+12 Київ
Гинуть найкращі... І це вже закон, така загальноприйнята мантра – зробити пісне обличчя і, глибокодумно киваючи, зронити:
– Гинуть найкращі.
Слухайте, що я вам скажу, і не кажіть, що не слухали.
Гинуть різні. Загибель на фронті не означає автоматичного зарахування до пантеону найкращих людей. Викиньте ту набридливу мантру, заради бога, і спробуйте сказати просто:
– Людина загинула. Се человек.
Але буває так, що гинуть Ті, Що Тримають.
Що тримають?
Усе.
Вони падають – і падає небо. Земля починає крутитися в іншу сторону. Руйнується те, що так довго будувалося. І ми лежимо й підвестися не можемо. Бо загинув той, хто тримав наш світ.
...Яким він був? Невже дійсно найкращим?
Різним він був. Входив до наших життів або тихо й лагідно, нагодувавши дуже вчасно квасолевим супом. Або влітаючи до располаги і з голосним обуренням покрикуючи:
– Шлепери! Знову бардак розвели!
...починав наводити порядки.
Або розповідаючи чергову байку. Боже, яким він був оповідачем. Боже, чому ж ми не включали диктофони, коли він плів чергову оповідь, а оточуючі каталися від сміху, тримаючись за животи, де вже побулькував квасолевий супчик.
Чи то був гороховий супчик? У Станиці, у тому недобудованому ресторанчику. Хто пам'ятає? Чомусь стало важливо згадати, яким був той супчик, зварений ним. Після того, як він уже нарепетувався:
– Шлепери!
...і навів порядок.
Я бачила і знала, як він сміявся і як він танцював зі своєю коханою, безмежною своєю любов'ю. Знала, як він психує і як спокійно й настійливо рекомендує саме оцю машину, от саме цю, ось дивіться, мамуль, ми зробимо отак...
Я двічі бачила, як він плакав.
Уперше – коли розповідав про бій, до якого вони мчали й не встигли. Бій, де гинули побратими. Він розповідав із тихим відчаєм, і він не пробачив тому, хто спинив їх тоді наказом.
До речі, тоді він уперше й назвав мене мамулею.
А вдруге бачила я його сльози, коли він розказував, як малий син узяв мамин телефон, знайшов там номер батька і сам подзвонив. І спитав:
– Татку, а коли ти до нас приїдеш?
– Ваня, ти плакав? – спитала я.
– Мамуля, я ревів білугою, – відповів він.
Він повертався додому, де Льоля й діти. Але знову йшов звідти на фронт. Без пафосу й високих слів, бо він, традиційний виголошувач промов на будь-якому застіллі батальйону:
– Шановні браття й сестри, дорога родино...
...умів сказати про найвище найпростішими словами.
Чи ж був він найкращим?
Я не знаю. Але він був таким, без кого жити неможливо. Неможливо складно.
Він був серцем нашого світу.
Тим, хто тримає цей світ...
Я не знаю, як ми піднялися після його загибелі. Ми, мабуть, так і не піднялися. Але ми мусимо йти вперед, хоч так, зігнутими й придавленими вагою труни, де його тіло, вагою його смерті. Бо він би не зрозумів. Бо треба йти.
Не соромлячись сліз.
Відкидуючи пафос.
Встигаючи на свої бої, як устиг він. Устиг майже на всі бої.
І на той, останній.
Тут я писала про нього. Не напишу краще.
Я йду, Ваня. Хоча й досі не знаю, як можна йти цим світом без тебе? Без серця батальйону. Без серця нашого світу.
Да, Ванєчка, да...
Іван Дацко. Позивний Еван.
Батальйон імені генерала Кульчицького.
Загинув 17 квітня 2022 року.
Його іменем названо вулицю у Дрогобичі...
Джерело: Diana Makarova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
