-1 Київ
У Кремлі велике свято. США і Німеччина домовилися про умови добудови "Північного потоку – 2" – нового російського газопроводу в Німеччину. Передумови для цього були зрозумілі відразу після приходу до влади Байдена: з одного боку, новому президенту потрібне було "перезавантаження" з Європою; з іншого, "зелений" порядок денний не передбачає підтримки американських нафтовиків і газовиків, які прагнули посилювати позиції на європейських ринках. У підсумку Росія трохи бурчить, заявляючи, що її "принизили" угодою між третіми країнами про її проєкт, але загалом задоволена. Україна незадоволена, але їй уже порадили не обурюватися.
Які наслідки матиме запуск нової труби? На мою думку, вони досить очевидні. Найімовірніше, єдиним зобов'язанням, яке Байден узяв із Путіна в Женеві, була відмова від військового вторгнення в Україну. Як компенсаторний жест російський президент опублікував знамениту статтю, інтерес до якої (і то з-під палки) виявлять лише військовослужбовці на заняттях із політичної підготовки. "Гарантії" ж про збереження транзиту великої ціни не мають: уже ж сказано, що транзит буде продовжено "з урахуванням стану української газотранспортної системи", а вона далека від ідеалу. Звичайно, Словаччина чи Угорщина будуть живитися через Україну, але ступінь свободи Москви буде зовсім іншим.
Німеччина у цьому випадку вчинила так, як і мала вчинити: як і 1982-го, вона показала США з їхніми санкціями, що питання купівлі з Росії/СРСР енергоносіїв – не сфера компетенції Вашингтона. І доказ німецького суверенітету був вищим від будь-яких тривог України. Залишається головне питання: наскільки Європа збереже вплив на Росію після цієї нібито "історичної" і "принизливої" поразки?
Насправді питання складніше, ніж здається. У 2020 році Росія постачала ЄС 158 млрд м³ газу, або 78% свого експорту (23% від сукупного видобутку). ЄС спожив 394 млрд м, тож російські поставки становили 40%. Очевидно, що не так Європа залежить від Росії (тим паче, що в країнах ЄС вільна потужність регазифікаційних терміналів становить 130 млрд м³), як Росія від Європи. На експорт СПГ через порти сьогодні припадає не більше ніж 18%, у Китай торік пішло менше ніж 2%. Тож "Північний потік – 2" – не більше ніж черговий ланцюг, який прив'язує Росію до Заходу. Диверсифікація поставок не росте, а скорочується. Європа – за потреби – матиме ще один інструмент тиску.
Є й інший бік питання: в будівництво труби було вкладено, за різними даними, від $13 млрд до $35 млрд. За нинішніх цін на газ воно може окупитися за 6–15 років – але досить імовірно, що вже до 2040 року Європа виявиться "вуглецево нейтральною", і першими на цьому шляху будуть саме північні країни. Інакше кажучи, продавши під трильйон кубометрів газу, Росія в кращому разі поверне вироблені витрати (звичайно, не треба забувати, що значна їх частина осіла в кишенях підрядників "Газпрому", які і є єдиними бенефіціарами проєкту). Тож ціна ірраціональної ненависті Москви до Києва виросте, але економічної вигоди Росія не дістане (навпаки, вона, можливо, ще наростить видобування газу, щоб потім зіткнутися з різким падінням попиту на нього).
Тому, бачачи в пресі заголовки про те, що в угоді є єдиний переможець – Путін, я тільки посміхаюся. Єдиний переможець у ній – Європа, Росія і США залишаються при своєму, а Україна з високою ймовірністю втрачає великий – але незаслужений – шматок газового "пирога".
Джерело: Владислав Иноземцев / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
