0 Київ
Документальний фільм "20 днів у Маріуполі", створений українською командою Associated Press – режисером Мстиславом Черновим, продюсеркою Василісою Степаненко й фотографом Євгеном Малолєткою, – мені, мабуть, немає із чим порівняти. Хоча я бачила різне доккіно – зроблене за гарячим слідом, осмислене й переосмислене через роки після подій, холоднокровно змонтоване зі старої хроніки, кіно, де багато фактів, свідчень, аналітики, почуттів і передчуттів. Страшного, неймовірного, незбагненного. У цьому фільмі немає жодної аналітики, це унікальний документ війни, і головна його цінність – своєчасність. Цей фільм робили з місця подій, просто зараз, про зараз. Людьми, які не знали, що на них чекає за добу, годину, 10 хвилин. Але його історія не лише про репортерську безстрашність.
Про те, що відбувається в місті, відрізаному за кілька днів після російського вторгнення від усього насущного, зокрема від можливості діставати й передавати інформацію, світ дізнався завдяки фотографіям Чернова й Малолєтки. Не про все, що відбувається в Маріуполі, знали самі жителі, яким усі на світі ЗМІ замінило радіо "ДНР". Чернов розповідав, що іноді люди, бачачи літери PRESS, підходили на вулиці й питали, чи не здали Києва.
Вони прибули в Маріуполь 24 лютого, знімали 20 днів і, всупереч усьому, знаходили можливість відсилати фото й новини. Власне, вони не мали наміру робити кіно, вони хотіли новини. Після появи у світовій пресі знімків розбомбленого пологового будинку російська пропаганда закотила чергову істерику про інсценування й фейки. Я дуже сподіваюся, що цей фільм стане одним із документів про злочини Російської Федерації на майбутніх міжнародних судах і трибуналах.
Кожен кадр цього фільму – безпрецедентне свідчення. Діти, які вмирають, яких встигли донести до лікарні, але не змогли врятувати; діти, котрі ридають – "Я не хочу, щоб я померла"; батьки, що кричать від жаху; зневірені лікарі, у котрих закінчуються будь-які ліки; лікарняні підвали, забиті тілами, серед яких крихітний пакунок із новонародженим; траншеї, куди зносять ховати померлих – у пакетах, простирадлах, ганчірках, у чому було; хлопчик під завалами ("Я не знаю, чи вижив він"); безперервні бомбардування, щохвилинний гуркіт, вибухи, уламки – бомб, ракет, мін, скло, що сиплеться звідусіль, тріски, щебінь, будинки в полум'ї, народження живої дівчинки в лікарні, де всі тільки вмирають.
"Як вас звати? Що у вас сталося? Куди ви йдете?" Це фільм-документ, і у свідків жаху є імена. Це важливо.
Коли Росія розбомбила останню пожежну станцію, гасити пожежі стало нічим, і місто просто горіло. Бої за Маріуполь тривали 86 днів, 82 – у повному оточенні. Кількість жертв назвати поки неможливо, це десятки тисяч, помирали не лише від бомб та обстрілів. Від голоду, холоду і хвороб, які нічим лікувати.
Команда Чернова зняла 30 годин, доки не закінчилися жорсткі диски, і вирішила виїжджати. До своєї машини дістатися вже не могли. Дякую всім, хто допоміг їм виїхати, це багато в чому диво.
Литовського кінодокументаліста Мантаса Кведаравічюса, який прибув наприкінці лютого 2022-го у Маріуполь знімати свій другий фільм про місто, замучили й убили окупанти, "Маріуполіс 2" монтували без нього. Я колись хотіла написати про цей фільм, із якого виповзаєш як із важкої хвороби й на якийсь час втрачаєш віру в будь-що, але його особиста історія настільки мене вразила, що я не знайшла відповідних слів. Не про все можна розповісти словами, і це мій особистий досвід війни. Я – не репортерка, у мене все тримається на слові, для мене людина – це текст. Хай про що я пишу, це завжди, зокрема, про мене, про те, що думаю, відчуваю, розумію. Або не розумію. Я завжди в центрі, тому репортаж як жанр для мене недосяжний. Можу лише відчувати нескінченну вдячність і гордість за тих, хто здатен.
Головна заповідь репортера – не перемикати увагу на себе. Не рватися в кадр, не сипати словами, не забовкувати те, що відбувається, не розріджувати фактів особистими враженнями й емоціями. Гарний репортер – це особливий дар, а не лише навички й відвага. І цю заповідь – не про себе – у фільмі витримано бездоганно.
Ми знаємо, хто зняв, чого це коштувало, є рівний голос за кадром: "Я дивився на місто, що гине, і думав про те, скільки ж випало цій країні, згадував про те, що бачив і знімав сам у цій нескінченній війні..." А в кадрі – пекло XXI століття, ось зараз, ти розумієш, вони знімають, біжучи. "Літак! Лягай!"
Дивитися цей фільм – випробування, хоча з 30 годин відзнятого нам показали 95 хвилин, і протягом цих хвилин неможливо видихнути. Ти весь час на вдиху.
Після показу Євген Малолєтка згадував, як вони сиділи втрьох у коридорі лікарні в день народження 1 березня. "Ми поділили на трьох консерви і якийсь не дуже свіжий хліб. Я побажав нам усім вижити".
Світова прем'єра відбулася 20 січня 2023 року на фестивалі незалежного кіно Sundance, фільм здобув "приз глядацьких симпатій". Коли я говорю про марність слів, то маю на увазі й такі приклади. Симпатій? Може, просто – глядацький приз? У травні 2023-го Мстислава Чернова, Василісу Степаненко і Євгена Малолєтку нагородили Пулітцерівською премією в номінації "За служіння суспільству". Українська прем'єра відбулася вчора, у Києві, на 20-му міжнародному кінофестивалі документального кіно з прав людини Docudays UA.
Ви справжні герої, слава вам, сил вам і довгих років.
Р.S. А ще мені дуже хотілося б, щоб цей фільм колись змусили подивитися всіх громадян Російської Федерації. Абсолютно всіх. Включно з класом, який здатний мислити. Коли він відмиє кетчуп. Щоб сиділи й дивилися, цілодобово, роками, десятиліттями. Щоб навіть під час спроби відкрити рота про неоднозначно і "Україну, звичайно, можна зрозуміти, але" цей рот забивало глиною.
Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
