Медикиня ЗСУ Біла про окупантів із РФ: Я хочу вбивати. І бачити, як вони здихають. Будьте прокляті, росіяни. Ви, ваші діти й ваші онуки

"З вечора дізналася про важкопораненого, якого неможливо винести, довгий час хлопець лежав і чекав на допомогу, а в небі над ним висів ворожий дрон і чекав на евакуаційну групу. Але командир роти вибрав мить і, ризикуючи життям, сам пішов, щоб його забрати. І вони зробили це. Винесли до найближчого укриття. Пізно вночі я пішла туди, сподіваючись, що ще зможу допомогти. Декілька годин боротьби, п'ять чи шість спроб підключити крапельницю, вен уже немає. В останній раз дивом знаходжу вену, починаємо вливати розчини, тиск піднімається, ще декілька ін'єкцій, і ми видихаємо – [стан] стабільний. Примчали хлопці на еваку, грузимо, і я кажу: "Усе, хлопче, тримайся. Уже все позаду, тебе чекають лікарі, зовсім трошки, й усе буде добре". Вони поїхали, я присіла, і саме в цей час мій боймед зробив це фото. А через мить ми почули потужний вибух, і наша евакгрупа зникла зі зв'язку. Назавжди, – написала медикиня. – Ці паскуди чекали на них... Загинули всі..."

Біла зазначила, що коли після загибелі чоловіка пішла добровольцем до армії, люди запитували, чому вона ухвалила таке рішення.

"Багато хто питав мене: "Ти йдеш, щоб помститися за чоловіка? Бажаєш крові?" І я завжди відповідала: "Я не йду вбивати, я йду, щоб рятувати. Щоб більше ніхто не залишився, як мій чоловік, без медичної допомоги на полі бою". А ще на запитання, чи надавала б я медичну допомогу полоненим, я завжди відповідала, що так, це мій обов'язок, – зізналася медикиня. – Так от, я вже не хочу рятувати, я хочу вбивати. І бажано бачити, як вони здихають, а ще бачити, як верещать їхні матері й жінки в них на могилах. І я не надам жодної допомоги жодному полоненому. І насрати я хотіла на вашу гуманність, правила війни й усілякі конвенції. Будьте ви прокляті, росiяни! Ви, ваші діти й ваші онуки, за все те горе, що принесли на нашу землю", – додала Біла.