Що нам робити? Як жити мені? Відповідь, може, й дитяча, але іншої не бачу

Ми, українці, в дуже складній геополітичній пастці опинилися. З усіх боків – на перетині різних інтересів.

З одного боку – навіжений імперський монстр, чиї глиняні ноги повсякчас підтримують дві хитрі країни з ледь не половиною населення Землі.

З іншого – неначе обкурена недавня світова країна-справедливість, для якої в сухому залишку демократичні засади виявилися порожнім звуком у порівнянні з бізнес-інтересами.

Із третього боку – все той же Китай, якому насправді найвигідніше мати Україну за такого собі Прометея, прикутого до скелі: й не помре, і світло, врешті, людям дасть, і кровʼю стікатиме доти, доки китайцям вигідно облаштовувати своє світове гегемонство.

Є і четвертий гравець – Європа, яка загрожує розколотися на два табори, як це вже було після Другої світової. Занадто європейці звикли до комфорту й упевненості, що все буде добре.

Що нам робити? Як жити мені? Відповідь, може, й дитяча, але іншої не бачу: не втрачати глузду, виживати, вчитися, бути кваліфікованими майстрами на своїх позиціях, відмовитися категорично від московського язика й навіть репу… Пафосно, але за такими поняттями й діями – порятунок. Якщо кожен і кожна їх приймуть і застосують.

Це мій рідкісний майже політологічний допис. Зразу кажу критикам: не претендую на експертність, але так відчуваю. Амінь!

Джерело: Костянтин Грубич / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора