Микола Кравченко: Якщо ми не навчимо дитину тримати удар, світ її не пожаліє 

Насправді дітей ламає не спорт, їх ламає безкарність, відсутність меж і те, що їм усе дозволяють. Замість того щоб навчити витримувати, вчать уникати.

Скільки разів було: тренер трохи жорсткіше сказав – скандал. Дитина поскаржилася, що їй важко, – батьки прибігають забирати її. А як ви хочете? Щоб дитина виросла ніжною квіточкою, яку зламає перший же вітер?

Світ не буде м'яким, йому байдуже, хто що в дитинстві не хотів. Тому ми або гартуємо характер, або готуємося дивитися, як діти не витримують реальність.

Я щодня бачу це в залі. Приходять діти, дехто з них – із багатодітних родин, сироти, переселенці. У їхніх очах горить вогонь. І ти розумієш, що дитина прийшла не просто займатися, вона прийшла вижити, зачепитись і доказати собі, що може. І знаєте що? Саме вони і виростають найсильнішими.

А приходить дитина, у якої все є. І iPhone, і форма, і нові рукавички – але мотивації нуль. Бо в житті нічого не треба здобувати, усе й так дають.

Ми зробили у своєму клубі просту штуку. Є групи для найменших, де ми взагалі не вчимо битися. Просто розтяжки, кувирки, базова дисципліна. Через рік-півтора тренер бачить: ця дитина – про бокс. А ця – краще на танці. Ми не женемо нікого стати чемпіоном. Ми хочемо, щоб дитина не втекла від життя, коли стане складно.

Бо дитина, яка не знає, як це – зібратися, піднятися і продовжити, – виростає дорослим, який не витримує ні критику, ні втрату, ні поразку. А таких зараз, чесно кажучи, більшає.

І ще хочу сказати батькам. Не бійтеся того, що дитині складно. Складно – це нормально. Якщо вона поплакала, образилася, упала, встала – це не трагедія. Це урок і досвід. Не закривайте їй шлях до сили.

Мені здається, що сьогодні ми більше боїмося за дітей, ніж готуємо їх до життя. А треба навпаки.