-12 Київ
2014 рік. Мій друг дитинства, що добровільно, як і тисячі інших у березні, стали на захист від орди, ниряє в підлогу в магазині техніки від звуку падаючих коробок у місті Ірпінь. На нього дивляться, як на божевільного. Йому соромно. Встав – і пішов геть, не купивши, що хотів.
2026 рік. Я зіщулююся від гучного звуку від падаючого чогось на підлогу і присідаю десь у Бучі. На мене дивляться, як на божевільну.
Знаєте яка різниця? Мені вже плювати, що думають ці люди.
Мораль? Її нема і не може бути.
Але. Мій друг, який уже давно – особа з інвалідністю, воює далі ще з того ж таки 2014 року. Я, без інвалідності, але в тилу, продовжую службу. Мій чоловік, ветеран АТО, людина з інвалідністю після тяжкого поранення в січні 2023 року вже не може воювати, але повертається, кульгаючи і з працюючою одною рукою, у стрій у тилу. І ті, що й досі дивляться на нас, як на божевільних.
Але тих, хто розуміє, підтримує й бореться, усе одно, більше.
Холодно, темно, сумно і страшно? Нашим солдатам – у рази важче. І від того, що ми робитимемо в тилу далі, теж залежить, чи вистоять вони там, і чи встоїмо ми всі в цій війні за наше право на просто жити.
Джерело: Тетяна Проторченко / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
