-6 Київ
"Азербайджанський Нюрнберг".
Ми чекали 26 років. Ми терпіли зруйновані будинки, спалені села, табори вимушених переселенців. Ми спостерігали, як світ говорить про "складний конфлікт" і "дипломатичний компроміс", поки наші міста залишалися під чужим прапором. Сьогодні Азербайджан каже: годі чекати. Сьогодні настає момент, коли історія ухвалює свій вирок.
Я виріс разом із болем Карабаху. Ми дорослішали не під звуки дипломатичних дебатів, а під розповіді про втрачені будинки, зруйновані цвинтарі, спалені села. Слово "окупація" для нас, громадян Азербайджану, було не терміном, а станом національного приниження, яке розтягнулося на десятиліття.
Я пам'ятаю втомлені очі людей, які вірили у справедливість, але дедалі частіше запитували: "Невже це залишиться без відповіді?" Майже 1 млн азербайджанців були позбавлені своїх домівок, а Карабах і прилеглі до нього сім районів Азербайджану багато років були під окупацією Вірменії, за якою стояли Росія і Захід. А світ у цей час говорив про "баланс", про "пошук компромісу".
Під егідою Мінської групи ОБСЄ десятиліттями тривав переговорний процес. Росія, Франція, США переконували Азербайджан чекати й казали нам, що ця проблема не має воєнного розв'язання, і переконували нас вести ці брехливі переговори, які влаштовували всіх, окрім Азербайджану. Але неможливо нескінченно чекати на повернення своєї землі, так само як і неможливо торгуватися про суверенітет.
Трагедія Ходжали – не абзац у звіті, а особистий біль кожного громадянина Азербайджану. Це пояснює, чому справедливість для Азербайджану завжди є емоційною, бо за нею стоять долі людей.
2020 року історія змінила перебіг. За 44 дні під час другої карабаської війни Азербайджан зробив те, що десятиліттями не могли зробити переговори. Спочатку було звільнено від окупації частину Карабаху й сім прилеглих до нього районів, а за ще три роки після одноденної блискучої контртерористичної операції наша держава відновила повний суверенітет над усією своєю територією. Це був не сплеск емоцій. Це було відновлення права, яке закріплюють міжнародні резолюції.
Але відновлення території – лише половина історії. Друга половина – це відповідальність.
Коли в Баку розпочалися судові процеси над лідерами сепаратистського режиму, в азербайджанському суспільстві народилося визначення – "Азербайджанський Нюрнберг". Це метафора, але вона дуже точна. 1946 року людство вперше вимовило: злочини проти людей не можна виправдати політикою. Нагадаю, що тоді на лаві підсудних поряд із лідерами нацистів, чиї руки були по лікоть у крові мирних громадян, серед засуджених був і Альберт Шпеєр – людина системи, представник еліти, який намагався бути "технократом". Історія не прийняла його виправдань, і хоча він і уникнув смертної кари, але його також засудили до 20 років, які він повністю відсидів у в'язниці Шпандау.
Сьогодні в Баку засудили не ідентичність і не народ. Засудили рішення. Засудили проєкт "міацум", який держав увесь регіон у конфлікті, коли можна було шукати мир. Засудили тих, хто відкидав пропозиції скласти зброю й набути громадянства Азербайджану.
Особлива увага на цьому судовому процесі була прикута до Рубена Варданяна, відомого у світі як "гаманець Кремля", котрий фінансував свого часу війну на Донбасі проти України. Але, попри цей факт його біографії, багато його прибічників по всьому світу, особливо такі, як скандально відома Саманта Павер, ллють крокодилячі сльози й говорять про гуманізм щодо цього злочинця. Але історія оцінює не слова, а дії. У переломні моменти еліти роблять вибір – іти до миру чи розпалювати конфлікт. Рубен Варданян і політичні сили, які стояли за ним, свій вибір зробили, і сьогодні цей їхній вибір розглянули в суді й Рубена Варданяна, так само, як свого часу й пособника нацистів Альберта Шпеєра, засудили до 20 років в'язниці. Такі самі строки, включно з довічним покаранням, дістали й інші лідери вірменських сепаратистів.
На Мюнхенській конференції з безпеки під час інтерв'ю, яке дав президент Азербайджану французькому телеканалу, журналіст озвучив запитання про звільнення засуджених вірменських сепаратистів. Президент Ільхам Алієв відповів дуже жорстко й порівняв вірменських сепаратистів із гітлерівськими нацистами. Було видно, що відповідь президента Азербайджану не сподобалася як самому журналісту, так і тим, хто за ним стояв, але всередині Азербайджану його слова сприйняли абсолютно інакше – як голос народу, котрий надто довго мовчав. Неможливо вимагати від нації, яка пройшла через десятиліття болю, говорити про справедливість пошепки.
У цій статті я також звертаюся й до вірменського суспільства. Цей процес – не суд над вами. Це суд над політичним курсом під назвою "міацум", який привів Вірменію до ізоляції, до нових втрат, до покоління, котре виросло в атмосфері конфронтації.
Сьогодні перед Вірменією стоїть вибір: мир чи знову війна? Прем'єр-міністр Нікол Пашинян говорить про мир, про нову сторінку у відносинах як з Азербайджаном, так і з Туреччиною. Але мир між Азербайджаном і Вірменією неможливий, якщо вірменське суспільство й далі віритиме, що історію можна переписати силою.
"Азербайджанський Нюрнберг" – не демонстрація сили. Це межа, за якою закінчується політика й починається відповідальність. Азербайджан раз і назавжди закрив питання території, але азербайджанський народ ніколи не закриє питання історичної пам'яті, оскільки народ, який забуває свої трагедії, ризикує пережити їх знову.
Азербайджан надто довго слухав промови "данайців, які дари приносять", і читав їхні резолюції, і тому ми говоримо сьогодні Вірменії та її суспільству: епоху сепаратизму завершено, так само як і епоху безкарності. Двері до миру між нашими народами відчинені, але вони не відчиняються в один бік, це вулиця із двостороннім рухом. Тепер реальність вирішує сама, і вона є остаточною. Як казав Отто фон Бісмарк: "Великі питання часу вирішують не промовами й резолюціями, а залізом і кров'ю".
Джерело: Ramis Yunus / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
