0 Київ
Трохи прикро…
Трохи прикро, коли спостерігаєш, як розвиваються стосунки волонтерського руху й суспільства в цілому.
Я дуже добре пам’ятаю подібну негативну еволюцію, яку український волонтерський рух відчув у проміжку між 2014-м і до кінця 2021 року.
2014–2015-й – розквіт! Купа людей узяла на себе відповідальність бути небайдужими й допомагати українським воїнам, котрі боронили наші життя, стримуючи ворога на Донбасі.
З 2016-го, з остаточним переходом до позиційної війни, суспільство призвичаїлося, волонтерство перестало бути чимось, що потребувало нагальної підтримки, і почало затухати. А прибити волонтерство допомагали медведчуківські канали, де в новинах і в токшоу регулярно завдавалися удари по двох напрямках: по воїнах АТО/ООС і по волонтерах. Там ніколи не говорили на кшталт "дантист убив людину" чи "айтішник скоїв ДТП", проте завжди акцентувалося на тому, що "ветеран АТО вдарив ножем" чи "волонтер збив людину". І частина суспільства велася на цю ІПСО, метою якої був підрив довіри до військових і до волонтерів. Ще хтось просто адаптувався до обставин, і війна на Донбасі зникла з порядку денного. Ми не знали ще у 2019–2021 роках слова "донати". Але це не заважало їм (донатам) неухильно прямувати вниз.
І в жовтні – листопаді 2021 року, коли Валерій Федорович Залужний запрошував волонтерів на зустріч, нас зібралося десь із півтора десятка осіб. З тих, хто ще хоч трохи дригався і міг акумулювати на потреби військових бюджети від 1 млн грн і вище на рік.
І ось усе те саме, що ми спостерігали з плином часу в період 2014–2021 років, ми спостерігаємо зараз, але у пришвидшеному темпі і з дуже негативними тенденціями.
Лютий 2022-го подарував велику надію, позаяк поряд із сотнями тисяч добровольців, які взяли в руки зброю, на паралельному курсі масштабувався український волонтерський рух. Масштабувався мегакратно як відповідь на мегакратну зміну масштабу російської агресії порівняно з попередніми роками. Неймовірний прецедент єднання українського суспільства навколо ідеї підтримки своєї армії. Десятки мільйонів небайдужих людей почали забезпечувати воїнів за посередництвом волонтерів.
У березні – квітні 2022 року забезпечення, приміром, бронежилетами відбувалося на паритетних засадах волонтерами й державою. 50/50. Якщо говорити про цивільні дрони, то ще донедавна це було 100% забезпечення волонтерами.
Проте… Вистачило менш ніж два роки, щоб ми побачили, як почала змінюватися ситуація. На гірше.
Пару місяців тому в Полтаві одна студентка, яка волонтерить, стурбувала мене запитанням, мовляв, що робити, коли від тебе відписуються друзі в соцмережах, бо ти "задовбала їх постійними зборами". І відповіді на це питання в мене й досі немає. Бо насправді для великої частини українського суспільства волонтери перестали бути кур’єрами добра, які можуть доправити до захисників щось важливе. Перестали бути чарівниками, для яких немає слова "неможливо", а є тільки слово "треба".
Волонтери перетворилися на набридливих мух, які вічно кружляють біля вуха з одним проханням: "Дай! Дай! Дай!" І від цих мух багато хто вже банально відмахується. Дякувати богу, що ще не "прихлопують". Паралельно Росія працює в інфопросторі за старим лекалом – підривати довіру до волонтерів. І їм це вдається. І чим більша волонтерська ініціатива, тим привабливішою мішенню для росіян вона стає. Як наслідок, маємо купу людей, які кажуть: "Я не буду донатити, бо то все розкрадається" або "Я не буду донатити, бо он там мер стадіон будує, ідіть у нього гроші заберіть". Дуже дивна логіка, відверто. Претензія до мера, від якої страждає не чиновник, а солдат.
Коротше… Запитайте у знайомого волонтера, як у нього/неї справи зі зборами на потреби того чи іншого підрозділу. Почуєте у відповідь багато болю. Так, є абсолютно об’єктивні причини того, що середній розмір доната суттєво просів за майже два роки. Але є і суб’єктивні причини. Які в часи війни не налазять на голову.
Можна тисячу разів казати: "А чого держава тим не забезпечує?" Але в ту саму мить, коли людина це говорить, український воїн стоїть на межі життя і смерті, даючи тобі можливість ставити це запитання. Яке, безперечно, має право на існування. Але реальність така, що в цій тотальній війні, яку розв’язала Росія, потуг держави, навіть спільно із союзниками, не достатньо.
І якщо ти маєш бодай якусь можливість допомогти тому, хто зараз в окопі, то, курва, роби це, а не займайся тріпологією! Завтра тебе мобілізують, і коли в тебе буде нагальна необхідність у тепловізорі, дроні, генераторі чи ще чомусь, ти будеш ставити питання до держави чи будеш смикати по потребах волонтерів? Відповідь очевидна.
Коли мобілізували керівника військового напряму нашого фонду Рому Сініцина (загалом із фонду пішло на війну 18 осіб), він написав у себе на сторінці в соцмережі допис, який починався дуже правильними словами: "Повоювать доведеться якщо не всім, то дуже-дуже багатьом".
Тому кожен, хто ще не в лавах сил оборони, має тримати в тонусі допомогу волонтерам, бо зовсім скоро ти можеш стати не донором, а отримувачем волонтерської допомоги. А звідки вона візьметься, якщо ти сьогодні кажеш, що волонтери шкодять, бо через них держава не напрягається по забезпеченню?
Українського волонтера зараз хочеться просто сильно обійняти. Бо все проти нього: збори падають, ботоферми атакують, держава встановлює нові правила ввозу допомоги для військових тощо. Люди вигорають. Люди демотивовані. Людям ніхто не дякує. Люди зриваються, бо не можуть зібрати за тиждень те, що раніше закривалося за один день. Так не повинно бути.
Ми маємо тримати стрій. Ми маємо залишатися об’єднаними у своєму прагненні не ефемерної перемоги, а тої, яка здобута вкладом у справу кожного з нас!
Ми маємо прокидатися й лягати спати не просто зі словами вдячності українському воїну за те, що живі, що можемо випити кави, що можемо прийняти душ, поцілувати дітей, піти на роботу. Ми маємо цю вдячність проявляти діями. І український волонтерський рух є тим інструментом, який вам допоможе реалізувати цю вдячність! Тож скористайтеся цим інструментом!
Я навмисно не ставлю в цьому дописі посилання на рахунки фонду. Бо цей допис стосується десятків тисяч інших волонтерських ініціатив. Не залишайте їх без уваги. Підтримайте їх! На носі дуже складний період. Як показує досвід попередніх 9,5 року волонтерства, із середини грудня до середини січня донати котяться у прірву. Так, життя триває і є свята, подарунки рідним і близьким, у когось навіть відпустки. Але не забувайте, живучи своє життя, що хтось у цю мить віддає своє, щоб ви могли перебувати у стані комфорту.
Підтримуйте сили оборони! Підтримуйте український волонтерський рух! Дякую.
Джерело: Сергій Притула / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
