0 Київ
Уже менше ніж через рік наш світ, імовірно, житиме у новій реальності. Реальності, в якій збільшиться ймовірність ядерної війни і вже не діятиме американсько-російський Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь 2010 року, термін якого спливає вже дуже скоро — 5 лютого 2021 року. Як відомо, сьогодні і Вашингтон, і Москва не можуть дійти згоди щодо його продовження.
Утім, виглядає доволі символічним, що 50-річчя набуття чинності Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року збігається у часі з питанням щодо майбутнього даного американсько-російського документа, адже саме у статті VI ДНЯЗ його учасники зобов’язалися "в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню гонки ядерних озброєнь у найближчому майбутньому та ядерному роззброєнню, а також про договір про загальне і повне роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем". Мабуть, буде незайвим згадати, що ця стаття була включена до тексту ДНЯЗ саме завдяки настійливим вимогам неядерних держав, які згодом неодноразово висловлювали своє невдоволення тим, як ядерні держави виконують узяті на себе, згідно з цією статтею, зобов’язання.
Тісний зв’язок між ДНЯЗ і скороченням ядерної зброї визнавали і продовжують визнавати реально мислячі політики та експерти. Так, автор ґрунтовної "Історії дипломатії від 1919 року до наших днів" Жан-Батист Дюрозель наголошує: "12 червня, відразу після того, як Асамблея ООН ухвалила резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору про нерозповсюдження, президент Джонсон зійшов на трибуну і запропонував СРСР переговори з припинення будівництва антиракетної мережі", на що 27 червня Радянський Союз відповів пропозицією про обмеження систем доставки ядерної зброї.
У цьому контексті доцільним також буде зазначити, що предметним американсько-радянським переговорам стосовно скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь завжди передувала низка важливих кроків зі створення клімату взаємної довіри. Так, на початку 70-х років були укладені між США та СРСР угоди про зменшення безпеки виникнення ядерної війни та про заходи з удосконалення лінії прямого зв’язку 1971 року. Важливою віхою став і Договір між США та Радянським Союзом про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) від 26 травня 1972 року, одночасно з яким була підписана тимчасова угода про деякі заходи у сфері обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
Окрім цього, у червні 1973 року між США та СРСР була укладена угода про запобігання ядерній війні, у якій серед іншого йдеться про "утримання від загрози силою або її застосування проти іншої сторони, проти союзників іншої сторони і проти інших країн за обставин, які можуть поставити під загрозу міжнародний мир та безпеку". До речі, цю угоду Росія також грубо порушила 2014 року, окупувавши Крим і розпочавши агресію на сході України.
На піку розрядки — 18 червня 1979 року — Сполучені Штати та Радянський Союз підписали у Відні Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. А на хвилі завершення "холодної війни" — 31 липня 1991 року — був підписаний радянсько-американський Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (так званий СНО-І).
Початок процесу приєднання України, Білорусі та Казахстану до ДНЯЗ у якості неядерних держав дозволив суттєво зміцнити міжнародний мир та безпеку і вийти у 1993 році на підписання американсько-російського договору про подальше скорочення озброєнь (СНО-ІІ), який так і не набрав чинності з огляду на суперечки між Вашингтоном і Пекіном стосовно виходу США з Договору ПРО 1972 року.
Утім, визнання важливості збереження атмосфери передбачуваності у чутливій ядерній сфері, а також існування на той час взаємного розуміння щодо необхідності забезпечення сталої стабільності утворили необхідні передумови для підписання 8 квітня 2010 року в Празі американсько-російського Договору про подальші заходи зі скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (який у деяких джерелах називають "Празький договір", ДСНВ-2010 або СНО-ІІІ).
Згідно з його положеннями, кожна зі сторін скорочує та обмежує свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), пускові установки МБР, балістичні ракети підводних човнів (БРПЧ), пускові установки БРПЧ і ядерні озброєння важких бомбардувальників (ВБ) таким чином, щоб через сім років після вступу договору в силу й у подальшому їхня сумарна кількість не перевищувала: 700 одиниць розгорнутих МБР, розгорнутих БРПЧ і розгорнутих важких бомбардувальників (ВБ); 1550 одиниць боєзарядів для них; 800 одиниць розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок МБР, розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок БРПЧ та розгорнутих і нерозгорнутих ВБ.
Сторони також зобов’язалися обмінюватися даними і здійснювати відповідну верифікацію виконання положень договору.
За останніми даними Державного департаменту США, згідно з положеннями договору, сторони мають:
Таблиця: sylaichest.org
Разом із тим, виглядає так, що сьогоднішня Російська Федерація почала діяти всупереч суті і ДНЯЗ, і згаданого Празького договору, оголосивши 1 березня 2018 року на увесь світ агресивні плани щодо розробки "нового покоління міжконтинентальних ракет", "малопомітних крилатих ракет", "безпілотних підводних апаратів", "гіперзвукового авіаційно-ракетного комплексу", "планеруючого крилатого блоку", "бойових лазерних комплексів" тощо. Навряд чи можна було продемонструвати світовій спільноті більш безвідповідальний крок і представити більш недвозначну загрозу міжнародній безпеці і системі контролю над озброєннями.
Не можна не визнати, що сам характер цих нових і перспективних російських озброєнь також свідчить про плани нанесення першого удару та реальну стратегію ведення війни і таким чином дещо дезавуює демонстративно миролюбний характер нещодавнього указу російського президента про засади державної політики Російської Федерації у сфері ядерного стримування.
Як відомо, в останні роки ситуація у світі кардинально змінилася: Сполучені Штати та Росія знову стали вважати одна одну геополітичними опонентами, з’явилися нові види неядерних високоточних озброєнь, що наближаються до стратегічних, та інші види загроз, зокрема у кіберсфері. Прискорилася гонка озброєнь, зокрема активно розвиваються нові системи протиракетної оборони (ПРО). Усе це суттєво підриває традиційну американсько-російську військово-політичну концепцію взаємного ядерного стримування.
На світову арену впевнено вийшов Китай зі своїми великими економічними можливостями і військово-політичними амбіціями, чим де-факто утворив геополітичний трикутник США – Росія – КНР. І, якщо китайські стратегічні ядерні сили та їхній потенціал не будуть обмежені відповідними тристоронніми або іншими угодами, це неодмінно вплине на глобальний баланс сил. Сьогодні цю реальність дуже добре розуміють у Вашингтоні, а також, попри гучні пропагандистські заяви, – у Москві.
Нестабільність збільшується і через наявність у цих держав значних запасів так званої тактичної ядерної зброї (ТЯЗ), що значно частіше, ніж стратегічна, розглядається як засіб ведення військових дій. Точні дані наразі відсутні, однак, за інформацією джерел, що заслуговують на довіру, можна приблизно визначити наявність у США близько 1200 одиниць ТЯЗ, із них 500 у стані боєготовності, з яких орієнтовно 200 – у Європі. Росія ж має орієнтовно 5400 одиниць ТЯЗ, з яких щонайменше 2000 у стані боєготовності.
Між тим не можна виключити того, що відсутність консенсусу між США та Росією щодо продовження Празького договору 2010 року не лише підвищить градус нестабільності на міжнародній арені, але й стане потужним сигналом для так званого горизонтального розповсюдження, тобто збільшення числа бажаючих отримати ядерну зброю. Оволодіння нею все частіше розглядається багатьма у світі в якості єдиного засобу збереження національного суверенітету в умовах існуючої невизначеності в міжнародних відносинах. А це вже не може не турбувати Україну, яка свого часу не лише позбулася ядерної зброї, але й згодом стала жертвою підступної агресії з боку ядерної держави – члена Ради Безпеки ООН.
Джерело: Sylaichest.org
