"Моя промова вмістилася в 15 секунд". Шустер розповів, як став "зв'язковим" у секретних перемовинах щодо виведення радянських військ з Афганістану

Майже місяць делегації Кабула й Ісламабада сиділи в різних залах, і протягом усього цього часу жодного разу не зустрілися

Радянське керівництво скерувало "обмежений контингент" в Афганістан через страх перед проникненням ісламського радикалізму у слабке підчерев'я Середньої Азії, Білий дім пішов на Кабул через помсту за 11 вересня. Й обидві наддержави були зовсім не підготовленими до цієї війни: не знали менталітету народів Афганістану й не знали, як воювати в цій "геологічно складній" країні.

На самому початку, під час моїх поїздок в Афганістан разом із місіями організації "Лікарів світу" (Medecins du Monde), я бачив розгубленість і недосвідченість радянських військ. Читаю "Афганське досьє", опубліковане 9 грудня в газеті Washigton Post, і бачу, що уряд Сполучених Штатів, від [експрезидента США Джорджа] Буша – молодшого до [його наступників Барака] Обами і [Дональда] Трампа, протягом усіх 18 років війни в Афганістані робить те саме, що й радянська номенклатура протягом 10 років війни, – бреше своєму народу.

Графік виведення радянських військ, що розпочалося 15 травня 1988 року і тривало дев'ять місяців, було вказано в Женевських угодах, які підписали 14 квітня того самого року офіційний уряд Афганістану, Пакистан, Радянський Союз і Сполучені Штати. Очевидними є дві пари: Москва – Кабул і Вашингтон – Ісламабад. Не було підпису однієї із двох головних сторін війни – сил афганського опору, моджахедів. Але насправді їхнє слово під угодами було, просто мало хто про це знає, а мені довелося стати учасником паралельних таємних перемовин. Я вперше публічно розповідаю про це.

Штаб-квартира ООН у Женеві. Фото: Yann Forget / Wikimedia Commons

Тривав п'ятий тиждень перемовин у Женеві. На початку березня 1988 року я передавав зі Швейцарії репортажі для "Радіо Свобода" про нескінченні дипломатичні раунди між делегаціями Кабула й Ісламабада у штаб-квартирі ООН. Жодної значущої новини впродовж цих тижнів від офіційних представників делегацій не з'явилося. Усі ми розуміли, що ці перемовини проводять зовсім не тут. А тут, у Палаці Націй, уже майже протягом місяця делегації Кабула й Ісламабада сиділи в різних залах і через Дієго Кордовеса – заступника генерального секретаря ООН – перекидалися своїми умовами. Протягом усього цього часу обидві делегації так жодного разу й не зустрілися. Протягом дня Дієго Кордовес фланував від афганців до пакистанців і назад, передаючи вимоги одних іншим. Але це були більше "ходіння по муках". Обидві сторони відмовлялися підписувати будь-які угоди. У кожної делегації був свій "Великий брат". У Кабула – Москва, в Ісламабада – Вашингтон. СРСР і Сполучені Штати офіційно були посередниками в перемовинах, але своїх явних позицій не окреслювали.

За півтора року до цих подій, у липні 86-го, The New York Times опублікувала гучний виступ [генсека ЦК КПРС] Михайла Горбачова у Владивостоці про намір СРСР вивести шість радянських полків з Афганістану до кінця року. Мої джерела у Вашингтоні розповідали, що, щойно Горбачов став генеральним секретарем ЦК КПРС у 1985 році, він висунув ультиматум генералам: або за півтора року ви придушуєте опір моджахедів, або ми виводимо війська.

Мушу сказати, що до весни 86-го року воєнна ситуація в горах реально змінилася на користь радянських військ. Якщо на початку війни вони йшли в атаку в горах знизу вгору, то на той час радянський десант почав висаджуватися на панівні висоти й атакувати зверху вниз. І це по-справжньому змінювало перебіг війни. Протягом 30 днів перебування в горах із моджахедами навесні 1986 року я став свідком 19 точкових атак десанту і штурмової авіації. Раніше такого не було. Але тут Сполучені Штати вирішили забезпечити моджахедів суперсучасними ракетами класу "земля – повітря" "Стінгер", які збивали вертольоти ще на підльоті. Знову рівновага похитнулася на користь опору. Війна заходила в безглуздий кривавий глухий кут. А Горбачову потрібні були нормальні відносини із Заходом, передусім з Америкою. І він усупереч волі багатьох генералів погодився на Женевські перемовини.

Під час тих тривалих перемовин у 1988 році помічником Дієго Кордовеса працював італієць Джан Доменіко Піко. Він – італієць і я – італієць, зрозуміло, ми швидко знайшли спільну мову. Але найчастіше це він запитував у мене в кав'ярні Палацу Націй, чи немає новин хоч із якогось боку. Він знав, що в мене були джерела в Держдепі й у Пентагоні, і читав мої репортажі з війни в Афганістані в американському Newsweek і провідних європейських виданнях. Якщо якісь відгуки на перемовини в Женеві я ще міг переказати, реакції від польових командирів не було й бути не могло. Їх не запросили на перемовини, це їх образило, і вони ці перемовини ігнорували.

Одного ранку Джан Доменіко стрімко увійшов до кав'ярні Палацу Націй і попрямував до мене: "Заступник генерального секретаря хоче зустрітися з тобою".

Ми зайшли в кабінет до Кордовеса. 53-річний дипломат протягом секунди подивився на мене, ніби ще раз оцінював, чи може він довіряти журналісту. І відразу: "Савіку, ви, звісно, знаєте, що Кабул жодного кроку не робить без погодження із Кремлем?"

Я у відповідь кивнув.

Я знову кивнув.

– Горбачов поставив нам умову: він готовий вивести війська з Афганістану. Але він вимагає від ООН гарантії, щоб жодного радянського солдата не було вбито під час виведення. І як же зробити, щоб моджахеди не стріляли? Ви ж знаєте командирів, хто міг би гарантувати нам це?

Шустер в Афганістані. Фото з особистого архіву Савіка Шустера

Вимога мені здалася нездійсненною. Як таке можна гарантувати в Афганістані, де вже протягом восьми років триває кровопролиття? Більшу частину країни контролюють десятки польових командирів без єдиного центру управління.

Єдина людина, якій я міг передати умову Горбачова, був мій друг – лідер опору в Кабулі Абдул Хак Амірі. Він єдиний серед командирів знав, що я з єврейської родини і що я – виходець із Радянського Союзу. Якби не він, мене давно б уже не було серед живих: скільки разів я потрапляв у халепи, і він завжди приходив на допомогу.

– Я чесно не знаю, як це зробити, – відповідаю я Кордовесу, – але в мене є знайомі в опорі. Я зателефоную їм, спробую щось зробити.

– Спробуй. Генеральному секретареві [Пересу де Куельяру] треба було б зустрітися з одним із впливових польових командирів і зрозуміти, чи можливо взагалі виконати умову Горбачова.

Я повернувся у свій номер у готелі й зателефонував у штаб-квартиру Абдул Хака в Пешаварі. Мені пощастило, він був на місці – зазвичай навесні він ішов у гори. Про умови Горбачова я йому говорити не став, сказав тільки, що з ним хоче зустрітися генеральний секретар ООН у Нью-Йорку, це важливо. Абдул Хак мені повірив:

– Я прилечу, але тільки інкогніто, літаком ООН, який вони можуть скерувати, куди їм зручніше – у Пешавар або в Ісламабад. Жодних віз. Жодних штампів у паспорті.

Так я став "зв'язковим" у секретних перемовинах. Я переказав Джану Доменіко нашу розмову з Абдулом Хаком. І за кілька днів літак ООН прилетів у Пешавар.

За тиждень Абдул Хак сам зателефонував мені: "Терміново прилітай. Телефоном говорити не можу".

Щоб не пояснювати своєму начальству в "Радіо Свобода", навіщо мені потрібне відрядження в Пакистан, я сказав, що їду в Пешавар дізнатися про те, що відбувається в афганських горах під час тривалих Женевських перемовин.

Абдул Хак розповів мені про свою зустріч із Пересом де Куельяром.

Мій друг був готовий виконати вимогу Горбачова, але за інших він поручитися не міг:

– Я розіслав листи головним командирам усіх семи партій і запропонував зустрітися в горах Логара. Спробую з ними поговорити.

Гінці з листами Абдула Хака вирушили в долини пішки, до командирів дістануться за тиждень у найкращому разі, ще стільки само часу потрібно на зворотний шлях. Я розумів, що реальна відповідь для Переса де Куельяра буде за три тижні. Я повернувся до Женеви, щоб і далі висвітлювати перемовини, під час яких, як і раніше, нічого не відбувалося.

Нарешті Абдул Хак зателефонував мені: прилітай, буде джирга. Я зрозумів із пів слова – йому вдалося зібрати командирів на раду.

Навіть за 30 років я пам'ятаю той страшний головний біль, мені здавалося, що голова розбивається на друзки. Напевно, ми занадто швидко піднялися в гори. Спочатку нас довго везли на джипах угору, а потім ще години дві ми сходили ледве помітними стежками. Нарешті дісталися до табору моджахедів. Думаю, було не менше ніж 4 тис. м над рівнем моря.

У центрі табору стояв величезний намет, там збиралися командири. За периметром було встановлено менші намети, у яких ми ночували.

На світанку, помолившись, моджахеди зібралися в наметі і всілися на килимах. Кожному принесли по чайнику з чашкою. Абдул Хак тихо сказав мені:

– У тебе рівно хвилина.

За допомогою місцевого перекладача я звернувся до них англійською:

– Для того щоб вивели радянські війська з Афганістану, від вас потрібна гарантія, що під час виведення не буде жодного вбитого радянського солдата. Інакше виведення не буде.

Моя промова вмістилася у 15 секунд. Мене попросили вийти з намету. Голова боліла жахливо. Я збирався так швидко, що вперше не захопив із собою аспірину. Протягом двох років під час експедицій із "Лікарями світу" ми привозили із собою десятки кілограмів цих таблеток в Афганістан. А тут я вперше просив аспірин у моджахедів. Але він, як на зло, не допомагав.

У перервах між нарадами я записував інтерв'ю з усіма великими афганськими командирами. Сподіваюся, в архівах "Радіо Свобода" досі зберігають ці записи. Звісно, про причини цього саміту я говорити не міг. Сьогодні я дуже хотів би послухати їх ще раз.

До кінця другого дня Абдул Хак передав мені рішення командирів: вони зроблять усе для того, щоб гарантувати безпеку радянських солдатів під час виведення. Гарантувати 100% не можуть, тому що вздовж дороги є непідконтрольні їм групи, але всі тут присутні беруть на себе зобов'язання, що не перешкоджатимуть виведенню радянських військ. Вони не мститимуть, вони не стрілятимуть під час усього періоду виведення. Це їхнє слово.

Абдул Хак Амірі. Фото: wikimedia.org

– Повертайся в Женеву й передай Кордовесу нашу згоду, – сказав мені Абдул Хак.

– Я?

– А хто ще? Іншого варіанта немає.

– Але як я доведу ООН вашу гарантію?

– А ти їм просто розкажи все, що бачив. Ти з нами усіма розмовляв. Ми тобі довіряємо. Ти йому скажеш, що ми гарантуємо, і все.

Очманілий від усього, що сталося, я повернувся в Женеву. Дієго Кордовес зустрів мене в тому самому сірому костюмі і блакитній сорочці із жовтою краваткою. Було відчуття, що він і не ходив увесь цей час додому. Я передав йому і Джану Доменіко Піко обіцянку афганських командирів. І почув зустрічне запитання:

– А на який період вони припинять обстріли?

– Точного терміну ми не обговорювали. Але вони гарантували, що не чіпатимуть жодного радянського солдата, так можна й передати Горбачову.

Як відбувалися надалі перемовини між генеральним секретарем ООН, Горбачовим і лідерами афганського опору – я не знаю, але за тиждень після моєї розмови з Дієго Кордовесом офіційні делегації Афганістану, Пакистану, СРСР і США підписали Женевські угоди. У них було вказано графік виведення радянських військ з Афганістану протягом дев'яти місяців – із 15 травня 1988 року до 15 лютого 1989 року.

Моджахеди дотримали свого слова. Уздовж усієї траси Кабул – Термез вони виставили охоронні пости, за спогадами радянських військових, їм у спину не пролунало жодного пострілу.

Радянський Союз свого слова не дотримав.

23 січня 1989 року на кишлаки вздовж дороги виведення військ налетів "Тайфун". Це була остання "доблесна" операція генерального штабу радянської армії. Авіаудари й вогонь "Ураганів", "Градів", "Гіацинтів", "Буратіно" знищили понад тисячу жителів. У генштабі запевняли, що удар спровокували самі моджахеди, але радянські військові, які були там, засвідчують – операцію спланували заздалегідь: "...місцеві жителі, які виходили з району бойових дій, мовчки винесли й поклали вздовж магістралі тіла убитих унаслідок вогневих ударів..." (Олександр Ляховський, генерал-майор, помічник керівника оперативної групи міноборони СРСР).

Думаю, що це була провокація з боку тих воєначальників, які були проти визнання поразки й виведення військ. Командири моджахедів на провокацію не піддалися.

У лютому 2004 року [голова комітету у справах воїнів-інтернаціоналістів при раді глав урядів СНД] Руслан Аушев вручив мені медаль на честь 15-річчя виведення радянських військ з Афганістану. Можливо, я її і заслужив.