євреїв: "А чо вони?" Чи це натовп, який накачали спеціально навчені росіяни, які заполонили Дебальцеве в лютому 2015 року. А чи це натовп, який хтось так професійно накачав у Космачі. Хто ж його накачав? Хто він, цей негідник? Невже оті чорні, що стояли по периметру й нахабно нам посміхалися, дібралися навіть до заходу України? До колиски українського спротиву? Невже це російські ДРГ туди дійшли?
Та ні. Ніхто туди не дібрався, не приїхав, не прилетів. Вони завжди жили там і завжди це вміли – накачувати натовп. Як і самі натовпи добре вміють це – накачуватися за командою.
Я вслуховуюся й чую голоси цих чорних, цих накачувачів натовпу. У них теж немає національності.
– Я вважаю, що Україні треба відмовитися від Донбасу, – каже Василь Шкляр, совість і окраса письменництва України.
– Ви приїхали сюди, щоб забрати наших чоловіків! – кричать жінки з натовпу.
Ви не повірите, але вони кричать в унісон – і Шкляр, і отой космацький натовп. І головна мета їхнього крику – роз'єднати Україну.
– Треба казати Михайлик, а не Міша, – лагідним скрипучим голосом каже нам орлиця Фаріон і додає: – А отой "Азов", той збрід – це несправжні українці.
Вона так говорить уже про загиблих і про тих, кого катують саме зараз у полоні, їх катують росіяни, й Ірина Фаріон підходить до змучених тіл і б'є їх чобітком під пах.
– Так, то несправжні українці! І нічого забирати наших чоловіків! На ваш фронт! – вторить їй натовп.
І ці голоси однакові.
– Бідні хлопчики, за що вони гинуть? Треба припинити цю братовбивчу війну... – голосить уже мертва Ніна Матвієнко, а п'яний натовп вторить їй:
– Ой, летіли дикі гу-у-уси... І треба припиняти цю війну-у-у...
– У-у-у... – гуде натовп Дебальцевого, кощаві руки зомбі тягнуться до нашого одягу, хапають за волосся, здається, нас готові розірвати, та де там, нас дійсно готові розірвати, ми відриваємо руки від курток, вириваємо пасма волосся, нам треба вижити в цьому натовпі, який нас уже приговорив...
...Ми вижили тоді.
Ми знайшли можливість вирватися. Це було досить дотепно. Ми привезли із собою медикаменти. І Наташка, знаючи, що немає в осадженому місті нічого дорожчого за медикаменти, показала рукою в сторону машини з медикаментами й закричала:
– Там лекарства!
І далі ми всі тільки дивились, як рве машину і б'є одне одного натовп. Дикий. Накачаний. Істеричний. Натовп напівдиких людей, які втратили, здавалося, усе людське.
Натовп не має національності й топографії. Натовп – це однакове чудовисько, чи то в Дебальцевому, чи в Санжарах, а чи в Космачі, чи, може, в Бердичеві, а чи у Львові початку минулого сторіччя. Але завжди четвертим периметром стоять навколо натовпу диригенти в чорному. То ті, кому вигідно було накачати й випустити дикий натовп.
Мої дорогі фейсбукери. Інстаграмери. Тік-токівці. Телегушники.
Коли ви бачите, як вам кричать – та що завгодно, аби в натовпі, аби всі разом і в єдиному обуренні! – замисліться і спиніться. Спиніться, щоб хоч хвильку подумати.
Хто я?
Що я роблю?
Для чого я це роблю?
– Я за президента такого-то, а всі, хто проти, ідіоти!
– Я за військового ось цього, а всі, хто проти, вороги!
– Я проти блогера (блогерки) такої-то, ату його (її), ату!
– Я у 21 рік!
(Останнє – не більше ніж жарт).
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
