+16 Київ
Будь-яка політика передбачає лицемірство. Особливо, якщо йдеться про дипломатію.
Будь-який український політик змушений говорити про безальтернативність Мінських угод. Про те, що вони – це шлях до миру на Донбасі. Про те, що переговори й консультації в мінському форматі неминучі та необхідні.
Насправді у Києва немає іншого вибору, окрім як імітувати виконання Мінських угод. Саме імітувати, бо їх пряме виконання перетворить Донбас на контрольований Росією анклав. Цей сценарій досить недвозначно пророкують пункти про амністію, особливий статус регіону та контроль над кордоном, який мають відновити лише після проведення місцевих виборів.
Київ чудово розумів, що буквальне виконання Мінських угод призведе до кризи. Обов'язково – політичної. Імовірно – кризи української державності як такої. Ілюзій не було – другі Мінські угоди укладали в лютому 2015-го, коли Україна була ослабленою, а Росія могла нав'язувати свою повістку. І тому Київ вирішив перетворити від початку невигідну для себе угоду на хитрість. Хитрість для збереження міжнародних санкцій проти Росії.
Для цього Україна раз за разом наполягала на тому, що Москва не виконує першого пункту угод. Того самого, який передбачає повне припинення вогню уздовж лінії зіткнення. Київ наполягав, що доти, доки цього пункту не виконують, про реалізацію таких домовленостей не може йтися. І треба віддати належне, ця тактика працювала останні чотири з половиною роки.
Росія залишалася під санкціями. Війна перейшла в позиційну стадію. Кількість втрат – порівняно із цифрами 2014 року – скоротилася. І це той максимум, на який Україна могла розраховувати.
У цьому й полягає необхідне лицемірство. Втілення Мінських угод, укладених під тиском, які мали на меті утримати Україну в імперському стійлі, за ступенем ефективності для Києва схоже на постріл у ногу. Відмова від них в односторонньому порядку загрожує скасуванням санкцій проти Росії. Єдиний вихід – підтримувати статус-кво: "Ми б і раді, але Росія не виконує першого пункту про припинення вогню. А тому санкції мають залишатися".
І якщо український політик наполягає на тому, що "Мінськ" потрібно втілити в життя в повному обсязі, він або наївний, або зловмисний. Або він не розуміє механіки роботи цього механізму. Або він просто намагається втілити в життя російський сценарій.
У цю саму скарбничку наївності – усі розмови про пошук нових форматів. Нормандський, будапештський або який-небудь ще – це все не має абсолютно жодного сенсу. Мир на Донбасі не настає зовсім не тому, що за переговорним столом сидять не ті дипломати. Він не настає лише тому, що на це немає волі Росії. Тієї самої, яка й розв'язала нинішню війну.
Точно так само немає сенсу шукати нові формати заради посилення санкцій проти Москви. Бо якби у ЄС було прагнення посилити тиск на Кремль – вони б зробили це в межах "Мінська". Замість цього ми бачимо бажання багатьох європейських держав пом'якшити санкції і знову заробляти на російському ринку. І єдина опція, яка є в розпорядженні Києва, – це домагатися підтримання наявного статус-кво.
Українські політики та дипломати приречені говорити про безальтернативність Мінських угод. Але в тому і штука, що головне достоїнство "Мінська" в тому, що його реалізації так і не почали. І поки угоди стоять на паузі – Росія зазнає збитків від санкцій, а Україна зберігає свій суверенітет.
Оце й усе.
Джерело: "Крим.Реалії"
Опубліковано з особистого дозволу автора
