Прокурор Тедеєв: Справу про золотий батон давно закрито, тому що не було ніякого батона, а якщо і був – точно не із золота G

– В українських реаліях прокурори рідко самі йдуть на публічний контакт із журналістами. Навіщо вам це інтерв'ю?

– Мені важливо звернути увагу на свою проблему, тому що вважаю: керівництво прокуратури Київської області обійшлося зі мною несправедливо, упереджено й незаконно. Ще на своєму прикладі хочу показати колегам, прокурорам відділів, людям середньої ланки: не варто боятися говорити правду, якщо впевнений у собі й у своїх діях. Потрібно всіма засобами у межах закону відстоювати свою правоту!

– У чому саме полягає "несправедливість, упередження, незаконність" керівництва щодо вас?

– Після того як улітку 2018 року у прокуратурі Київської області змінилося керівництво, на мене й інших прокурорів відділу почалися тиск і ручне втручання у кримінальні провадження. Нове начальство стало говорити, нібито я неякісно здійснюю процесуальні дії в деяких кримінальних провадженнях.

Це їхня суб'єктивна думка. Я з нею категорично не згоден, бо за весь час роботи в органах прокуратури нічого, окрім вдячності від усіх керівників, із ким працював, а також потерпілих, не мав. За показниками розкриття злочинів, передання обвинувальних актів до суду й доведення справ до вироків я був одним із найкращих у своєму відділі.

– Ми обов'язково перейдемо до теми вашого конфлікту із прокурорським начальством. Але спочатку поставлю кілька запитань про вашу біографію. Тим більше, що вона у вас незвичайна. Правда, що до 2007 року ви жили і працювали в Росії, були російським громадянином?

– Я народився й виріс у Владикавказі. Моя мама Олена Бугулова працює в поліклініці, заслужена лікарка Північної Осетії, батько – Елкан Тедеєв...

– ...знаменитий кавказький спортсмен, перший осетин, який став чемпіоном Європи, срібний призер чемпіонату світу 1967 року, триразовий чемпіон СРСР із вільної боротьби.

– У дитинстві ми із двома сестрами подовгу жили у Криму, де в батька відбувалися спортивні збори в місті Алушта. У 1984-му, майже за два тижні до мого п'ятиріччя, батька не стало.

1981 рік. Дворічний Казбек Тедеєв із батьками та сестрами. Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва

Ми з мамою й сестрами повернулися в Орджонікідзе (нинішній Владикавказ). Там я закінчив університет за фахом "юриспруденція", почав працювати слідчим у поліції РФ, але у 2007-му вирішив звільнитися зі слідчих органів.

– Чому?

– З особистих мотивів.

– Мало платили, високе навантаження на роботі, вляпалися в неприємну історію, ще щось?..

– Ні-ні. Якщо любиш свою роботу, гроші не принципові. Хоча, чесно зізнаюся, у РФ на той момент слідчим виплачували гідну зарплату, грошей вистачало.

– Тоді чому ви покинули улюблену роботу з гідною оплатою? Вам погрожували через щось?

– Жодних погроз не було, просто... Стомився від того, що відбувалося, і пішов. Як тоді, так і зараз не є шанувальником чинної влади РФ, тому вирішив змінити все у своєму житті.

– Якби кожен, хто незадоволений владою своєї держави, навіть Росії, змінював громадянство – на землі більше країн не залишилося б для зміни паспорта. Має бути вагоміша причина таких кардинальних змін у житті.

– Беслан.

– Ви говорите про жахливу трагедію в північноосетинському місті Беслан, коли 1 вересня 2004 року під час урочистої лінійки було захоплено школу №1? Протягом двох із половиною днів терористи утримували в замінованій будівлі 1128 осіб. Унаслідок теракту загинуло 314 заручників, із них 186 – діти.

– На момент мого звільнення з часу Бесланської трагедії минуло три роки. Мене додали у групу з розслідування теракту як рядового слідчого. Не хочу вдаватися в подробиці, скажу одне: не вірю у раптовість нападу, вважаю трагедію в Беслані спланованою.

Ну не може бути, щоб співробітники міліції не бачили вантажівок із людьми і зброєю, які прямували в Беслан! Не може бути, щоб озброєних терористів просто так пропустили через міліцейські пости! Не вірю, що зброю у школу пронесли під виглядом ремонту спортзалу і водночас ніхто не помітив людей із довгими бородами, без вусів, а це характерна риса ваххабітів!

– Нагадайте, чим завершилося розслідування теракту в Беслані?

– Єдиного терориста, якого взяли живим, засудили до довічного, інші виконавці загинули. Організаторів і замовників навіть не шукали. Усі три роки я бачив багато нестикувань у слідстві й нічого не міг зробити. Тоді навіщо там залишатися? Звільнився.

Атмосфера у країні психологічно тиснула. Розумієте, у Владикавказі тоді було сті-і-ільки терактів... Я жив поруч із центральним ринком, мій сусід, ветеран Великої Вітчизняної війни, загинув під час одного з терактів. Людина пройшла всю війну, вижила й загинула у мирний час від теракту...

Перший теракт у Владикавказі був ще за радянських часів. У 1988 році захопили автобус з учнями школи №42. Слава богу, ніхто не постраждав. За цими подіями було знято фільм 1990 року "Скажений автобус".

1 вересня 2004 року під час урочистої лінійки було захоплено школу №1 в північноосетинському Беслані. Протягом двох із половиною днів терористи утримували в замінованій будівлі 1128 осіб. Унаслідок теракту загинуло 314 заручників, із них 186 – діти. Фото: Yuri Kochetkov / ЕРА

– Ким ви працювали після звільнення зі слідчих органів?

– Ніким. Стільки всього накопичилося всередині, так багато запитань без відповідей, що в мене, на той момент 27-річного хлопця, ледь не почалася депресія. Якийсь час був у роздумах, як жити далі, а згодом... Знаєте Ельбруса Тедеєва?

– Ще б пак. Український спортсмен осетинського походження, олімпійський чемпіон, триразовий чемпіон світу і чемпіон Європи з вільної боротьби. А ще колишній народний депутат від Партії регіонів.

– Це мій родич. Ми з ним у дитинстві разом тренувалися з вільної боротьби. Дуже поважаю його за те, що він усього в житті добився сам.

Ельбрус часто приїжджав до себе додому в Північну Осетію. Ми довго спілкувалися на тему моєї подальшої долі й роботи. Я чесно йому зізнавався: мене не влаштовує політична ситуація у РФ. Побачивши, у якому я стані, він раптом запропонував: "Переїжджай в Україну, ти ж у дитинстві жив там". Навесні 2008 року я вперше приїхав до Києва, мені тут дуже сподобалося.

– А українського громадянства в якому році набули?

– Майже два роки пішло на процедури, пов'язані з оформленням громадянства. Я навіть не знав, що за законом всі, хто проживав до 1991 року на території УРСР, можуть претендувати на українське громадянство. А я ж у дитинстві дуже довго жив у Криму разом із батьками. Але потрібно було підтвердити цей факт своєї біографії. Я поїхав в Алушту, знайшов кілька сімей, які пам'ятали, як ми з батьками жили у двокімнатній квартирі на вулиці Глазкрицькій. Загалом, наприкінці 2009-го я став громадянином України, про що жодного разу не пошкодував.

– Ви не просто українським громадянином стали, а саме українським прокурором. Брат допомагав вам у працевлаштуванні?

– Я ніколи не звертався до нього з такими проханнями. Це легко перевірити: якби він допомагав, напевно, я б не працював рядовим прокурором у Джанкої й Алушті. Тим більше скрізь у ЗМІ розповідали про нібито дружні стосунки Ельбруса з Артемом Пшонкою – сином тодішнього генпрокурора.

Мій юридичний диплом, одержаний в Осетії, котирувався в Україні. Жодних преференцій під час працевлаштування в мене не було. Подав заяву у прокуратуру Криму про бажання обійняти посаду помічника прокурора, пройшов відповідну процедуру призначення на посаду й почав працювати.

– А українські спецслужби вас перевіряли?

– Звичайно, дуже скрупульозно.

– Як це було на практиці?

– Щодо мене проводили спецперевірку плюс викликали на співбесіду, ставили запитання на кшталт "Чому вирішили змінити громадянство?", "Де до цього працювали?", "Якими справами займалися?". Моє працевлаштування тривало майже рік, наприкінці 2010-го я став помічником прокурора міста Джанкой – це найнижча ланка в системі прокуратури.

Троюрідні брати Казбек та Ельбрус Тедеєви. Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва

– Узимку – навесні 2014 року, на момент анексії Криму Росією, ви працювали прокурором в Алушті. Із "зеленими чоловічками", точніше – російськими окупантами, особисто стикалися?

– Лицем до лиця – ні, але атмосфера на півострові була напруженою. Під час Євромайдану ми про події в центрі Києва дізнавалися із трансляції "5 каналу". Переживали, дуже важко було дивитися на кров, на убитих з обох боків...

Хочу розповісти вам про людину, знайомством і роботою з якою дуже пишаюся. Це Артур Шаповалов. Я працював під його керівництвом у прокуратурі Алушти. У розпал анексії він єдиний з усієї системи кримської прокуратури одягнув форму українського прокурора і не побоявся вийти до народу біля будівлі міськради Алушти. Не просто вийти, але заявити: жодних автобусів і поїздів із "правосеками" і "бандерівцями" немає, це вигадка, щоб залякати кримчан і розгойдати ситуацію на півострові.

– Як натовп відреагував?

– Слухав. Наш прокурорський колектив в Алушті справді поважали. Місто маленьке, усе як на долоні, люди бачили, що ми працювали справедливо, були суто на боці закону. Артур виступав кілька хвилин, а згодом провокатори знову почали розхитувати натовп. Чесно скажу: було страшно, я був поруч з Артуром і розумів, що ми реально ризикуємо бути розірваними на клапті за нашу проукраїнську позицію.

Лютий 2014 року, Крим. Прокурор міста Алушти Артур Шаповалов звертається до натовпу, що зібрався під будівлею міськради і скандував "Росія!". Відео: Artur Sha / YouTube

Розповім ще одну приголомшливу історію про Артура. Самопроголошена прокурорка Криму Наталія Поклонська розіслала по всіх прокуратурах усіх міст півострова лист російською мовою: мовляв, вимагаю забезпечити порядок у регіоні. Артур надіслав їй офіційну відповідь українською мовою: як громадянці України своє прохання про забезпечення правопорядку у Криму їй слід надіслати у ГПУ.

Після цього кримські співробітники СБУ, які зберегли вірність Україні, повідомили нам: є команда затримати Артура. На свій страх і ризик я попросив у знайомого татарина автомобіль і терміново, таємно вивіз Артура в Сімферополь, де він сів на поїзд і поїхав на материкову частину України. Артур ліг на заднє сидіння авто, щоб з боку здавалося, ніби в машині я сам. Усі особисті документи – паспорт, посвідчення – він залишив мені, розуміючи, що в поїзді його могли обшукати загони так званої самооборони Криму.

Думаю, зволікання обійшлося б Артуру мінімум у кілька років ув'язнення. Я дуже його поважаю, що він не побоявся – єдиний з усієї прокуратури! – піти проти всемогутньої на той момент у Криму Поклонської. Прикро, що з вищого керівництва прокуратури ніхто не оцінив принципових і сміливих дій Артура. Він зараз працює рядовим співробітником у прокуратурі Чернігівської області.

– Скільки всього прокурорів відмовилося набувати російського громадянства й виїхало з Криму після анексії?

– 51 людина, хоча в Криму на момент анексії працювало приблизно 2 тис. співробітників прокуратури.

– Ого! Чому так мало залишилося вірними присязі?

– Складне запитання. Боялися залишати будинки, квартири. Важко було із сім'ями зриватися й переїжджати без жодних гарантій щодо працевлаштування й вирішення житлової проблеми.

– А ви чому не залишилися у Криму?

– Я присягнув народу України. Крім того, у Криму з'явилося те, що змусило мене покинути рідну Північну Осетію, – чинна влада РФ.

– Ну, заради справедливості, ви свого часу й російському народові присягали, коли у слідчих органах РФ працювали...

– Ні, не було такого. На момент влаштування в органи міліції РФ ніхто не складав присяги.

– Ви спілкуєтеся з колишніми колегами у Криму? Що вони говорять на шостий рік захоплення Росією українського півострова?

– Ті, хто виїхав із півострова, усі працевлаштувалися. Із тими, хто залишився у Криму, не спілкуюся. Сенсу немає: вони налякані, бояться відкрито говорити навіть у приватних розмовах про роботу й узагалі про життя.

Зима – весна 2014 року, Крим, розпал анексії, коли півострів заполонили російські війська без шевронів та інших розпізнавальних знаків. Фото: ЕРА

– Через кремлівську політику ви спочатку покинули першу батьківщину – Владикавказ, потім другу – Крим. Жодного разу не пошкодували про зміну громадянства і про те, що навесні 2014-го перебралися на материкову Україну?

– Ніколи ні про що не шкодую, тому не озираюся. Мені подобається рядок із пісні Меладзе: "Я повсюду иностранец и повсюду я вроде бы свой". Хоча, чесно зізнаюся, спочатку після переїзду з Криму було дуже важко, майже 18 місяців був без роботи.

– Чому?

– Пам'ятаю слова Матіоса в одному з інтерв'ю в липні 2014-го: мовляв, усіх прокурорів Криму, хто залишився вірним присязі й переїхав на материкову Україну, працевлаштовано. Дуже хотілося запитати: "А як же я?"

– То чому вас 18 місяців не брали у прокуратуру?

– Упевнений на тисячу відсотків: це робили тому, що я родич Ельбруса Тедеєва, який був свого часу нардепом від Партії регіонів, яку тоді називали "злочинною владою". Той же Артур Шаповалов ходив до Генпрокуратури України й говорив: "Казбек – патріот, урятував мене у Криму від в'язниці окупантів, з усіх, хто переїхав із півострова, тільки йому не дають роботи".

– Проте у 2015-му вам вдалося влаштуватися на роботу у прокуратуру Київської області.

– І за це я дуже вдячний Віктору Шокіну, який єдиний з усіх генпрокурорів відреагував на мої численні скарги. Я їх 25 штук написав за півтора року, це радше були не скарги, а більше крик душі. Ніхто не реагував, одного разу мені навіть запропонували змінити прізвище. Моє прізвище, прізвище батька!

Із троюрідним братом Ельбрусом (ліворуч). Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва

– Ваш брат Ельбрус Тедеєв не тільки за диктаторські закони 16 січня голосував, але й за Харківські угоди у 2010-му. Ви ніколи його не питали, чи він відчуває свою відповідальність за те, що сталося в Україні із приходом до влади регіоналів?

– Він мій брат, великий спортсмен. Я його поважаю, бо він, хлопчик із найбіднішої сім'ї, всього досяг сам, своїми потом і кров'ю.

– У мене претензії до вашого брата не як до спортсмена, а як до політика.

– Я знаю, що стосовно кожного голосування брат ухвалював рішення тільки сам, без вказівок. Він, як і раніше, живе в Києві, ніколи нікуди не тікав, ні від кого не ховався. Думаю, вам краще в нього запитати, як і за що він голосував. Я б хотів відповідати за себе.

Ми із братом політичних питань не обговорюємо. Хочу зауважити: у ЗМІ Ельбруса чомусь називають "кулаком Партії регіонів", але я ніде не побачив підтвердження, що він у Верховній Раді застосував свої бійцівські навички. Ельбрус завжди був толерантним, намагався згладити конфлікт. А якщо і лютував, то тільки на Олімпійських іграх 2004 року в Афінах, коли у фіналі в чесному спортивному поєдинку переміг американця й завоював золоту медаль.

– Як прокурор ви розслідували справу про зникнення золотого батона з резиденції Януковича "Межигір'я". Знайшли?

– Справу про золотий батон давно закрито, бо не було жодного золотого батона, а якщо і був – точно не із золота. Ми спеціальну експертизу проводили і з'ясували, що батон із чистого золота мав важити щонайменше 16 кг.

Ви знаєте, що 70% часу прокуратури Київської області йшло на пошуки цього міфічного батона, а не на справжні кримінальні справи?

– Чому?

– Тому що у прокуратуру чи не щодня приходили депутатські запити від багатьох нардепів, зокрема Добродомова, Чорновол тощо: "Де батон?" Ніби вони самі його дарували й переживали за долю подарунка. Купу слідчих і прокурорів було залучено даремно!

У 2015-му, коли я поновився на роботі у прокуратурі Київської області, тільки й чув від колег із відділу: "Блін, знову батон, що відповідати цим нардепам на їхні запити?" Я взявся до розслідування, з'ясував і довів: якщо батон і був, то точно не із золота.

Знайдений у резиденції Януковича золотий батон сфотографували 22 лютого 2014 року, після цього батона в "Межигір'ї" більше ніхто не бачив. Фото: Олександр Аронець / Twitter

– У вашій кар'єрі був ще один цікавий момент: ви підписали підозру Михайлу Саакашвілі, на той момент – голові Одеської обласної державної адміністрації. Чим закінчилося це кримінальне провадження?

– У 2016-му на якомусь телеканалі я побачив, як одеський губернатор Саакашвілі щось емоційно розповідає про "горіхову мафію". Стоїть біля якихось складів, говорить про "злодіїв і бариг", а згодом підходить до дверей, зриває замок і кричить натовпу: мовляв, забирайте горіхи, вони ваші. І все це на десятки телекамер.

Я дивився й думав. По-перше, у Саакашвілі юридична освіта, він як ніхто має розуміти: якщо тобі відомо про злочин – повідомляй про нього у правоохоронні органи, а не тільки на телекамери емоційно виголошуй "злодій", "барига" тощо.

По-друге, цю партію горіхів, яку виявила податкова поліція разом із прокуратурою Київської області, арештували, помістили на склади й опечатали. Суд наклав на цю партію горіхів заборону, їх було визнано речовими доказами.

І раптом з'являється якийсь посадовець і під телекамери розкриває опечатаний склад. А це як мінімум зловживання владою, кримінальна стаття. Прокуратура Київської області зобов'язана відкрити кримінальне провадження. І відкриває. От тільки підписати підозру ніхто не наважувався, адже Саакашвілі на той момент – улюбленець президента Порошенка, ледь не месія для українського народу... Але в мене завжди був принциповий підхід: усе має бути за законом і справедливістю. Я не був у складі групи прокурорів, але зрозумівши, у чому суть злочину, дав згоду поставити підпис у процесуальному документі.

– То чим закінчилося це кримінальне провадження проти Саакашвілі?

– Набагато пізніше я дізнався, що слідчий навіть не заніс цієї справи до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Чому – не знаю, за законом він має на це 24 години.

– І не намагалися дізнатися?

– Не бачив сенсу. На той час Саакашвілі вже впав у немилість, люди тодішнього президента Порошенка почали його по дахах ганяти, пресувати, до мене підходили: мовляв, треба оживити підозру Міші щодо горіхів. Я відповів, що рахунків ні з ким не зводжу. Коли Саакашвілі був на піку політичної кар'єри в Україні – це одна річ, а добивати лежачого – неправильно. Плюс я ж не мав усіх матеріалів кримінального провадження.

Знаєте, я недавно був у Тбілісі і можу сказати: за Саакашвілі було більше порядку, ніж зараз. Тому бажаю йому повернутися в любу йому Грузію для наведення там колишнього порядку.

До речі, я був процесуальним прокурором у справі про заволодіння майном Марка Паславського – американця українського походження. Він воював у зоні АТО, загинув під Іловайськом у 2014-му. Після смерті Марка рейдери, підробивши документи, заволоділи його майном. Я розслідував справу й домігся виконання закону: майно було передано компаньйону Паславського. А людина, яка вчинила злочин, встигла втекти до Криму й переховується там від українського правосуддя.

Прокурор Київської області викликав мене і сказав, що нібито я підставив його своїми діями перед генпрокурором Луценком

– Повернімося до початку інтерв'ю. Ви сказали, що у вас виник конфлікт на роботі із приходом у прокуратуру нового керівництва. Зважаючи на все, ви мали на увазі прокурора Київської області Максима Киричука, якого призначили влітку 2018-го. Що ви з ним не поділили?

– Знаєте вислів "нова мітла мете по-новому"? Перші три-чотири місяці нове керівництво придивлялося і притиралося, а наприкінці 2018-го почалося... Киричук викликав мене і сказав: мовляв, у цьому кримінальному провадженні потрібно зробити так. Сказав, що нібито я підставив його своїми діями перед генпрокурором Луценком.

– Він вимагав від вас викреслити когось зі списку підозрюваних чи не розслідувати якогось епізоду?

– Якби Киричук таке мені сказав – я б в інший орган звернувся, а не в Раду прокурорів. Так, він начальник, але за кримінальне провадження відповідаю я як процесуальний керівник. Відповідно до закону, прокурор має бути незалежним, ніхто не має права втручатися в його роботу.

– Може, ви просто були неефективними в роботі, ось він вам і давав поради?

– Є таблиця, куди заносять показники роботи: яка категорія справ, скільки передано до суду тощо. У відділі, де працює 14 прокурорів, у мене були найкращі показники. Колеги не дадуть збрехати: я завжди вів тяжкі та резонансні кримінальні провадження.

Остання розмова із заступником прокурора Єфремовим – особою, наближеною до Киричука, – була в лютому 2019-го. Мені запропонували: "Або йдеш спокійно в інший відділ, або приберемо тебе в будь-якому разі". Я відмовився, сказав, що боротимуся за своє місце.

Я вирішив, що висловлювання Киричука і "пропозиція" Єфремова не просто втручання у розслідування, а прямий тиск на мене як прокурора. На початку квітня цього року я звернувся в Раду прокурорів України із заявою про тиск із боку керівництва, але програв.

– Чому?

– Думаю, члени Ради прокурорів України, м'яко кажучи, були недостатньо вільними в ухваленні рішень щодо мого звернення. Бог їм суддя, час усе розставить на свої місця.

Причіпки Киричука – це лише формальності, насправді йому потрібні були ручні підлеглі. А я завжди був і залишаюся самостійним прокурором. Я відповідаю за якість обвинувального акта, спрямованого до суду. Я відповідаю за якість підтримуваного держобвинувачення в суді. І підпис у процесуальному документі ставить не Киричук, а я. Отже, відповідаю персонально.

– Ви ж майже 10 років працюєте в системі української прокуратури. Невже жодного разу не помічали, що там від підлеглих вимагають повної лояльності до керівництва, зокрема політичного?

– Не варто так узагальнювати. За час роботи у прокуратурі ніхто з керівників жодного разу не зробив мені зауважень щодо жодного кримінального провадження, бо знали: я завжди все роблю за справедливістю, совістю й законом. І завжди стою на боці потерпілих, завжди!

Прокуратура – це закритий клуб. У їхньому розумінні я зараз виношу сміття з хати

Не покидає відчуття, що ви просто образилися на начальство за критику на свою адресу...

– Прокуратура – це закритий клуб. У їхньому розумінні я зараз виношу сміття з хати. Але я не хочу терпіти такого ставлення до себе. Я відкрито говорив керівництву: якщо є конкретні факти моєї неправильної роботи – звертайтеся у спеціальний орган усередині прокуратури, нехай перевіряє. Але в тому й річ, що, по суті, до мене претензій не було й немає.

Із кінця 2018 року, коли Киричук зрозумів, що я процесуально незалежний й робитиму все тільки за законом, почався тиск. Його метою було продемонструвати, хто в домі господар, прибрати мене з посади. Підкреслюю: з посади, а не з роботи. І він цього домігся.

Мене поступово усунули від усіх кримінальних проваджень, позбавили премій і надбавок, на 70% скоротили зарплату, витиснули з відділу. Я зараз живу на зарплату 6 тис. грн. Слава богу, сім'я допомагає, сестра – громадянка Італії – дуже мені допомагає фінансово. Та й удома, в Осетії, мама дещо продала з нерухомості, і мені дісталася певна частина.

– А не принизливо стільки місяців перебувати в такому становищі? Не хотілося плюнути на все, голосно грюкнути дверима й піти в адвокатуру?

– Грюкати дверима – не мій стиль. Я, звичайно, міг причинити двері й почекати зміни влади, але хочу довести насамперед собі і своїм близьким: зі мною вчинили незаконно, несправедливо. Чому я маю йти, якщо вважаю себе професіоналом і довів це роботою?! Зараз я в адміністративному суді оскаржу рішення Ради прокурорів, яка не побачила у висловлюваннях і діях Киричука та його вірного заступника Єфремова тиску на мене.

Фото з особистого архіву Казбека Тедеєва