+14 Київ
Рівень схибленості процесу, який чомусь прийнято називати "мирними переговорами" (хоча ніхто ні з ким переговорів не веде, а сторони обмінюються важливими й неважливими повідомленнями в режимі монологу, причому декотрі з них слухають тільки себе), зашкалює й демонструє, на що перетворилася світова політика.
Далі те саме буде по всій планеті, від Тайваню до Близького Сходу, від Гренландії до Африки. Нам буде легше, якщо виживемо, бо ми раніше за всіх у це вступили, тож будемо всім проводити тренінги, коли в них буде перший шок.
Світова політика постмодерну є чимось середнім між конкурсом капітанів КВК і стрічкою X, з обстрілами фронту й тилу на задньому плані в якості тла. Щось тут коментувати неможливо, бо, поки коментуєш, хтось іще щось ляпнув, і тебе просять прокоментувати тепер оце нове. Частина повідомлень спрямована на цільову аудиторію в розмірі однієї особи (у сподіванні, що вона відкладе клюшку), інші повідомлення є просто білим шумом, коли треба щось сказати, бо не можна мовчати, а сказати нема чого.
У попередні епохи такого не було, бо переговори відбувалися за зачиненими дверима, а народ читав за підсумками комюніке (нагадаю, це слово означає "те, що ми хочемо вам повідомити", а не те, що було насправді) в газеті "Правда". Переговори про життя і смерть у прямому ефірі в реальному часі можуть винести не тільки лише всі.
Тож нам тепер треба розвинути нові вміння. У старі часи потрібне було вміння читати між скупими рядками комюніке і прозрівати справжні події, тобто на основі обмеженої та спотвореної інформації відновлювати повну й правдиву. Тепер нам потрібне протилежне вміння: фільтрувати величезні обсяги базару й віджимати звідти корисну інформацію, тобто з інформаційного шквалу, де переважає білий шум і свідома деза, виловлювати суть і правду. Варто навчатися вже, бо далі буде складніше.
Джерело: Валерій Пекар / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
