-3 Київ
Несмішно про смішні спроби пояснити візит Лукашенка.
Так смішно спостерігати за спробами пояснити візит Лукашенка в Україну натужними мутними логічними конструкціями вітчизняних експертів.
Я розумію, хочеться свята. Але навіть очікування зовнішньополітичного чуда не повинно відбивати уміння мислити в тих, хто називається експертами.
Власне кажучи всі, хто намагається оспівувати останнє зовнішньополітичне свято, апелюють до двох "перемог"/позитивів за результатами цього дійства:
– Україна примусила Росію похвилюватися, інтригуючи з Мінськом за плечима Москви. І цим, мовляв, ми серйозно покращили власну безпеку, в тому числі в контексті майбутніх російсько-білоруських військових маневрів, та й у загальному контексті якихось там побоювань білорусів російської експансії;
– Візит – це добре для економіки і торгівлі.
Бажання незалежних експертів допомогти українській владі пояснити її політику – це річ похвальна. Але допомагати теж треба вміючи. Інакше результат буде протилежний очікуваному.
Ось, наприклад, Олеся Яхно на веб-сторінках "Української правди" взагалі доходить висновку, що противитися візиту Лукашенка могли лише громадяни Білорусі та й то через внутрішньополітичні причини.
"Внутрішньополітичні причини" – це застосування смертної кари, переслідування і фізичне знищення опозиції, придушення інакодумства. Ну, дійсно, подумаєш – чому українських громадян повинні турбувати такі внутрішньополітичні "дріб'язки" в Білорусі?
Але причини є. І найперше – дуже погано, коли експерти, яких подекуди можна запідозрити в небезкорисній симпатії до української влади (окремих її представників), намагаються применшити роль і значення ситуації зі свободами в сусідній країні. Ні, це погано не для двосторонніх білорусько-українських відносин, а з точки зору української внутрішньої політики. Підозри, знаєте, починають посилюватися. А посилення підозр, що права і свободи громадян не є важливими для української влади, зменшує рейтинги цієї влади. Тому-то я і кажу, допомагати потрібно вміючи.
По-друге, ситуація з правами людини і свободами в Білорусі не може бути ігнорована Україною ще й тому, що згідно з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС ми маємо проводити когерентну зовнішню політику. А Лукашенко і Білорусь, як ми знаємо, все ще є об'єктом європейських санкцій, у рамках яких білоруського лідера не приймають у Європі. Тим більше, з офіційними візитами.
По-третє, вбивства на Майдані теж можна було б назвати "внутрішньополітичними причинами". Але ж ми сподівалися на підтримку і солідарність світу? Що дає нам право ігнорувати ці самі потреби білорусів?
Ну, про статус візиту Лукашенка – це вже для зовсім вузького кола посвячених. Офіційний – це дуже високий статус візиту. Для цього потрібні дуже вагомі причини і дуже високий рівень політичних відносин. А в нас із Білоруссю що? Та нічого, Білорусь не визнає територіальної цілісності України. Позиція зафіксована на рівні резолюції ООН. І, звичайно, молодше покоління експертів на тих же веб-шпальтах "Української правди" може скільки завгодно смакувати подробиці українсько-білоруських зносин у рамках чергового засідання Парламентської асамблеї ОБСЄ, але це аж ніяк не змінює зафіксованого в ООН у 2014 році результату голосування за резолюцію на підтримку територіальної цілісності України.
А заявити, що Білорусь не визнала анексії Криму, – це вже й зовсім безсоромна брехня на користь Мінська.
Нинішній стан політичних відносин у всій повноті (а не лише в контексті заяви Порошенка, що Лукашенко його друг) – це, швидше, причина для розірвання дипломатичних відносин, ніж для того, щоб прийняти лідера недружньої держави з офіційним візитом.
Тим більше, унікально по-ідіотськи виглядає "збіг" у часі візиту з річницею вбивства Павла Шеремета. Не бачать наші дипломати широкої картини.
Можливо, деякі українські експерти дійсно вірять, що безпеку північних кордонів України гарантують двогодинні тет-а-тет Порошенка і Лукашенка. Я думаю, що військова загроза – це більше про наміри і ресурси, а також про баланс сил та інтересів.
Так ось, немає жодних причин для Білорусі воювати проти України. І ресурсів немає теж. Тому якщо вереск про загрозу від маневрів у вересні, це не частина якоїсь інформкампанії, а реальна оцінка ситуації українською владою, – це свідчить про остаточний занепад мислення в Україні.
А ще я би не поспішав "купувати" якісь зобов'язання Лукашенка щодо майбутніх військових маневрів із росіянами з двох причин:
по-перше, ці маневри напряму є загрозою для НАТО (і, судячи з усього, НАТО це прекрасно розуміє навіть без таких "хитромудрих" українських підказок і сигналів, як офіційний візит Лукашенка в Київ). Між іншим, схоже, що на тему вересневих білорусько-російських маневрів у нас узагалі заговорили лише після відповідних заяв посадовців НАТО, а до того любов і дружба перешкоджали українцям помічати цю тему;
по-друге, немає жодних причин вважати, що в разі, якщо РФ вирішить використовувати Білорусь як плацдарм для агресії проти України (або інших держав), Олександр Лукашенко зможе протистояти цьому. Ні Олександр Лукашенко, ні його держава не є самостійними політичними, економічними та військовими гравцями. Тому і щира радість від будь-яких запевнень Лукашенка може свідчити лише про недалекоглядність його українських респондентів. Та й узагалі, з моєї точки зору, єдиним достатнім запевненням у цьому питанні могло би бути скасування Лукашенком маневрів у відповідь на дружнє занепокоєння Порошенка. Чи хтось знає більш певне запевнення, яке дві години міг висловлювати білоруський лідер?
І я ніколи не повірю в те, що такими наскрізь очевидними нехитрими маніпуляціями (дружні посиденьки в Києві) ми якось там "відриваємо" Лукашенка і Білорусь від Росії. Насправді ми лише підігруємо лідеру Білорусі в його нескінченній грі випрошування у росіян ресурсів для збереження власного режиму.
Економіка ж завжди важлива. Очевидно тому, у переліку двосторонніх документів, підписаних під час візиту, немає жодного, який би напряму стосувався комплексу торговельно-економічних зв'язків. Розмови про торгівлю, спільне виробництво тощо були, а ось конкретних, а тим більше – у вигляді підписаних документів домовленостей, – ні, не було. Це у нас тепер так завжди – усна традиція дипломатії росте і шириться, як колись анекдоти. Але це так, для публіки мислячої. Інші можуть і далі грати у великі цифри про ріст взаємного торговельного обігу (Білорусь просто користається/заробляє на проблемах між Україною і Росією, і робить це успішно без будь-яких візитів чи офіційних зустрічей).
Назагал, три підписані в ході візиту документи (два з яких взагалі стосуються гуманітарно-культурної сфери) – це дуже мало для офіційного візиту. Ну, а суть цих документів ніяк не характеризує ні пріоритетів України, ні суті поточного моменту у відносинах із Білоруссю.
Знайдеться чимало охочих вірити і поширювати розмови про дуже перспективні напрямки та проекти у військово-технічній сфері. Віра – це сильна річ (особливо в поставки вугілля й урану з Австралії, про що три роки тому теж домовився Порошенко). Я теж буду продовжувати вірити, що, по-перше, росіяни мають достатньо впливу на Білорусь, щоб перешкодити будь-чому серйозному чи загрозливому для них. А також я буду продовжувати вірити в те, що військово-технічна співпраця (залежність) із державою, що є союзником твого ворога, – річ дуже небезпечна і ненадійна.
Візит Лукашенка в Україну таки був корисним. Для Лукашенка. На тлі серйозних внутрішніх політичних і економічних проблем він продовжує звиватися як вуж на сковороді, випрошуючи то тут, то там, безкінечно обмінюючи якісь політичні дивіденди на фінансово-економічні дотації Росії.
Цінності цього візиту для України не пояснив ніхто. А раз ніхто не пояснив, чому українці заплатили за цей черговий зовнішньополітичний "тріумф", то ніхто не відбере у нас право вважати, що за винятком голих грудей Femen і біди з очільником Держприкордонслужби нічого і не відбулося.
Джерело: Bohdan Yaremenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
