+5 Київ
Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр": що не так із критикою майбутнього меморіалу?
Пам'ятаю, як я вперше приїхала до Бабиного Яру з батьками і бабусею наприкінці 1970-х, коли мені було років 10–11. Був теплий сонячний літній полудень, ми підійшли покласти квіти до величезного, як мені в дитинстві здавалося, пам'ятника. Крім нас, там нікого не було.
Зяюча порожнеча давила і лякала. Це так разюче відрізнялося від інших пам'ятних місць, які я бачила раніше.
Там завжди були люди, лежали квіти і вінки, стояла почесна варта і фотографувалися молодята. Місце біля радянського монумента, встановленого в Бабиному Яру в 1976 році, здавалося покинутим і напівзабутим.
Це було невипадково. Радянське керівництво зробило все для того, аби забути трагедію Бабиного Яру. Тема Голокосту, як і вся єврейська історія, перебували в Радянському Союзі під забороною з кінця 1940-х років і аж до падіння радянського режиму.
Ця завіса мовчання проривалася іноді голосами ліберальної інтелігенції і єврейських активістів, які 29 вересня, у день початку розстрілів у Бабиному Яру, влаштовували несанкціоновані мітинги. Міліція розганяла ці мітинги, а їхнім учасникам загрожували великі неприємності: від звільнення з роботи до арешту.
На противагу несанкціонованим мітингам влада проводила свої офіційні збори в Бабиному Яру на річницю розстрілів, на яких ніколи не згадувалося, що більшість загиблих у Бабиному Яру були євреями.
Проте для киян це завжди був секрет Полішинеля.
Про те, що більшість загиблих у Бабиному Яру були євреями, знали всі. Ще були живі багато свідків катастрофи, і в цих людей неможливо було забрати їхню пам'ять.
Моя бабуся Євгенія Карпівна (Гицель Калманівна) Броварник розповідала безліч разів своїм друзям і знайомим, як вона дивом врятувалася із дворічною дитиною (моєю мамою) і поїхала з останнім потягом з обладнанням із заводу "Арсенал" у товарному вагоні з Києва.
Мій дідусь Ілля Володимирович Броварник до війни працював зубним лікарем у поліклініці цього ж заводу. Він поїхав в евакуацію зі своєю старшою донькою, а бабуся з мамою не змогли з ним поїхати, оскільки моя мама була хвора на якесь інфекційне захворювання. Бабуся боялася, що їх просто висадять із поїзда, якщо зрозуміють, що дитина хвора.
У середині серпня, коли німці вже були на підступах до Києва, бабуся прийшла на завод "Арсенал" дізнатися, чи немає яких-небудь звісток від її чоловіка (після від'їзду з Києва з ним перервався зв'язок).
Якийсь начальник (на жаль, моя сім'я не запам'ятала його прізвища), що відповідав за евакуацію обладнання заводу, мабуть, пожалів її і сказав: "Ви – єврейка, вам у Києві залишатися при німцях не можна. Останній склад з обладнанням буде відправлений через кілька годин. Якщо ви встигнете, я посаджу вас із дитиною в товарняк".
Бабуся побігла додому, схопила дитину, документи і що змогла з речей і все-таки встигла на поїзд. До Воткинська їхали дуже довго, два тижні. Майже всі свої речі бабуся по дорозі обміняла на продукти, треба було самій щось їсти і годувати дитину. Отже, приїхали в евакуацію без речей, але вціліли.
Далеко не всім так пощастило, багато євреїв – люди похилого віку, жінки і діти – виїхати з Києва не змогли, оскільки радянською владою не були віднесені до категорії осіб, які підлягають евакуації. Натомість евакуювали оборонні заводи разом із необхідними для виробництва фахівцями, евакуювали номенклатуру, відомих учених, артистів, евакуювали членів сімей офіцерів Червоної армії.
Майже всі євреї, які залишилися в Києві, незабаром були вбиті нацистами в Бабиному Яру. Загинув і вітчим моєї бабусі Йосип Полиновський, який пішов у Бабин Яр разом зі своїм сином від першого шлюбу.
Як і у багатьох киян-євреїв, історія моєї родини тісно переплелася з історією Бабиного Яру. І хоча з 1999 року я живу і працюю у США, зв'язків з Україною, з моїми колегами ніколи не втрачала.
Більшість моїх наукових праць присвячено історії євреїв Києва. Я займаюся історією Бабиного Яру вже багато років, опублікувала ряд статей із цієї тематики.
Зараз я пишу книгу про Бабин Яр і про увічнення пам'яті його жертв у Радянському Союзі та незалежній Україні. Тому, коли у 2017 році головний історик Меморіального центру Голокосту Бабин Яр Карел Беркгофф запропонував мені взяти участь у підготовці базового історичного наративу для майбутнього музею, я, звичайно ж, відразу погодилася. Також я увійшла до складу вченої ради МЦ БЯ.
Із падінням комунізму політика забуття Бабиного Яру пішла в минуле. У роки незалежності України з'явилося безліч нових пам'ятників у Бабиному Яру. Річниці початку масових розстрілів у Бабиному Яру відзначаються в Україні на державному рівні.
Уже ніхто не приховує, що більшість жертв Бабиного Яру були євреями. Але покоління свідків трагедії вже майже пішло, і аби зберегти пам'ять про жертви Бабиного Яру у 2016 році в Києві і був створений Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр".
Метою цього Центру є увічнення пам'яті жертв Голокосту і всіх жертв Бабиного Яру, організація наукових і освітніх програм, які сприяли б розвитку демократії і толерантності. У 2026 році у Бабиному Яру буде відкрито Меморіальний музей Голокосту "Бабин Яр".
29 липня цього року президент України Володимир Зеленський провів відеоконференцію із членами наглядової ради Фонду "Меморіал Голокосту "Бабин Яр" і підтримав створення Меморіального музею Голокосту. Президент Зеленський, зокрема, сказав: "Створення меморіалу – це дуже важливо для нашої країни. В її історії було багато трагічних подій. Але ми повинні пам'ятати про них, розповідати майбутнім поколінням. Такі моменти повинні бути в історії України. Вони є в наших оповіданнях, у пам'яті, у книгах. Дуже хочеться, щоб цей проєкт втілився в життя і ми разом із вами створили історію".
Підтримка президентом України ідеї створення Музею Голокосту викликала невдоволення і спровокувала критичні статті в українській пресі. Ідеться про публікації українського правозахисника, публіциста Мирослава Мариновича "Ще раз про Бабин Яр" на ресурсі Zbruch 5 серпня 2020 року і журналістки з Єрусалима Галини Хараз "Нове старе протистояння" в газеті "День" 7 серпня 2020 року.
У демократичному суспільстві завжди існує свобода думок і дискусій. Але біда в тому, що автори цих статей не готові нічого обговорювати, вони просто закликають закрити проєкт. Подив викликають і зовсім необґрунтовані оцінки академічної частини проєкту, до якої належу і я.
Чим же так незадоволені автори статей?
Мирослав Маринович пише у своїй статті: "Я, звичайно, не проти участі західних фахівців, але зневага до ґрунтовних напрацювань українських науковців є просто черговим проявом комплексу меншовартості".
Насправді шановний автор тут абсолютно помиляється. Наукова історіографія – якщо йдеться про науку – не може нехтувати напрацюваннями будь-кого. Безумовно, роботи українських учених, як і західних, вивчалися, осмислювалися і були використані авторами базового історичного наративу.
Ба більше, українські вчені – ті, які не знехтували закликами Карела Бергкоффа до спільної роботи, – зробили вагомий внесок у підготовку історичного наративу для майбутнього музею. Та й себе я від Києва і України не відокремлюю, і публікації мої підготовлені на підставі матеріалів із київських архівів.
Узагалі кажучи, у сучасному світі не настільки важливо, де людина живе, головне, чим вона займається і яким фахівцем є. І звісно, в інтересах України, щоб у створенні Меморіального музею Голокосту в Бабиному Яру брали участь найкращі фахівці з усього світу.
Так, із залученням найкращих учених із різних країн було створено Музей історії польських євреїв "Полін" у Варшаві. А головним істориком цього музею і нині є найбільший фахівець з історії євреїв Польщі, почесний професор Брандайському універітету (США) Ентоні Полонський.
У МЦ БЯ була зібрана унікальна група вчених із різних країн: України, Голландії, Німеччини, Австрії, Молдови, Ізраїлю та США – для створення історичного наративу для майбутнього музею. Усі учасники академічної частини проєкту добре відомі своїми публікаціями, мають високу наукову репутацію.
Концепція і деталі історичної частини проєкту ніколи не трималися в таємниці, навпаки, завжди були відкриті для вільного обговорення. У результаті був підготовлений високопрофесійний історичний наратив для майбутнього музею, який отримав позитивні відгуки від провідних фахівців в області Голокосту. Цей наратив був опублікований на сайті МЦ БЯ, і кожен бажаючий може з ним ознайомитися.
Тому більш ніж дивно читати у статті пані Галини Хараз, що нібито в історичний наратив упроваджені антиукраїнські ідеї, які прославляють роль Сталіна і Радянської армії у порятунку євреїв. Таких ідей у наративі, звичайно ж, немає. Наратив, навпаки, описує і сталінські репресії, і Голодомор, і інші злочини радянського режиму.
Так само не відповідає дійсності твердження пані Хараз, що наратив штучно відокремлює "євреїв від неєврейського оточення" і виводить їх за рамки української історії. Усе якраз у точності до навпаки, оскільки історія євреїв Києва та України описані в контексті української історії.
Ніхто не поділяє і жертв Бабиного Яру, в історичному наративі цілий розділ присвячений неєвреям – жертвам нацистського режиму: ромам, військовополоненим, українським націоналістам, підпільникам і пацієнтам психіатричної лікарні. Меморіальний музей Голокосту Бабин Яр має правдиво представити історію всіх жертв нацистської окупації.
Пані Хараз протиставляє у своїй публікації "приватний", а насправді створюваний на засадах державно-приватного партнерства Музей Голокосту "суто державному" проєкту, з концепцією від Інституту історії України. Останній пропонує створення двох окремих музеїв: Меморіального музею Бабиного Яру та "альтернативного" до того, що вже створюється МЦ БЯ, Музею Голокосту.
За всієї поваги до моїх українських колег я не розумію, який у цьому сенс?
Пані Хараз також бездоказово стверджує у своїй статті, що проєкт МЦ БЯ російський і що творці наративу не завжди розуміють, що їх просто використовують.
Це більш ніж образлива заява, оскільки більшість учених, які взяли участь у проєкті, займаються історією Голокосту і Бабиного Яру вже багато років. Вони прийшли у проєкт, аби створити в Україні сучасний музей Голокосту та увічнити пам'ять усіх загиблих у Бабиному Яру. Ніякої російської концепції історії у проєкті немає і бути не може.
З іншого боку, пані Хараз як професійному журналісту, крім переказу позиції тих, чиї імена з вдячністю перелічені нею в кінці статті (Йосип Зісельс, Віталій Нахманович та інші), необхідно було б звернутися за додатковою інформацією безпосередньо до тих науковців, які готували базовий історичний наратив. Подання різних точок зору – хіба не це передбачають у всьому світі стандарти журналістики?
Я повністю згодна з висновком пана Мариновича, що справу [створення Меморіального музею Голокосту "Бабин Яр"] гублять "брак довіри й озвучені чи приховані підозри всіх до всіх". Мені навіть іноді здається, що багато хто із критиків проєкту створення Меморіального музею Голокосту "Бабин Яр" уже і про жертви Бабиного Яру забув, як єврейські, так і неєврейські.
Усі їхні зусилля спрямовані тільки на те, щоб заборонити, не дати, не дозволити створити цей музей. Тому і немає досі Музею Голокосту в Києві, у той час, як такі музеї давно створені в багатьох країнах світу, навіть у тих, де Голокосту не було.
У меморіалізації Бабиного Яру час переходити з "мінного поля", яким ця меморіалізація є на даний момент, за образним висловом Мирослава Мариновича, до нормальної наукової дискусії і домагатися не знищення конкуруючих проєктів, а шукати можливості для взаєморозуміння і співпраці всіх зацікавлених сторін.
Тоді і з'явиться в Києві сучасний Меморіальний музей Голокосту в Бабиному Яру, яким буде пишатися вся Україна, і пам'ять про всіх жертв Бабиного Яру буде увічнена і збережена для майбутніх поколінь.
Джерело: "Українська правда"
