+6 Київ
1 грудня! Саме час знов запостити цю історичну, 34-літньої давности газетну сторіночку зі столиці струхлілої імперії, що розвалювалася на очах, – це контекст, що його конче треба тримати в умі.
Того дня, 34 роки тому, ми святкували свій референдум, тішилися результатами, оглядаючи себе, мов уперше на віку вийшли на світло з підвалу: "Що, і Крим?! У Криму теж більшість? А-а-а, ура, наша взяла!"
Без усякого гугля досі пам'ятаю тодішні цифри по Криму: 54% – півострів, 57% – Севастополь! Пам'ятаю статтю якогось інтеліґентного росіянина, який першим написав, що "українці не забули Голодомор" (аказиваєтца!) – помстилися, мовляв (трохи пізніше цей, несподіваний для мене тоді портрет українців як народу, котрий не забуває і не прощає, повторив, уже розгорнутіше, Джохар Дудаєв). Досі не беруся судити, скільки в цьому правди, а скільки – фройдівської проєкції: українці чудово вміють і "відпускати", навіть такі супроти себе злочинства, котрих не можна лишати непокараними, – а от російська інституційна (чекістська) пам'ять таки справді "довга", і завданих їм травм (того, що сприймають як травму) вони дійсно ніколи не прощають: усі їхні фейкові референдуми 2014 року у Криму й на Донбасі. Із планом провести такі по всьому "югавастоку", в 11 областях, і влаштувати федеративну "Новоросію" – це класична "дзеркалка": помста Україні за референдум 1 грудня 1991 року і його результат. "Такая боль" була.
Результат, одначе, призвів до того, що "міжнародна спільнота", вражена появою на мапі нової політичної нації – колективного суб'єкта із чітко вираженою політичною волею до самостійного існування, – знехотя дозволила нам бути. За умови, що ми у своєму новому політичному статусі сидітимем тихо, не качатимем прав, не заважатимем їхнім домовленостям із Москвою, справно постачатимем їй, як і раніше, "колбасу і сахар", щоб не загнулася, а згодом – ядерну зброю, ракети і що там іще в нас водиться, бо нафіга воно нам. А за 30 років, тобто 16 лютого 2022 року, ця сама "спільнота" згорне свої дипломатичні наметики й ушиється з ними геть, побажавши нам успіхів у партизанській боротьбі.
Уточню: боронь боже, жодним чином не виправдовую наш політикум, який за 30 років не зумів, та здебільше й не збирався, переконати "наших стратегічних партнерів" у серйозності нашого вибору 1 грудня 1991 року, але – ще раз дивиться фото – не варто забувати: рішення зберегти Росію було не нашим – ні в 1992-му, ні у 2022-му.
Ну а тепер ми маємо повне право на свою думку із цього приводу. І на те, щоб до нашої думки дослухалися.
Ще раз – не забуваймо – нам винні. Перед нами винні.
Джерело: Оксана Забужко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
