-8 Київ
Росія в аршинах крові.
Колись Федір Тютчев, один із найвизначніших російських поетів, 1866 року написав рядки, які стали майже формулою історичного виправдання:
"Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить…"
Минуло майже 160 років. Змінилися епохи, впали імперії, було зруйновано Радянський Союз, з'явилася надія на свободу й нормальне майбутнє. Але сьогодні, коли дивишся на Росію з ХХІ сторіччя – з України, з Європи, з-за океану, – дедалі частіше виникає відчуття, що віз і нині там.
Я колись певний час жив і навчався в Росії. Можливо, саме тому її доля досі не залишає мене байдужим – ні в політиці, ні в культурі, ні в людському вимірі. І саме тому особливо боляче бачити, як країна з визначною культурною спадщиною, країна Пушкіна і Толстого, Чайковського й Достоєвського, знову стає джерелом страху, руйнувань і смерті. Сьогодні більше неможливо ухилятися від прямих запитань.
Чому Росія, яка обрала свободу на початку 1990-х, знову скотилася до авторитаризму? Чому стало можливим повернення радянського мракобісся, культу сили й брехні?
Чому світ знову опинився у стані холодної війни?
Як сталося так, що у ХХІ сторіччі Росія цілеспрямовано бомбардує Київ та інші міста України, знищуючи цивільну інфраструктуру? Як стало прийнятним позбавляти мільйони людей світла, тепла й води взимку, прирікаючи мирних громадян – дітей, жінок, старих – на холод, страждання й смерть? Хіба не так діяли фашисти за часів Гітлера? І коли, нарешті, припиниться цей нескінченний потік брехні про "зовнішніх ворогів", істеричний антиамериканізм і антизахідна пропаганда, які потрібні лише для одного, – виправдання власного насильства?
Я не стану докладно переказувати останні 35 років історії після розпаду Радянського Союзу. Можливо, з академічного погляду час для остаточних висновків ще не настав. Але для розуміння того, у якому напрямі й навіщо рухається сучасна Росія під керівництвом Володимира Путіна, фактів накопичилося більш ніж удосталь.
Сьогодні зрозуміло: Росія знову взяла на озброєння радянські методи управління, зокрема репресії, тотальну пропаганду й ідеологічне оброблення населення. Жовтень 1917 року не розірвав ланцюг імперських традицій – він лише закріпив їх у ще жорстокішій формі, перетворивши великодержавний міф на державну релігію.
Розстріл царської родини, червоний терор, громадянська війна, розкуркулювання, депортації народів, Голодомор, масові репресії 1930-х років – усе це так і не стало предметом чесного й болісного осмислення всередині самої Росії. Звідси – колосальний розрив між тим, як Росія бачить себе, і тим, як її бачить світ.
Якщо додати до цього пакт Молотова – Ріббентропа, переділ Європи, анексію країн Балтії, Західної України й Білорусі, війну із Фінляндією й подальше виключення СРСР із Ліги Націй, стає зрозумілим, чому недовіра до Росії має не ситуативний, а історичний характер.
Слова Тютчева десятиріччями були зручним виправданням: Росію, мовляв, треба не судити, а "розуміти". Але історія засвідчила, що таке нерозуміння занадто дорого обходиться її сусідам.
Якщо державу неможливо виміряти розумом, її починають вимірювати кров'ю. Сьогодні цю ціну сплачує Україна – життям своїх громадян, зруйнованими містами, темрявою й холодом.
Жодного порозуміння між Росією й цивілізованим світом не буде доти, доки країна не пройде свого Нюрнбергу – не лише за сталінізм і злочини радянської доби, а й за злочини останніх десятиріч, скоєні вже в період формальної "незалежності" Росії.
Анексія Криму 2014 року, кривава бійня на сході України, а потім і повномасштабна агресія Росії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року і триває до сьогодні. На очах усього світу триває системне знищення України, її цивільної інфраструктури й мирного населення.
Жодний суд історії не поверне загиблих. Жодні виправдання не сплатять рахунок за зруйновані життя й за прірву, яку сьогоднішня Росія вирила між собою й Україною на десятиріччя наперед.
І тому цей текст – не лише до українців, які мають право на біль і гнів. Ці слова стосуються і США та Європи, на очах яких скоюють злочин історичного масштабу.
Ці слова стосуються і самих росіян. Неможливо водночас говорити про "братній народ" і вбивати його ракетами. Неможливо прикриватися культурою й гуманізмом, мовчки спостерігаючи за руйнуванням чужих міст. І особливе питання – до так званої російської ліберальної опозиції за кордоном, яка надто часто віддає перевагу комфорту, а не моральній чіткості й боїться назвати те, що відбувається, своїми іменами. Історія не визнає нейтралітету, а навпаки, завжди запитує: де ти був, коли вбивали? Як казав британський письменник Джордж Орвелл: "Народ, який обирає між свободою й безпекою, у підсумку втрачає і те, й інше".
Джерело: "ГОРДОН"
