$39.54 €42.05
menu closed
menu open
weather +7 Київ
Віктор Шлінчак
ВІКТОР ШЛІНЧАК

Засновник, голова правління Інституту світової політики

Всі матеріали автора
Всі матеріали автора

Публічно в Мюнхені про перемогу України говорили одиниці. Куди скромніші нотки були в заявах політиків, які здатні впливати на ухвалення рішень

Мюнхен. Конференція (не)безпеки

О 12.00 на Marienplatz Мюнхена збираються сотні туристів. Якраз у цей час на міській ратуші під годинником починають рухатися фігурки – он "поїхали" лицарі в обладунках, а ось уже танцюють дивакуваті блазні, а за ними – веселі бондарі роблять своє діло і веселяться. Останнім немає діла до двобоїв. Символічно, чи не так?

Але для повноти фантасмагорії варто охопити зором усю картину: ратушу з її передзвонами, українським, ізраїльським, німецьким, євросоюзівським і баварським стягами, площу з лінивими туристами-споглядальниками і виставлену яскраву палатку пацифістів під веселковим прапором із написом: Рeace. На сусідніх локаціях – мітинги на підтримку Палестини та України (за кількістю учасників приблизно співмірні). Як для безпекової ситуації у світі ця картинка – типове віддзеркалення реальності.

І всього за декілька кварталів від цих заходів – дійсно багато розмов про мир. У різних інтерпретаціях. Мюнхенська безпекова конференція – місце, куди їдуть політики, експерти і журналісти, аби здебільшого не на публічних сценах, а поза ними провести десятки зустрічей із людьми, які приймають глобальні рішення. І зробити висновки про тенденції на рік уперед.

Цього року конференція вже в перший день свого проведення зазнала змін – усі обговорювали свіжу новину з Росії про смерть (радше – убивство) Олексія Навального. Це спонукало спічрайтерів, заявлених на МСК західних лідерів, швидко переписувати тексти промов. Тому тема України до приїзду в Мюнхен президента Володимира Зеленського проходила більше фоном, розмиваючись у дебатах про Росію (у контексті сталінізації режиму), Ізраїль, Палестину і ХАМАС. У вечірніх новинах на німецьких каналах безперестанку крутили фільми про Навального. І вже другою-третьою новиною – про підписану угоду німецько-українську щодо взаємодії в оборонній сфері.

Скажу відверто, я їхав до Мюнхена з великим скепсисом. Мої контакти в Європі, з якими постійно обговорюю нашу війну з Росією, попередили: про Україну дійсно говорять менше, емпатія як до тимчасових переселенців, так і до України в цілому падає, уряди, що входять у різні електоральні цикли, намагаються "не нагнітати" і, відповідно, відганяти навіть думку про модальності майбутньої війни з Росією у разі програшу України. Тому й не бажають активно включатися в гонку озброєнь, намагаючись знайти побільше аргументів, чому на це не потрібно витрачати гроші.

Це більше схоже на психологічну захисну реакцію. Як у фільмі "Не дивіться вгору". Давайте бути чесними – більшість із нас два роки тому теж не хотіли вірити в настільки зухвалу і жорстоку спробу окупації. Заяви про те, що Росія нападе, виглядали алогічними. Після "Мюнхена-2022", за кілька тижнів до російського нападу, попри всі очевидні сигнали від західних партнерів, ми не прораховували масштаби такої війни.

"Я приїхала тоді після Мюнхена додому і теж не хотіла збирати "тривожну валізку", психологічно це важко було усвідомлювати. А зараз дивлюся, як попри всі наші розповіді про війну і її близькість до західних кордонів, у наших партнерів абсолютно немає відчуття загрози, уже для них", – підтверджує мої спостереження ексдепутатка Ради Ольга Белькова.

Очевидно, це саме та причина, чому всі серйозні рішення про надання тих чи інших видів зброї, про конфіскацію російських активів, про санкції щодо РФ, про фінансову та економічну допомогу Україні просуваються зі швидкістю черепахи. Схоже, частина західного істеблішменту наївно продовжує вірити, що Путін та його оточення у випадку найгіршого – нашого програшу – задовольняться лише Україною. Вони не хочуть сприймати нову реальність – і це відчуття неприйняття диктує стан власної безпечності.

Західні лідери погано вивчають історію, дуже неохоче згадують розмін Судетами перед Другою світовою, а після падіння фашизму і відкритої парасольки НАТО напрочуд швидко записалися до гуртка активних пацифістів. І це, можливо, було б зрозуміло – продовжувати перебувати у спокійному і безпечному світі, де є сила міжнародних законів і Альянс, який може (тепер ця теза теж виглядає сумнівно?) прикрити. Якби Росія ще 2008 року у Грузії, а у 2014-му – в Україні отримала по руках, вона б точно не почала діяти за законами сили. Сталося все навпаки: млявість Заходу спричинила підняття Росією ставок. Непокаране зло лише зміцнило віру у свою безкарність.

У цьому випадку західним партнерам України варто було б пройти спеціальний курс історії від Тімоті Снайдера, який, виступаючи на дискусії, організованій Віктором Пінчуком і його Ялтинською європейською стратегією, у присутності ексдержсекретаря США Гілларі Клінтон і десятка інших європейських посадовців сказав, що це дуже дивна війна, коли за блага інших воює (розплачується життями) тільки одна країна. "Тільки одна країна чинить спротив, але вона залишається на самоті", – маючи на увазі постійний брак зброї, економічних та санкційних ресурсів. "Ми намагаємося порівняти себе з Рузвельтом і Черчиллем, але ми не дотягуємося до них, а мусили б їх перевершити, – каже Снайдер. – Ви ніколи не виграєте війну, якщо не ставите перемогу як мету. Ми повинні поставити за мету перемогу. У 2024 році європейці мають допомогти українцям утримати лінію з американцями чи без них".

Дійсно, про перемогу України останнім часом прийнято, зітхаючи, мовчати. Неуспішний контрнаступ-2023, ідеалізований багатьма присутніми мюнхенськими гостями, суттєво вплинув на рівень їхнього оптимізму. То який план? Здатися?

Публічно про перемогу України як засіб повернення до міжнародної нормальності говорили хіба міністр оборони Німеччини Боріс Пісторіус, колишня спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі та ексгенсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. "Ми маємо гарантувати, що Україна виграє цю війну, а також створити таку архітектуру безпеки, щоб Росія більше ніколи не могла зробити це знову", – сказав він.

Куди скромніші нотки звучали у заявах діючих політиків, які здатні впливати на ухвалення рішень – наприклад, від віцепрезидентки США Камали Гарріс. Її виступ узагалі залишив шлейф загальнозахідної безпорадності (дуже сподіваюся, що розмова з Володимиром Зеленським мала більш конкретні пропозиції). Як написала у Facebook українська журналістка Крістіна Зеленюк: "Настільки інфантильної американської адміністрації я вже давно не пам'ятаю… У мене таке враження, що вони вже програли вибори".

І якби не слова президента Чехії Петра Павела, що він знає, звідки взяти сотні тисяч додаткових артснарядів для ЗСУ (треба, за його словами, на це тільки знайти гроші – і за два тижні снаряди будуть), публічна сторона конференції так і залишилася б без конструктивних рішень "сьогодні – на сьогодні".

Але, щоб не скочуватися в "антиоптимізм" і "всепропальництво", слід визнати, що у певного кола політиків усе ж існує розуміння, що підхід західних демократій до підтримки України у цій війні, м'яко кажучи, не є достатнім. Як сказав мені у приватній бесіді глава оборонного відомства однієї з країн, "минулого року ми переоцінили свої сили і недооцінили сили Росії. Так само, як Росія у 2022-му недооцінила Україну і наше єднання".

Тепер усе це – перегорнута сторінка. І, аби вийти із "кризи існування", за якої "якщо ми не переможемо, нас знищать" (цитата ескдержсекретаря Гілларі Клінтон на Українському ланчі Віктора Пінчука), Європа і США мають перейти від потоків слів до реальних дій.

І в цьому бажанні окремо взятих лідерів є обережний оптимізм. Бо розмови між прихильниками тотальної допомоги Україні й політичними романтиками, які хочуть спокійно добути свої терміни при владі, стають усе більш жорсткими.

2024 рік – час, коли повинні запрацювати усі можливі "асиметричні відповіді" Росії. Якщо, звичайно, більшість урядів подумки не вибрали інший шлях: іти на кремлівські поступки, на повернення до норм Варшавського договору і на те, щоб віддати в управління Путіну більшу частину Європи.

Якщо ж ми всі разом цього не хочемо, треба врешті визначитися, де знаходяться найбільші больові точки режиму Путіна – і бити по них так сильно і так швидко, наскільки це можливо. І вони полягають не тільки в тому, аби, як сказала прем'єр-міністерка Естонії Кая Каллас, використовувати на підтримку України не просто відсотки від заморожених російських активів, а всі ці кошти. І не тільки в тому, аби протистояти російській пропаганді в ТіkТоk, на чому наголошувала Гілларі Клінтон (за її словами, на 50 "проросійських повідомлень" є тільки одне альтернативне). І не тільки в тому, аби після березневих "президентських виборів у Росії" визнати Путіна нелегітимним лідером, оголосивши таким чином кастинг на потенційного перемовника із Заходом.

Питання у прийнятті комплексу системних рішень, який досі, майже на третьому році війни, так і не узгоджений. У цьому комплексі, звичайно, має бути й українська частка домашньої роботи (щодо виробництва боєприпасів, наприклад).

Перемогти російський режим, поза всяким сумнівом, усе ще можна. Дуже хочеться зазирнути у Мюнхен-2025, щоб цю тезу підтвердити.

Джерело: Viktor Shlinchak / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора

Блог відображає винятково думку автора. Редакція не відповідає за зміст і достовірність матеріалів у цьому розділі.