На горизонті виростає рядок вибухів. А я думаю: "От ще 100 разів влучить не по нас, а що потім? Може, я колись ще сіятиму хліб і триматиму новонароджені колоски в руках?"

Місцевий житель пропонує мене підвезти на мотоциклі. Так, так, звісно, я погоджуюся! Сідаю, і відбувається те, що відбувається завжди, коли сідаю на мотоцикл: я прокидаюся й починаю бачити, як сяє світ. Сяє з усіх боків Донбас – із хмар, із чорної ріллі, з яристих дібров, а я спеціально не одягаю темні окуляри, щоб побільше Донбасу проникло через мої очі. Скрипить на зубах родючий пил, запилений заєць тікає від нас нашим же маршрутом, нарешті звертає вбік, у рідку, мабуть, запізно посіяну пшеницю.

Як у колисках хитається ніжне зерня, жене полями хвилясті візерунки. 100 днів вегетації пшениці й кожен день на сантиметр відмінний від попереднього, блаженний по-своєму.

Ніяка інша людська їжа не отримує такої ласки від сонця й вітру, тому до неї особлива шана. І особливе прокляття тим, хто топче працю хлібороба. Я вперше побачив священний гнів в очах хліборобів у 2008 році у Грузії, наступ росіян споганив жнива. Тепер я бачу той самий біль, що кричить до самого Всевишнього, тут, на моїй рідній землі.

Ми їдемо мотоциклом між хлібних полів, а в небі хтось ніби плеснув долонями, і до двох невеличких хмаринок додалася третя. Вона перетворюється, стає то медузою, то рибою, то зайцем. Ми їдемо мотоциклом, а на горизонті виростає рядок вибухів, дим чорними руками тягнеться й хапає небо. Але надто далеко, звуку ми не чуємо за мотором. Водій починає гадати, у яке село чи місто це прилетіло, називає назви, щоразу змінює думку, міркує про номери військових частин, котрі стоять на тій ділянці. А я думаю: "От ще 100 разів влучить не по нас, а що потім? Може, з такими карколомними змінами долі, як у мене, я колись ще сіятиму хліб і триматиму новонароджені колоски в руках?"

Горизонтами весь час гримлять громи. Але я їм кажу: ''Ні''. Ні, війно, ні! Не тобі я маю намір віддати своє життя. Як і кожна людина, я ж не уникну смерті, але, але...

О, Всесвіте, я ж маю право голосу, я ж маю право вибрати? Нехай то будуть гори – я стану частинкою гір. Нехай то буде море! Геть від мене руки, війно, геть забери свої чорні з диму пальці від священної пшениці, від дібров, від сірих зайців і дрібної пташини. Іди назад, у свій дім, у пекло.

Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора