Прокурор Тедеєв: Справу про золотий батон давно закрито, тому що не було ніякого батона, а якщо і був – точно не із золота G

– В українських реаліях прокурори рідко самі йдуть на публічний контакт із журналістами. Навіщо вам це інтерв'ю?

– Мені важливо звернути увагу на свою проблему, тому що вважаю: керівництво прокуратури Київської області обійшлося зі мною несправедливо, упереджено й незаконно. Ще на своєму прикладі хочу показати колегам, прокурорам відділів, людям середньої ланки: не варто боятися говорити правду, якщо впевнений у собі й у своїх діях. Потрібно всіма засобами у межах закону відстоювати свою правоту!

– У чому саме полягає "несправедливість, упередження, незаконність" керівництва щодо вас?

– Після того як улітку 2018 року у прокуратурі Київської області змінилося керівництво, на мене й інших прокурорів відділу почалися тиск і ручне втручання у кримінальні провадження. Нове начальство стало говорити, нібито я неякісно здійснюю процесуальні дії в деяких кримінальних провадженнях.

Це їхня суб'єктивна думка. Я з нею категорично не згоден, бо за весь час роботи в органах прокуратури нічого, окрім вдячності від усіх керівників, із ким працював, а також потерпілих, не мав. За показниками розкриття злочинів, передання обвинувальних актів до суду й доведення справ до вироків я був одним із найкращих у своєму відділі.

– Ми обов'язково перейдемо до теми вашого конфлікту із прокурорським начальством. Але спочатку поставлю кілька запитань про вашу біографію. Тим більше, що вона у вас незвичайна. Правда, що до 2007 року ви жили і працювали в Росії, були російським громадянином?

– Я народився й виріс у Владикавказі. Моя мама Олена Бугулова працює в поліклініці, заслужена лікарка Північної Осетії, батько – Елкан Тедеєв...

– ...знаменитий кавказький спортсмен, перший осетин, який став чемпіоном Європи, срібний призер чемпіонату світу 1967 року, триразовий чемпіон СРСР із вільної боротьби.

– У дитинстві ми із двома сестрами подовгу жили у Криму, де в батька відбувалися спортивні збори в місті Алушта. У 1984-му, майже за два тижні до мого п'ятиріччя, батька не стало.

1981 рік. Дворічний Казбек Тедеєв із батьками та сестрами. Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва

Ми з мамою й сестрами повернулися в Орджонікідзе (нинішній Владикавказ). Там я закінчив університет за фахом "юриспруденція", почав працювати слідчим у поліції РФ, але у 2007-му вирішив звільнитися зі слідчих органів.

– Чому?

– З особистих мотивів.

– Мало платили, високе навантаження на роботі, вляпалися в неприємну історію, ще щось?..

– Ні-ні. Якщо любиш свою роботу, гроші не принципові. Хоча, чесно зізнаюся, у РФ на той момент слідчим виплачували гідну зарплату, грошей вистачало.

– Тоді чому ви покинули улюблену роботу з гідною оплатою? Вам погрожували через щось?

– Жодних погроз не було, просто... Стомився від того, що відбувалося, і пішов. Як тоді, так і зараз не є шанувальником чинної влади РФ, тому вирішив змінити все у своєму житті.

– Якби кожен, хто незадоволений владою своєї держави, навіть Росії, змінював громадянство – на землі більше країн не залишилося б для зміни паспорта. Має бути вагоміша причина таких кардинальних змін у житті.

– Беслан.

– Ви говорите про жахливу трагедію в північноосетинському місті Беслан, коли 1 вересня 2004 року під час урочистої лінійки було захоплено школу №1? Протягом двох із половиною днів терористи утримували в замінованій будівлі 1128 осіб. Унаслідок теракту загинуло 314 заручників, із них 186 – діти.

– На момент мого звільнення з часу Бесланської трагедії минуло три роки. Мене додали у групу з розслідування теракту як рядового слідчого. Не хочу вдаватися в подробиці, скажу одне: не вірю у раптовість нападу, вважаю трагедію в Беслані спланованою.

Ну не може бути, щоб співробітники міліції не бачили вантажівок із людьми і зброєю, які прямували в Беслан! Не може бути, щоб озброєних терористів просто так пропустили через міліцейські пости! Не вірю, що зброю у школу пронесли під виглядом ремонту спортзалу і водночас ніхто не помітив людей із довгими бородами, без вусів, а це характерна риса ваххабітів!

– Нагадайте, чим завершилося розслідування теракту в Беслані?

– Єдиного терориста, якого взяли живим, засудили до довічного, інші виконавці загинули. Організаторів і замовників навіть не шукали. Усі три роки я бачив багато нестикувань у слідстві й нічого не міг зробити. Тоді навіщо там залишатися? Звільнився.

Атмосфера у країні психологічно тиснула. Розумієте, у Владикавказі тоді було сті-і-ільки терактів... Я жив поруч із центральним ринком, мій сусід, ветеран Великої Вітчизняної війни, загинув під час одного з терактів. Людина пройшла всю війну, вижила й загинула у мирний час від теракту...

Перший теракт у Владикавказі був ще за радянських часів. У 1988 році захопили автобус з учнями школи №42. Слава богу, ніхто не постраждав. За цими подіями було знято фільм 1990 року "Скажений автобус".

1 вересня 2004 року під час урочистої лінійки було захоплено школу №1 в північноосетинському Беслані. Протягом двох із половиною днів терористи утримували в замінованій будівлі 1128 осіб. Унаслідок теракту загинуло 314 заручників, із них 186 – діти. Фото: Yuri Kochetkov / ЕРА

– Ким ви працювали після звільнення зі слідчих органів?

– Ніким. Стільки всього накопичилося всередині, так багато запитань без відповідей, що в мене, на той момент 27-річного хлопця, ледь не почалася депресія. Якийсь час був у роздумах, як жити далі, а згодом... Знаєте Ельбруса Тедеєва?

– Ще б пак. Український спортсмен осетинського походження, олімпійський чемпіон, триразовий чемпіон світу і чемпіон Європи з вільної боротьби. А ще колишній народний депутат від Партії регіонів.

– Це мій родич. Ми з ним у дитинстві разом тренувалися з вільної боротьби. Дуже поважаю його за те, що він усього в житті добився сам.

Ельбрус часто приїжджав до себе додому в Північну Осетію. Ми довго спілкувалися на тему моєї подальшої долі й роботи. Я чесно йому зізнавався: мене не влаштовує політична ситуація у РФ. Побачивши, у якому я стані, він раптом запропонував: "Переїжджай в Україну, ти ж у дитинстві жив там". Навесні 2008 року я вперше приїхав до Києва, мені тут дуже сподобалося.

– А українського громадянства в якому році набули?

– Майже два роки пішло на процедури, пов'язані з оформленням громадянства. Я навіть не знав, що за законом всі, хто проживав до 1991 року на території УРСР, можуть претендувати на українське громадянство. А я ж у дитинстві дуже довго жив у Криму разом із батьками. Але потрібно було підтвердити цей факт своєї біографії. Я поїхав в Алушту, знайшов кілька сімей, які пам'ятали, як ми з батьками жили у двокімнатній квартирі на вулиці Глазкрицькій. Загалом, наприкінці 2009-го я став громадянином України, про що жодного разу не пошкодував.

– Ви не просто українським громадянином стали, а саме українським прокурором. Брат допомагав вам у працевлаштуванні?

– Я ніколи не звертався до нього з такими проханнями. Це легко перевірити: якби він допомагав, напевно, я б не працював рядовим прокурором у Джанкої й Алушті. Тим більше скрізь у ЗМІ розповідали про нібито дружні стосунки Ельбруса з Артемом Пшонкою – сином тодішнього генпрокурора.

Мій юридичний диплом, одержаний в Осетії, котирувався в Україні. Жодних преференцій під час працевлаштування в мене не було. Подав заяву у прокуратуру Криму про бажання обійняти посаду помічника прокурора, пройшов відповідну процедуру призначення на посаду й почав працювати.

– А українські спецслужби вас перевіряли?

– Звичайно, дуже скрупульозно.

– Як це було на практиці?

– Щодо мене проводили спецперевірку плюс викликали на співбесіду, ставили запитання на кшталт "Чому вирішили змінити громадянство?", "Де до цього працювали?", "Якими справами займалися?". Моє працевлаштування тривало майже рік, наприкінці 2010-го я став помічником прокурора міста Джанкой – це найнижча ланка в системі прокуратури.

Троюрідні брати Казбек та Ельбрус Тедеєви. Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва

– Узимку – навесні 2014 року, на момент анексії Криму Росією, ви працювали прокурором в Алушті. Із "зеленими чоловічками", точніше – російськими окупантами, особисто стикалися?

– Лицем до лиця – ні, але атмосфера на півострові була напруженою. Під час Євромайдану ми про події в центрі Києва дізнавалися із трансляції "5 каналу". Переживали, дуже важко було дивитися на кров, на убитих з обох боків...

Хочу розповісти вам про людину, знайомством і роботою з якою дуже пишаюся. Це Артур Шаповалов. Я працював під його керівництвом у прокуратурі Алушти. У розпал анексії він єдиний з усієї системи кримської прокуратури одягнув форму українського прокурора і не побоявся вийти до народу біля будівлі міськради Алушти. Не просто вийти, але заявити: жодних автобусів і поїздів із "правосеками" і "бандерівцями" немає, це вигадка, щоб залякати кримчан і розгойдати ситуацію на півострові.

– Як натовп відреагував?

– Слухав. Наш прокурорський колектив в Алушті справді поважали. Місто маленьке, усе як на долоні, люди бачили, що ми працювали справедливо, були суто на боці закону. Артур виступав кілька хвилин, а згодом провокатори знову почали розхитувати натовп. Чесно скажу: було страшно, я був поруч з Артуром і розумів, що ми реально ризикуємо бути розірваними на клапті за нашу проукраїнську позицію.

Розповім ще одну приголомшливу історію про Артура. Самопроголошена прокурорка Криму Наталія Поклонська розіслала по всіх прокуратурах усіх міст півострова лист російською мовою: мовляв, вимагаю забезпечити порядок у регіоні. Артур надіслав їй офіційну відповідь українською мовою: як громадянці України своє прохання про забезпечення правопорядку у Криму їй слід надіслати у ГПУ.

Після цього кримські співробітники СБУ, які зберегли вірність Україні, повідомили нам: є команда затримати Артура. На свій страх і ризик я попросив у знайомого татарина автомобіль і терміново, таємно вивіз Артура в Сімферополь, де він сів на поїзд і поїхав на материкову частину України. Артур ліг на заднє сидіння авто, щоб з боку здавалося, ніби в машині я сам. Усі особисті документи – паспорт, посвідчення – він залишив мені, розуміючи, що в поїзді його могли обшукати загони так званої самооборони Криму.

Думаю, зволікання обійшлося б Артуру мінімум у кілька років ув'язнення. Я дуже його поважаю, що він не побоявся – єдиний з усієї прокуратури! – піти проти всемогутньої на той момент у Криму Поклонської. Прикро, що з вищого керівництва прокуратури ніхто не оцінив принципових і сміливих дій Артура. Він зараз працює рядовим співробітником у прокуратурі Чернігівської області.

– Скільки всього прокурорів відмовилося набувати російського громадянства й виїхало з Криму після анексії?

– 51 людина, хоча в Криму на момент анексії працювало приблизно 2 тис. співробітників прокуратури.

– Ого! Чому так мало залишилося вірними присязі?

– Складне запитання. Боялися залишати будинки, квартири. Важко було із сім'ями зриватися й переїжджати без жодних гарантій щодо працевлаштування й вирішення житлової проблеми.

– А ви чому не залишилися у Криму?

– Я присягнув народу України. Крім того, у Криму з'явилося те, що змусило мене покинути рідну Північну Осетію, – чинна влада РФ.

– Ну, заради справедливості, ви свого часу й російському народові присягали, коли у слідчих органах РФ працювали...

– Ні, не було такого. На момент влаштування в органи міліції РФ ніхто не складав присяги.

– Ви спілкуєтеся з колишніми колегами у Криму? Що вони говорять на шостий рік захоплення Росією українського півострова?

– Ті, хто виїхав із півострова, усі працевлаштувалися. Із тими, хто залишився у Криму, не спілкуюся. Сенсу немає: вони налякані, бояться відкрито говорити навіть у приватних розмовах про роботу й узагалі про життя.

Зима – весна 2014 року, Крим, розпал анексії, коли півострів заполонили російські війська без шевронів та інших розпізнавальних знаків. Фото: ЕРА

– Через кремлівську політику ви спочатку покинули першу батьківщину – Владикавказ, потім другу – Крим. Жодного разу не пошкодували про зміну громадянства і про те, що навесні 2014-го перебралися на материкову Україну?

– Ніколи ні про що не шкодую, тому не озираюся. Мені подобається рядок із пісні Меладзе: "Я повсюду иностранец и повсюду я вроде бы свой". Хоча, чесно зізнаюся, спочатку після переїзду з Криму було дуже важко, майже 18 місяців був без роботи.

– Чому?

– Пам'ятаю слова Матіоса в одному з інтерв'ю в липні 2014-го: мовляв, усіх прокурорів Криму, хто залишився вірним присязі й переїхав на материкову Україну, працевлаштовано. Дуже хотілося запитати: "А як же я?"

– То чому вас 18 місяців не брали у прокуратуру?

– Упевнений на тисячу відсотків: це робили тому, що я родич Ельбруса Тедеєва, який був свого часу нардепом від Партії регіонів, яку тоді називали "злочинною владою". Той же Артур Шаповалов ходив до Генпрокуратури України й говорив: "Казбек – патріот, урятував мене у Криму від в'язниці окупантів, з усіх, хто переїхав із півострова, тільки йому не дають роботи".

– Проте у 2015-му вам вдалося влаштуватися на роботу у прокуратуру Київської області.

– І за це я дуже вдячний Віктору Шокіну, який єдиний з усіх генпрокурорів відреагував на мої численні скарги. Я їх 25 штук написав за півтора року, це радше були не скарги, а більше крик душі. Ніхто не реагував, одного разу мені навіть запропонували змінити прізвище. Моє прізвище, прізвище батька!

Із троюрідним братом Ельбрусом (ліворуч). Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва

– Ваш брат Ельбрус Тедеєв не тільки за диктаторські закони 16 січня голосував, але й за Харківські угоди у 2010-му. Ви ніколи його не питали, чи він відчуває свою відповідальність за те, що сталося в Україні із приходом до влади регіоналів?

– Він мій брат, великий спортсмен. Я його поважаю, бо він, хлопчик із найбіднішої сім'ї, всього досяг сам, своїми потом і кров'ю.

– У мене претензії до вашого брата не як до спортсмена, а як до політика.

– Я знаю, що стосовно кожного голосування брат ухвалював рішення тільки сам, без вказівок. Він, як і раніше, живе в Києві, ніколи нікуди не тікав, ні від кого не ховався. Думаю, вам краще в нього запитати, як і за що він голосував. Я б хотів відповідати за себе.

Ми із братом політичних питань не обговорюємо. Хочу зауважити: у ЗМІ Ельбруса чомусь називають "кулаком Партії регіонів", але я ніде не побачив підтвердження, що він у Верховній Раді застосував свої бійцівські навички. Ельбрус завжди був толерантним, намагався згладити конфлікт. А якщо і лютував, то тільки на Олімпійських іграх 2004 року в Афінах, коли у фіналі в чесному спортивному поєдинку переміг американця й завоював золоту медаль.

– Як прокурор ви розслідували справу про зникнення золотого батона з резиденції Януковича "Межигір'я". Знайшли?

– Справу про золотий батон давно закрито, бо не було жодного золотого батона, а якщо і був – точно не із золота. Ми спеціальну експертизу проводили і з'ясували, що батон із чистого золота мав важити щонайменше 16 кг.

Ви знаєте, що 70% часу прокуратури Київської області йшло на пошуки цього міфічного батона, а не на справжні кримінальні справи?

– Чому?

– Тому що у прокуратуру чи не щодня приходили депутатські запити від багатьох нардепів, зокрема Добродомова, Чорновол тощо: "Де батон?" Ніби вони самі його дарували й переживали за долю подарунка. Купу слідчих і прокурорів було залучено даремно!

У 2015-му, коли я поновився на роботі у прокуратурі Київської області, тільки й чув від колег із відділу: "Блін, знову батон, що відповідати цим нардепам на їхні запити?" Я взявся до розслідування, з'ясував і довів: якщо батон і був, то точно не із золота.

Знайдений у резиденції Януковича золотий батон сфотографували 22 лютого 2014 року, після цього батона в "Межигір'ї" більше ніхто не бачив. Фото: Олександр Аронець / Twitter

– У вашій кар'єрі був ще один цікавий момент: ви підписали підозру Михайлу Саакашвілі, на той момент – голові Одеської обласної державної адміністрації. Чим закінчилося це кримінальне провадження?

– У 2016-му на якомусь телеканалі я побачив, як одеський губернатор Саакашвілі щось емоційно розповідає про "горіхову мафію". Стоїть біля якихось складів, говорить про "злодіїв і бариг", а згодом підходить до дверей, зриває замок і кричить натовпу: мовляв, забирайте горіхи, вони ваші. І все це на десятки телекамер.

Я дивився й думав. По-перше, у Саакашвілі юридична освіта, він як ніхто має розуміти: якщо тобі відомо про злочин – повідомляй про нього у правоохоронні органи, а не тільки на телекамери емоційно виголошуй "злодій", "барига" тощо.

По-друге, цю партію горіхів, яку виявила податкова поліція разом із прокуратурою Київської області, арештували, помістили на склади й опечатали. Суд наклав на цю партію горіхів заборону, їх було визнано речовими доказами.

І раптом з'являється якийсь посадовець і під телекамери розкриває опечатаний склад. А це як мінімум зловживання владою, кримінальна стаття. Прокуратура Київської області зобов'язана відкрити кримінальне провадження. І відкриває. От тільки підписати підозру ніхто не наважувався, адже Саакашвілі на той момент – улюбленець президента Порошенка, ледь не месія для українського народу... Але в мене завжди був принциповий підхід: усе має бути за законом і справедливістю. Я не був у складі групи прокурорів, але зрозумівши, у чому суть злочину, дав згоду поставити підпис у процесуальному документі.

– То чим закінчилося це кримінальне провадження проти Саакашвілі?

– Набагато пізніше я дізнався, що слідчий навіть не заніс цієї справи до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Чому – не знаю, за законом він має на це 24 години.

– І не намагалися дізнатися?

– Не бачив сенсу. На той час Саакашвілі вже впав у немилість, люди тодішнього президента Порошенка почали його по дахах ганяти, пресувати, до мене підходили: мовляв, треба оживити підозру Міші щодо горіхів. Я відповів, що рахунків ні з ким не зводжу. Коли Саакашвілі був на піку політичної кар'єри в Україні – це одна річ, а добивати лежачого – неправильно. Плюс я ж не мав усіх матеріалів кримінального провадження.

Знаєте, я недавно був у Тбілісі і можу сказати: за Саакашвілі було більше порядку, ніж зараз. Тому бажаю йому повернутися в любу йому Грузію для наведення там колишнього порядку.

До речі, я був процесуальним прокурором у справі про заволодіння майном Марка Паславського – американця українського походження. Він воював у зоні АТО, загинув під Іловайськом у 2014-му. Після смерті Марка рейдери, підробивши документи, заволоділи його майном. Я розслідував справу й домігся виконання закону: майно було передано компаньйону Паславського. А людина, яка вчинила злочин, встигла втекти до Криму й переховується там від українського правосуддя.

Прокурор Київської області викликав мене і сказав, що нібито я підставив його своїми діями перед генпрокурором Луценком

– Повернімося до початку інтерв'ю. Ви сказали, що у вас виник конфлікт на роботі із приходом у прокуратуру нового керівництва. Зважаючи на все, ви мали на увазі прокурора Київської області Максима Киричука, якого призначили влітку 2018-го. Що ви з ним не поділили?

– Знаєте вислів "нова мітла мете по-новому"? Перші три-чотири місяці нове керівництво придивлялося і притиралося, а наприкінці 2018-го почалося... Киричук викликав мене і сказав: мовляв, у цьому кримінальному провадженні потрібно зробити так. Сказав, що нібито я підставив його своїми діями перед генпрокурором Луценком.

– Він вимагав від вас викреслити когось зі списку підозрюваних чи не розслідувати якогось епізоду?

– Якби Киричук таке мені сказав – я б в інший орган звернувся, а не в Раду прокурорів. Так, він начальник, але за кримінальне провадження відповідаю я як процесуальний керівник. Відповідно до закону, прокурор має бути незалежним, ніхто не має права втручатися в його роботу.

– Може, ви просто були неефективними в роботі, ось він вам і давав поради?

– Є таблиця, куди заносять показники роботи: яка категорія справ, скільки передано до суду тощо. У відділі, де працює 14 прокурорів, у мене були найкращі показники. Колеги не дадуть збрехати: я завжди вів тяжкі та резонансні кримінальні провадження.

Остання розмова із заступником прокурора Єфремовим – особою, наближеною до Киричука, – була в лютому 2019-го. Мені запропонували: "Або йдеш спокійно в інший відділ, або приберемо тебе в будь-якому разі". Я відмовився, сказав, що боротимуся за своє місце.

Я вирішив, що висловлювання Киричука і "пропозиція" Єфремова не просто втручання у розслідування, а прямий тиск на мене як прокурора. На початку квітня цього року я звернувся в Раду прокурорів України із заявою про тиск із боку керівництва, але програв.

– Чому?

– Думаю, члени Ради прокурорів України, м'яко кажучи, були недостатньо вільними в ухваленні рішень щодо мого звернення. Бог їм суддя, час усе розставить на свої місця.

Причіпки Киричука – це лише формальності, насправді йому потрібні були ручні підлеглі. А я завжди був і залишаюся самостійним прокурором. Я відповідаю за якість обвинувального акта, спрямованого до суду. Я відповідаю за якість підтримуваного держобвинувачення в суді. І підпис у процесуальному документі ставить не Киричук, а я. Отже, відповідаю персонально.

– Ви ж майже 10 років працюєте в системі української прокуратури. Невже жодного разу не помічали, що там від підлеглих вимагають повної лояльності до керівництва, зокрема політичного?

– Не варто так узагальнювати. За час роботи у прокуратурі ніхто з керівників жодного разу не зробив мені зауважень щодо жодного кримінального провадження, бо знали: я завжди все роблю за справедливістю, совістю й законом. І завжди стою на боці потерпілих, завжди!

Прокуратура – це закритий клуб. У їхньому розумінні я зараз виношу сміття з хати

Не покидає відчуття, що ви просто образилися на начальство за критику на свою адресу...

– Прокуратура – це закритий клуб. У їхньому розумінні я зараз виношу сміття з хати. Але я не хочу терпіти такого ставлення до себе. Я відкрито говорив керівництву: якщо є конкретні факти моєї неправильної роботи – звертайтеся у спеціальний орган усередині прокуратури, нехай перевіряє. Але в тому й річ, що, по суті, до мене претензій не було й немає.

Із кінця 2018 року, коли Киричук зрозумів, що я процесуально незалежний й робитиму все тільки за законом, почався тиск. Його метою було продемонструвати, хто в домі господар, прибрати мене з посади. Підкреслюю: з посади, а не з роботи. І він цього домігся.

Мене поступово усунули від усіх кримінальних проваджень, позбавили премій і надбавок, на 70% скоротили зарплату, витиснули з відділу. Я зараз живу на зарплату 6 тис. грн. Слава богу, сім'я допомагає, сестра – громадянка Італії – дуже мені допомагає фінансово. Та й удома, в Осетії, мама дещо продала з нерухомості, і мені дісталася певна частина.

– А не принизливо стільки місяців перебувати в такому становищі? Не хотілося плюнути на все, голосно грюкнути дверима й піти в адвокатуру?

– Грюкати дверима – не мій стиль. Я, звичайно, міг причинити двері й почекати зміни влади, але хочу довести насамперед собі і своїм близьким: зі мною вчинили незаконно, несправедливо. Чому я маю йти, якщо вважаю себе професіоналом і довів це роботою?! Зараз я в адміністративному суді оскаржу рішення Ради прокурорів, яка не побачила у висловлюваннях і діях Киричука та його вірного заступника Єфремова тиску на мене.

Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва