+12 Київ
Сьогодні п'ять років, як не стало Паші. Того дня у ставленні багато що змінилося, багато що пішло на другий план, а щось почало здаватися зовсім дрібним.
Паша і сам був великим. У тому сенсі, що він не розмінювався на дрібниці, не шахраював і не мізернів. І навіть коли його зачіпали, він – фігурально або словесно – усе одно усміхався, слідом або в обличчя – не має значення, але завжди щиро.
Паша міг бути колючим, умів зачіпати і провокувати, і, звісно, ми всі з ним часто сперечалися, лаялися – по роботі або так, за життя. Але я ніколи не бачив у ньому ненависті або бажання "добивати". Навіть коли емоції брали гору, він усе одно сміявся, кепкував, жартував і розповідав анекдоти. І завжди без злості.
Для багатьох він завжди був "своїм". Із того світу, де люблять, сваряться, помиляються, зізнаються і ненавидять щиро, до кінця, у повний зріст, але і залишаючи місце для внутрішнього сумніву, жалю і готовності розуміти.
А ще він був шляхетним і щедрим. За два дні я згадав, як багато сотень разів він був на моєму боці, коли інші не вірили. Він був поруч і підтримував, коли ми бунтували і воювали на TVi під час створення hromadske.tv, коли виходили на Майдан і навіть коли ми пішли в політику, беззлобно штовхаючи і сміючись: "Ну, давай уже – ідеш? Іди!".
Я б дуже хотів, щоб він був поруч і сьогодні, коли доводиться робити стільки різних великих і маленьких виборів. Мені не вистачає його усмішки й упевненості, що я вчиню правильно.
З роками біль іде, жалі стираються, але дуже хочеться повернути відчуття того дня, коли втрата близької людини змусила озирнутися.
Джерело: Mustafa Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
