$41.04 €44.68
menu closed
menu open
weather +27 Київ
languages
Втрати російських окупантів
555 620

ОСОБОВИЙ СКЛАД

8182

ТАНКИ

361

ЛІТАКИ

326

ГЕЛІКОПТЕРИ

Подкопаєва: Для мене Донецьк був, є і буде Україною G

Подкопаєва: Для мене Донецьк був, є і буде Україною Подкопаєва: Одержую олімпійську стипендію. Кажуть, вона довічна. Раніше це було $300 в еквіваленті, зараз приблизно $100
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Яку стипендію Україна платить своїм олімпійським чемпіонам, чи жива спортивна гімнастика в окупованому Донецьку, коли ім'я Лілія стало популярним в Америці. Про це, а також про знайомство з Біллом Клінтоном і Мадонною, готовність співпрацювати з українськими політиками і незвичайну історію всиновлення старшої дитини в інтерв'ю головному редакторові інтернет-видання "ГОРДОН" Олесі Бацман на телеканалі "112 Україна" розповіла дворазова олімпійська чемпіонка 1996 року зі спортивної гімнастики Лілія Подкопаєва. "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.

У 1996 році я зовсім не знала англійської. Буквально – hi і bye. Тому не вдалося поспілкуватися із Клінтоном

– Лілю, добрий вечір!

– Добрий вечір!

– Дуже рада, що ти прийшла до мене у студію, що наші графіки нарешті збіглися.

– Так. Дякую, Олесю, за запрошення. Дуже хвилююче, тому що давно не спілкувалася на камеру. Коліна трясуться, як колись на Олімпійських іграх. (Усміхається.)

– Страшно тільки перші дві хвилини, потім усе піде добре! Ти чемпіонка Олімпійських ігор, абсолютна чемпіонка світу і Європи. Це унікальне явище! В Україні є титулованіші спортсмени, ніж ти?

– Якщо говорити про незалежну Україну, то – ні. Я перша. Але якщо говорити про гімнастів з України часів Радянського Союзу, то були легендарні Лариса Латиніна, Поліна Астахова, Людмила Турищева. Мені приємно, що цей список великих гімнасток поповнило і моє прізвище.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Згадую кадри, як тобі стоячи аплодував Білл Клінтон, тодішній президент Америки. Ви досі підтримуєте відносини?

– На жаль, ні. У 1996 році я зовсім не знала англійської мови. Буквально – hi і bye. Тому не вдалося поспілкуватися, але хотілося висловити свої емоції та враження. Років 10–15 тому він приїздив в Україну у межах кампанії "АнтиСНІД", у нього є фонд. І ми зустрілися. Він сказав: "Я б тебе, звісно, не впізнав!" Ну, роки змінюють усіх...

– У твоєму разі – на краще.

– Дякую за комплімент! Тоді знання англійської допомогло поспілкуватися тісніше. Загалом, хвилинне спілкування, але такі моменти запам'ятовуються, залишаються у пам'яті назавжди.

– Дмитро Гордон попросив поставити запитання...

(Усміхаючись.) ...Дімо, я тебе обожнюю!..

– ...чи не робив тобі Білл Клінтон непристойних пропозицій? Наприклад, щоб ти стала для нього новою Монікою Левінські?

– О боже, Дімо, у тебе з почуттям гумору все чудово, ти приголомшливий! Знаєте, моє перше інтерв'ю, класне і цікаве, було саме для Дмитра Гордона. Після цього інтерв'ю я відчула якусь упевненість, жіночність. Тому – Дімо, не провокуй!

(Усміхається.)

– Упевненість і жіночність залишаються з тобою до сьогодні! Твій фірмовий елемент – подвійне сальто вперед із поворотом на 180 градусів. Хтось у світі зміг його повторити?

– Я бачила нещодавно на міжнародних змаганнях, як одна дівчина, американка, зробила цей елемент. Не зовсім у тій комбінації, яку я виконувала, але тим не менше... Й один хлопець зробив, навіть трохи ускладнивши. Але елемент зараховують тоді, коли його виконано бездоганно на змаганнях рівня чемпіонату світу, Олімпійських ігор. Для європейців – чемпіонату Європи.

Відео: Diego E / YouTube

– Таких людей, як ти, одиниці. Мистецький товар, що називається. Чим ти зараз займаєшся?

– Так склалося, що з 1996 року я, за пропозицією президента Білла Клінтона, брала участь у показових виступах у Сполучених Штатах Америки. Два роки поспіль ми їздили по всій країні, збирали по 35, 40, 45 тисяч глядачів, фактично день у день. Для мене це був неймовірний досвід. У мене взагалі погляди змінилися, було великим відкриттям те, як у Сполучених Штатах ставляться до спорту. Олімпійські ігри – зрозуміла історія. Але коли люди купують квитки на показові виступи, не на одну людину а на всю сім'ю... В Америці прийнято, коли в сім'ї двоє і більше дітей. Вони інвестують у майбутнє своєї дитини, закохують дітей у красу і чари спорту через такі показові виступи. Я продовжую їздити у Штати, даю майстер-класи. Уже не беру участі у показових виступах з огляду на вік, але донині залишаюся затребуваною.

Я запитую себе: а чи могла б наша країна постійно, протягом 20 років, запрошувати олімпійських чемпіонів – американців, щоб вони ділилися досвідом? У мене поки що відповіді немає. Точніше, вона є, але я її не буду озвучувати. На сьогодні наша країна не зовсім готова до таких кроків.

Треба було вставати о 5.00, щоб о 7.00 бути на тренуванні. Сідала на трамвай, їхала майже годину до Палацу спорту. Потім у школу, потім поверталася в зал. Перші мої гімнастичні роки в Донецьку тренувалася по п'ять годин на день

– Де ти живеш? Скільки часу проводиш в Україні, а скільки – в Америці?

– Минулого року я переїхала в свою улюблену "золоту" Атланту, зустріла там кохану людину. Він американець, багато років там живе, але виходець з України, киянин. Тому так склалося, що більшу частину часу я проводжу у Сполучених Штатах. Але де б я не була, як би довго не приїжджала в Україну, для мене батьківщина – це Україна. Завжди з величезною радістю повертаюся сюди – підживитися, побачитися, насититися, доторкнутися до своїх друзів, пройтися вуличками, вдихнути повітря на тій землі, де ти народився.

– Про твоє майбутнє весілля ми ще поговоримо. Запитаю про твою батьківщину, Україну. Після того, як ти привезла стільки медалей і принесла стільки слави своїй державі, ти отримала від неї пропозиції про роботу?

– Минулого року зі мною говорив Олег Васильович Остапенко, головний тренер збірної України, про ймовірну роботу зі збірною. Дійсно, було дуже приємно. Дуже б хотілося попрацювати з тренером, який виводив мене на поміст у 1996 році. Але фінансова складова не дає мені змоги прогодувати двох дітей тут, в Україні. Тому пропозиція сама собою відпала. Однозначно, було б приємно поділитися досвідом. А він є! Коли розповідаєш не з чуток, а через все це пройшовши, пропустивши через себе, знаєш, як може бути. Звичайно, XXI століття диктує свої правила гри, і в гімнастиці відбулися зміни. Але є щось поза часом, поза моментами, що впливають на наші життєві процеси.

– Тобто, хотіла б узяти сьогодні українських дівчаток і хлопчиків та виховувати з них олімпійських чемпіонів як тренер?

– Напевно, тренерами стають трохи раніше. Я ніколи себе не називала тренером. Завжди була запрошеним гостем. Тренерами я захоплююся, щиро перед ними схиляюся. Тому що ти шість днів на тиждень по сім–вісім годин маєш проводити в залі. Гімнастика – такий вид спорту, де потрібно все доводити до автоматизму. І потрібно чимось жертвувати. Коли ти маленький, ти жертвуєш часом, іграми. У тебе недосипання, недоїдання, але ти знаєш, що робиш. Доросла людина жертвує сімейними речами, проводячи стільки часу в гімнастичному залі, на зборах. Долі по-різному складаються. Це дуже нелегка праця. Враховуючи сьогоднішні реалії в нашій країні, я щиро вклоняюся перед людьми, які не здаються і, напевно, усупереч стають чемпіонами. Звичайно, у мене велика гордість за наших олімпійських чемпіонів та призерів. Це божевільна праця, божевільна!

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Коли ти готувалася до своїх перемог, коли виступала, скільки годин на день потрібно було тренуватися? Скільки годин на сон залишалося?

– Коли я жила в Донецьку, мій робочий день починався о 7.00. Жила я на околиці міста. Треба було вставати о 5.00, щоб о 7.00 бути на тренуванні. Сідала на трамвай, 10 номер, їхала майже годину до Палацу спорту, потім ще йти пішки. Потім ми бігли до школи, потім поверталися до зали, знову тренувалися. Перші мої гімнастичні роки в Донецьку – це було по п'ять годин на день. Коли я вже стала членом молодіжної збірної України, то по сім і більше годин.

– Щодня, без вихідних?

– Окрім неділі. І в середу у нас було півдня робочого і півдня відпочинку. За час відпочинку треба було встигнути зробити уроки, які давали у школі. Зараз, озираючись назад, я навіть не уявляю, як таке можна було зробити дитині. Кажуть, що діти витримують більше, ніж дорослі. Напевно, так. І ще, напевно, божевільна пристрасть до цього виду спорту. Дійсно, не можна змусити. Потрібно закохатися і щоб ця любов була взаємною. Я прийшла в гімнастичний зал, стала як укопана, дивилася на цей чарівний світ спорту, гімнастики. Немов іноземна мова, її розуміють тільки тренер і спортсмен. Очі горіли. Любов виникла з першого кроку. Спорт був моїм бойфрендом упродовж 15–17 років.

Я хотіла бути стюардесою або міліціонером, щоб красиву форму одягати. Певною мірою моя мрія здійснилася. Я все життя представляла товариство "Динамо", пов'язане з міліцією

– Держава Україна, якій ти принесла стільки нагород, стільки перемог, зараз відзначає тебе якимись виплатами, пільгами?

– Так. Отримую олімпійську стипендію. Ми так усміхаємося, усміхаємося... Кажуть, що вона довічна. У нашій країні може все змінитися, але, будемо сподіватися, це правда. Раніше це було приблизно $300 в еквіваленті, зараз приблизно $100. Думаю, люди мене зрозуміють: особливо розгулятися спортсмени не можуть. Зрозуміло, що в країні дуже багато проблем. Як кажуть, я не питаю, що країна може зробити для мене, питаю, що можу зробити я. Критикувати, сидячи на дивані і в кріслі, ми, звичайно, усі майстри. Усе одно треба підніматися, іти вперед, працювати, рухатися. Статус олімпійського чемпіона зобов'язує, мотивує. Синдром відмінниці? Напевно.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Були пропозиції про роботу з інших країн, від яких ти з тієї чи іншої причини відмовилася?

– Пропозиції надходили постійно з європейських країн. Але моєму менталітету, моїй душі більше підійшли Сполучені Штати. Не знаю, чому. Начебто нас роз'єднує Атлантика. Але водночас там досить комфортно. Хоча спершу, коли приїхала, було ой як непросто. Усе було по-іншому. Банківська система, немає міського транспорту, інших речей, до яких ми звикли у великому місті. Після завершення кар'єри кожному спортсмену потрібен час, щоб знайти себе, зрозуміти, чим ти хочеш займатися, у якому напрямі рухатися. Гімнастика дала мені дуже багато, відкрила багато дверей. Донині я користуюся досвідом, набутим у спорті. Навіть не уявляю, що було б, якби я не займалася гімнастикою. Я хотіла бути стюардесою або міліціонером, щоб красиву форму одягати. (Усміхається.) Певною мірою моя мрія здійснилася. Я все життя представляла товариство "Динамо", пов'язане з міліцією.

– Одягала гарну форму?

– Дуже гарну. Ну, і багато літала із самого дитинства. Тому і мрія про авіацію частково збулася. І мрія про знання мов.

Мадонна мала вигляд дівчинки. Вона зростом із гімнастку. У шкіряній курточці, джинсиках

– Якщо не секрет, скільки коштує приватний урок від Лілії Подкопаєвої?

– Це не зовсім те питання, на яке я б хотіла відповідати, але, повірте, це доступно. Не так, як адвокатська година, коли тобі потрібно одержати якусь інформацію чи консультацію.

– Чи правда, що серед твоїх учнів є діти Мадонни та Антоніо Бандераса?

– Це було дуже давно. Такий досвід був у Лос-Анджелесі. Я б ніколи не дізналася, що це діти знаменитих людей. Вони стояли поряд із "незірковими" дітьми. Тільки після того, як закінчилася робота, мені сказали, що ось дитина Антоніо Бандераса, а ось Лурдес, дочка Мадонни, ще зовсім маленька. Коли я побачила Мадонну, то очам своїм не повірила. Нам здається, що зірка має бути розніженою, помітною, яскравою. Вона мала вигляд дівчинки. Мені завжди здавалося, що гімнасти дуже дрібні. Мадонна зростом як гімнастка. У шкіряній курточці, джинсиках. Зовсім підліток. Звичайно, це лестило самолюбству, було дуже приємно.

– Вона автографа у тебе не брала?

(Усміхаючись.) Наша сором'язливість і скромність не завжди грає нам на руку. Я шкодую, що не підійшла попросити автограф у неї. Ми все-таки частково діти Радянського Союзу. Соромимося, ніби якось незручно, щоб, не дай Боже, не потривожити privacy. Але, знаєте, коли ти на сцені, то одна історія, а поза сценою... Я не порівнюю себе у жодному разі з Мадонною. Підходять до мене поза спортивним залом, діляться своїми емоціями, враженнями. Яке класне було тренування, як ми дивилися Олімпійські ігри, що ми назвали свою дитину на вашу честь. Після Олімпіади 1996 року понад 3000 новонароджених дівчаток назвали ім'ям Лілія.

– Круто!

– Круто, приємно! Тож таких моментів не варто соромитися і боятися. Це частина роботи.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Хочу запитати тебе про важливе і наболіле. Я не натрапляла на твої коментарі про політику, ситуацію в Україні, війну з Росією. Для тебе нинішня Росія – агресор щодо України?

– Так. У 2014 році Російська Федерація анексувала Крим, почала військові дії на Донбасі.

– На твоїй батьківщині.

(Киває.) Відтоді я не можу поїхати в Донецьк, на могили бабусі й діда. Не можу провідати своїх тренерів, які живуть там. Спочатку ми намагалися з'ясувати позиції. Я зрозуміла, що там все вже глибоко зайшло, що пропаганда робить свою справу. Ми все-таки з різних боків. Мене сильно і боляче ранить, що з рідними, близькими людьми ми не знайшли точок дотику.

Мене привела бабуся в зал гімнастики. Сказала, що ми сюди прийшли по медалі. Вона не дожила рівно місяць до тріумфу. Я присвятила їй медаль Олімпіади

– Хто в тебе там залишився з друзів, рідних?

– Мій перший тренер Лілія Іванівна Пугачова, хореограф Світлана Валентинівна Дубова. Вони залишилися в Донецьку.

– У них є робота?

– Гімнастичний зал функціонує, і Палац спорту "Динамо". Вони проводять змагання. Коли я бачу прапори, але не жовто-блакитні – боляче. Для мене Донецьк був, є і буде Україною.

– Раніше колись ти могла подумати, що виникне така ситуація і Росія нападе на Україну?

– Ні, ніколи, навіть у страшному сні не могла такого уявити. Із Російською Федерацією нас пов'язує історія. Не завжди приємна, але тим не менше. Почавши всю цю катавасію, воєнні дії, розпалили вогонь між двома братніми державами. Хоча культурно, економічно у нас усе одно багато спільного.

Соціологічні опитування свідчать, що Україна бачить себе у європейській асоціації. Ми все для цього робимо, рухаємося у цьому напрямі. Молодь дивиться туди. Тому що всі хочуть жити у красі та достатку, щоб працю було оплачено по заслугах.

Може це прозвучить по-дитячому, але я сподіваюся і вірю, що найближчим часом воєнні дії на Донбасі припиняться, коли буде підписано мирний договір. Я була у військовому госпіталі. Щоразу, приїжджаючи в Україну, я приходжу до хлопців. А мої подруги день у день туди приходять, дбають про поранених. І ми бачимо – борт за бортом, поранені надходять і надходять. Якщо здається, що все трохи вщухло, – то ні, цього не сталося. Я щоразу кажу: "Хлопці, спасибі вам за те, що ви даєте нам можливість дивитися на це сонце, дихати цим повітрям, усміхатися, радіти, виховувати дітей". Болісний момент, коли гинуть наші найкращі... (Розчулено.) Пережити це... Коли це все закінчиться?!

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У роки твоїх виступів, коли ти змагалася з російськими спортсменками, чи було з їхнього боку зверхнє ставлення? Як до молодшого брата? Чи, навпаки, із повагою ставилися?

– Пам'ятаю, ще малою, до розпаду Радянського Союзу, уперше приїхала в Москву на збори. На нас дивилися, як на провінціалок. Мовляв, навіть не Київ, а Донецьк. Це відчувалося, але потім нівелювалося, коли ми стали старшими. Так, ми були конкурентами, але це гідна боротьба. Олімпійські ігри було створено для того, щоб країни мірялися силою. Гімнастика взагалі була на самому початку олімпійського руху. Від слова "гімнос" – оголений. Усе це робили, щоб країна могла не війною, а чесно показати свою силу. Хоча і у спорті багато різних підводних течій. Але завжди була повага. Якщо ти виграв, я потисну тобі руку.

– Ти особисто з нечесними, підлими прийомами стикалася?

– Ні. Мене ця доля оминула. Можливо, таке було в часи Радянського Союзу. Країна була величезна, конкуренція найжорстокіша, щоб потрапити в команду. У мене була мрія дитинства. Ні пряники, ні іграшки мене не цікавили. Хотіла одягнути спортивну кофту, кельми із літерами "СССР". І гімнастичні чешки від французького бренда. Це було омріяне бажання. Коли розпався Радянський Союз, я по-дитячому заридала, кусала себе за лікті: "Я ж не зможу одягти цю кофту!" А я щойно потрапила в молодіжну збірну СРСР. Відбулися змагання, юніорська "Комсомолка" у Москві, на Круглому озері. І – все розпадається. Зараз я щаслива, що мені випала честь представляти незалежну Україну і вийти в олімпійці жовто-блакитного кольору, на якій написано "Ukraine".

– І гімн завдяки тобі лунав...

– Коли майорів прапор і лунав гімн України, Олесю, це відчуття, емоції, які неможливо передати. Шалено щаслива! Я, дівчина з околиці Донецька, змогла підняти 45-тисячний зал, де присутній президент Америки з усією сім'єю. Лунає український гімн, українська community, діаспора кричить: "Україна-а-а!" Ти це чуєш – і мороз по шкірі, сльози, стільки всього! Мене привела бабуся в зал гімнастики. Сказала, що ми сюди прийшли по медалі. Вона не дожила рівно місяць до тріумфу. Я цю медаль присвятила їй. Стояла і думала: "Напевно, за нами спостерігають зверху". Страшенно пишалася. Але водночас були божевільна порожнеча і запитання до себе: "А далі що буде?"

– Зараз ти знайшла відповідь на це запитання?

– Не відразу, але знайшла. Знаходиш радість і задоволення у дрібницях. Якщо навчишся це робити, то будеш справді щасливою людиною. Ти сьогодні усміхнувся, комусь допоміг, аж до того, що перевів бабусю через дорогу, – це щастя. Поділився з кимось своїм досвідом, у дитини очі горять – у неї вийшов елемент! – чудово. Зрозуміло, ми не сонце, щоб усіх зігріти, але якщо щось можемо зробити для когось, то це потрібно робити. Не шкодувати віддавати себе.

Маніпуляції і спекуляції є скрізь. Як із цього боку, так і з того. Під роздачу потрапила найрейтинговіша і найяскравіша з українських артистів – Ані Лорак

– Після 2014 року тебе в Росію кличуть на майстер-класи?

– Ні, я ніколи не одержувала таких пропозицій, ні тоді, ні зараз. У Росії дуже багато талановитих гімнастів, тренерів, які можуть навчити і мене. У кожного тренера свій підхід, техніка і тактика. Я вважаю, мені дуже пощастило, що на моєму шляху зустрілися такі люди, як Галина Іванівна Лосинська, мій персональний тренер. Вона сьогодні живе в передмісті Атланти. Треба ж, як життя складається! Нас життя розводило, зводило, а зараз ми перебуваємо на одному п'ятачку.

– Минуло вже чотири роки від окупації Донбасу. Там настрої у людей змінюються, за твоїм відчуттям? Починають розуміти, що Путіну вони не потрібні, що вони лише інструмент? Хочуть назад в Україну? Чи пропаганда все-таки працює?

– Не можу стверджувати, бо не так часто спілкуюся. Ті, хто хотів жити в Україні, переїхали в Україну і почали свій шлях із самого початку...

– ...з нуля...

– ...так. Ті, хто з огляду на вік чи з іншої причини не переїхав, живуть там, мабуть, думають інакше. Життя вносить свої корективи. Можливо, вони змирилися з якимись моментами. Не можу говорити однозначно, за всіх. Є ті, хто підтримує ту сторону і вважає, що тут ми всі зомбовані. Ми перестали це обговорювати. На місцевому рівні я проводжу, так би мовити, свою пропаганду. Уже казала, що для мене Донецьк був і буде Україною. Я бачу, як наш жовто-блакитний прапор буде піднято над моїм рідним містом.

– Дуже багатьох війна розділила. Друзів, родичів, цілі сім'ї. Люди опинилися з різних боків барикад. Наприклад, твоя подруга Ані Лорак. Вона хрестила твою доньку Кароліну, яку ти назвала на її честь.

– Це правда.

– Росія розв'язала війну проти України, а вона живе і виступає з концертами в Росії. Ти можеш пояснити її вибір? Як вона сама його пояснює? Чому вона так зробила, чим була мотивована? Тільки заради великої аудиторії і великих грошей?

– Політичні маніпуляції дуже сильно можуть нашкодити іміджу. Але вони ніколи не зашкодять дружбі і не припинять її. Кароліна була, є і буде частиною нашої сім'ї. Це людина, яка дарує радість та емоції, виходячи на сцену. Вона виступає не тільки у Російській Федерації, а по всьому світу. Ця дівчина співає українською мовою. Вона говорить про традиції, до того ж з любов'ю, а не просто для галочки. Час розсудить – як і що.

– Просто є артисти, які сказали: іде війна, ми зробили свій вибір, готові жертвувати, залишаємося в Україні і не їдемо – поки, принаймні – у Росію. У Кароліни – інша історія. Ви говорили з нею на цю тему? Чи ти намагаєшся не чіпати її?

– Я, загалом, відповіла на твоє запитання. Маніпуляції і спекуляції є скрізь. Як із цього боку, так і з того. Під роздачу потрапила найрейтинговіша і найяскавіша з українських артистів. Боляче б'ють завжди по тому, хто найяскравіше світить.

– Твого колишнього чоловіка, батька твоїх дітей Тимофія Нагорного обвинуватили у державній зраді, заарештували, але він вийшов під заставу. Десь півмільйона гривень внесли. Наскільки я розумію, ти теж йому допомогла, там була частина і твоїх грошей. Що взагалі за ситуація сталася?

– Не можу прокоментувати, тому що не маю інформації. Сподіваюся, це помилка.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Змінімо тему задля позитивного настрою. У твоєму житті було багато казкових історій. Одна з них – про те, що ти довго хотіла дитину, але не виходило. І ти взяла хлопчика з дитбудинку. А незабаром сама завагітніла і народила дівчинку.

– У мене була велика програма з дитячим фондом ЮНІСЕФ. Ми відвідували дитячі будинки по всій Україні. Спілкувалися, намагалися зрозуміти, що необхідно зробити. Я запитувала себе: "А от якби, зможу чи не зможу?.." І одного разу в донецькому дитячому будинку я побачила малюка, який своїми пальчиками зачепив мене. І це була любов із першого погляду. Складно розповідати про це, тому що кожна людина переживає по-своєму. Вадька дивився величезними очима, вчепився в мої пальці, і я знала, що нікуди без нього вже не піду. Знаєш, діти нас вибирають. Неважливо, біологічні батьки чи ні. Не знаю, як це відбувається. Справді, дивовижні, казкові, чарівні історії, що відбуваються в нашому житті. Цей хлопчик приніс у моє життя стільки радості і щастя. Ручки, які колись вчепилися в мої пальці, обнімають мене зараз. За місяць він буде вже тінейджером, на голову вищий за мене. Підходить і каже: "Мамо, я люблю тебе!" Без Вадима не було б Кароліни і навпаки. Я їм завжди кажу, що вони одне ціле. І де б вони не були, ближчих ніж вони немає нікого. Коли ця історія сталася, було дуже багато критики. Якийсь фонд розвісив фотографії із підписом, що тепер у Вадима є мама. Почали говорити, що це піар. Ну, добре, кажу, якщо усиновлення – це піар, нумо піаритися разом.

Сталося диво. У процесі збирання документів на усиновлення я зрозуміла, що у нас буде поповнення в сімействі. Дворазова мама, так? То жодної, то відразу двоє!

– Так, нехай усі люди піаряться.

– Тоді у всіх дітей будуть батьки. Якщо ми щось конкретне можемо зробити, то... У мене це сталося інтуїтивно. Потім ми спілкувалися з Людмилою Семенівною Валунець, Танею Кондратюк із департаменту з усиновлення. Були розмови зі мною – як і що. Інтуїтивне відчуття виникло, а потім воно може трошки охолонути. Здоровий глузд тощо. Мені сказали: "Ви маєте розуміти, що це не магазин іграшок".

– Скільки було тоді Вадиму?

– Коли я його побачила, йому було шість місяців. Коли був суд із усиновлення – вісім місяців. Мені потрібно було довести в суді, що маляті буде зі мною краще, ніж без мене у дитячому будинку. Мене тоді це сильно обурило. А зараз я розумію: дійсно, державний орган має розуміти, до кого потрапляє дитина. Житлові умови мають відповідати визначеним стандартам. Із психологом потрібно спілкуватися, тому що у мене не було жодного материнського досвіду. А тут – надзвичайний випадок. Як поводитися, що робити?

Потім сталося диво. У процесі збирання документів, а ти маєш показати довідку про стан здоров'я, про відсутність судимості тощо – я розумію, що у нас буде поповнення в сімействі. Це взагалі було... Цьому передувала крадіжка машини з побиттям, і лікарі сказали, що у мене не буде дітей. Було дуже боляче, страшно, прикро, соромно, що таке в наші дні відбувається. Зараз я розумію, що таке відбувається постійно. Кілька років тому знову машина пішла. Начебто не може такого бути, щоб в однієї людини двічі машину викрали. І сміх, і гріх. Так от, коли я зрозуміла, що буде поповнення, була подвійна радість. Подвійне диво – і подвійний страх. Дворазова мама, так? То жодної, то відразу двоє!

І моя мама... Кажуть, незамінних людей немає. Але не можна замінити маму ніким. Допомагала одна жінка, приходила на кілька годин. Коли вони у два голоси починали плакати, хотіти їсти або ще щось, ти просто не знаєш, за що хапатися і куди бігти. Я мамі кажу, що вона 24/7 виростила дітей, на своїх руках вибавила. Вони і твої діти, не просто онуки, кажу. Тож наші матусі – найкращі.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Я завжди питаю гостей про політику, навіть якщо гості не політики. Скоро, уже навесні, президентські вибори в Україні. Ти вже визначилася, за кого голосувати? Хто тобі симпатичний із кандидатів?

– Коли вони розкажуть про свої програми і ми зможемо їх вивчити, ми обов'язково зробимо свій вибір. Однозначно. Хочеться бачити молодих лідерів зі зрозумілими, чіткими ідеями і водночас людей слова. У передвиборчих перегонах дуже багато обіцяють. Зірку з неба. А коли вибори начебто позаду, коли стикаються із реаліями, усе кудись випаровується. Нам обіцяли, що воєнні дії на Донбасі припиняться, що все закінчиться дуже швидко. Минуло чотири роки – ми бачимо результати. Мені хочеться, щоб робота [президента] була помітнішою.

В Америці немає міністерства спорту. Але завжди на Олімпіадах найбільше спортсменів виступає від Сполучених Штатів. Найбільше медалей у Сполучених Штатів

– Якби до тебе прийшли представники однієї з команд і сказали: "Лілю, твій досвід, твої досягнення, твої знання про спорт. Іди до нас! Парламентські вибори не за горами. Такі люди потрібні". Ти б пішла?

– Залежно від того, хто б зробив пропозицію і яка була б програма. Якби вона відповідала моїм внутрішнім правилам та орієнтирам у житті. Усе потрібно розглядати. Робіть пропозицію...

– ...від якої неможливо відмовитися.

(Усміхається.)

– Я вважаю, що молоде покоління має всі шанси проявити себе. Хоча, досвідченіші будуть тиснути і всіляко ставити палиці в колеса. Уже дуже не хочеться поступатися цим кріслом, так? Твердо чи нетвердо в ньому сидять, але тим не менше... Треба навчитися поступатися дорогою молодим. Так, старі в нас у пошані, їхній досвід безцінний, але... Недавно познайомилася з хлопцем, у якого є ідеї і нормальні, здорові амбіції. Він збирається іти в політику, готується до цього. Мені було цікаво з ним поспілкуватися. Не буду називати його прізвища. У нього досить відомий дід. Виховання, культура, військовий гарт і вже невеликий досвід, хоча він досить молодий. Думаю, такі люди дадуть країні дуже багато.

– Щоб виграти президентську кампанію, потрібні, як я розумію, надзвичайно великі гроші.

– Скільки?

– Експерти кажуть, що $200–250 млн.

(Хапається за голову.)

– Уявімо ситуацію. До тебе прийшла багата людина. Або кілька. І сказали: "Лілю, ось валіза, тут ця сума. Жодних обіцянок підписувати не треба. Роби все з розумом, за совістю, за серцем". Ти б пішла у президенти?

– Ні, я не пішла б у президенти. Не хочу туди йти. По-перше, потрібно бути дуже компетентною людиною, розбиратися, як мені здається, у багатьох сферах діяльності. Я можу розповісти про спорт, про фізкультуру.

– Тобто, у команду пішла б, якби вона була для тебе зрозумілою і прийнятною?

– Розумієш, так, якби все було чітко і зрозуміло, а не вилами по воді писано. Ми робили фестиваль "Золота лілія". Ніколи з держбюджету ми не взяли жодної гривні. Усе надходило від великого бізнесу, спільними зусиллями робилося. Це піднімало престиж, імідж нашої країни. Я знаю, як такі речі робити. Знаю, як привернути увагу до спорту. В Америці немає міністерства спорту.

– Але є спортивні перемоги.

– Соціально активний бізнес. Завжди на Олімпіадах найбільше спортсменів виступає від Сполучених Штатів. Найбільше медалей? Сполучені Штати. Хлопці, так, може, не треба вигадувати велосипед? Розповім на прикладі гімнастики. В Америці понад 4000 гімнастичних шкіл. У нас – на пальцях можна перерахувати. Вихідці з колишнього Радянського Союзу, які працюють в Америці, виховують чемпіонів. Чотири Олімпіади поспіль і абсолютну першість, і командні змагання виграє збірна США. У них ще на 100 команд можна зібрати гімнастів. Вони просто фантастичні. Країни СНД безнадійно далекі, назавжди відстали. Я можу підказати. Готова поділитися досвідом. Час покаже.

– Скажи чесно, пропозиції вже надходять?

(Розсміялася.) Пропозиції надходять. Але такі, від яких можна спокійно відмовлятися.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Я обіцяла, що ми обов'язково поговоримо про зміни в особистому житті. Дуже гарні зміни, які ось-ось мають статися. У тебе скоро весілля. Обранець Ігор. Познайом українців із ним.

– Ми вже, загалом, досить голосно про все розповіли. Мусолити я не дуже люблю. Ігор – киянин. Більше ніж 23 роки живе у США, у моїй улюбленій "золотій" Атланті. Зазвичай всі дороги ведуть до Риму, а в моєму разі всі дороги привели в Атланту.

– Як ви познайомилися?

– Зовсім випадково. Друзі познайомили. Не було дитячої любові з першого погляду. Контакт відбувається – і дуже сильний. Ти розумієш, що тебе тягне спілкуватися з людиною. Водночас є страх, може, через те, що відбувалося раніше. Ігор займається будівельним бізнесом. Пройшов серйозну школу випробувань, коли нічого на блюдечку не дається. Коли я була дівчинкою, то думала, що, ось, потраплю в Америку, а там долари з неба сиплються. Хочу запевнити, що такого там абсолютно не відбувається. Люди дуже важко працюють, проходячи етап становлення. Я щиро захоплююся такими людьми. Ти приїжджаєш у чужу країну, вивчаєш мову, знайомишся з потрібними людьми...

– У тебе двоє дітей, в Ігоря теж двоє. Паритет.

– Рівний рахунок, так.

– Спільних плануєте?

– Як Бог дасть.

– Бажаю, щоб дав. І багато.

– Дякую!

– Дякую за інтерв'ю!

– Дякую за запрошення! Дуже приємно було побачитися і поспілкуватися.

Відео: 112 Украина / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ