+5 Київ
Зрозуміти і не викаблучуватися.
Бабуся мені розповідала таку історію. Під час війни в евакуації її з донькою (моєю майбутньою мамою) поселили в Шимкенті, в одному будинку разом із літньою парою також евакуйованих. Вони нормально спілкувалися, доки бабуся не дізналася, що дружина евакуйованого єврея – німкеня-емігрантка зі ще кайзерівської Німеччини. Усе, більше вона з ними спілкуватися не могла просто фізично.
Здавалося б, у чому ця німкеня винна? І бабуся розуміла, що ні в чому. Але розмовляти з нею не могла. Думаю, тоді в 1942 році, якби вона дізналася, що німецького туриста в Африці з'їла акула, це б її також розвеселило.
Звісно, така ненависть – абсолютно ірраціональна.
Проте під час війни жертви ненавидять усіх, хто носить на собі бренд, лейбл, паспорт-етикетку країни-агресора. І винен у цьому лише той, хто цю агресію розв'язав. Так було й у ту війну, так є й у цю.
Росіяни, подобається нам це чи ні, ми – громадяни держави-агресора, тому багато українців терпіти нас не можуть апріорі, без розбору "особових справ". Це неминучий наслідок злочинної війни, яку веде проти України Росія. Треба просто розуміти причини такого ставлення і не нарікати. На тлі жахливих злочинів російської армії проти українців це, загалом, така дрібниця.
Джерело: Игорь Эйдман / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
