ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Історик Фельштинський: Казус радника Путіна Валентина Юмашева

У статті для видання "ГОРДОН" Юрій Фельштинський написав про Валентина Юмашева, який був біографом президента РФ Бориса Єльцина, а тепер є радником президента Володимира Путіна, про його ймовірні зв'язки зі спецслужбами та роль у російській політиці.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Радник президента РФ Володимира Путіна Валентин Юмашев
Радник президента РФ Володимира Путіна Валентин Юмашев
Фото: yeltsin.ru
Юрій ФЕЛЬШТИНСЬКИЙ
російсько-американський історик, публіцист
То все-таки завдяки чому так успішно та стрімко розвивалася у смутні російські часи справді карколомна кар'єра Валентина Юмашева?

Я не планував писати про Валентина Юмашева. До цієї думки мене підштовхнули мій давній знайомий політолог Станіслав Бєлковський і журналіст Олена Риковцева. 8 серпня 2019 року у прямому ефірі радіо "Свобода" ми обговорювали Володимира Путіна, який прийшов до влади 20 років тому. Своїми враженнями і навіть спогадами ділилися ще двоє учасників програми: журналіст Євген Кисельов і письменник Юлій Дубов. Коли черга дійшла до мене, я сказав таке:

Юрій Фельштинський: Я думаю, що ми забули про одну дуже важливу структуру, яка відігравала дуже важливу роль, власне, яка прийшла до влади тоді й залишилася при владі – а саме ФСБ, спецслужби. Усіх трьох кандидатів – Євгена Примакова, Сергія Степашина, Володимира Путіна – об'єднувало одне: вони всі були колишніми керівниками спецслужб. Путін опинився в цьому списку останнім, більш везучим і щасливим.

Станіслав правильно сказав, що Путін везучий. Він справді везучим виявився. Тому що Примаков завчасно спробував відставити й усунути Бориса Єльцина. Єльцину це не сподобалося. Примаков, безумовно, не зумів би гарантувати, так уважав Єльцин, безпеку сім'ї, причому в широкому сенсі слова "сім'ї".

Правильно зараз називали всіх, зокрема і [підприємця] Олега Дерипаску – він теж входить у "сім'ю". Степашин Єльцину здався занадто слабким. Ширилися чутки, що він вступає у відносини з [мером Москви Юрієм] Лужковим. Принаймні в ці чутки вірив [глава президентської адміністрації] Олександр Волошин, який дуже важливу роль відігравав у виборі наступника. Путін виявився третім у списку. Саме на ньому зупинився Єльцин. За всіма цими людьми стояла ФСБ. Головна помилка, якої припустилися всі олігархи, але насамперед Борис Березовський, – це те, що вони вважали, що Путіна до влади приводять вони. Тільки набагато пізніше Березовський зізнався, принаймні мені (я думаю, я не був єдиним, із ким він на цю тему говорив), що в цьому полягав головний його прорахунок: вони вважали, що Путіна до влади приводять "вони", і не розуміли, чому Путін поводиться так спокійно та впевнено й абсолютно переконаний, що стане президентом, водночас усі "вони" не були переконані в цьому.

Олена Риковцева: Я не розумію, що означає "привела до влади ФСБ"? ФСБ – це не абстракція, ФСБ має обличчя, погони, руки, очі. Ми не чуємо в жодному історичному екскурсі жодного прізвища, пов'язаного з тим, що цей конкретний генерал або начальник привів його. Як ви це бачите – привела до влади ФСБ?

Юрій Фельштинський: Зараз я вам цих живих людей назву. Ви пам'ятаєте дві відомі фотографії, уся країна на них дивилася: одна – Єльцин виступає на броньовику в перший день серпневого перевороту, за ним стоїть [генерал КДБ Олександр] Коржаков. Той самий Коржаков, який був у особистій охороні [генсека ЦК КПРС Юрія] Андропова. І цього самого дня в Санкт-Петербурзі, у Ленінграді, тоді виступає [Анатолій] Собчак зі своєю відомою промовою з балкона, і за його спиною теж стоїть людина, і ця людина – Путін. Революція тільки починається. Перший день, ще ніхто навіть не розуміє, хто переможе – путчисти, демократи... що буде... а як на шаховій дошці, за всіма головними демократами Росії вже розставлено кадебешників.

Ви зараз згадували Юмашева. Тоді ніяк не могли зрозуміти, як же цей Юмашев опинився там, де він опинився. А я скажу, як він там опинився. До Єльцина в перший день революції приставили двох людей: Коржакова за лінією охорони та Юмашева як біографа. Вибачте, ми в прямому ефірі, я не знаю, чи можна так говорити, але Юмашев явно є співробітником КДБ. Я не знаю, у якому він званні, я не знаю, агент він чи офіцер, але те, що його було приставлено до Єльцина, те, що він до цього "працював"... Він же не просто працював журналістом, він же працював у відділі листів. У відділі листів, перепрошую, у радянські роки працювали кадрові співробітники КДБ. А до цього він працював двірником, ніколи не здогадаєтеся у кого – у Чуковського. Бо до Чуковських – Лідія Чуковська була дисиденткою – постійно ходили.

Завданням Юмашева, який чистив сніжок у Чуковського, було помічати, повідомляти, хто саме приходив до Лідії Чуковської і навіщо. Тож насправді нічого випадкового в усьому, що відбувалося, не було. Якщо ви пам'ятаєте промову Путіна у грудні перед активом ФСБ, коли він звітував на святковому засіданні, куди прийшли найвищі керівники, Путін буквально сказав: "Відряджені вами під прикриттям уряду чиновники на першому етапі зі своїм завданням впоралися".

КДБ захоплювала владу в Росії, це був державний переворот. Він не вдався в серпні 1991 року, він не вдався в березні 1996 року, коли Коржаков спробував скасувати або відтермінувати президентські вибори під приводом першої чеченської війни – це, власне, те, для чого перша чеченська війна і починалася, щоб була можливість під цим приводом у разі чого скасувати вибори. У березні 1996 року цього не вдалося. Це був перший і останній випадок, коли всі олігархи зібралися і, можливо, відіграли, як принаймні здається, позитивну роль в історії Росії: коли вони переконали Єльцина в тому, що він має пройти через вибори, що він не може правити як диктатор, бо тоді він муситиме спиратися на спецслужби.

Тоді до 2000 року – це дуже короткий історичний період, ми говоримо про період менше ніж 10 років, із серпня 1991-го до серпня 1999-го – люди, які зараз керують країною, зрозуміли, що Росія – така країна, де до влади потрібно приходити офіційно, не через путч, не через скасування виборів, а через вибори, і що потрібно захопити лише одну посаду, але ця посада має бути посадою президента країни. Ось тоді внаслідок абсолютно не конституційних кроків, бо все, що відбувалося, було абсолютно не законно, спочатку Путіна зробили прем'єр-міністром (повторюю, міг бути Примаков, міг бути Степашин, пощастило Путіну), потім Єльцин пішов у відставку і зробив Путіна в.о. президента. Потім уже Путіна провели через ці "вибори". Тому що в країні ніколи не було демократії. У Росії її ніколи не було: до 1917-го вона була монархією; після 1917-го вона була комуністичною диктатурою. Ось так Путін прийшов до влади у 2000 році, і, як виявилося, – назавжди.

Олена Риковцева: Станіславе, ваше ставлення до того, що сказав Юрій стосовно "руки КДБ"?

Станіслав Бєлковський: За всієї поваги до мого давнього друга Юрія мені ця теорія не здається переконливою. Тому що про зв'язки Валентина Юмашева із ФСБ мені нічого невідомо. Ніколи навіть від найлютіших ворогів єльцинської сім'ї, близьких до неї, наближених до Кремля я нічого такого не чув. Так, я знаю, що є теорія, що він навмисно сидів у відділі листів "Огонька", щоб переглядати кореспонденцію. Це все цікаво, але не більше".

Так-от, якщо навіть Олена Риковцева і Станіслав Бєлковський ніколи "нічого такого" не чули про те, що Валентин Юмашев міг мати стосунок до КДБ, це означає, що мені час братися за перо.


Борис Ельцин в семейном кругу Вверху слева - Валентин Юмашев. Фото: Андрей Ведяев / Facebook
Сім'я Бориса Єльцина. Валентин Юмашев крайній ліворуч угорі. Фото: yeltsin.ru


Про Валентина Юмашева відомо мало. Ті, хто не полінується полізти в інтернет із надією знайти "купу всього цікавого", будуть дуже розчаровані. Його сторінка у "Вікіпедії" російською містить нуль корисної інформації. Англійською – просто ганьба якась! – лише кілька фраз. І це про людину, яка була біля Єльцина ще з досерпневих (1991 року) часів, обіймала посаду керівника адміністрації президента та є багаторічним радником нинішнього президента Росії.

Ось інформація з російської "Вікіпедії":

"Народився 15 грудня 1957-го в Пермі. Виріс у неповній сім'ї без батька. У 16 років переїхав у Московську область. Після переїзду Валентин працював двірником на дачі родини Чуковського, де тоді жив Олександр Солженіцин. Вступив на заочне навчання на факультет журналістики МДУ, але закінчити його не зміг. Після відрахування працював кур'єром у газеті "Комсомольская правда". Потім [із 1976-го до 1978 року] служив в армії. Після армії проходив стажування в газеті "Московский комсомолец" у 1978 році, потім знову в "Комсомольской правде", де став "капітаном" підліткової сторінки "Алый парус". У 1987 році перейшов у журнал "Огонек". У 1991–1995 роках був заступником головного редактора, у 1995–1996 роках – головним редактором ["Огонька"]. Після перемоги Єльцина на виборах 1996 року став радником президента з питань взаємодії із засобами масової інформації. Співавтор Бориса Єльцина за книгами: "Сповідь на задану тему" і "Записки президента". У 1997 році призначений керівником адміністрації президента, змінивши на посаді Анатолія Чубайса, який став першим заступником глави уряду РФ. Наприкінці 1998 року його звільнили з посади керівника адміністрації президента. За спогадами деяких російських політиків, у 1999 році Юмашев став ініціатором призначення Володимира Путіна прем'єр-міністром РФ, а до того просував Путіна під час його кар'єри в адміністрації президента Єльцина, що визнає сам Юмашев".

У відчаї кидаємося на сторінку "Компромату". Теж негусто, переважно про дружин і про те, що "у 2018 році, коли після президентських виборів було сформовано новокремлівську адміністрацію, на офіційному сайті глави держави опублікували указ про призначення Юмашева радником президента на громадських засадах. Раніше такого указу ніколи не публікували, і політичні експерти, які встигли забути Валентина Борисовича, сприйняли це як повернення єльцинського царедворця. Тоді прессекретар Путіна Дмитро Пєсков і повідомив про те, що Юмашев обіймав цю посаду впродовж усіх цих довгих 18 років... Пізніше сам Юмашев підтвердив, що працював на громадських засадах із 2000 року.

І все-таки завдяки чому так успішно і стрімко розвивалася у смутні російські часи справді карколомна кар'єра Валентина Юмашева?

"Коли Валі виповнилося 16 років, – пише один з авторів, – його сім'я з Пермі перебралася в Підмосков'я. Мати знайшла роботу неподалік від будинку – прибирала письменницькі дачі в селищі Передєлкіно. Валя їй допомагав і швидко зметикував, як можна заробляти самостійно – він показував іноземним туристам дачі відомих мешканців письменницького селища за скромну винагороду".

Селище Передєлкіно для КДБ було режимним об'єктом. Валя, який до 1976 року (поки не закінчив школу і не пішов в армію) чистив сніг на дачі Корнія Чуковського (помер у 1969 році), де жила донька Чуковського Лідія, відома дисидентка, і де жив і творив письменник Олександр Солженіцин, висланий із СРСР 13 лютого 1974 року, цілодобово перебувало в полі зору КДБ.

В армії, за його власними словами, Юмашев служив у військах дальньої авіації, був спеціалістом із "засекречувальної апаратури зв'язку". Юмашев продовжує: "Мої нотатки з армії друкував "Алый парус". Коли повернувся додому, без вищої освіти в "Комсомолку" було не потрапити, і тодішній капітан "Алого паруса" Павло Гутіонтов зателефонував у "Московский комсомолец" і порадив узяти мене. Тоді головним редактором був Лев Гущин, який погодився взяти мене стажистом шкільного відділу. Так почалася моя кар'єра журналіста. Я пропрацював у журналістиці – "Московском комсомольце", "Комсомолке", "Огоньке" – майже 20 років".

Стаття Юмашева явно свідчила, що він не більше ніж пересічний радянський журналіст, який примітивно мислить

Можна припустити, що гебешники, які стежили за Чуковською і Солженіциним, безініціативно спостерігали за снігоочисним процесом і за екскурсоводницькою діяльністю Валентина, ні в що не втручаючись. Але можна припустити й інше. Щоб не ворожити і не мати в цьому питанні безпорадного вигляду, звернімося по роз'яснення до фахівця – колишнього підполковника КДБ Володимира Костянтиновича Попова


Скриншот: ekstrabladet.dk
Володимир Попов. Скріншот: ekstrabladet.dk


Володимир Попов народився в 1947 році в Москві. У 1966–1969 роках відбував строкову службу в радянській армії у Східній Німеччині. У 1969–1972 роках працював слюсарем-випробувачем у конструкторському бюро Ільюшина, одночасно навчаючись на вечірньому факультеті Всесоюзного юридичного інституту. У 1972–1974 роки – співробітник 10-го відділу КДБ, діловод у секретаріаті, молодший оперуповноважений 2-го відділення (спецперевірка тих, хто виїжджав за кордон). У 1974–1977 роках – молодший оперуповноважений, потім оперуповноважений 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ (відділення займалося всіма творчими спілками). У 1977–1989 роках – опер, потім старший опер 3-го відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ (відділення займалося каналами міжнародного спортивного обміну). У 1989–1990 роках – заступник начальника 12-ї групи 5-го управління КДБ (координація роботи з "друзями" – державна безпека країн Варшавського договору). У січні 1990 року подав рапорт про відставку, однак одразу його звільнено не було. Від початку 1990 року до жовтня 1991 року – консультант Центру громадських зв'язків КДБ (колишнє пресбюро КДБ). Від участі в діях КДБ під час ДКНС відмовився вже 19 серпня 1991 року, у перший день путчу. Звільнений у жовтні 1991 року у званні підполковника. У 1995 році емігрував до Канади, де проживає нині. Співавтор книги "КДБ грається в шахи" (Москва, "Терра-Книговек", 2009-й, 2010-й), спільно з Борисом Гульком, Віктором Корчним і Юрієм Фельштинським.

На моє запитання про Юмашева Володимир Попов відповів так:

"Валентин Юмашев у молоді роки попрацював на дивній посаді двірника на дачі Корнія Чуковського, яка була в полі зору 9-го відділу (припинення діяльності радянських дисидентів) КДБ СРСР, оскільки його донька Лідія була активним учасником дисидентського руху. Практично всіх тих, хто обіймав посади секретарів письменників-нонконформістів, різних працівників, які займалися їхнім побутом, вербували працівники зазначеного відділу для того, щоб виявляти їхні зв'язки (коло їхнього близького спілкування), а також для контролю за тим, що було написано "в стіл". Упевнений, Юмашев не уникнув цієї долі, і  прикладом того є його кар'єра, яка досить вдало склалася в радянський період. Знайомство його наприкінці 1980-х із Олександром Коржаковим, який активно допомагав йому в продовженні успішної кар'єри за влади Єльцина, є наочним прикладом агентурної діяльності Юмашева.

9-й відділ 5-го управління щільно контролював дачу Корнія Чуковського, і через правозахисну діяльність його доньки, і через часті посиденьки на дачі вільнодумних людей. І двірник Юмашев був більше ніж до ладу для контролю за тими, хто був частим гостем у гостинному домі".

Збереглися тексти, що свідчать про типові радянські політичні погляди молодого Юмашева. 20 вересня 1979 року "Комсомольская правда" опублікувала його статтю "Історія з кавунами", де він, на думку одного з критиків, "нацькував прокуратуру на кубанського фермера, який наймав школярів для розвантаження кавунів. Держава за місяць роботи в колгоспі платила підліткам 25 рублів, а викритий комуністом Юмашевим експлуататор – 750", – писав автор замітки, який указував, що Юмашев був ще й членом партії (що, звичайно ж, є для нас новиною).

Нічого більш-менш яскравого в цій статті немає. Вона була нудна і, найімовірніше, дійсно була схожа на донос із пропозицією до прокуратури відкрити кримінальну справу проти фермера на підставі публікації Юмашева в "Комсомольской правде", що в ті роки часто робили.

Мені здається, як спостерігачеві російської історії останніх 30 років, що Юмашев жодного разу не виявив себе як людина, що йде проти течії

Уточнімо ще один біографічний момент у житті Юмашева. В "Огоньке", куди Юмашев перейшов 1987 року, він був, за його власними словами, "одним із найвисокооплачуваніших репортерів у країні", тому що в "Огоньке" Юмашев не працював журналістом. В "Огоньке" він працював "репортером" зовсім в іншому сенсі: він був начальником відділу листів. Відділом листів у Радянському Союзі зазвичай завідували особи, які працювали на КДБ, оскільки для КДБ це був один зі способів збирання інформації про реальне невдоволення у країні, тим паче в бурхливий період перебудови.

Чим же був "Огонек" у 1987 році, коли туди перейшов Юмашев? Звернімося для простоти і стислості до "Вікіпедії":

"У 1986 році головним редактором "Огонька" було призначено Віталія Коротича... На противагу радянській журналістиці з її ідеологічними коментарями Коротич почав давати в журналі якомога більше фактів і документів. Журнал друкував статті на злободенні теми: про торгову мафію, ринкову економіку, розвиток кооперативів, реформу виправно-трудових установ, проблеми культури тощо.

Разом із "Московскими новостями" Єгора Яковлєва "Огонек" перетворився на один із локомотивів гласності. Водночас з обкладинки зник орден Леніна, а партійну організацію журналу було розпущено. Тираж журналу за курування Коротича (у 1986–1991 роках) зріс утричі – із 1,5 до 4,5 мільйона. У 1990 році засновником журналу, який раніше належав видавництву ЦК КПРС "Правда", став трудовий колектив "Огонька" на чолі з Віталієм Коротичем і Володимиром Вигилянським (головою ради трудового колективу)".

Колега Коротича в "Огоньке" – Володимир Вигилянський – теж був у агентурі КДБ. Як повідомив Володимир Попов, "його завербував у 1975 році старший оперуповноважений 1-го відділення 9-го відділу 5-го управління КДБ СРСР майор Володимир Іванович Гусєв". До 1995 року Вигилянський працював журналістом у різних російських виданнях. У лютому 1995 року, несподівано для всього оточення, його було висвячено в диякони, а потім у сан священика. У 2005 році він очолив пресслужбу Московської патріархії, яку 2009 року перетворили на пресслужбу патріарха Московського та всієї Русі. Напевно, Володимир Іванович Гусєв уважно стежив усі ці роки за кар'єрою свого підопічного агента.

У цей "локомотив гласності", нафільтрований агентами КДБ, у відділ листів, перейшов на роботу з "Комсомольской правды" в 1987 році Юмашев. Який журналіст, сповнений гідності (нехай і без вищої освіти, із трирічним заочним університетом), добровільно перейде із журналістської роботи в "Комсомолке", де його публікували, на бюрократичну – у відділ листів? Тільки той, якому це доручили куратори із КДБ.

Володимир Попов продовжує:

"Щодо агентури ДБ завжди можна виявити демаскувальні ознаки. Для цього потрібно володіти навичками в агентурній роботі й достатнім знанням того, як, власне, працював КДБ. Усіма організаціями, підприємствами тощо опікувалися відповідні підрозділи КДБ. Без погодження з куратором від КДБ нікого не могли взяти на роботу. Для того й існували горезвісні анкети для приймання на роботу, які спрямовували кураторам від КДБ. Тільки зі згоди КДБ Юмашева, який працював на неблагонадійній дачі, могли прийняти на роботу стажером-кореспондентом у газету "Московский комсомолец". У цій редакції співробітник 5-ї служби УКДБ у Москві та Московській області, майбутній генерал ФСБ Олександр Михайлов мав дуже серйозні агентурні позиції.

На наступному місці роботи Юмашева – в "Огоньке" – за словами його тодішнього редактора Віталія Коротича, мінімум троє були пов'язані із КДБ. Серед них він називав і Юмашева. Підсумовуючи, можу висловити тверду впевненість: лише за підтримки КДБ, тобто враховуючи, що він входив до агентурного апарату, Юмашев міг працювати в ідеологічних організаціях, засвітившись до цього на дачі Чуковського. Особисто я переконаний, що саме в той період часу його і завербували".

Ось уривок з інтерв'ю з колишнім редактором "Огонька" Коротичем, на яке посилається Володимир Попов. Його було опубліковано 6 лютого 2012 року:

Кореспондент: Із січня 1990 року ваш "Огонек" – зовсім інший журнал.

Коротич: Саме на тому етапі в журнал дедалі авторитетніше почали вторгатися ось ці хлопці (показує жестом погони), і услід за ними прийшов Валя Юмашев. Він вів у "Комсомолке" "Алый парус", а ми йому дали відділ листів, він його чудово організував. І до початку 1990 року "Огонек" – це вже був їхній журнал.

Кореспондент: Тобто Гущин і Юмашев працювали на КДБ?

Коротич: Мені [Олександр] Яковлєв чітко кілька імен називав: "Ви з цими людьми будьте обережніші, тому що від них іде інформація про все, що відбувається в редакції".

Це був той самий Гущин, який за дзвінком узяв до себе на роботу Юмашева після армії і який забрав його із собою з "Комсомольской правды" в "Огонек" у 1987 році на посаду голови відділу листів. Юмашев згадує:

"Тоді два тижневики вирвалися вперед – "Московские новости" й "Огонек". Кожен журналіст мріяв працювати в одному із цих видань. І коли той самий Лев Гущин, який був там першим заступником, запросив мене попрацювати в "Огоньке", я одразу погодився. Хоча покидати рідну "Комсомолку" було важко.

Абсолютно несподівано для себе я очолив відділ листів, у якому працювало лише двоє співробітників... "Огонек" був таким, яким ми його пам'ятаємо, завдяки двом людям – головному редактору Віталієві Олексійовичу Коротичу і його першому заступнику Левові Микитовичу Гущину. Вони були зовсім різними, у них були непрості стосунки, але саме цей тандем створив те унікальне видання... Я періодично їздив у Головліт, так скромно називали відомство, яке здійснювало цензуру в усьому Радянському Союзі. Там я намагався зберегти матеріали, які цензура не пропускала".

Із цієї посади за п'ять років Юмашев стрибнув на посаду "того самого Льва Гущина", ставши заступником головного редактора "Огонька".

Першу книгу Єльцина – "Сповідь на задану тему" – було видано 1990 року, задовго до серпневого путчу 1991 року. Уже в період написання цієї книги начальник відділу листів "Огонька" опинився поруч із Єльциним. Історію свого знайомства з Єльциним Юмашев описав у інтерв'ю "Коммерсанту":

"Коли Бориса Миколайовича вигнали з політбюро, потім із перших секретарів Московського міськкому партії і він був у немилості, інтерв'ю з ним для "Огонька" зробив відомий публіцист Олександр Радов. Саша приніс мені текст, це була сенсація, до того Єльцин нікому інтерв'ю не давав... Я поніс його головному редакторові, за кілька днів Віталій Олексійович покликав мене і сказав, що інтерв'ю ми друкувати не будемо. У мене залишилося відчуття незручності й сорому перед Єльциним...

Щоб виправити цю несправедливість, я зателефонував із кабінету Коротича по вертушці, урядовому зв'язку, у Держбуд Єльцину і запропонував зняти про нього документальне кіно. Він погодився. А річ була в тому, що тоді мене полюбили на ЦСДФ – Центральній студії документальних фільмів. У мене там одночасно було у виробництві кілька документальних фільмів про підлітків, про підпільну молодіжну музику, про перших хіпі, про неформальні молодіжні об'єднання тощо.

Своїм колегам по одному з цих фільмів я запропонував не знімати фільму, який керівництво студії запустило і на який нам дали плівку, а витратити, не кажучи нікому про це, нашу дефіцитну плівку на Єльцина. Що ми і зробили. Я приїхав до Бориса Миколайовича в Держбуд, ми про все домовилися... Ми їздили з ним на мітинги, у відрядження, знімали в нього вдома... Так під час цих зйомок ми з ним подружилися... У 1989 році в Будинку кіно відбулася прем'єра цього фільму... Єльцин відповідав на запитання, він уже був переможцем".

Я не знайомий із Юмашевим, ніколи з ним не зустрічався. Я не знаю, чи притаманне автору "Історії з кавунами" почуття "незручності", почуття "сорому", авантюризм, необхідний для несанкціонованого дзвінка з кабінету Коротича лінією урядового зв'язку (востаннє таке на наших із вами очах тільки Штірліц робив), не кажучи вже про несанкціонований документальний фільм про Єльцина, зроблений напівлегально, незрозуміло на чиї гроші й після того, як безпосередній начальник Юмашева Коротич відмовив у публікації єльцинського інтерв'ю. Звідки така сміливість і рішучість?

Мені здається, як спостерігачеві російської історії останніх 30 років, що Юмашев жодного разу не виявив себе як людина, що йде проти течії. Найімовірніше, навпаки: разом із часом, ні в якому разі не випереджаючи, разом із владою, ніколи не виділяючись, у жодному разі не публічно... Якщо у когось із наших сучасників інше бачення Юмашева, мене, я впевнений, у цьому питанні поправлять.

А якщо припустити, що агент КДБ Юмашев виконував відповідні інструкції кураторів із КДБ, як виконував їх Путін у 1990 році, коли йому дали завдання увійти в команду Анатолія Собчака, то легко з'ясовна і рішучість, виявлена під час несанкціонованого дзвінка по вертушці, і зухвала пропозиція Єльцину особисто від Юмашева зняти про нього ніким не замовлений документальний фільм на чужій "дефіцитній плівці". Адже потрібен був ще й бюджет на сам фільм, на поїздки "на мітинги, на відрядження"... Хто ж "відрядив" Юмашева? Точно відомо, що не "Огонек" і не Коротич.

Тим паче, що був ще один нюанс – приставлена до Єльцина вже в 1986 році охорона 9-го управління КДБ. Володимир Попов коментує:

"У 1986 році, після обрання Єльцина кандидатом у члени політбюро ЦК КПРС, йому мали надати, як усій цій категорії партійної номенклатури, фізичну охорону з-поміж співробітників 9-го управління КДБ СРСР. Коржаков був тоді серед ще двох охоронців, які відбували службу позмінно".

Імена двох інших охоронців історія не зберегла. Але Коржаков, як ми знаємо, Єльцина самого ні на хвилину не покидав (до 1996 року, поки Єльцин його не звільнив). Володимир Попов продовжує:

"Поряд із Єльциним постійно був Коржаков, у обов'язки якого в період немилості Єльцина входила не тільки його фізична охорона, але й відстеження його контактів із метою запобігання ймовірним провокаціям стосовно патрона. Очевидно, що Юмашев Коржакова повністю влаштовував, і основою його ставлення міг бути факт становища Юмашева в агентурній мережі КДБ, де до Горбачова було вкрай неприязне ставлення. Підтримуючи Юмашева (Коржаков, звичайно ж, міг будь-якого моменту припинити його контакти з Єльциним), Коржаков діяв у руслі позиції КДБ, який намагався усунути Горбачова".

Після обрання Єльцина 26 березня 1989 року народним депутатом СРСР у національно-територіальному окрузі №1 (місто Москва), де він здобув 91,53% голосів москвичів за явки майже 90%, Юмашев розпочав новий "єльцинський проєкт" – написання перших мемуарів Єльцина.

Один із сучасників пише, що Єльцин поїхав писати мемуари "разом із Юмашевим у Кіровську область. Там вони жили в простому будинку (без душу і туалету) у батьків Валерія Окулова (чоловіка старшої доньки Бориса Миколайовича). За півтора тижня, лежачи на сіннику з диктофоном або повільно прогулюючись лісом, Єльцин сам надиктував Юмашеву весь текст. Після виходу книги у світ вже ніхто з оточення Бориса Миколайовича не замислювався над питанням, хто такий Юмашев і що він робить? Дуже скоро Валю охрестили "біографом Єльцина" за звичку бігати по кремлівських кабінетах і прискіпливо розпитувати про всі значущі та незначущі події, так чи інакше пов'язані з Єльциним. На всі насмішки оточення Валя серйозно відповідав, що веде докладний щоденник для історії".

Отже, до 19 серпня 1991 року до Єльцина було приставлено охоронцем Коржакова, а біографом – Юмашева. До Собчака в Ленінграді було приставлено Путіна. Начальником охорони Єгора Гайдара – першого демократичного прем'єр-міністра Росії – Коржаков дещо пізніше призначив свого підлеглого Андрія Лугового, майбутнього вбивцю Олександра Литвиненка. На знаменитій фотографії 19 серпня з Єльциним на броньовику за його спиною височить ще один знайомий нам сьогодні офіцер КДБ із 9-го управління: Віктор Золотов, майбутній начальник охорони Путіна.


Борис Ельцин (слева), Александр Коржаков и Виктор Золотов. Снимок сделан возле Белого дома в августе 1991 года. Фото: wikimedia.org
Борис Єльцин біля Білого дому в серпні 1991 року. Праворуч від нього – Олександр Коржаков і Віктор Золотов. Фото: wikimedia.org


Цілком імовірно, що із серпня 1991 року саме Коржаков консолідував владу у своїх руках і узурпував доступ до Єльцина, став куратором Юмашева за лінією ДБ (оскільки саме Коржаков як начальник охорони відповідав за "доступ до тіла" Єльцина і виключно від Коржакова залежало, кого прийме, а кого не прийме Єльцин).

Під час президентської кампанії 1996 року Юмашев входив у передвиборчий штаб президента. Після перемоги на виборах Єльцин призначив його радником із питань взаємодії зі ЗМІ. Коржакова ж, навпаки, було звільнено з посади, він після цього став мстивим критиком Єльцина. Юмашев, отже, переріс свого куратора, що в агентурній діяльності траплялося часто.

Із березня 1997-го до грудня 1998 року Юмашев обіймав посаду глави адміністрації президента РФ, потім став радником президента, а напередодні відставки Єльцина привів у Кремль колегу Коржакова по цеху ДБ полковника Путіна. "Усе-таки я вважав себе якоюсь мірою відповідальним за Путіна, тому що запросив його на роботу, я його підвищував, я його відрекомендував Борисові Миколайовичу", – розповів Юмашев у інтерв'ю "Медузе" і ні в чому не перебільшив впливу тихого і непомітного співробітника відділу листів", відрядженого спочатку на посаду біографа Єльцина, а потім на роботу в Кремль, щоб у 1999 році звести Путіна на посаду президента Росії.

"Некоректно називати людей, завербованих КДБ, його співробітниками, оскільки вони агенти і не більше, – писав мені Володимир Попов у відповідь на одне з моїх запитань про Юмашева. – Коржаков невипадково наблизив Юмашева до себе і "сім'ї". Через менталітет офіцерів держбезпеки вони завжди прагнуть оточувати себе гебешною агентурою. Путін також дотримується цієї традиції".

Дійсно, "дотримується традиції": виявилося, що всі ці роки "гебешний агент" Юмашев вірно служив радником полковника Путіна: "22 червня 2018 року було опубліковано указ президента Путіна про призначення Юмашева на посаду радника президента на громадських засадах. Пізніше того самого дня прессекретар президента Пєсков повідомив, що Юмашев уже 18 років є радником Путіна".

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації