"Русский", "Москва", "Россия" перетворилися на мішень.
Десь на початку 2000-х років під час одного з моїх приїздів додому ми з батьком неспішно пили "hoş keldiñiz qave" (кримськотатарський звичай, дослівно означає "кава з приводу повернення"), зварену мамою. Стояв тихий літній день. Ми сиділи в затінку винограду, що обвивав наш дім у селі, де я виріс.
І раптом батько сказав:
– Іншаллах, синку, ваше покоління проживе без війни.
Я добре пам'ятаю, як він це вимовив, із надією в голосі. Як би просячи у Всевишнього, щоб справдилося.
Батько був дитиною під час Другої світової війни. Він пережив нацистську окупацію Криму, депортацію разом із народом, каторжну працю у вигнанні, роки лютої туги й розпачу далеко від рідних місць…
А в 1968 році батько спромігся прорватися до Криму – уже із чотирма синами.
Ми не знали тоді, сидячи поруч у тіні виноградника, що пройде 10 із лишком років, як у Крим знову увірвуться російські солдати. Онуки тих варварів, які виселяли моїх батьків, кримськотатарський народ у травні 1944 року.
Тим більше я не міг уявити, що в березні 2014 року ховатиму батька під пильним наглядом ФСБ. А ще через кілька місяців мені заборонять жити на рідній землі, засудять заочно й винесуть вирок – шість років позбавлення волі.
Я не був удома вже 11 років. І жодного разу не був на батьковій могилі.
І знаєте, що найбільше нестерпно?
Я не можу знайти слів, щоб повністю висловити свою ненависть до всього, що носить або пов'язане з "русский", "Москва", "Россия".
Ці слова стали синонімом болю, втрати, приниження й безкарності.
Але водночас ці слова перетворилися на мішень, уособлення ворогів, які мають бути вбиті, вщент зруйновані, знесені.
У тому числі й за те, що зруйнували мрію мого батька – про життя без війни для його дітей та онуків.
Джерело: Рефат Чубаров / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора