Резніков: Зараз у мінському процесі немає Медведчука, його людей і літаків G

Юрист Олексій Резніков із 2014-го до 2015 року обіймав посаду заступника мера – секретаря Київської міської ради, потім протягом більш ніж двох років працював заступником голови Київської міської державної адміністрації. Восени минулого року повернувся до юридичної практики й узявся за розвиток такого напряму в юриспруденції як альтернативне вирішення спорів.

18 вересня 2019 року президент Володимир Зеленський призначив Резнікова представником України в політичній підгрупі тристоронньої контактної групи. В інтерв'ю кореспонденту видання "ГОРДОН" юрист розповів, як організовано роботу перемовників у Мінську й чому те, що відбувається в білоруській столиці, учасники процесу вважають за краще не обговорювати публічно. Він також висловив свою думку щодо причин суперечностей між мером Віталієм Кличком і главою Офісу президента Андрієм Богданом, щодо ухваленого в першому читанні законопроєкту про столицю і попередив, що закладена в документі ідея формування територіальних громад створює інструмент, який у перспективі може призвести до "параду суверенітетів" у Києві.

– Як ви потрапили до складу тристоронньої контактної групи?

– За рекомендацією другого президента України Леоніда Кучми. Політичній підгрупі був потрібен юрист, перемовник і людина, яка розуміє роботу органів місцевого самоврядування. Так збіглося, що я протягом багатьох років працюю юристом (займаюся вирішенням спорів), маю чотирирічний досвід роботи в органах місцевого самоврядування (був секретарем Київради і заступником голови КМДА). Перемовини, урегулювання, медіація, консультації, комунікації – це якраз моя історія. І я вирішив попрацювати для держави.

Пропозицію прийняв із честю. Вважаю це серйозним викликом. І якщо в нас є шанс урегулювати конфлікт, я хотів би брати участь у цьому процесі. У мене є розуміння, що ми не повинні здати українські інтереси, захищаючи наші потреби, ми маємо рухатися в бік урегулювання.

– У вас співбесіди були?

– Передусім зі мною поспілкувався сам Леонід Данилович. Також була розмова із президентом.

– Вам комфортно працювати з Кучмою та іншими членами ТКГ?

– Я для себе дійшов цікавого висновку (це не новина, просто цю ідею усвідомив): президентів потрібно оцінювати після того, як мине 10 років, не раніше, коли після них попрацювали інші президенти. Завжди знайдуться члени команди, які роблять дурниці й навіть злочини. Але масштаб особистості треба оцінювати, коли шум мине. Дещо згодом ми зможемо спокійно подивитися і на всіх інших президентів. До Кучми з неймовірною повагою ставляться всі учасники мінського процесу. І представники російської сторони, навіть якщо точиться жорстка дискусія, до нього виявляють належну шану.

– Часом складається враження, що він дуже закритий...

– У нього непроста роль. У такому статусі в ефіри не походиш. Він і має бути певною мірою закритим. Але повірте, у нього проукраїнська позиція, дуже чітка й системна. Якщо хтось думає, що він може здати інтереси України, помиляється. Я бачив і чув, як він веде перемовини. Кучма може бути жорстким, завжди чітко аргументує. Із ним неймовірно комфортно.

Політичну підгрупу, де я працюю, як на мене, названо умовно. Там більше юридичних питань, політико-правових. Тексти угод, концепцій, майбутніх законодавчих актів, які так чи інакше треба ухвалювати, щоб забезпечити реінтеграцію Донбасу і відновлення нормального способу життя на території тимчасово окупованих районів. Для чотирьох керівників підгруп босом є Леонід Кучма. А над ним, відповідно, ще великі боси.

– Кого ви маєте на увазі?

– Найголовніша залучена людина – глава держави Володимир Зеленський. Він абсолютно в курсі всього, що відбувається й у мінській групі, і в нормандському форматі. Група, яка раз на два тижні вирушає до Мінська, має пряму комунікацію із президентом. Проста ілюстрація: коли українська делегація проводила перемовини в Мінську, президент особисто інспектував місця розведення сил у Золотому.

– Зрозуміло, що президент фізично не у змозі все робити власноруч. Хто йому допомагає в цьому напрямі?

– Головним членом команди є помічник президента Андрій Єрмак. Його залучено до процесу ментально, емоційно, технічно й організаційно. Він, передусім, забезпечує гармонізацію та взаємодію в межах мінського і нормандського форматів, комунікує зі сторонами. По суті події, що відбуваються в Мінську, відчиняють двері для саміту на найвищому рівні. Єрмак задає тон усій команді, але цей тон завжди погоджено із президентом. Задані настанови далі реалізують усі чотири підгрупи під час перемовин і підготовки до наступних зустрічей ТКГ. І зусилля всієї команди в такий спосіб спрямовано на те, щоб прискорити процес урегулювання і принести реальний мир в Україну.

– А могли б ви розповісти, що роблять представники ОРДЛО в Мінську?

– У ТКГ представлені Україна, РФ, ОБСЄ. Згадайте, як народився мінський формат. Це дітище нормандської зустрічі у верхах. Потрібно було створити робочий орган, адже глави держав і навіть міністри закордонних справ не можуть так часто комунікувати. Знадобилися представники держав (України, РФ) та ОБСЄ як медіатора, щоб вирішувати технічні та інші важливі питання. Тоді виникла тристороння контактна група.

Рішення, ухвалені в нормандському форматі, є обов'язковими для подальшого опрацювання у тристоронній контактній групі в Мінську. У ТКГ сьогодні є представник України Леонід Кучма, РФ Борис Гризлов, посол від ОБСЄ – Мартін Сайдік.

Мінський формат для виконання своїх завдань передбачає створення робочих груп, які обговорюють деталі, сперечаються, напрацьовують якісь рішення та передають їх нагору. ТКГ може про щось домовлятися і навіть підписувати якісь листи, виходити назовні. У разі необхідності передавати свої напрацювання на наступний рівень – політичним радникам у нормандському форматі, міністрам закордонних справ і в підсумку главам держав. Є чотири робочі групи – гуманітарна, економічна, безпекова й політична. І в кожній групі є представники від України, Росії та модератор – посол ОБСЄ.

Я не маю права обговорювати подробиці перемовин. У нас є три офіційні спікери, які можуть говорити про мінський процес: Леонід Кучма як представник України у тристоронній контактній групі, міністр закордонних справ Вадим Пристайко і президент України Володимир Зеленський. Або люди, яким буде доручено щось озвучити. А особисті амбіції та бажання попіаритися не мають бути приводом для порушення тактики і стратегії перемовин країни.

– Ми ж бачили повідомлення і від вас – про порушення режиму припинення вогню...

– Дійсно, я зробив заяву на прохання Офісу президента. Кучма тоді був у перельоті. Щоб дати розуміння світовій спільноті й нашим західним партнерам про те, що відбувається, пояснити, чому не відбулося розведення сил 7 жовтня в Золотому і Петрівському, я як представник України озвучив стейтмент. Але я не можу розповідати щось про самі перемовини.

– У чому причина такої таємності?

– Це "хімія" будь-яких перемовин, пов'язаних із конфліктом (побутовим, бізнесовим, воєнним, міждержавним). Будь-який перемовник, медіатор, конфліктолог знає, що перемовини завжди супроводжують емоції та суб'єктивізм. Із ними треба працювати, намагатися їх локалізувати, дати сторонам випустити пар (є спеціальні техніки), щоб у підсумку емоції зникли, а залишився прагматизм. Тоді можна переходити до найважливішого – інтересів сторін чи їхніх потреб. І виникає та "хімія" процесу, яка може сприяти врегулюванню. Тому так важливо зберігати тишу і конфіденційність навколо перемовин. Будь-яке публічно кинуте слово одна зі сторін може підхопити та сприйняти неправильно й надмірно емоційно і, відповідно, підкинути дров у вогонь. Емоції спалахнуть із новою силою і призведуть до сварки.

Резніков: Нам потрібно вивчити досвід конфліктів в інших країнах і зрозуміти, що неможливе є можливим. Фото: kyivcity.gov.ua

Погляньмо на приклади розв'язання великих міжнародних конфліктів. У Югославії був затяжний конфлікт, у якому брали участь майже всі колишні республіки країни, але й він у підсумку завершився врегулюванням. Посередниками були, зокрема, представники США. Є таке відоме вже поняття – Дейтонська угода. У місті Дейтоні в Америці відбувалися основні раунди перемовин, де народилася в підсумку угода, яка зупинила кровопролиття.

Представники сторін тоді настільки емоційно були заряджені одне проти одного, що не могли розмовляти. Загинула велика кількість людей з усіх сторін. Це були, зокрема, міжетнічні та релігійні криваві розбірки, тортури, полон і весь треш, який тільки можливий у воєнному конфлікті. У кожної сторони були свої кладовища. І дуже складно їм було розмовляти навіть із допомогою посередників. Але це потрібно було робити. Преса виявляла велику увагу, будь-яке сказане слово могли сприйняти як потурання або акт капітуляції чи зайвої агресії, що заважало перемовинам.

Тоді згода народилася на звичайному побутовому рівні. Люди почали розмовляти під час походів у туалет, тому що там не було зайвих очей і вух, не було журналістів та інших людей, які могли спровокувати. Миючи руки у вбиральні або поправляючи зачіску в дамській кімнаті, учасники процесу почали розмовляти між собою. Так став налагоджуватися звичайний людський діалог, який сприяв прагматизму перемовин. Учасники того дійства назвали це "туалетною дипломатією". Звучить кумедно, але це яскрава ілюстрація того, що таїнство перемовин не передбачає публічності. Важливою є довіра суспільства і влади до тих, хто уповноважений вести перемовини. Звісно, це не відкидає своєчасного й розумного інформування суспільства про події, щоб не виникало відчуття "зради".

Я вважаю, що перед українським суспільством стоїть багато викликів. Нам потрібно вивчити досвід конфліктів в інших країнах і зрозуміти, що неможливе є можливим. Погляньте на лауреатів Нобелівської премії миру. На Нельсона Манделу, відомого не тільки боротьбою з апартеїдом. Він створив раду старійшин із колишніх глав держав, які розв'язували різні конфлікти на африканському континенті. У 2015 році премію миру здобув "туніський квартет" – представники чотирьох організацій, які змогли забезпечити національний діалог і в підсумку "зшили" країну. Цього року премію вручили прем'єр-міністру Ефіопії Абію Ахмеду Алі, який закінчив конфлікт із Еритреєю, що тривав 20 років.

Битву можна виграти силою, війну – розумом. Як у трактаті "Мистецтво війни": "Здобути 100 перемог у 100 битвах – це не вершина військового мистецтва. Перемогти ворога без бою – ось вершина". Потрібно шукати можливостей і пам'ятати: завжди виникне запитання "Що робити далі?". Розвели військових, припинили вогонь, а далі дуже важлива робота. Наприклад, перехідне правосуддя. Воно дасть відповіді на запитання, як бути з військовими злочинцями, із розграбованим і "націоналізованим" майном, "віджатим" бізнесом, квартирами, машинами тощо.

– Але суд однаково має відбутися...

– Звісно. Якщо не буде перемоги офіційного державного правосуддя, переможе самосуд. Такого допустити не можна. Це питання безпеки для мирного населення з обох боків. Багато тем потребує обговорення в експертній та медіа-спільноті. Журналісти можуть надати допомогу в налагодженні національного діалогу. Сьогодні багато діалогових майданчиків, зокрема в західних партнерів, які намагаються проводити круглі столи, обговорювати проблеми. Можливо, пресі потрібно частіше відвідувати такі події, слухати, давати інформацію. Це саме собою стимулює обговорення й у суспільстві.

– Вам не страшно в Мінськ їздити? Там же російські спецслужби, як у себе вдома...

– На місці проведення перемовин безпечно. Усе абсолютно комфортно. Навіть преса на вході перебуває за огорожею. Чекають із камерами, знімають усіх учасників. Потім до них виходить посол Сайдік, робить коротку заяву. І все. Мені дивно, що там немає українських телекамер.

– Як ви дістаєтеся на перемовини?

– Купуємо квитки і летимо. Лише 50 хвилин у повітрі – це дуже зручно. Ми прилітаємо вранці регулярними рейсами. В аеропорту зустрічають співробітники українського посольства в Білорусі – пан посол, його радники, консули. Сідаємо в авто та їдемо в посольство. Оскільки ми прилітаємо рано, до зустрічі ще залишається якийсь час, і ми п'ємо чай, спілкуємося, хтось готується до зустрічі. Потім усі разом їдемо до місця проведення перемовин, де протягом дня тривають консультації, а потім увечері летимо назад до Києва. Якщо хтось не встигає, їде в Київ потягом. Я намагаюся не ночувати, а, якщо є змога, повернутися літаком додому.

– Віктор Медведчук і далі відіграє якусь роль у роботі ТКГ?

– Не можу судити про те, що було раніше. Але зараз точно його участь виключено. Там немає ні його самого, ні його людей, ні його літаків.

– Ви багато років працювали з Віталієм Кличком у київській владі. Не так давно глава Офісу президента Андрій Богдан заявив, що Кличко несамостійний і "втратив контроль над Києвом". Що думаєте стосовно цього?

– Кличко точно не маріонетка. Це мем, придуманий опонентами. Не буває керівника однозначно самостійного – завжди є радники, люди, які шепочуть на вухо. Тут питання, наскільки керівник фільтрує інформацію, наскільки він може, вислухавши п'ять думок, ухвалити власне рішення. В Україні люди різні: одні – на світлому боці сили, а інші – на темному. Усе, як у Джорджа Лукаса. Є вони і в адміністраціях президентів, і в меріях.

Я з Віталієм пропрацював пліч-о-пліч протягом чотирьох років. Бачив різні спроби вплинути на його думку. Наведу таку аналогію: є маленькі швидкі гоночні машини, а є великі потужні джипи. Кличко такий джип: поки перекрутяться всі маховики (заступники та радники), мине час, а коли він поїхав, його вже не зупинити.

Кличко слухає, але в підсумку рішення ухвалює самостійно. Він неймовірно добре навчається, гнучкий, уміє чути. Бувало, ми до хрипоти сперечалися між собою, як саме щось робити. Він міг чекати протягом 30–40 хвилин, поки всі вихлюпнуть емоції, пофехтують аргументами. Навіть якщо хтось утримався від дискусії, запитував обов'язково, яка в нього позиція. І потім казав: "Рішення ухвалено, діємо так, будь ласка, виконуйте".

Зрозуміло, не всі його люблять, є ті, хто заздрить, хто хоче "вкусити". Це ж конкуренція. Така модель виживання. Ми всі народжені конкурувати, щоб прогресувати. Інакше ми б не вижили як вид.

Кличко – реальний лідер. На мою думку, для нього як для особистості зараз слушний час. Він може переконатися на власні очі, хто поруч із ним є зрадником і боягузом. Його команда проходить випробування і сортування.

– А чи здатний він усе, що відбувається, адекватно оцінити?

– Віталій Володимирович дуже довіряє людям, прив'язується, йому складно розлучатися, навіть якщо людина робить дурниці. Йому не хочеться вірити в погане. Трапляється, хтось помилився, спіткнувся, зводять наклеп. Але настав час робити висновки і пережити кілька розчарувань. Кличко болісно сприймає, коли хтось не виправдав надій, але якщо це сталося, то вже назавжди.

– Але політика – це домовленості. Він сам брав участь у перемовинах із багатьма політсилами, ішов на компроміси, укладав певні союзи. Це зовсім не означає, що таке сортування обов'язково приведе до реальних змін.

– Є ситуації, коли ти влаштовуєш союзи за інтересами. Пам'ятаєте, що сталося 2014 року, коли частина депутатів парламенту разом із Януковичем утекла з країни? Треба було 226 голосів для обрання спікера, який виконуватиме обов'язки президента, призначення міністрів і збереження цілісності країни. Тоді не вистачало голосів у опозиції. І прийшли депутати, зокрема від Партії регіонів, які розуміли, що політичні погляди різні, а країна одна. Вони підтримали своїми голосами рішення, забезпечили кворум і голосування, щоб відновити органи влади на перехідний період. Ось приклад, коли суперники діяли в інтересах держави. І це приклад того, що політика відрізняється від політиканства.

Те саме відбувається в міській раді. Одна річ компроміси та домовленості із союзниками, інша – взаємовідносини із членами твоєї команди. Ти думав, ви розмовляєте однією мовою, із ними не треба укладати союзів, а вони виявилися зрадниками. Хтось сумнівався, хтось спокусився на якісь обіцянки. Стало видно людей дійсно порядних, відданих, які й далі ішачать, а також щурів, які втекли. Для Кличка це супермомент, коли він може скинути всіх цих бліх і рухатися вперед. Йому й надалі бути політиком і лідером.

Упізнаванішого у світі мера складно уявити. Лідери держав вважають за честь його побачити у себе на конференції та зробити з ним фотографію. Тому Кличко – універсальний магнітний ключ (зокрема для центральної влади) з погляду можливості презентування країни.

Резніков: Із Кличком товаришуємо, спілкуємося, регулярно бачимося. Я однаково залишаюся другом міста. Фото: kyivcity.gov.ua

– Бачу, вам було цікаво працювати у владі в Києві. Чому ж ви покинули цю справу?

– Я людина з яскравою потребою у свободі. Мені важко довго перебувати в межах. Адвокатська професія – вільна і творча. Я завжди "вписуюся" за справедливість. Люблю посперечатися. Коли я на публічній службі займався реальними проєктами, насолоджувався їх реалізацією.

Наприклад, "Євробачення" – шикарний продукт. Я навіть не мріяв бути менеджером такого проєкту. Але мав честь. Робота, пов'язана із зовнішньою рекламою, потребувала півтора року, комунікацій, перемовин, дискусій, але в підсумку ринок і влада стали союзниками. Ми розробили концепцію, усі п'ять фракцій Київради проголосували за реформу, реалізацію якої закінчують сьогодні без мене. Вони зрозуміли, що це спільний інтерес і вигідно всім, насамперед киянам і місту як організму, а не площі для формальної прописки.

І таких цікавих проєктів було досить багато. Але також багато і бюрократичної рутини, зокрема нарад. Іноді сидів і думав: "Боже, що я тут роблю?" Я точно не бюрократ. Найімовірніше, проєктний менеджер.

Коли 2014 року Кличко мене запросив у команду, ми домовилися, що я приходжу на півтора року – до виборів. У мене було завдання дедемонізації Київради. І мені вдалося це зробити, я вважаю. Київрада запрацювала. З'явився новий регламент, нові правила і система голосування – єдина в Україні "Рада-4", яка унеможливлює "кнопкодавство". Донині все працює без нарікань.

Потім надійшла пропозиція від Кличка попрацювати в органах виконавчої влади – в адміністрації. Для посадовця бути заступником голови КМДА – найбільша мрія. А для мене – ні. За якийсь час у мене з'явилася потреба в самореалізації, тому я повернувся у приватну практику, де більше свободи. Тепер розвиваю абсолютно новий продукт – альтернативне розв'язання спорів. Такого в Україні ще ніхто не робив. Працюю з ліцензованими медіаторами – Юною Потьомкіною та Наталією Безхлібною. Ми жартуємо, що є євангелістами врегулювання конфліктів.

– І як ви розійшлися із Кличком?

– У нас була двогодинна бесіда. Ми зустрілися у нього вдома в суботу, пили чай. Я вмовляв його, тому що він не хотів мене відпускати. Ми домовилися, що я залишуся й допомагатиму опікуватися проєктами, які я вів, плюс підготую заступників, які зайдуть на мої напрями, – їх стало двоє, Марина Хонда і Валентин Мондриївський. Ми протягом кількох місяців готували команду, передавання справ. І вони сьогодні успішно розвивають свої напрями.

– Спілкуєтеся з мером?

– Товаришуємо, спілкуємося, регулярно бачимося. Я однаково залишаюся другом міста. У мене є можливість бути почутим, і я часто висловлюю свою думку, можу щось порадити. Але про відставку не шкодую. Бути корисним місту – не означає бути посадовцем адміністрації. Досить бути небайдужим.

– Зараз знову обговорюють ідею перезавантаження виборів Київради і мера. На вашу думку, потрібні зараз вибори?

– Не вважаю, що у столиці потрібно перезавантажувати владу. Не бачу доцільності. Є встановлений законом строк повноважень – п'ять років каденції. Вона розпочалася восени 2015 року. Відповідно, до грудня 2020 року київська муніципальна влада має виконувати свої обов'язки. Як і по всій Україні.

Немає кризової ситуації, як, наприклад, у 2008 році. Тоді обраний мер Леонід Черновецький і сформована ним більшість проголосували за виділення приблизно 2000 земельних ділянок на "студентів". Очевидним був "земельний дерибан". Це стало приводом для дострокового припинення повноважень Київської міськради та міського голови. До речі, Черновецький тоді виграв і знову став мером. Але в нього вже не було тотальної більшості в Київраді. Це зрозуміла історія.

Нічого такого в Києві зараз не відбувається. Звісно, ми завжди висловлюємо якесь невдоволення тим, що відбувається. Не буває все і завжди ідеально. Банальна аналогія. Ми купили автомобіль у салоні, доїхали до стоянки – він на 10% подешевшав, постояв біля будинку, ми вирішили його продати – вартість впала на 30%, хоча він зовсім новий. Так і з владою. Політика вибрали, й одразу рейтинг почав падати. Це нормальний процес.

Так, є нюанси. Але багато в чому ситуацію штучно накручено. У Київраді група депутатів не бажає працювати і банально не приходить на засідання профільних комісій Київради. Справжнісінькі профанація і саботаж. Мер скликає сесію та закриває її через брак кворуму. Водночас ті, хто прогулював, пишуть у Facebook гнівні пости про неподобства у них у районі. То прийдіть на сесію і вирішуйте ці питання! Голосуйте "проти", гнівно виступайте, подавайте проєкти рішень – це і є робота депутата. Вас для того й обрали, щоб ви активно представляли інтереси своїх виборців.

Можна легко дізнатися, хто з депутатів не працює. І кияни мають дати оцінку персонажам. Упевнений, вони не пройдуть у наступний склад. Прийдуть ті, хто за Київ, а не політикани й популісти, яким начхати на місто. І вже неважливо, коли будуть вибори – навесні чи восени. Окремі вибори в Києві нікому не потрібні. Розхитувати ситуацію у столиці недобре і для центральної влади.

– Не так давно парламент ухвалив у першому читанні законопроєкт про столицю, де передбачено розмежування повноважень голови держадміністрації та мера. Як ви вважаєте, чи є така необхідність?

– У мене є версія. Базовою причиною хвилювання навколо написання закону зараз є не так бажання змінити закон, як бажання скинути Кличка. Усе було підпорядковане тому, щоб сказати цьому складу Київради і Кличку: "Дякуємо і до побачення. Прийдуть нові й усе зроблять інакше".

Серед авторів законопроєктів – багато фахівців. У них відмінна експертиза, багато хто працював у мерії та знає свою справу, дискусія триває. Сподіваюся, вони здоровий глузд зможуть відстояти. Чи переможе політична доцільність? Я не знаю.

Моє відчуття, що здоровий глузд переміг. Триває дискусія щодо написання прогресивного документа, який пройде фільтрацію – парламентську дискусію. Це добре. Мені як жителю важливо, щоб закон був якісним. Тому що це пілотний проєкт для оновлення Конституції України в частині децентралізації. І він матиме велике значення для нашого існування як країни.

Київ має унікальний статус – це не просто місто, а регіон, аналог області. Тому ідея поєднання в одній особі голови адміністрації та мера є слушною. Візьміть голову будь-якої ОДА – подивіться, який у нього ресурс і завдання? Будувати й ремонтувати дороги, дитячі садки, школи, клініки, амбулаторії та станції швидкої допомоги, забезпечувати соціальні об'єкти із державного бюджету або домовлятися з облрадою.

У Києві ситуація інша – держава заощаджує кошти на розвиток регіону із назвою "місто Київ". Тому що тут усе роблять коштом міського бюджету. До того ж у Києва забирають 60% ПДФО, а не 40%, як у інших регіонів, і вже давно забули про такий пункт у держбюджеті, як кошти на виконання функцій столиці. Якщо не помиляюся, востаннє така стаття в держбюджеті була у 2014 році. А це приблизно 2 млрд грн.

Замість того, щоб доплачувати за функції столиці, ще й забирають! І водночас міський бюджет, який затверджують місцеві депутати за поданням міського голови та формують із грошей містян, забезпечує реалізацію тих програм, які реалізує ОДА. Це було наймудріше рішення, коли одна людина поєднувала дві посади. Поділ, дуалізм влади – це ризики для стабільності міста, тому що це великий регіон, щонайменше чотиримільйонний.

– А як вам ідея префектів?

– Як ідея конституційних змін, вона вперше пролунала ще 2014 року на діалоговому форумі міст України. Префект – це представник президента, який опікується владою. Зараз це знову обговорюють в одному із законопроєктів. Якщо закон про столицю – пілотний проєкт, на підставі якого буде прописано наступні ідеї децентралізації всіх міст, – це добре. Тоді скрізь мають бути префекти з певними компетентностями й повноваженнями, які передусім захищають державний суверенітет. Моє бачення, для чого це потрібно, – щоб місцеві органи влади не скористалися сепаратистськими настроями. Префект може зупинити такі рішення, а не будь-яке рішення місцевої влади, яке йому не сподобалося.

Коли запроваджують якісь важелі, завжди треба думати наперед, як ними можуть скористатися люди з негативними ідеями. Я за контроль центральної влади, але чітко пропишіть, у яких ситуаціях представник президента може блокувати рішення муніципалітету зі зверненням до суду.

Другий момент, який мене стурбував (сподіваюся, до другого читання це приберуть), – ідея про територіальні громади районів. Це божевільні ризики. Ми матимемо парад суверенітетів просто в місті Києві! Подільські, Троєщинські, Оболонські та інші народні республіки. Тому що на законодавчому рівні закладають можливість їх формування.

Резніков: Закон про столицю просить модернізації, це правда. Але потрібно розумно до цього підходити і брати те, що сприятиме роботі, а не ускладнюватиме її. Фото з особистого архіву

Хочу нагадати, міжнародні конвенції та договори, до яких ми доєднуємося, стають частиною національного законодавства. Хартія місцевого самоврядування для нас є важливим документом, а в ній написано – у територіальної громади може бути один представницький орган. Відповідно, у міста Києва – одна територіальна громада. І представницький орган один – Київрада. Якщо ми хочемо створити райради (я не проти них, до того ж уважаю, що потрібно йти далі – ради мікрорайонів, що й передбачали в одному з механізмів управління міста в розробленій за мене концепції нового статуту міста Києва), ми маємо чітко описати, що це, чим займаються, яку частину повноважень делегує їм Київрада.

У нас у Шевченківському районі збирають приблизно 60% усіх податків у Києві. І уявіть, Шевченківський район скаже: ми чемпіони зі збирання місцевих податків, чому ми повинні утримувати інші райони? Водночас жителі тієї самої Троєщини працюють у центрі, платять податки, але дитячий майданчик, садочок або школу хочуть у себе в районі. Тоді ми матимемо парад суверенітетів. Тому найбільша дурість – давати навіть привід говорити про створення територіальних громад районів. У нас одна територіальна громада – місто Київ. І власність міста – спільна власність усіх киян.

Я не просто про це розмірковую. Я був співавтором законопроєкту змін у законопроєкт про столицю – місто Київ, який було зареєстровано за підписом Оксани Сироїд ще під час минулої каденції. Це був революційний законопроєкт, де ми також прописали, що в міськраді має бути приблизно 30 депутатів. Причому професійних депутатів, які ходять на роботу щодня і перебувають на утриманні міського бюджету, за аналогією з парламентом.

– У цій редакції теж хочуть зменшення кількості депутатів і ще платити їм зарплату. Думаєте, це гарна ідея за наших умов?

– Запропоновано скоротити до 80. Але це несерйозно. Якщо скорочувати, то скорочувати. У нас виходило приблизно 30 депутатів, тому що ми відштовхувалися від кількості населення на одного депутата. Це 110–120 тис. осіб. Розумна представницька пропорція. І вони мають ходити в Київраду, як на роботу. Тоді ми унеможливимо потрапляння у представницький орган забудовників, бізнесменів тощо, заощадимо і зведемо до мінімуму політизацію в міській раді. А політичні партії нехай депутатів підтримують, виховують, захищають, займаються легальним лобізмом, як це роблять у цивілізованому світі. Наприклад, у Торонто 25 депутатів у міськраді. Чому в нас це вважають ненормальним?

– Усе-таки Київ – велике місто. І що менше депутатів, то, імовірно, менше можливості в містян комунікувати з ними.

– Щоб не втратити зв'язку з людьми, у Києві є приблизно 90 локальних територіальних місць проживання містян зі своєю історією та назвами – Сирець, Русанівка, Позняки, Березняки, Татарка, Старий Поділ тощо. Зробімо багатоступеневу систему місцевого самоврядування. Її не треба придумувати, треба просто розвивати. Це називається ОСН – органи самоорганізації населення, передбачені Конституцією України. Реєструють ці об'єднання рішенням міськради. За моєї каденції зареєстровано приблизно 100 ОСН. Це люди, які живуть своїми потребами: дворовими проїздами, кварталами, майданчиками тощо, мають своїх лідерів. На утримання бухгалтера їм виділяють фінансування. Ці об'єднання навіть кращі, ніж райрада.

МАФи розплодилися в районах завдяки райрадам. Згадайте скандальну тотальну приватизацію у Шевченківському районі. І якщо в законі запишуть, що детальний план території затверджує райрада, то ми Київ розвивати не зможемо. Тому що в одному районі проситимуть гарну дорогу, а в сусідньому стверджуватимуть, що їм і так добре, і всі інфраструктурні проєкти просто помруть. Закон про столицю просить модернізації, це правда. Але потрібно розумно до цього підходити і брати те, що сприятиме роботі, а не ускладнюватиме її.

У документі для першого читання я не знайшов жодного слова про публічний простір. А це дуже важливо. Сьогодні ми обурюємося, що хтось курник побудував на даху будинку на Майдані, і всім світом, включно із прем'єр-міністром, боремося з цим. Усе в місті – наш із вами спільний публічний простір, він належить усім, навіть там, де йдеться про приватну власність. Ніхто не має права порушувати наш із вами публічний простір. Наприклад, в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах ніхто не може пофарбувати свої вікна в зелений або бузковий колір на власний розсуд. Там погоджують навіть відтінок фарби, яку можна використовувати для ремонту фасаду. Тому що будинок хоч і в приватній власності, його фасад – частина публічного простору. Ось про що треба говорити, розвиваючи місцеве самоврядування.

– Про реформування системи управління містом говорять багато і досить давно. Але що саме стільки років заважало владі (і вам як її представнику) здійснювати реальні перетворення?

– Наш законопроєкт був доволі революційним і радикальним. Навіть депутати міськради напружилися, коли побачили, як ми вирішили їх "порізати". Ми чітко розписали компетенції райрад і фінансування, прописали права і компетенції міського голови. Ми навіть запозичили дещо з польського досвіду. У відрядженні до Кракова ми дізналися, що міську раду там очолює не мер, а обраний депутат. Мер має право приходити на засідання, виступати, коли він хоче, подавати проєкти і ветувати рішення. Але він не проводить сесій, і це слушно. Мер має займатися містом.

– І чому цей революційний законопроєкт хоча б у першому читанні депутати не розглянули? Не вистачило каденції?

– Багато законопроєктів те скликання не розглядало. За право займатися евакуацією автомобілів два з половиною роки боролися. У підсумку закон ухвалили, але він такий вихолощений, що ми як виконавці досі не можемо почати ним користуватися.

Наприклад, у Відні тільки від штрафів дохід у бюджет становить приблизно €1,5 млрд. Порушувати – людська природа, і треба цьому розумно протистояти. Наші хлопці із центру організації дорожнього руху, коли почали встановлювати камери спостереження, зробили експеримент: на одному перехресті, де чотири камери, за один день зафіксували таку кількість проїздів на червоне світло, що це окупило б витрати на встановлення цих камер і камер на ще 10 перехрестях.

– Якщо це так, чому досі ми чуємо тільки розповіді про відеоспостереження?

– Непрофесіоналізм зокрема.

– Ви вірите, що недороблене в минулі роки ще можна реалізувати в майбутньому?

– Звісно. Нова влада, яка прийшла, з одного боку управляє тим, що є (не кидає цього корабля), з іншого – намагається здійснювати модернізацію. Для цього потрібні фахівці. З огляду на коротку лаву запасних (а її майже немає) і набирають людей. Є відтинальні обмеження: із минулої влади не можна. Я розумію, чому. Але поки що, догоджаючи цій обіцянці, ставлять на основні посади нових, але часто недосвідчених людей. Є два варіанти розвитку: або вони навчаться і впораються (якщо є бажання і мізки, це більше ніж можливо), або не впораються. Тоді відбудеться хвиля ротації. Нічого поганого в цьому немає. Треба тільки достатньо сміливості визнати: не впоралися. І коли пройде друга, третя хвиля, усе налагодиться. Не потрібно боятися змінювати посадовців, міністрів, голів адміністрацій, комітетів. Наступники, ті, що приходять, зрозуміють, чому попередник не впорався: чи то взяв на себе занадто багато, чи то неправильно здійснював менеджмент. І настане момент, коли кадри цінуватимуть.

О другій-третій годині ночі Кличко та його заступники виїжджали інспектувати дороги із чарівними пенделями для учасників снігоприбирання. У підсумку місто навчилося прибирати сніг

– Озираючись назад, як оцінюєте розвиток міста протягом останніх п'яти років?

– Я не ідеалізую управління Кличка. У нього є члени команди, які виявилися або боягузами, або зрадниками, або шахраями. Це зріз українського суспільства. Такі є скрізь. У своїй оцінці я є суб'єктивним і щиро переконаний, що місто сильно змінилося за багатьма позиціями. Найголовніше – системою ухвалення рішень та повідомлення про це, системою розподілу суспільних благ.

Електронний бюджет, мало хто знає, дає можливість перевірити будь-яку витрату, аж до фарбування стіни у школі. Це дисциплінує посадовців, схеми крадіжки з міського бюджету в рази скорочено. Вони є, адже люди винаходять нові. На жаль, хтось та знайде можливість щось потягнути. Плюс до всього – ефект "несуна" із часів Радянського Союзу.

Киян чують – ми першими запустили електронні петиції. Їх розглядають, обговорюють, люди приходять на засідання комісій. У столиці відбувається у середньому 10 тис. масових заходів, ходів, мітингів на рік. Налагоджено діалог.

Туристичний потік збільшився, як внутрішній, так і зовнішній. Я відповідав за цей напрям серед інших і точно знаю, що за мене протягом кількох років тільки іноземний туризм зріс на 35%. У середньому іноземець перебуває у столиці два з половиною – три дні й залишає не менше ніж €100 на день. Тобто від одного туриста надходить €250–300, а за рік приїздить приблизно 1,6 млн осіб. Ось вам і вкладення в економіку міста. Залишається відкритим питання сплати податків, але це вже інша історія.

Так, як прибирають сніг у Києві, не прибирають в інших містах. Зокрема у європейських столицях й у США. Закуплено сучасну техніку. Протягом останніх трьох-чотирьох років ми ламали мислення комунальників. Щоб машини не їздили з піднятими ковшами і водії не зливали паливо, ставили лічильники на ківш, які показують, опущено його чи ні. О другій-третій годині ночі Кличко та його заступники виїжджали інспектувати дороги із чарівними пенделями для учасників снігоприбирання. У підсумку місто навчилося прибирати сніг. Історія з колапсом 2013 року вже не повториться.

– Але в нас, як і раніше, залишаються невирішеними питання з паркуванням. Те саме прибирання снігу не може бути якісним, якщо заважають неправильно припарковані машини.

– І це правда. Проблема є, тому що в нас немає муніципальної поліції (КП "Муніципальна охорона" не має повноважень поліції) і досі немає можливості евакуювати неправильно припарковані машини. Закон, що набув чинності у вересні 2018 року, дозволяє евакуювати авто, які заважають руху, лише Національній поліції. Щойно з'явиться муніципальна поліція, яка займеться охороною громадського порядку, дрібним хуліганством, незаконною торгівлею та паркуванням, зокрема, питання буде розв'язано за лічені місяці. І звісно, потрібні відчутні штрафи.

– Але щойно почнуть евакуйовувати і штрафувати, здіймуть галас. А з народним гнівом політики вважають за краще не сперечатися, можна імідж утратити.

– Покричать, а потім почнуть шукати, де паркуватися. А ще почнуть, як у Європі, залишати машини вдома й сідати на громадський транспорт, який їздить виділеною смугою, і поліція штрафуватиме за паркування або проїзд цією смугою. Штраф має бути божевільним. А далі потягнуться інвестиції з довгими грошима. Щоб викопати підземний паркінг, потрібні великі кошти. Потенційні інвестори є. Ми вели з ними перемовини. Але вони кажуть: дайте нам гарантії, що ви дійсно створите цей ринок, тобто дійсно заборонятимете паркуватися абиде та евакуюватимете авто порушників, тоді з'явиться попит на паркування, і ми його виконаємо. У тих самих Римі, Парижі, Лондоні викопали підземні паркінги, і ми зможемо.