У мене нуль емоцій через знесення погруддя Пушкіна в Харкові. Але побачивши дівчинку, яка танцює з прапорцем України в Херсоні, я ридаю весь ранок

Дивлюся відео, як зносять погруддя Пушкіна в Харкові, і не відчуваю нічого. Ні жалю, ні радості, ні ностальгії.

Сама дивуюся, адже мають бути якісь переживання. Це ж такий величезний пласт – від "чего тебе надобно, старче" з дитячого садка, до "меня покинул тайный гений" з улюблених уроків літератури.

Люди обговорюють, сперечаються, сваряться. А в мене нуль емоцій.

Мій терапевт каже: "Шукай будь-які тригери, щоби розморозитися, знову почати відчувати, пережити біль і йти далі".

Я й шукаю. Ось дивлюся відео і копаюся в пам'яті. Намагаюся знайти хоч далекі образи студентських побачень, напевно ж були перші квіти у сквері біля кучерявого погруддя.

Не пам'ятаю. Дивлюся на цю бронзову голову, яку тягне екскаватор, і мені байдуже. Абсолютно.

Перемкнула.

Дівчинка років п'яти танцює з крихітним прапорцем України на центральній площі у щойно звільненому Херсоні. Ридаю весь ранок.

Моя пташко золота, усе в тебе буде добре. Ти – вільна!

Ну який, нахрін, Пушкін, люди?

Джерело: Анна Гин / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора