+1 Київ
Я знаю, що найслабше місце Олега – це діти. Жодні тортури для нього не страшні так, як факт, що дочка і син ростуть без нього. Але тільки зараз він про це почав говорити для всіх. Нижче його лист, який він хотів донести до гостей церемонії ПЕН-Америка.
В'язниця – це м'ясорубка людських доль, потрапивши до якої, перестаєш вірити у справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Тут все по-іншому, тут намагаєшся жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоє справжнє життя залишилося десь там, за парканом. І що реальний ти залишився теж на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться і зміниться. Але нічого не змінюється і не вирішується. Опинившись у в'язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її немає.
Зате є час подумати. Довго і про багато. Про те, як жив і що залишилося після тебе, і чи залишилося. Починаєш дивитися на себе ніби з боку на того, хто залишився там, на волі. На тебе вчорашнього дивиться ти сьогоднішній, більш тверезий, більш розумний і в чомусь навіть жорстокий. Портрет з боку вже зовсім не здається таким привабливим зсередини. І як з такою людиною хоч хтось хотів спілкуватися? І хочеться стати кращим від нього. І зникає все зайве, напускне і наносне. І починає проступати головне, те, заради чого по-справжньому варто було жити. Про що можна дізнатися лише тут або на війні.
Розуміння, що ті близькі люди, які були з тобою, той час, який ти проводив з ними, і те тепло, яке вони тобі дарували, – це і є найважливіше в житті. Тільки це і залишається, усе інше кудись зникає і забувається. Ні за чим так більше не тужиш, як за цим. Раніше це здавалося неважливим і природним, як повітря, яке й не відчуваєш, поки тобі його не перекриють. Одного разу на вулиці маленька дівчинка подарувала мені поштову марку і сказала, що вона приносить щастя. Я поклав подарунок в кишеню куртки і довго носив його зі собою. А потім щастя десь загубилося. Дуже важко відчувати себе людиною, що втратила найголовніше.
Близькі люди – це не завжди ті, кого ти бачиш щодня. Але діти, навіть чужі, навіть яких ти зустрічаєш один раз, завжди будуть для тебе близькими. Тому так нестерпно слухати дитячі голоси, які іноді заносить вітер з-за паркану. Діти – це, мабуть, найцінніше, що залишається після нас, це ті, у кому ми будемо жити і після нашої смерті. Тому не варто їм псувати життя, виховуючи їх, виховувати потрібно лише себе, а дітей просто любити. І якщо вийде, привчити їх до двох по-справжньому потрібних речей: читати книги і говорити правду.
Коли я востаннє заїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: "Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!" Я відповів, що саме тому я туди і їду – я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, але виявилося, що ще не до кінця. Та боротьба триває, але вже без мене. А я сиджу у в'язниці, і, як будь-якому ув'язненому, мені дуже важко відповідати на просте дитяче запитання: "Тату, коли ти повернешся?"
Фото: Наталья Каплан / Facebook
Джерело: Наталья Каплан / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
