+3 Київ
Україна вже стала країною ветеранів – і це не майбутнє, а теперішнє. За даними Міністерства у справах ветеранів, сьогодні в Україні вже понад 1,7 млн ветеранів. Після завершення війни їхня кількість може зрости до 3–4 млн (5–6 млн – разом із родинами, за прогнозом уряду). При цьому загальна кількість працездатного населення становить приблизно 12–15 млн осіб.
Це означає, що незабаром кожен третій учасник ринку праці буде ветераном.
У цих умовах питання роботи з ветеранами перестає бути вузькосоціальним – воно стає питанням економіки, безпеки й майбутнього країни. І головний виклик тут – не в тому, як "допомогти", а в тому, як інтегрувати ветеранів в активне життя.
Від радянської моделі – до суспільства можливостей
Україна історично успадкувала радянський підхід, де ветеран – це людина, яку потрібно утримувати, але не інтегрувати. Після Другої світової війни ветеранів, особливо з інвалідністю, фактично ізолювали від суспільства. Поняття інклюзивності було відсутнє як таке.
Сьогодні цей підхід не просто не працює – він є неприйнятним. Сучасний український ветеран – це людина з досвідом відповідальності, управління, рішень у критичних ситуаціях. Це ресурс, який може рухати економіку вперед. І саме тому ключове завдання – створити умови, у яких ветеран не випадає з життя, а стає його рушієм.
Водночас ми маємо усвідомлювати, що нині існує обмежена кількість підстав для списання з військової служби й отримання статусу "ветерана": тяжкі поранення (інвалідність), полон, деякі сімейні обставини. Тож часто ветеран – це людина, яка пройшла через пекло. Утім, це не означає, що він "зламаний". Але він потребує усвідомлення і трансформації цього досвіду.
Ми досліджували досвід Ізраїлю, Європи, США в роботі з ветеранами. Американська модель виявилася найбільш дієвою, але й вона потребує адаптації до українських реалій.
Міф про "націю з ПТСР"
На початку повномасштабної війни існувало побоювання, що Україну накриє хвиля ПТСР, із якою суспільство не впорається. Однак реальність виявилася складнішою – і водночас сильнішою.
Дослідження показали, що психіка людини має значно більші ресурси, ніж очікувалося. Навіть у надзвичайно травматичних умовах – під обстрілами, на фронті, у полоні – люди здатні адаптуватися і продовжувати жити.
Це не означає, що травми немає. Це означає, що є інший шлях роботи з нею. І цим шляхом є посттравматичне зростання.
Посттравматичне зростання – це процес, коли людина не просто відновлюється після травми, а змінюється на глибшому рівні. Коли після пережитого болю, втрати, війни чи полону, у ній народжується нова сила, нове бачення життя й нові цінності. Це не означає, що біль зникає – він залишається, але трансформується в щось, що дає сенс і дозволяє рухатися далі.
У проєкті Ріната Ахметова "Серце Азовсталі", який працює з оборонцями Маріуполя, побачили важливу річ: навіть після полону – одного з найважчих досвідів – не всі ветерани мають ПТСР. Але майже всі стикаються з іншим викликом – як жити далі.
Людина повертається у світ, який змінився. Іноді – у нові сімейні обставини. Іноді – без дому. Іноді – з новими фізичними обмеженнями. І майже завжди – з питанням: "Хто я тепер?"
Саме тут і починається справжня робота.
Із чого починається посттравматичне зростання
Досвід "Серця Азовсталі" показує: ефективна підтримка не може починатися "після". Вона має починатися якомога раніше. Тому робота починається ще тоді, коли захисник перебуває в полоні – через підтримку його родини.
Ми навчаємо сім'ї, як зустріти людину після травматичного досвіду, як не посилити її стан, як бути опорою. Це перший етап.
Після повернення спочатку необхідно закрити базові потреби:
- оформлення документів;
- лікування (часто складне: від інфекційних хвороб до важких операцій);
- реабілітація і протезування;
- забезпечення житлом.
І лише після цього – найскладніше: пошук нової ролі. І це не просто знайти нову роботу, а зрозуміти: які твої сильні сторони, що тобі подобається, чим ти можеш бути корисним, що тебе надихає. І лише тоді визначати, яка професія підходить.
Партнерство замість "допомоги"
Ключова відмінність сучасного підходу – відмова від позиції "ми краще знаємо, як вам треба". У "Серці Азовсталі" кожен ветеран отримує не "соціальну допомогу", а партнера – ментора за принципом "рівний – рівному".
Ми вже маємо підготовлених 10 тренерів посттравматичного зростання з-поміж оборонців Маріуполя. Це люди, які самі пройшли тяжкі бої, поранення, ампутації, полон і вже віднайшли для себе нову місію – допомагати іншим. Вони навчалися за міжнародними програмами, зокрема із залученням американського досвіду. Вони продовжують нарощувати свою експертизу в Україні.
Наші тренери супроводжують ветерана від перших днів після повернення – до моменту, коли він знаходить себе в цивільному житті.
Посттравматичне зростання – це нова українська норма
Сьогодні Україна має обмежене "вікно можливостей", щоб протестувати ці підходи, адаптувати їх і масштабувати. Ми не можемо чекати завершення війни. А тому посттравматичне зростання вже виходить за межі окремих ініціатив:
- його починають викладати в університетах;
- формуються державні підходи;
- ведуться перемовини про масштабування на національному рівні.
Бо мова йде не лише про ветеранів. Мова йде про те, якою буде Україна після війни – країною травми чи країною сили. І відповідь на це питання формується вже зараз.
