+5 Київ
Непримиренна боротьба із сіонізмом.
Ні в кого не залишилося сумнівів у тому, що за спиною ХАМАС, окрім головного адепта шаріатизації всього людства аятоли Хаменеї, стоїть інший захисник традиційних скріп і борець із західною бездуховністю – Путін. У цьому немає нічого нового й несподіваного. Відроджуючи і затверджуючи (а в українській війні – й набагато перевершивши) найогидніші радянські політичні практики, Росія поширює свої метастази по всьому світу, підтримуючи найбільш темні й нелюдські політичні режими і терористичні організації, але називаючи це миролюбною політикою й захистом пригноблених. Про пригноблених їй, звісно, байдуже: жодна із країн, де так чи інакше розташувався "русский мир" (так само, як раніше "соціалістична орієнтація"), не стала жити краще, навпаки. Ідеться лише про своєрідні російсько-радянські потуги протистояти Заходу взагалі і Сполученим Штатам зокрема – де й коли це можливо.
Особливе місце в цьому протистоянні завжди займав і тепер займає Ізраїль – союзник Заходу, який ніколи (навіть за Нетаньяху) серйозно не купувався на те, що Росія називає миролюбством, братньою допомогою і взаємовигідною співпрацею, а тому завжди був і залишився її ворогом.
Відтоді, як Сталін розчарувався в "соціалістичній орієнтації" нової єврейської держави, котра зовсім не побажала стати на бік СРСР у холодній війні, що спалахнула, почалося (разом із переслідуванням євреїв у державі, котра найбільше "перемогла нацизм") викриття сіонізму як мало не найбільш кровожерливого та реакційного різновиду імперіалізму, буржуазного націоналізму й навіть фашизму. Слово "сіонізм" – назва ідеї самого існування єврейської держави – стало в СРСР винятково лайливим. І досі залишається таким і в Росії, і серед західних лівих, які високо цінують радянські соціалістичні гасла.
Відтоді політика СРСР ставала криза від кризи дедалі непримиреннішою до Ізраїлю. Арабські країни, які прагнули знищення єврейської держави, воювали проти неї радянською зброєю, на радянські гроші й під керівництвом радянських військових фахівців. Їхніх лідерів називали героями (зокрема Радянського Союзу, як єгипетський президент Насер). Терористичні організації (ОВП насамперед) мали абсолютну підтримку радянського КДБ. А під час шестиденної війни Брежнєв і зовсім розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, не відновлені до 1991 року. Будь-яке врегулювання відносин між Ізраїлем і арабами (наприклад, Кемп-Девідська угода з Єгиптом) називали не інакше, як "змовою".
Формально – так СРСР боровся за "соціалістичну орієнтацію" у третьому світі, який з'явився внаслідок деколонізації. Реально – намагався нагидити Сполученим Штатам. І, звісно, дістати вигоду: світове нафтогазове значення СРСР (а за ним і Росії) було породжене нафтовим ембарго арабських країн щодо Заходу, який підтримав Ізраїль у війні Судного дня. Окрім того, антиізраїльська позиція давала Радянському Союзу арабські голоси в ООН, як і сьогодні дає Росії.
Мало що змінилося з радянських часів у російській політиці щодо Ізраїлю. Путін так само підтримує терористів (якщо не керує ними) і дістає з їхніх атак таку саму вигоду, як Сталін, Хрущов, Брежнєв і Андропов. І, треба зізнатися, успішно: війна в Газі відволікла світ від злочинів Кремля в Україні (аж до згасання американської допомоги Києву), зміцнила союз Росії з Іраном, посилила підтримку Путіна Глобальним Півднем, викликала розкол громадської думки на Заході й навіть єдності НАТО – через мусульманську істерику Ердогана.
Навіть вивіски не треба міняти: можна й далі розмірковувати про злочини сіоністів – агресивних ставлеників американського гегемонізму.
Джерело: Leonid Nevzlin / Facebook
