Бульвар Шоубіз
 
27 вересня, 2020
 
Новини ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Миколайчук: Не вважаю в нашому світі можливим показувати, що ти талановитий композитор і поет. Потрібно триматися в тіні

Український співак, композитор і аранжувальник Андрій Миколайчук, який на піку слави зник з ефірів та концертних майданчиків, в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" розповів, що стало вирішальним аргументом у тому, щоб покинути сцену, чому, на його думку, у сучасній Україні мало гарних пісень, з яких причин він не продає своїх пісень і чому не їздить виступати на схід України. Видання "ГОРДОН" публікує інтерв'ю з Миколайчуком у день 60-річчя співака.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Миколайчук: Історія української пісні це я, це моє буття
Миколайчук: Історія української пісні – це я, це моє буття
Фото: gordonua.com
Вікторія ВОРОНІНА
журналіст

6 грудня Андрієві Миколайчуку виповнюється 60 років. Він народився в Умані в сім'ї вчителів фізики. Закінчив музичне училище і музично-педагогічний інститут. Вісім років працював музичним вихователем у дитячому садку. Став популярним після участі у фестивалі "Червона рута" 1989 року. Із піснями "Піду втоплюся" та "Підпільник Кіндрат" став лауреатом другої премії у жанрі попмузики і здобув приз глядацьких симпатій. Виступав із концертами в містах України. На початку 2000-х років музикант вирішив завершити гастрольну діяльність.

Радість творчості – краще, ніж оргазм

Фото: gordonua.com
Фото: gordonua.com


– Андрію Михайловичу, ви вже майже 20 років не гастролюєте. Ви говорили раніше, що в шоу-бізнесі розчарувалися, оскільки там не виявилося місця для творчості. А що стало останньою краплею?

– До шоу-бізнесу мені діла немає. Я припинив виступати, тому що почалася комерціалізація. Коли живеш у Києві і немає грошей платити за появу на телебаченні, що залишається робити? Наприклад, мені кажуть, що хочуть $1 тис. за ефір. Приходжу, а вони вже виставляють рахунок $1,5 тис. У мене немає таких грошей.

У Радянському Союзі була одна кнопка, і гарантовано вся Україна знала пісню "Піду втоплюся у річці глибокій". А потім прийшло 20 програм. Ти платиш величезні гроші, а гарантій немає жодних. До того ж немає грошей на студію. За інерцією я ще катався, але що б ти не робив, нічого зробити не можна. А йти працювати за копійки я не можу. Мене запрошував той самий Поплавський. Але я знав, що працювати на тата з ранку до вечора не буду, плюс у нього дуже багато шарових концертів. Зажене музикантів кудись...

ВІДЕО
Відео: Артем Острівний / YouTube

Моє рішення, про те щоб піти зі сцени, зріло приблизно п'ять років. А 2000 року одна жінка звернула на мене увагу, і ми разом із нею поїхали на південь, у Миколаївську область, купили там хату і стали жити. Було покінчено з усіма гастролями.

– Тобто на купівлю будинку ви заробили?..

– Зараз я вам скажу, за скільки його купив. Так мало, що не можу передати: чи то $500, чи то $800. Будинок був у не дуже гарному стані. Я його добудовував. Там теж були моменти. Будівельники, коли дізналися, що я з Києва приїхав, почали доїти мене, я сам навчився деяким будівельним роботам. Узагалі, я хотів побудувати над морем студію, щоб люди приїжджали і записувалися. Але з'явилася цифра, і це стало нікому не треба. Але я пішов не зі сцени, а у студію над морем.

– Ви кажете, що неможливо було заробити в Києві. А в Миколаївській області ви за що жили?

– Я купив дві квартири, вони мені приносили дохід. Але в будь-якому разі інших варіантів не було. Із Києва виїхати було необхідно. Я просто припинив писати гарні пісні – такого рівня, як "Піду втоплюся", "Отаман", "Агент Кольцов". Пісні писати дуже складно. Немає в усьому світі навчального закладу, закінчивши який людина починає вміти писати гарні пісні. Є мільйони установ, у яких навчають грати Баха чи Моцарта, грі на трубі або скрипці. А композиторів мало – 1% до 99% випускників музичних вишів. Але пісні не викладають у консерваторії взагалі. Треба розуміти водночас, що пісня набагато складніша, ніж симфонія. Пісня – це таємниця, у якій немає місця драматичним подорожам тональностями, як учать у консерваторії. Може, тому композитори – випускники консерваторії не вміють писати пісні.

– А ви не думали, що, можливо, інакше, критичніше почали дивитися на творчість і самі вирішили, що пісні погані?

– У мене є кілька ноу-хау у сфері створення пісні й жорстка пропускна система. Якщо в мене заспів не узгоджений із приспівом, його безжально буде викреслено. Якщо у приспіві немає відчуття теперішнього часу – теж. Я давно присвятив Дмитрові Гордону пісню "Коли ти йшла на тонких каблучках, то моє серце билось в ритмі ніг твоїх". Кліп на цю пісню був протягом трьох місяців на перших місцях у хіт-параді "Територія А". Але зараз я б написав так: "А ти ідеш на тонких каблучках, і моє серце б'ється в ритмі ніг твоїх". "Коли ти йшла" не буває!

ВІДЕО
Аудіо: Українська естрада / YouTube

– А якщо йдеться про спогад?

– Ні, нічого немає! Немає спогадів!

– То, за цією логікою, половина романсів погана!

– Так! Так, вони погані. Але в моєму підході бувають винятки. У мене є пісня про Туніс і Багами: "Вітер із моря для нас співав про кохання і шептав про Туніс і Багами. Я тебе обіймав, я тебе цілував, і мені ти шепотіла: "Коханий". Я почав переробляти цю пісню, тому що в ній слабке відчуття часу, а вона пручається, не дається!

– Пісня вкоренилася, визріла, характер у неї є – уже не переробити...

– Я згоден. Але я почав думати: "Інтелектуально я маю рацію, а екзистенційно нічого не можу зробити і змінити її". І тоді я зробив висновок: якщо матеріал пручається, ти маєш прийняти це, але рости далі. Я зрозумів, що в пісні "Туніс і Багами" це я конкретно зараз іду берегом і згадую в теперішньому часі, саме зараз.

Проблема в тому, що в історії музики окремо історії пісні взагалі немає. Її запхали в якусь народну творчість. Історія української пісні – це я, це моє буття. Тільки за радянської влади пісня стала жанром. За царя були тупими, а комуняки підняли масову військову, робочу пісню. Те, що сталося за радянської влади, це диво. У 1945 році Леонід Утьосов сказав: "Шкода, що війна закінчилася. Які пісні написано!" А зараз війна, але жодної пісні не написали. Кадрів немає, немає інфраструктури. У Радянському Союзі просто за гроші не могли поставити в ефір мотлох, а зараз крутять із ранку до вечора. Це призвело до культурної катастрофи.

Мені ніколи ні за що не платять. А коли я піду із життя, почнуть говорити про український ренесанс

Фото: gordonua.com
Фото: gordonua.com


– На вашу думку, є зараз гарні автори пісень в Україні?

– Не можна сказати, що їх немає, але немає тенденції. Ті одиниці, які пишуть, не роблять погоди.

– Протягом останніх п'яти років якась пісня вас вразила?

– Я живу в зовсім іншому світі і вважаю, що навіть сталінські пісні мають недоліки. Я кажу про московський ренесанс 1920–1950-х років. Тоді з'явилися сотні пісень найвищої якості. Зараз мені подобаються якісь пісні, але теоретично. Той самий Юрій Рибчинський пише гарні. Але ці пісні в інформаційному полі на задньому плані. Їх ніхто не чує, як і мене.

– А для кого з виконавців ви пишете пісні?

– Я пишу для вічності. У мене зовсім інші уявлення та цінності.

– А чи є у вас реальні замовники пісень?

– Є. Приходять. Я кажу: "Вибачте, я зайнятий".

– Але чому?

– Ви хочете мене прив'язати до світу миттєвого успіху, від якого я пів року не зможу відмитися? Одна з причин – що мені ніколи ні за що не платять. А коли я піду із життя, почнуть говорити про український ренесанс. Мені по приколу писати те, за що ніхто не платить грошей. Я не виходжу на зв'язок, мене знайти неможливо.

– Але ви ж живете у світі матеріальному...

– Потрібно зберегти чистий погляд, душу. Не можна розмінюватися. Ось як жінка не буде спати з кожним (мало там, хто цього хоче) – у неї є гордість. Так і я. Ти хочеш із Богом розмовляти, то говори з Богом. Через передання прав на пісні третім особам розпався гурт ABBA. І це хвалений Західний світ, де є закони. У нас же немає законів. І немає розуміння, що мої пісні безцінні. Мені пропонують 200 грн за пісню! Та я з голоду вмирати буду, але не погоджуся на це. Люди хочуть мене отримати, як повію. Не можна цього допустити. Ти один раз опустишся – і не відмиєшся ніколи. Один відомий співак просив мене переробити йому пісню. Я кажу: "Що-що?!" Мені вже 60 років. Треба розуміти, що якщо досі я не забруднився ні об що, робити це зараз безглуздо. Мені й пенсію незабаром дадуть. Я дізнавався – 2 тис. грн. 10 днів я проживу, а там і гроші від здавання квартири отримаю. Від голоду не помру.

Емоційно я не прив'язаний до СРСР, але, на відміну від сьогоднішнього грізного світу, який насувається на нас, нової цивілізації, якій начхати на людину, ті хлопці брали на себе відповідальність

Фото: gordonua.com
Фото: gordonua.com


– Ви якось сказали, що мрієте мати кілька дружин...

– В османів було по три або чотири дружини. І я 10 років тому хотів, щоб Бог послав мені трьох-чотирьох жінок. І ось минуло 10 років. Бог за 10 років послав мені моржих – там, де я живу в Миколаївській області, є любительки плавати взимку. Тільки холодна морська вода не дає на них реагувати. У Facebook у мене є прихильниці – 4 тис. чарівних жінок. (Я, до речі, до цього Facebook не маю жодного стосунку). А мені 60 років. Де ви раніше були, товаришу Бог? Не слали мені, самотньому чоловікові, який живе в Києві 1990-х років, 4 тис. жінок – шанувальниць моржування з Миколаївської області, де я живу, і навіть саму Олю Полякову.

– Ви дружите з Олею Поляковою?

– Я з нею познайомився на дні народження Дмитра Гордона. Він запросив італійського співака Пупо, а я колись на весіллі співав його пісню Gelato Al Cioccolato. І ось на дні народження Діми Пупо кричить: "Виходьте до мене!" Я вийшов. І співаю: "Діма, Діма, шоколад!" І дивлюся, Полякова танцює. А потім я сам виступав на сцені. Перед виконанням пісні "Піду втоплюся" я сказав, що колись поїхав у Вінницьку область, зустрів там Полякову і зрозумів, що таке нерозділене кохання. Унаслідок цього когнітивного дисонансу народилася ця пісня. І тут до мене вибігла Полякова. Ми разом заспівали. Ще в Діми я співав "Підпільник Кіндрат", зняв шкарпетки, хотів далі роздягатися, але пісня скінчилася...

ВІДЕО
Відео: Дмитро Гордон / YouTube

Узагалі в житті трапляються цікаві зустрічі, і відповіді на колись поставлені запитання часто приходять несподівано. Мені сьогодні в інтернеті надійшла інформація про долю Льва Толстого. Я тиждень тому шукав інформацію про його поїздку на станцію Астапово. А 30 років тому я купив за три рублі портрет Льва Толстого і по приколу написав: "Андрію на пам'ять із найкращими побажаннями. Лев Толстой". Моя мама, вчителька із 40-річним стажем, одразу почала знімати цей портрет. Я запитав: "Мамо, ти проти Толстого?" Вона: "Я не проти Толстого, але навіщо ти пишеш "Із найкращими побажаннями?" Де ти з ним зустрічався?"

– Ваші батьки хотіли, щоб у вас стандартна робота була – образно кажучи, із 9.00 до 18.00?

– Я був абсолютним аутсайдером. Закінчив школу, вступив до музучилища, але зрозумів, що це мені не підходить. Почав їздити по інститутах, не міг вступити років п'ять нікуди. Зараз освіта нікому не треба. А тоді це була обов'язкова ланка. Я, не маючи освіти, був викреслений із соціуму. Підробляв спекулянтом. Привозив із Москви інструменти, продавав їх в Умані. На моє щастя аутсайдера, у 1989 році я побачив оголошення про конкурс "Червона рута". Я на той час писав гарні пісні й обкатав їх на весіллі. А потім заспівав їх і на фестивалі.

– Чи є у вас ностальгія за радянськими часами?

– Я Радянського Союзу не люблю, але з ним ми втратили соціальні гарантії, планування, надійну фінансову систему. Емоційно я не прив'язаний до СРСР, але, на відміну від сьогоднішнього грізного світу, який насувається на нас, нової цивілізації, якій начхати на людину, ті хлопці брали на себе відповідальність. Була народжуваність. Але в Радянському Союзі були чітка інфраструктура, кадрова політика, тому мені там нічого не світило. Водночас комуністи не все продумали: нам потрібні були композитори, а не стільки піаністів, скрипалів і трубачів. Люблять говорити: "Ах, Вагнер! Ах, Бах! Ах, Моцарт!" Але вони померли 200 років тому! І нікого немає. Останні 100 років навіть у Німеччині не народжуються композитори – у Німеччині, у якій той самий Глінка вивчав поліфонію. І тут відбувається те, що буває раз на тисячу років, – я, людина без статусу, пронизую всю інфраструктуру і потрапляю в телевізор. Це дива, які неможливо спланувати. Висновок: треба робити свою справу, не чекати ні плюсів, ні мінусів.

– Із колег, друзів по "Червоній руті" з ким підтримуєте стосунки?

– Спілкувалися з нещодавно померлим Васею Жданкіним – переможцем "Червоної рути" 1989 року. Коли Вася їхав на мотоциклі, на нього наїхала машина... Передаю співчуття родині та друзям. Останнім часом Вася шукав себе у православ'ї. Але він був теплою людиною. Ще спілкувався з Едиком Драчем. Він раніше писав геніальні пісні. Наприклад, "Небо України", "Злітав чорний ворон", але пізніше написав кілька непереконливих пісень. Мені як людині, яка виросла на радянських піснях, здавалося, що їх не можна пропускати в ефір. Пісні не геніальні. Але прямо сказати Драчу я не міг. Коли почав натякати, він закрився, відчуваючи агресію...

– На початку 2000-х років багато українських виконавців, які займали позиції лідерів у тому самому хіт-параді "Територія А", завершило кар'єру. Протягом останніх п'яти років деякі з них робили спроби повернутися на велику сцену: "Аква Віта", Марина Одольська, Ліна Скачко, Юрко Юрченко. Вони брали участь у талант-шоу...

– Так, і соліст "Аква Віти" Ігор Балан, геніальний аранжувальник, потрапив на шоу в неприємну ситуацію, коли під час його виступу був жахливий звук. Балана підставили на "Х-Факторі". Можливо, йому не дали монітор. Це відсутність комунікації між телережисером і звукорежисером, наплювацьке ставлення до своєї роботи. Мені шкода. І в мене ніколи навіть думки не було йти на такі шоу!

ВІДЕО
Відео: Дмитро Гордон / YouTube

– Під час гастролей шанувальниці дошкуляли вам?

– У холодному готелі, де ноги примерзають до підлоги, а статеві органи – до ніг, це неможливо. Це в мене на півдні зараз моржихи. (Сміється). Теоретично вони мені подобаються. Але взимку на морі так холодно, що складно говорити про практику.

До мене прийшов чоловік: "Ти чіплявся до моєї дружини!" Виявилося, 10 років тому в мене в підтанцьовці працювала якась дівчинка. Я її не пам'ятаю. І я до дівчат ніколи не чіплявся. Розумію, що якщо один раз причепився, вона виходить зі своїх обов'язків – одразу хоче заміж, народжувати. Виявляється, та танцівниця чоловікові сказала, що я її домагався, щоб підняти жіночу чарівність, престиж. Я кажу цьому чоловікові: "Старий, подивися на мене, ця історія взагалі нічого не варта!"

– А він уже хотів вас бити?

– Так. І він засміявся й пішов.

Гастрольне життя було важким: нелегко давати по три концерти на день у холодних клубах. Мої статеві органи покривалися інеєм

Фото: gordonua.com
Фото надав Андрій Миколайчук


– У селі в Миколаївській області, де ви живете, як у вас розплановано день?

– О шостій годині я прокидаюся. Одразу потрібно записати на магнітофон нову пісню. Одна-дві нові пишуться й одна-дві завершуються. Прекрасна мелодія – це та таємниця, якої ми не можемо сформулювати. Зараз багато розмов про національну культуру, що хтось когось пригнічував. А найважливіше – коли ти прокинувся, доторкнутися до таємниці, знайти гармонію коротких і довгих звуків, які мають потоваришувати з темпом. Маяковський, до речі, біля моря ходив і кричав свої вірші. А я, коли бігаю крос, годині о 12-й, пишу вірші. Це дуже радісно, схоже на оргазм. Заради цього варто жити. Здавалося б, нічого прекраснішого за оргазм немає. Виявляється, є. Це радість творчості. Щоб написати гарний твір, треба відчувати деталі, робити висновки. Лев Толстой за 30 років до смерті сказав, що більше довгих романів писати не буде. А що проти романів Толстого хайку Басьо? Лише три рядки. Басьо пише: правильний переклад не "Жабка плигнула. Буль. Тиша", а "Жабка стрибає". У першому варіанті є завершеність, зупинка "Жабка плигнула", а у другому – процес.

– Коли ви усвідомили, що вам комфортно жити не у великому місті, а в селі в Миколаївській області?

– Це відбувалося протягом п'яти років. Гастрольне життя була важким: нелегко давати по три концерти на день у холодних клубах. Мої статеві органи покривалися інеєм. Тотальний холод у машині, у клубі. Усюди. А я босий – у такому образі я виступав. Гастрольне життя починається з обіду. А коли писати музику? Коли ставати майстром? У 1990-х роках я приїхав до Києва, прийняв гарячу ванну і зрозумів, що на гастролі більше не поїду. Ранок для того, щоб писати пісні. Для цього потрібно прийняти душ, не поспішати на роботу, походити будинком. "Жабка плигнула. Буль. Тиша". Машина проїхала. Буль. Тиша. Красива жінка йде на роботу... Які гастролі? Ти годуєш мільйон людей, вони тобі "дякую" ніколи не скажуть.

– У селі ви ведете господарство, у вас там город?

– У мене є рибалка. Він мені приносить рибу, іноді бере із собою на риболовлю. Моржихи чекають мене на березі. Я їм махаю. Іноді ми разом п'ємо чай. Там є жінка, яка мені симпатична.

– Ви завжди в інтерв'ю говорили, що у вас є кохана. А як же вона?

– А вона не допустить жодного фіналу, окрім того, що я її люблю.

– Скільки років ви разом?

– Уже багато. І потрібно реально дивитися на речі. Літня людина вже не буде допускати хитань.

– Хто вона за професією?

– Я намагаюся про особисте життя нічого не розповідати...

– А чому? Ви така відкрита людина, а ця тема – табу.

– Зараз у нас криза. Незрозуміло, чим усе це скінчиться. І якщо я буду балакати, невідомо, до чого це призведе.

– З онуками і донькою спілкуєтеся?

– Вони поїхали пів року тому із країни. Куди – не хочу говорити. А до цього спілкувалися.

– А з матір'ю доньки чому ви розлучилися? І коли це сталося?

– На початку 2000-х... Я вам скажу, як усе відбувалося. Мати моєї доньки – дуже талановитий музикант, піаністка. Але вона не розуміла, що я – людина долі. Для мене важливо, щоб жінка відчувала мою творчість. Колишня дружина мала статус гарної піаністки, вона дуже обдарована людина. У 1980-х роках я був ніхто, а дружина ніколи не вірила в мене. І вона не любила Вагнера, який для мене фактично Бог, не хотіла мені акомпанувати, сміялася з мене.

– Може, це була помста за те, що її не влаштовувало у вас? Навіть підсвідомо...

– Може, вона ревнувала мене. Подружка дружини сказала їй, що я переспати з нею хотів. Сказала просто так, щоб не нудно жилося.

Я нужденна людина, але це мій вибір

Фото: gordonua.com
Фото: gordonua.com


– Ви казали, що пишете пісні у стіл. А плануєте взагалі показувати їх світу?

– Ні. Я піду із життя, а ці пісні будуть висіти на одному із хмарних сайтів. Поки я їх у загальний доступ не викладаю. Є тільки на аналоговому носії. Не вважаю в нашому світі можливим показувати, що ти талановитий композитор і поет. Потрібно триматися в тіні. Українське мистецтво використовують у боротьбі з тією самою Росією. Запитайте мене, чи готовий я бути символом української культури.

– Ви готові бути символом української культури?

– Ні. Я занадто зайнятий для цього. На цьому, до речі, Ріхард Вагнер спалився. Я думаю, він просто виконував соціальне замовлення від Віттельсбахів, а його пізніше зробили символом Третього рейху.

– Чи мають право українські артисти, які ім'я собі зробили в Україні, заробляти гроші в Росії?

– Я нужденна людина, але це мій вибір. Я співпрацюю з вічністю. Мене ніхто не примушував. Хоча, навіть якщо я зараз поїду в Західну Україну, зберу там зали. Але життя таке, що рано чи пізно треба робити вибір. Мені не спадає на думку питати в артистів, чому ти там, а не тут. Ми робимо одну справу і знаємо кухню. Ми знаємо, скільки в Києві що коштує, і розуміємо, навіщо вони поїхали на заробітки. Тому що Україна – бідна країна. Вони помруть із голоду. Це я такий розумний – мені рибалки риби наловили. Там, де я живу, навіть Голодомору не було: риба, хліб...

– Багато хто вам пише під відео на YouTube, щоб ви поїхали на передову на схід України з концертами. Як ставитеся до таких пропозицій?

– Мій приятель Олександр Єгоров їздив. А зараз у нього проблеми зі здоров'ям. Як думаєте, Міністерство оборони йому допоможе? Ми із Сашею в Києві були сусідами, і я кілька років бігав за його дружиною. Вона бігала по четвертій доріжці, а я – по другій. Іноді вона махала Саші рукою, а я в цей час уповільнював або прискорював хід, щоб він мене не бачив на одній дистанції. А потім вона кинула і мене, і Сашу, і вийшла заміж за юнака, а Саша поїхав на передову.

Один час виступити на сході України мене кликала одна жінка. Я кажу: "Ну, поїхали!" А вона, з огляду на все, хотіла гроші від Міністерства оборони отримати. Думаєте, чого вони всі туди їздять? Щоб заробити. Із цими комунальними тарифами треба якось годувати сім'ї і з голоду не померти. Це я розумний – із вічністю він, гад, розмовляє!

Українська естрада / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Популярно в Бульварі

 
усі публікації
 

Новини

 
усі публікації
 

Відео

 
усе відео