На "взяття Рейхстагу". Нам не святкувати – нам каятися треба

На "взяття Рейхстагу". Пам'ятка росіянам.

Немає жодної пам'яті, окрім правди. Решта – брехня, підміна, фейк.

І школярка, яка читає слізливий віршик "Мы помним дедов и отцов, что грозно воевали", – фейк. Ні чорта ви не пам'ятаєте. Ні Бреста, ні Ржевського котла, ні Курської дуги, ні Сталінграда, ні Берлінської м'ясорубки. Тому що це – страшна правда, від якої можна вночі не заснути. Від якої досі всім тілом пульсує – то тремтіння, то кров липка.

Фейком простіше прикрити наготу безпам'ятства. "Спасибо деду за победу" нафігачив на задньому склі, як на паркані, – і вже "типу пам'ятаєш". І відчепіться всі!

Легко обрядити масовку в шинелі й потішно взяти Рейхстаг. Пофіг, що весь світ, згадуючи про ті події, трусить. Ми перемогли, а переможців не судять!

На війні не перемагали. Тому що головне завдання на війні – виконати наказ і водночас не здохнути. Навіть обісратися можна від страху, ніхто тебе не засудить. Тому що там реально страшно. Без віршів, без наліпок "можемо повторити".

Усе це фанфарне лушпиння придумали злодії, тому що під крики брехливих репродукторів простіше вкрасти вашу пам'ять. Прогнати 70-літніх блазнів площею, нарядивши їх у військові мундири з брязкальцями, – і ось вам "радость со слезами на глазах". І сивина на скронях теж є. Але вони теж злодії. Хто з них хоч день був на передовій? Яке право вони мають щось говорити від імені загиблих у ту війну?

О, скільки ще не знайдено і не поховано! Скільки кісточок лежить, так і не похованих...

Нам не святкувати – нам каятися треба. За те, що забули їх, саму війну забули. Тому й дозволили втягнути себе і країну в нові авантюри – грузинські, українські, сирійські...

Злодії махають вам із трибун. Спецслужбісти в рясах співають осанну переможцям. І ряджені дзвінко цокають бруківкою Красної площі. І брязкають гусениці танків. Голосно-голосно. Щоб ви не чули крику тих, хто загинув тоді. Крику "хай буде проклята, війна – будь-яка!" Щоб ви не пам'ятали.

Тому що немає ніякої пам'яті, крім правди, якою б страшною вона не була.

Джерело: Саша Сотник / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора