Anna Konda з укулеле

Матеріал було опубліковано в газеті "Бульвар Гордона", №46 (654)

Проковтнути "аби шо"

Автор цих рядків, як і багато наших співвітчизників, не раз заходив до магазинів із товарами широкого споживання і бачив на деяких напис англійською мовою Organic. Із часом почали з'являтися окремі бутіки з так званими органічними екологічними продуктами, що містять натуральні компоненти. День у день наш нерозпещений, але спраглий до європейських стандартів покупець усе більше потребує якісної продукції і поступово навчається купувати її за принципом: "Краще менше, та краще". Якщо поширити це на український шоу-бізнес, то, звичайно ж, organic-якості в ньому просто не існує.

Народ, який звільнився від рабства колективної свідомості, що йшло від СРСР, особливо її й не вимагає. Наш багатостраждальний шоу-бізнес, який пливе за течією бурхливої совкової річки, нічого не додає нового, а, навпаки, скочується у старе, підлаштовуючись під нові форми існування. Метод так званих концертних солянок допомагає зароблянню грошей, граючи на стадному почутті людини — проковтнути "аби шо"!

Численні конкурси — відбори, усілякі телешоу — вінчають усю цю нісенітницю, яка продовжує наше совкове минуле. Усе, що демонструють, упевнено подають як щось нове, яке усі вільно обирають тощо. Усе б так і було, якби не інтернет, що зайшов майже в кожну українську сім'ю. Він не тільки зомбує, але і знайомить усіх із масовою західною культурою — і не залишає надій на тотальне, колективне обдурювання людей хитрунами від нашого шоу-бізнесу. Час минає...

Народ продовжує освоювати масові культурні продукти у вигляді сучасних пісень, концертів, прослуховування музики, які є на ТБ, радіо і в інтернеті. Хочемо ми того чи ні, доводиться плентатися за усіма європейцями, що використовують культуру Старого Світу, орієнтуючись на найкращі зразки, постачальниками яких традиційно є США і Канада.

Останніми роками явно видно з концертних виступів західних зірок, що настав час мінімалізму виражальних засобів, що кують успіх в їхньому шоу-бізнесі. Відбувається дедалі більше тяжіння до джазу й народної музики, що обумовлює набір музичних інструментів, узятих із цих жанрів. Як правило, вони рукотворні, живі, з якісним натуральним звуком. У минулому модні і великі електрооргани Hammond замінено на мініатюрні клавішні, які дають ще кращий звук. Масивні і важкі електрогітари витісняють електроакустичні, їх замінюють мандоліни, домри та багато інших інструментів, що несуть нове ефектне звучання.

Сьогодні на піку моди в музичних тусовках Заходу гавайський народний інструмент укулеле. Це мініатюрна чотириструнна гітара, яка поміщається у звичайній продуктовій сумці. Є електроверсії цих інструментів. Грають на них суперзірки: Стінг, LP, Кліфф Едвардс, Браян Мей, Джордж Бенсон, Пол Маккартні, Андрій Макаревич та інші. Укулеле має гучний і чистий звук, нагадує звучання української домри, російської балалайки і скрипки зі штрихом "піцикато".

Відтворити або сконструювати такий звук за допомогою комп'ютера неможливо, як і звуки банджо, бандури, кобзи та інших щипкових інструментів. Але якщо мене запитають, до чого це в нашому українському шоу-бізнесі, де царює вульгарна простота, еклектика, електроніка і не потрібно, по суті, ні особливої якості, ні нового сприйняття, де наш шоу-бізнес, незважаючи на окремі сплески "Євробачення", являє собою весільно-ресторанний формат, гордо названий "своє і неповторне", де українські джаз і рок із грубим гучним звучанням сліпо копіюють позавчорашні не найкращі європейські зразки, де колективне сприйняття у новому форматі старих культурних цінностей не дає можливості навіть так званій нашій еліті вибірково ставитися до сучасних культурних цінностей, де подають апетитний, але не корисний "культвінегрет", який зневажливо називають у Європі "Рашн стайл". Я на це відповім: рамки спілкування з Європою все більше розширюються (безвіз, інтернет-контакти).

Щоб не скочуватися до шоу-бізу по-монгольськи або по-північнокорейськи, необхідно впроваджувати в нас найкраще, що є зараз там, у Європі. Наша особлива ментальність (моя хата скраю) дуже пручається цьому. Тільки в нас можна побачити власників шикарних автомобілів Rolls-Royce, які їздять по купинах і ямах наших знаменитих доріг. Також можна чути і бачити хлопців у яскравих українських сорочках, які гатять зі сцени на шалено гучних децибелах місцевий хеві-метал, і це безсовісно називається українською музикою.

Де, як не в нас, представники еліти можуть не знати столиць сусідніх держав, але водночас мати круті особняки, у них пити нашу гірку казьонку, закушуючи солоним огірком із салом, і слухати незабутню блатну пісню з матюками. Якщо все таки не вважати наше масове мистецтво сферою обслуговування для бидла, яке завжди на підхваті, то необхідно хоча б уважно придивитися до світової культурної еліти, яка вже давно споживає екологічно безпечні органічні культурні продукти. Навіщо скочуватися у вчорашній день, грубо маскуючи його під сьогоднішній? Сучасна молодь нашої країни хоче до себе шанобливого ставлення. Їй набридло чекати змін у всьому, що їм обіцяють наші досвідчені пройдисвіти — від шоу-бізнесу також. Молодість сама починає звертати на себе увагу західних профі, які обов'язково спробують переманити талановиті кадри до себе — в Європу чи Америку... Спочатку... Самому побачити, почути й оцінити...

У кожного члена свій презерватив

Коли я їхав на зустріч з Анною, то згадував один із конкурсів, де був головою журі і вперше її побачив та почув. Називався цей захід "Лазурний берег" і проходив у Херсонській області. Це був конкурс молодих талантів, за яким стояла якась місцева політична подія. Серед параду несмаку та іншого музичного мотлоху виділялася маленька тендітна дівчина, що співала гарною англійською мовою пісню з репертуару суперзірки зі США Аліши Кіс.

Члени журі, переважно з Києва, просто очманіли від почутого, і погодилися зі мною, головою, що це найкращий виступ. Потім розвели дискусію на абстрактні теми і дружно, у знайомому стилі подвійних стандартів, запузирили молоде дарування тільки в дипломанти, залишивши сміттєву яму лауреатства для своїх (у кожного члена свій презерватив).

Зціпивши зуби, я як "голова" змушений був підписати вердикт більшості членів, що мали талановиту дівчину разом зі мною і визначили своїх лауреатів, про яких забули рівно за місяць. Зараз вони не мають жодного стосунку до шоу-бізнесу і навіть не згадують цей конкурс-міжсобойчик. Але я запам'ятав дівчину... Через кілька років я її випадково зустрів на студії, де записував музику до своєї рок-опери "Містер Сковорода". Домовилися про зустріч. Тепер уже не як "голова поважного журі", а просто як композитор і продюсер сам прослухав усе, що вона мені запропонувала.

Буває таке, що починаєш працювати зі співачками, які начебто і володіють гарним голосом, але якось не чіпляють. Але зараз, почувши кілька пісень, я зрозумів, що колись на "Лазурному березі" не помилився. Анна унікальна. У цієї маленької тендітної дівчини неповторний, дуже впізнаваний голос. Вона артистична, харизматична і приваблива, легка в спілкуванні і має дуже світлу енергетику. Не розпещена, скромна і невибаглива. І головне — вона буквально поглинута музикою. Поцікавившись її історією, я дізнався, що вона з міста Прилуки Чернігівської області. Виросла у звичайній сім'ї, яка живе в приватному будинку. Росла в оточенні чотирилапих друзів. А в дитинстві була... Пастушкою. Пасла кіз і гусей.

Перша пісня у її виконанні прозвучала в дитячому саду, пісня про маму — "Мамина коса". Цю пісню Анна виконує і зараз. Вона у її репертуарі назавжди. Її мама згадувала: "Вона така маленька вийшла, цим дзвінким голосочком співала, і всі сиділи і плакали...". Не любила ходити до дитячого садка — була хворобливою дитиною, часто пропускала, а мамі телефонували: "Приведіть Аню, у нас свято". Мама приводила її за день до події, і вона й у казці брала участь, і танці танцювала, і пісні співала. Одна у великому місті...

Фото: особистий архів Геннадія Татарченка

До музичної школи пішла, коли навчалася в другому класі, — на фортепіано. Їй там подобалося. Далі була студія вокального мистецтва "Камертон". Дубовик Олександр Олександрович (керівник студії) возив її на різні конкурси. Було безліч спеціальних призів. Уперше зіткнулася з несправедливістю, коли Великий приз дали не їй, а численному танцювальному колективу і прямо сказали: "Мала ще! І першого місця досить...".

Щодо вступу до музичного училища не було сумнівів. Вона дуже хотіла співати. Її прийняли в Київське обласне училище культури і мистецтв — біля Лаври. Зараз це вже коледж. Батьки були шоковані тим, що така маленька й одна у великому місті. Після закінчення училища Анна вступає до Київського міжнародного університету на театральний факультет у клас прекрасного майстра Людмили Дмитрівни Лимар — заслуженої артистки України, лауреата премії Станіславського (здобуло цю премію в Україні тільки двоє: Людмила та Богдан Ступка). Вселивши впевненість в Анну, авторитетний педагог пообіцяла, що все має вийти.

Фестивалі, концерти, перші кроки...

Здобуваючи вищу театральну освіту, Анна знайомиться з корифеєм пісні, композитором Володимиром Бистряковим, який підтримує її участю у своїх творчих проектах. Володимир Юрійович, як талісман успіху, свого часу благословив мене — автора цих рядків — на композиторську діяльність, сказавши знамениту фразу: "Гено, ти розпишешся і станеш одним із найкращих у союзній тусовці". Спасибі йому — як у воду дивився...

Стосовно Анни він висловлювався не раз як її педагог якнайкраще. Вплив такого майстра не минув даремно і підготував Анну до надзвичайної стійкості в непростому бурхливому морі шоу-бізнесу, що зароджувався. Наступне творче знайомство Анни відбулося у Львові зі співаком із Сербії Філіпом Жмахером, який був у складі журі Всеукраїнського конкурсу пісні. Анна стала лауреатом, і Філіп їй тоді сказав: "Ти найкраща!". Донині Бистряков і Жмахер залишаються моїми близькими друзями, їхні теплі слова про талановиту дівчину також мене надихнули на співпрацю з нею. Сама доля підштовхувала Анну до початку творчого спілкування із суперкорифеями, композиторами і поетами України. Це було її третє наближення до мене. Усе пішло шляхом природного добору, органічно й точно. Як і має бути, злі язики і заздрісники вже були поруч. Вони відмовляли мене від будь-яких контактів із витонченою Анною, навішували всілякі ярлики і заважали з нею зустрічатися з творчих питань. Але було вже пізно... Зустріч з Юрієм Рибчинським у нього в гостях визначила сценічне ім'я і проект загалом під "скромною" назвою — ANNA KONDA, що в перекладі з італійської — "просто Анна". Англійська абревіатура AK стала товарним знаком.

Так сталося, що в мене відбулася зустріч із президентом українського телеканала "Тоніс" Олександром Васильовичем Бутком, і я йому запропонував прослухати демозаписи Анни. Усе уважно прослухавши і проаналізувавши, він сказав: "Цей голос дуже дорого коштує" — і відразу ж запропонував зняти англомовний концерт у студії.

Тоді на гастролях у Києві перебував мій давній друг, нині громадянин Канади Василь Попадюк — скрипаль-віртуоз, суперзірка світового рівня. Я з ним зв'язався. Зустрілися втрьох у кафе "Маямі-блюз", біля ДК "Україна", де проходили концерти Попадюка. Він поцікавився, чим займається Анна. Почувши її впевнене: "Співаю, танцюю, граю...", він сказав: "Я так і думав...".

На мій превеликий подив, Василь сам запропонував відразу ж співпрацю і погодився взяти участь у зйомках пісень у виконанні Анни. У дуеті вони виконали знамениту пісню Жака Бреля If You Go Away. Так почалася взаємна симпатія, але про це пізніше. На початку зйомок музичного фільму була ідея зафіксувати Анну в кадрі з українським народним інструментом — бандурою. Але як швидко навчитися на ній грати? Аня пристойно грає на шестиструнній гітарі. Узявши до рук бандуру, вона зблідла від тяжкості. Сидячи на стільці з інструментом, як ніколи, відчула наслідки своєї мініатюрності. Вихід зі становища було знайдено миттєво. Анна згадала свій улюблений фільм — "У джазі тільки дівчата", де неперевершена Мерилін Монро тримала в руках найменшу гітару у світі. Протягом місяця керівництво київського магазину Yamaha In Jazz — Олександр Сидоренко та Борис Трегуб — організували доставку з Італії електроукулеле спеціально для Анни. І за тиждень до зйомок вона вже на ній грала. Любов до укулеле була настільки сильною, що цей інструмент став головним серед усіх улюблених Анни. Гра на банджо, дримбі, гітарі та фортепіано дарує дівчині задоволення. Але укулеле — це справжній екстаз!

"Не хочу бути черговою сексі-бімбою"

Після здобуття вищої театральної і музичної освіти постало питання: куди йти на творчу роботу? Де і з ким шліфувати свою майстерність? До всіх чеснот Анни можна додати ще одну, найголовнішу — вона розумна. Її вибір не на один день. Її цілі довгострокові. Для того, щоб підняти літак під назвою АННА КОНДА, потрібна серйозна точка опори. Анна несподівано для всіх знаходить її самотужки. Порадившись зі своїм новим творчим другом — поетом і політологом Олександром Бутріним, Анна влаштовується на роботу солісткою прекрасного творчого колективу оркестру Державної служби надзвичайних ситуацій України під керівництвом диригента Руслана Симоненка. Тут донині працює знаменитий співак і скрипаль, заслужений артист України Василь Волощук. Працювати в такому колективі непросто.

Дисципліна, репертуар, репетиції — школа творчого життя і найголовніше — тендітні і талановиті солістки-вокалістки Анна, Оксана і Катя перебувають під заступництвом і захистом справжніх чоловіків — артистів оркестру, лицарські традиції яких відомі за межами колективу. У цьому оркестрі Анна співає різні пісні, від українських народних до джазу, набуває універсалізму.

Працювати в одному з найкращих оркестрів України — велика честь. У вільний від основної роботи час Анна постійно записує пісні в різних студіях Києва. Її портрети вже прикрашають обкладинки журналу "ТВ Парк" та інших. Про одну з пісень хочеться розповісти особливо. Одного разу я зустрівся з уже згаданим моїм другом Олександром Бутріним, і він показав мені свої вірші. Уважно прочитавши, я відразу ж обрав з них один для Анни. За тиждень з'явилася наша з ним перша спільна пісня під назвою "Острів надії". Саша послухав і сказав: "Начебто непогано". Анна ж, послухавши пісню, попросила перекласти її на англійську мову. Переклала її дослівно й точно подруга Анни — Тетяна Деренговська.

Мучили сумніви, як сприйме публіка англійську мову. Пісня увійшла до англомовного музичного фільму і, як з'ясувалося згодом, стала найпопулярнішою з усіх записаних Анною. Мені особливо приємно за такий успіх тому, що він був подвійним — засвітив на ТБ не тільки Анну, але й новоспеченого, тепер уже популярного поета-пісняра Олександра Бутріна.

Фото: особистий архів Геннадія Татарченка

Вийшовши на екрани ТБ із піснею Island Of Hope, Анна буквально закохала в себе телеглядачів. В її руках була та сама укулеле. Такий образ припав до душі всім. Оцінили музичний фільм загалом добре, особливо завернули увагу на гарний голос і сексуальність співачки. Із цим можна було б погодитися, якби не одне але. Наявність величезної кількості естрадних вульгарних секс-бомб — співачок в ефірах ТБ пострадянського простору. Анна сказала: "Не хочу бути черговою сексі-бімбою". Оточення прислухалося і створило пісню українською мовою "Я — не сексі-бімба!". І її відразу відзняли на ТБ. Привітав Анну з виходом цього відео один із найповажніших шанувальників її таланту, головний лікар санаторію "Червона калина" Сивий Микола Юрійович, який теж дуже добре співає і допомагає Анні порадами щодо збереження здоров'я. Неоціненну допомогу як фотограф Анні надає її подруга по університету, сестра Тетяни Олександра Деренговська. Ідея "Красива дівчина в кадрі — молода і романтична, а не "силіконова лялька" — належить їй.

Шкода, звичайно, що серед шанувальників творчості Анни раптом не стало Юрія Рибчинського — мого давнього співавтора. Похваливши Анну за її голос і зовнішність (схожа на американку), придумав їй псевдонім, обіцяв підтримку як поет, але з часом, нічого не пояснивши, відмовився від співпраці. Мене це анітрохи не здивувало. Адже й нашу з ним рок-оперу "Біла ворона", яку знають усі, я вперше почув не зі своєю знаменитою музикою, а з музикою іншого українського композитора, який ішов паралельним курсом зі мною, — завдяки впевненій режисерсько-постановочній руці Юрія Євгеновича. Він і справді не тільки драматург сцени, але і в житті такий...

"Жизнь — театр, — Шекспир сказал, — и все мы в нем — актеры..." — його вірші з нашої пісні "Виват, Король!" у виконанні Тамари Гвердцителі. Я наївно думав, що друзів і улюблених співавторів (як часто він називає мене по ТБ) такі слова не стосуються... Серед шанувальників таланту Анни виявилося чимало і тих, хто живе в Новому Світі, і один серед них — містер Марк Журавінський, у минулому один із менеджерів-конекторів легендарних Rolling Stones. Сьогодні він допомагає Василю Попадюку, а також запросив Анну до Канади — співпрацювати. Обіцяв познайомити зі Стінгом, Браяном Адамсом, Тіною Тернер, Селін Діон та іншими. Наразі триває підготовка до візиту в Канаду для запису концертної програми, яку незабаром буде презентовано в концертних залах Європи та Америки. Українські пісні зібрано у двох аудіоальбомах: "Вишивний" і "Джинсовий". Деякі з пісень уже відзнято на ТБ.

Боротьба за місце під сонцем

У своєрідній строкатій палітрі шоу-бізнесу України віднайти себе важче, ніж заробити. Цей бізнес стихійний, багато в чому незаконний і певною мірою у нас політизований. Інвестують у нього з небажанням. Фахівців у сфері масових музичних жанрів мінімум. Дуже залежимо від журналістів. Я особисто хочу, щоб наш шоу-бізнес став цікавим для Європи. Створюють його в нас, на жаль, методом проб і помилок. Не так давно остаточно витіснені з музичного ринку України пісні авторів-виконавців починають поступово відроджуватися.

До речі, в Америці це основний вид культурного продукту в шоу-бізнесі. Там музиканти-танцюристи-актори-композитори-виконавці в одній особі, як правило, національні герої. Серед таких Рей Чарльз, Брюс Спрінгстін, Майкл Джексон, Стіві Вандер, Джастін Тімберлейк, Леді Гага, нобелівський лауреат і культовий музикант, співак і поет Боб Ділан та інші. Вони створюють екологічно чистий і органічний творчий продукт. У пострадянському просторі є схожі, але не численні, серед них: Андрій Макаревич, Юрій Шевчук, Борис Гребенщиков, Олег Мітяєв, Олександр Розенбаум, Гарік Кричевський... Такого сегмента творчості в Україні поки немає. Уся надія на молодих і талановитих.

Принцип українських шоу "Наша Дуня найкраща!" з успіхом у нас використовують пройдисвіти всіх мастей. Вони тут відіграють роль шанованих менеджерів, продюсерів, співаків, ведучих і навіть композиторів і поетів, які косять бабки направо і наліво, підтримують упевненість доморощеного лоха в тому, що він теж не ликом шитий і може все собі вільно обирати, але, на жаль, без гідного вибору.

Сцени заповнюють переважно нашими самодіяльними тітками, що молодяться в суперсексуальних нарядах. Їхня мета — завести народ у будь-який спосіб, "шоб було голосно й весело і шоб усі скакали до упаду". Про гру та спів питання не стоїть, багато з них ні грати, ні співати не вміє. Зате мають телеефіри, і деякі — навіть державні звання. Сьогодні в українському шоу-бізі триває процес пристосування явної халтури під нібито оригінальний сучасний український стиль, який успішно прикривають зовнішніми атрибутами, ідеями патріотизму, свободою і незалежністю тощо. "Просувають" на ТБ і радіо тих, хто згодом буде заробляти не для себе і країни, а для тих, хто "просуває".

Колосальна відмінність від західного формату в тому, що наші кричать не своїми голосами, як на мітингах, несамовито танцюють і імперативно переконують усіх "до посиніння". У цьому страшному хаосі вигідно вирізняється Святослав Вакарчук. Йому все одно, де заспівати, — на квартирі чи стадіоні, ефект однаковий — суперклас. Вилазять на люди SunSay, The HardKiss, підкорює працездатний Олег Винник, цікавий Монатік. Із традиційних заслуговують на пошану Руслана, Джамала, Оксана Білозір.

Учитися, учитися і ще раз учитися

Незвично те, що успішно існують поряд із названими й інші діячі, молоді і не дуже, у нашому шоу-бізі: колишні спортсмени, ветеринари, водії, бухгалтери, охоронці, продавці і просто "гарні хлопці", які завзято і з задоволенням на каналах ТБ... учать наших народних артистів, як потрібно сучасно співати тощо. І сміх і гріх... Де це бачено, щоб навіть титани "Бітлз" навчали співу Лучано Поваротті або наш співочий ректор Михайло Поплавський давав поради з вокалу народному артистові Володимиру Гришку...

Я категорично проти того, щоб на український шоу-бізнес впливав російський, тому що зі свого досвіду знаю, що в 70-ті роки Україна круто впливала на російську естраду, особливо рок-музиканти. Знаю, проект Anna Konda пройде не одне коло пекла нашого шоу-бізу, але вірю, що за дійсно талановитими молодими артистами майбутнє нашої країни. Anna Konda і такі самі творчі продукти, що мають в основі як національні, так і світові традиції, можуть нарівні із західними зірками вершити історію європейського та світового шоу-бізнесу. Гастролюючи в Польщі, Аnnа Коndа неодноразово в цьому переконувалася. Член-кореспондент НАНУ, професор-полоніст і поет Ростислав Радишевський створив вірші до пісні "Україна — це Європа". І цей меседж у Європі нікого не дивує, особливо тоді, коли його промовляє молода співачка.

Цікаво спостерігати, що останнім часом наші організатори концертів усе активніше цікавляться: "Чи є у творчому гардеробі артистів українські вишиванки?". Я відповідаю: "Так. Звичайно, але водночас є ще дуже багато й інших, різних сценічних костюмів". Концерти, що пройшли в Польщі з незмінним успіхом, засвідчили, що патріотизм поляків не в тому, що вони всі поголовно їздять на авто марки "Полонез" і ходять у польських народних костюмах, а дійсно цінують європейські стандарти життя, пропускаючи їх через свою унікальну польську ментальність. І повірте мені, вони оцінювали АК не тільки через її розкішну вишиванку та інші костюми, а через її громадянську позицію, професійні якості, справжній патріотизм та інтелігентність.

Наостанок хочеться сказати: не хизуймося зовнішніми символами-атрибутами, а до меседжу "краще менше, та краще" додамо ще один, колись популярний: "Учитися, учитися і ще раз учитися". Борімося за екологію в усьому і вживаймо органічні, натуральні і природні культурні продукти. Навчаймося етиці стосунків, позбавляймося власного егоїзму і дивімося далі, ніж нам дозволяють можновладці.