Не всюди кажуть "Гробки". Незвичні назви поминальних днів у різних куточках України

В українській традиції одразу після Великодня настає особливий період, коли люди згадують своїх померлих рідних. У ці дні заведено приходити на могили, замовляти заупокійні служби і приносити із собою ритуальні страви. Однак, залежно від регіону, цей час має різні назви, кожна з яких має особливий сенс і демонструє глибоке вшанування предків.

Найдавніша назва – Радуниця (або Радовниця, Радунець, Радованиця). Вона походить від слова "радість" і пов'язана з вірою в безсмертя душі. Уявлення про Великдень як знак воскресіння переносили й на померлих – тому рідні приходили до могил, "раділи" разом із душами, ділилися новинами, приносили їжу, ніби святкували разом.

Ця назва досі збереглася в селах Центрального й Східного Полісся, зокрема на півночі Київської та Чернігівської областей, близько до білоруського кордону. Там Радуницю вшановують як свято весняного циклу, що має ще язичницьке походження.

На більшості території України вживають інші назви: Проводи й Поминки. Проводи – це прощання з душами, які тимчасово перебували на Землі після Великодня, а тепер повертаються в потойбіччя. Поминки – це згадки про померлих, духовна трапеза, молитва і пам'ять. Ці слова найбільш поширені на Наддніпрянщині й у південних регіонах.

На Лівобережжі є вираз Бабський Великдень. Це ніби продовження святкування для тих, хто вже відійшов, адже Великдень – не лише для живих, а й для душ покійних.

У Центральній Україні, на Поділлі, Волині й Наддніпрянщині часто кажуть Гробки. Ця назва пов'язана з праслов'янським словом "гроб" – місце поховання. Вона дослівно вказує на простір, де "гребли" землю для могили, тобто на саме кладовище.

На півночі Київської, Чернігівської та Сумської областей поширена інша назва – Діди. Це вказує на культ предків, адже саме дідів, пращурів вважали охоронцями роду. Там також побутують назви Дідівна або Дідова субота.