+2 Київ
300 днів тому я вперше почула, як вибухають ракети. Сумнівів не було– війна. Я вийшла на балкон, запалила і довго дивилася в червоно-помаранчеву заграву на горизонті. Вікна мого 17-го поверху виходять туди, на кордон із Росією, до якої 40 км. Усього 40.
Дивно, але в перші хвилини, години і, мабуть, навіть дні, я вперто переживала якусь наївну, дурну стадію заперечення.
– Цього не може бути!
Не може бути, не може, ні. Я пам'ятаю, як запалила другу цигарку й подумала – нас лякають, залякують, це бутафорія, холості. Тому що насправді цього не може бути.
П'ята ранку. Я побоялася заходити в кімнату до доньки. Сподівалася, вона спить, а коли прокинеться, усе вже закінчиться.
– Вона не помітить!
Я вийшла надвір із собакою. Паніка, яку я там побачила, мене вразила. Під'їздом бігали люди з валізами, жінки кричали, діти плакали. На дорогах були жахливі затори, у банкоматах черги, на заправках – смертовбивство. Захотілося просто кричати на них:
– Ви збожеволіли, це ж не насправді!
Мені соромно сьогодні згадувати себе про ту, 300-денної давності.
Ту, яка не відрізняє ще залпи "Градів" від вибухів "Іскандерів".
Ми того ранку зовсім розгублено блукали з Гектором парком. Гримало. Пес, як маленький, тулився до моїх ніг. Величезний грізний доберман.
Перший дзвінок був від мами:
– Ганнусю, тікайте! Хоч кудись подалі від кордонів!
Мама плакала. Мама. Тоді ще моя жива мама.
Я казала: "Матусю, не панікуй, скоро все закінчиться".
Тільки, коли донька занедужає у вологому підвалі, коли тварини на стресі схуднуть до невпізнанності, коли над нашим дахом із моторошним дедалі гучнішим свистом полетять винищувачі, я нарешті прийму, що все це – насправді.
5 березня я напишу такі рядки: "Ніколи нікому, навіть запеклому ворогові, не побажаю обирати між дитиною й батьками".
Це моє персональне пекло, чистилище, яке тепер завжди буде зі мною. На землі й на небі, у війні й у мирі.
У майбутній фільм про цю війну обов'язково має увійти епізод зі звичайної квартири спального району Харкова, де мати й донька під гуркіт вибухів виють, заглушаючи сирени повітряної тривоги. Одна на колінах, здавленим криком: "Пробач", друга, згорбившись, тихим стогоном: "Виживи".
І знову я не вірила. Не вірила, що прощаюсь із батьками назавжди.
Я потім ще багато у що не могла повірити. У тому розумінні, що я не піддавала сумнівам факти, просто моя сутність, не знаю, мої цінності не давали мені змоги прийняти цю жахливу картину світу. Буча, Ірпінь, маріупольський пологовий будинок, театр із написом "Діти", вокзал у Краматорську, торговельний центр у Кременчуці, Північна Салтівка, останками якої я сьогодні воджу екскурсії для іноземних журналістів.
І це неймовірне море жовто-блакитних прапорів на 18-му цвинтарі. Алея слави. Океан. Безодня.
Я не можу проїжджати повз без сліз, без істерики, без крику.
– Господи, чому? За що?! Цього не може бути. Я не можу в це повірити.
300 днів повномасштабної війни. 290 днів у розлуці з донькою. 120 днів із дня смерті мами. 76 днів із дня смерті тата. 10 днів до Нового року.
О 12.00 я загадаю бажання. І віритиму в нього.
Віритиму.
Джерело: Анна Гин / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
