-2 Київ
Я довго думала, чи варто писати про це зараз.
Коли війна, тривоги і здається, що говорити про спокій та довге життя – не на часі.
Чим далі, тим чіткіше я відчуваю: саме тепер ми починаємо по-справжньому розуміти цінність часу.
Останнім часом я багато думаю про вік. Не про цифри, а про той момент, коли людина перестає жити "наперед". Коли життя перестає бути списком справ і стає присутністю.
Майже 20 років тому я вперше задумалася про щастьоліття, але тоді мені здавалося, що про це ще рано думати і говорити, бо попереду ж – кар'єра і бізнес, чоловік і діти, відповідальність і боротьба – життя "на повну".
Із роками я зрозуміла: щастьоліття – це не тільки про вік 80+ у паспорті. І не про відсутність болю, хвороб чи проблем. Це про стан, у якому із життя поступово зникає зайве – потреба щось доводити, поспіх, шум, постійне порівняння себе з іншими.
І з'являється тиша – не як порожнеча, а як простір. Здатність цінувати цей день. Ранок без поспіху. Світло у вікні. Голос близької людини. Знайома музика. Чашка чаю, яку не потрібно пити на ходу.
Щастьоліття починається після 80 років не тому, що життя стає легким, а тому, що стає чесним – без нашарувань "хибно потрібного".
В Україні до щастьоліття і переосмислення сенсів і цінностей доживають одиниці. Не лише через війну, а й через хвороби, які можна було виявити вчасно, через страх обстежень, через звичку відкладати себе "на потім".
Як лікар я щодня бачу, як легко можна втратити роки, у яких життя могло б бути спокійнішим, щасливішим і глибшим. Моя мета – не просто продовжити ваше життя, а зробити так, щоб більше людей мали шанс дожити до тих років, коли життя вже не потрібно завойовувати.
Коли ним можна жити. До нашого щастьоліття.
Чи стало щось у вашому житті останнім часом зайвим, а щось – навпаки, набуло іншої цінності?
Джерело: Ольга Богомолець / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
