Білоруська журналістка Калінкіна про Шеремета: Чому в Україні демонстративний підрив відомого журналіста не класифікували як теракт? G

Світлана Калінкіна – відома білоруська журналістка. Одна з небагатьох, хто відкрито виступає на батьківщині з критикою режиму Олександра Лукашенка. Інтерв'ю, яке Калінкіна погодилася дати для видання "ГОРДОН", присвячене Павлові Шеремету, чиє життя трагічно урвалося в Києві влітку 2016 року. Їхня дружба починалася в стінах однієї редакції і тривала протягом усіх наступних років, навіть тоді, коли Павло вже працював у Москві, а потім і в Києві. Вони разом написали книгу "Випадковий президент", яка одразу ж стала бестселером на теренах колишнього СРСР. Світлана була свідком, як тепло і щиро дружили Шеремет і Борис Нємцов. У квітні 2006-го в телевізійному шоу Володимира Соловйова Світлана і Павло були секундантами в Нємцова в його поєдинку проти Володимира Жириновського. І саме на цю жінку вибухнув криком Жириновський: "Ось за це вас і вбивають!"

Після загибелі Шеремета Калінкіна, крім основної роботи на телеканалі "Белсат", очолила "Белорусский партизан" – сайт, заснований Павлом. Особисто від нього вона знала, як сильно непокоївся друг через свій проект, і вважала обов'язком зробити все, щоб він продовжував жити.

– Світлано Михайлівно, з Павлом Шереметом ви були не тільки колегами, але й друзями. Розкажіть, як ви познайомилися.

– Дуже просто. Ми обоє були журналістами. Павло вів програму "Проспект", яка виходила на білоруському телебаченні. У білоруському телеефірі це була перша така серйозна щотижнева програма. Вона мала успіх, тому що була гострою, неформальною – такий собі білоруський "Погляд". З Пашею ми перетиналися по роботі, тому що журналістів у Мінську не так багато і, за великим рахунком, усі одне одного знають. Але потім Павло залишив телебачення, хоча дуже його любив. На його "Проспект" почалися наїзди. Йому стали наказувати, які сюжети ставити в ефір, які ні. Він грюкнув дверима і пішов у нікуди. З'їздив відпочити з сім'єю, а після відпустки прийшов до нас у "Белорусскую деловую газету", просто щоб дізнатися, як у нас справи. Тоді ми й дізналися про його звільнення і запропонували йому працювати в нас головним редактором.

Свою кар'єру журналіста Шеремет починав у Мінську. Фото: Павло Шеремет / Facebook

– А що Шеремета привело в журналістику? Адже він за освітою журналістом не був. І завдяки яким якостям йому вдалося зробити таку кар'єру на білоруському телебаченні?

– Так, дійсно, Павло навчався на історичному факультеті, а потім залишив його і перейшов на економіку, міжнародні фінанси. Але рахувати чужі гроші – це не для Шеремета. Павло просто не вмів спокійно сидіти і дивитися, як життя проходить за вікнами, йому потрібно було бути в центрі подій. Якось його попросили дати коментар щодо якихось економічних справ для телекомпанії ФІТ, потім ще раз. І його осяяла ідея, що буде затребуване агентство фінансової і економічної інформації, якого на той момент у Білорусі не було. Він почав над цим працювати. Поступово Паша захопився журналістикою, йому запропонували роботу на телебаченні. Людиною він був привабливою, розумною, з харизмою. Це було нове, свіже обличчя в білоруському ефірі. Контраст з кондовими людьми з радянського телебачення. Йому самому все це подобалося.

Його мама каже, що Паша народився рукою вперед. Він салютував життю вже в момент свого народження. І що цікаво, він дійсно так жив. Це був кураж. Паша за вдачею був людиною неспокійною. Спокій він залишав на пенсію. Казав, що прийде час, коли він буде сидіти в оточенні дітей і онуків у будиночку під Мінськом, буде читати книжки і просто спостерігати, що відбувається. А тоді спостерігати було рано. І він не спостерігав, а був у центрі всіх подій.

Журналістика відповідала його психотипу. Коли кажуть, що в журналістиці є профпридатність, то в Павла вона була просто 1000-відсоткова. Йому було цікаво жити, йому були цікаві люди, йому хотілося все побачити на власні очі. І це саме те, що робить людину успішною в нашій професії.

– Ви сказали, що Павло хотів свою старість провести під Мінськом. Тобто спокійно жити він хотів саме в Білорусі?

– Так. Російські журналісти говорять, що він був свій. Для українських колег він теж свій. Але я впевнена, що він залишався білоруським журналістом, у якій би країні не працював. І те, що свою старість з дітьми та онуками він хоче провести саме під Мінськом, говорив не один раз. Павло дуже болісно сприйняв новину про те, що його позбавили білоруського громадянства. Хоча він уже жив у Росії, у нього там була робота. Для Паші це був удар у його найуразливіше місце. Це рішення можна було оскаржити протягом семи років. Але він розумів, що його позбавили громадянства фактично за указом Лукашенка. Для Шеремета зробили юридичний виняток, тому що згідно з білоруським законом позбавити громадянина паспорта просто неможливо.

– Навіть якщо він уже є громадянином іншої країни?

– Навіть якщо він має громадянство іншої країни. Потім Павло розповідав, що попередній міністр внутрішніх справ Білорусі, за якого ухвалювали це рішення, Володимир Наумов говорив йому, що це було пряме розпорядження Олександра Лукашенка. І вони в МВС нічого зробити не могли. Хоча я думаю, що не намагалися і не старалися.

Павло розумів, що за цієї влади жоден суд не відновить йому громадянства. До того ж, якщо він приїде на цей суд, йому поставлять штамп у паспорті "в'їзд заборонено". Або взагалі заарештують. Павло сподівався, що за сім років влада в Білорусі зміниться, і він зможе оскаржити це рішення. На жаль, надії не виправдалися.

– Білоруське телебачення, де працював Павло, і те, що є зараз, сильно відрізняється?

– Насправді Павло працював не зовсім на білоруському телебаченні. Тоді починали зароджуватися приватні телекомпанії, однією з яких була ФІТ. Вони робили програми, які були затребувані на БТ. Це був той недовгий період в історії Білорусі, коли в нас була демократія. Кінець правління Шушкевича і початок правління Лукашенка. Тоді і дискусії були в ефірі білоруських телеканалів, і різні політичні погляди висвітлювали. Молодих журналістів стали пускати в ефір. Потім Лукашенко, прийшовши до влади, дуже швидко все це припинив. Але Шеремет був його улюбленим журналістом.

Шеремет бере інтерв'ю в Хатії Деканоідзе. Фото: Павло Шеремет / Facebook

– Нічого собі! А можна детальніше?

– Так. Лукашенко був депутатом, коли балотувався в президенти. Разом зі своїм штабом він завжди запрошував Павла на всякі заходи, якісь зустрічі. До того ж Шеремет супроводжував Лукашенка під час його перших візитів, літав з ним на одному літаку. Але Павло людина незручна. У нього завжди була своя думка. І він хотів, щоб його думку поважали, шанували його позицію. У цьому плані Шеремет людина некомпромісна. Природно, любов президента дуже швидко змінилася на невдоволення і роздратування. І Паша просто пішов.

– А як Павло ставився до раннього Лукашенка? Ця любов була взаємною?

– Я думаю, тоді в Павла, як і в багатьох у Білорусі, був кураж. Лукашенко був новим обличчям у білоруській політиці. Це був період партійних старих босів, які й говорити до пуття не вміли. Лукашенко на їхньому тлі був зовсім інший. Він реально збирав цілі стадіони на свої передвиборчі заходи. Часто говорив дуже правильні слова. Зрозуміло, Павло розумів, що це популізм. Але яка політика без популізму? Він просто чесно працював. Тривала виборча кампанія. Кандидатом від влади був тодішній прем'єр В'ячеслав Кебіч. З ним працювали за страим звичаєм перевірені журналістські кадри і пропагандисти. А молодь, до яких належав і Павло, працювала з іншими кандидатами, у тому числі і з Лукашенком.

Лукашенка розглядали як тарана, який змете команду Кебіча, і разом з ним при владі опиняться молоді, розумні, розсудливі люди. А його самого ніхто, у тому числі і Павло, не розглядав серйозно і надовго. Вийшло ж усе зовсім по-іншому. Лукашенко прийшов до влади. Усіх розсудливих людей зі своєї команди вигнав. Повернув до себе Кебіча. Точніше, він його навіть не звільняв. У результаті його оточують політруки, які відповідають: "Так!" на будь-який порух брови Лукашенка. Але в 1994 році і навіть у 95-му він не був тим, ким є зараз. Смак влади Лукашенко відчув у 96-му, коли була загроза імпічменту. Після цього він перейшов усі межі.

– Як після "Белорусской деловой газети" Павло опинився на Громадському російському телебаченні?

– Телебачення – це наркотик. Хто там коли-небудь працював, хоче залишатися там увесь час. І коли Павлу запропонували очолити бюро ОРТ у Мінську, він погодився. Вони робили дуже цікаві сюжети. Білоруська влада неодноразово просила ОРТ відкликати Шеремета. Це був зовсім інший "Первый канал". Це були часи Бориса Єльцина. І Костянтин Ернст відмовлявся міняти Шеремета. Так само як і Ксенія Пономарьова, яка тоді очолювала канал.

Потім відбувся знаменитий перехід кордону. Був він чи не був – питання суперечливе. Але знімальну групу заарештували. Шеремета судили і дали два роки умовно. Після цього працювати в Білорусі він уже просто не міг. Як тільки закінчився умовний термін, він був змушений виїхати до Москви.

– Тоді ОРТ належала Борису Березовському. Що ви думаєте про ситуацію, коли ЗМІ належать олігархам? Для сучасної України це дуже актуально.

– У нас в Білорусі приходу приватного капіталу в ЗМІ не було. І ми це розцінюємо як дуже поганий знак. Тут усе завжди залишалося під контролем держави. І якби в Білорусі будь-який олігарх, у якого би сформувався відмінний від влади погляд на те, що відбувається, мав би телеканал, це було б дуже добре. Це була б альтернативна точка зору в будь-якому разі. І це дало б можливість працювати людям, яких з різних причин занесли в чорні списки офіційні ЗМІ. А от коли всі ЗМІ, особливо електронні, належать олігархам і різним кланам, – це вже зовсім інша ситуація.

На мій погляд, тут потрібен баланс. Треба, щоб обов'язково було громадське телебачення. Потрібні якісь громадські наглядові ради. Навіть на тих телеканалах, які належать приватному капіталу. Держава повинна розповідати все так, як вона бачить. Але, з іншого боку, і олігархи повинні розповідати, як ситуацію бачать вони. І якщо каналів багато і вони належать різним господарям і політичним силам, то в кінцевому підсумку буде вимальовуватися об'єктивна картина дійсності.

– Ви згадали історію про перехід державного кордону. Скажіть, працюючи на ОРТ, був Павло вільною людиною? Той репортаж був його ініціативою чи це було замовлення того ж Березовського, з чиєї легкої руки Сергій Доренко витончено мочив Юрія Лужкова?

– Потім Павло каявся. Адже він теж узяв участь у цих кампаніях та інформаційних війнах. Я багато читала, як Березовський особисто відправив на кордон Шеремета, і що це був замовний матеріал. Але я була безпосереднім свідком тих подій і ту історію знаю зовсім по-іншому. Вона гранично проста. У Павла були на руках квитки в Болгарію. Точних днів я вже не пам'ятаю, але, наприклад, він повинен був летіти в п'ятницю. На роботі він не сказав, що кудись збирається. Це було не офіційне відрядження, а його особисті справи. А йому з Москви кажуть, щоб на день його відсутності був зроблений сюжет. Шеремет у вівторок подає сюжет на резонансну тему про кордон та контрабанду. Йому дають зелене світло. Телеканал надсилає запит у прикордонний комітет щодо дозволу зйомок на кордоні, але відповіді немає. А в Болгарію летіти треба. Вони багато телефонували, але відповіді так і не отримали. Тоді Павло вирішує їхати знімати. Вони зняли сюжет, відправили в Москву. Паша благополучно полетів до Болгарії. А коли прилетів назад, його просто з літака взяли і заарештували.

Це був фатальний збіг обставин, у якому білоруська влада побачили велику конспірологію. Причому вони побачили її щось не відразу. Коли хлопців затримали, перший день вони жили в готелі, спокійно пили болгарський коньяк. Спочатку все це здавалося жартом. Хто і коли дав команду діяти жорстко, заарештовувати, заводити кримінальну справу, я не знаю. Але розповіді про те, що це була якась змова Березовського, – абсолютна казка.

Хоча цілком можливо, оскільки Лукашенко – людина недовірлива, а наші спецслужби дуже люблять залякувати його якимись змовами, вони тоді і надували щоки, посилюючи свій вплив.

Павло Шеремет і лідер групи Brutto Сергій Міхалок. Одеса, 2015 рік. Фото: Павло Шеремет / Facebook

– Зрозуміло, що віддати такий наказ міг тільки Лукашенко. Питання, чому він це зробив? Поквитався з Шереметом чи, може бути, у піку Єльцину, через якийсь конфлікт?

– Я вже точно не пам'ятаю, але, по-моєму, ніякої конфронтації з Єльциним у Лукашенка тоді не було. Уся конфронтація якраз почалася через цю справу. А так у них з Єльциним були прекрасні стосунки.

– Лукашенко ж хотів стати президентом нового Союзу...

– Так Єльцин сам говорив, що ось, Олександре Григоровичу, ти, мовляв, давай, потім мене заміниш. І це Лукашенка дуже надихало.

– Сам Єльцин Лукашенку таке говорив?

– Так. Згідно з мемуарами багатьох російських політиків. Згідно з розповідями того ж Бориса Нємцова. Уже потім Лукашенко не прийняв прихід Путіна, коли всі його надії померли. А стосунки з Єльциним зіпсувалися саме через арешт Паші. Знаменита фраза Бориса Миколайовича, коли літак з Лукашенком летів до Москви, і йому не дали повітряного коридору, "Нехай він спочатку Шеремета відпустить!" – була першим серйозним конфліктом. Хто і як його розпалив? Я не знаю. Але це однозначно не Шеремет. Паша відправив усі офіційні запити. І він поїхав знімати тільки тому, що могла зірватися поїздка в Болгарію.

– Після того, як Шеремета випустили з СІЗО, у Мінськ зараз же приїхала делегація ОРТ на чолі з Ксенією Пономарьовою та Сергієм Доренком. Чи правда, що потім, під час роботи в Москві, стосунки в Павла з Сергієм були дуже напруженими?

– Я цього не знаю. І ніколи Павло такого не розповідав. Але методи роботи, які використовував Доренко на "Первом канале", і не тільки він, дійсно можна назвати інформаційними війнами. Павло вів аналітичну передачу "Время", і, природно, у них теж брав участь. Потім він не раз публічно каявся через це. Досвід його роботи на "Первом канале" в тому, що він хотів там працювати, жив своєю професією і був розчарований тим, як усе це виглядає зсередини. Наскільки я знаю, Павло вибачився перед Євгеном Кисельовим через те, що взяв участь у війні з НТВ. Йому було соромно за той період своєї біографії.

– Разом з Павлом Шереметом ви написали книгу "Випадковий президент". Як з'явилася її ідея, і як ви над нею працювали?

– Дуже просто народилася ідея. Закрили "Белорусскую деловую газету". Її вихід призупинили на три місяці, і було незрозуміло, що робити і що буде далі. У нас це був перший досвід судів і такого закриття. У мене була справжня депресія. І Павло, бачачи мій настрій, сказав: "Годі сумувати. Сядь, і поки є вільний час, напиши книгу про Лукашенка. Я додам від себе, і ми все це об'єднаємо". І ми це зробили. Написали книгу навіть не для білорусів. Закордонні журналісти, політики, дипломати дуже часто розпитували про Лукашенка, хто це, як він прийшов до влади, що він робить? Ми дали відповіді на найпоширеніші питання. Книга пережила два або три перевидання. У мене досі запитують, а чи буде нове.

– Зараз у книжкових магазинах "Випадкового президента" не купити. Рятує інтернет.

– Воно й не дивно. Останнє видання було давно. І по-хорошому, книгу треба оновити. Багато чого нового сталося. Але я сподіваюся, що нас не закриють, щоб знову з'явився вільний час.

– У 2008 році Павло остаточно покинув російський "Первый канал". Приводом для розриву стосунків стала його стаття в "Ведомостях", де він написав, що Росія йде шляхом Білорусі. Ви згодні з такою думкою?

– Так. І ми дуже часто це обговорювали. А Паша ще дискутував з Борисом Нємцовим на цю тему. Нємцов чомусь уважав, що Росія пройшла точку неповернення і до авторитаризму повернутися не може. Він часто критикував білоруських опозиціонерів, що вони, мовляв, не можуть зібрати масову акцію. Говорив, як це так, як ви працюєте? Уже потім, коли Борис стикнувся з путінським режимом і організовував марші незгодних у Росії, став вибачатися перед білоруською опозицією, оскільки зрозумів, наскільки це все складно. А Паша, будучи свідком становлення режиму Лукашенка в Білорусі, бачив, що те ж саме починається в Росії. Причому відбувається значно швидше. І що в цій країні з її масштабами та особливостями населення це буде мати куди більш катастрофічні наслідки. Що б не говорили, але найталановитіші білоруські письменники не поцілували ботика Лукашенка. Вони створили опозиційну спілку письменників. А в Росії найталановитіші люди пішли служити новому режимові. І для Павла це було великим розчаруванням у російській еліті. До переїзду в Москву він її дещо по-іншому уявляв.

– Ви згадали Бориса Нємцова. Павло з ним дуже дружив, і остання його поява на публіці в Росії була саме на панахиді за Борисом, яку Шеремет і вів. Відомого політика вбивають біля стін Кремля. Відомого журналіста підривають у центрі Києва. Можна провести паралель між двома цими вбивствами?

– Звичайно. Це люди, які своїм існуванням доводили, що жити можна і потрібно так, як вважаєш за потрібне, нікого не боячись. Їх демонстративно вбили. І там, і там сумнівні результати слідства та його підсумків. У цьому сенсі є те, що об'єднує три наші слов'янські країни: Білорусь, Росію та Україну. У Білорусі журналістів садять у тюрми, у Росії їх виживають з роботи і заносять у чорні списки, а в Україні, виходить, убивають.

– Ви одна з небагатьох, хто може розповісти щось особливе про дружбу Павла і Бориса. Тому питання, яке я б з радістю адресував кожному з них, змушений поставити вам. Як вони дружили?

– У них були стосунки, як у старшого і молодшого брата. Паша – молодший, а Борис – старший. Ні в одного, ні в іншого рідних братів немає. У Борі є сестра, а в Паші з рідних не було взагалі нікого. Борис називав Шеремета Павликом. Він уводив його в московську тусовку, у нюанси взаємин людей. Вони дійсно дружили. І коли сходилися разом, це був нескінченний регіт. Борис певний час був схильний до повноти і старанно худнув. І навчав, як це правильно робити, Шеремета. А Шеремет відбивався: "Ну, давай по пиріжку, а завтра почнемо худнути".

З одного боку, вони були дуже схожі. А з іншого, дуже різними. Вони були абсолютно непафосними людьми. Хоча здавалося б: Борис був віце-прем'єром, нафта, особисто знайомий з усіма олігархами. Але він був дуже компанійським, без корони на голові. Так і Павло. Багато одногрупників Паші, з якими він навчався, стали великими бізнесменами. Деякі з них – білоруські олігархи, хтось у банках, хтось працює в міжнародних фінансових структурах. І вони, звичайно, не розуміли Павла, чого це він пішов у журналістику. Грошей мало, проблем багато. Що це за дивина така, що за хобі? А ось Нємцов Пашу розумів. І завжди говорив: "Ну, Шеремет, я тебе бухгалтером не уявляю". Вони дивно підходили один одному. Це люди зі світлою аурою. І один, і інший – людина-свято. Там, де вони з'являлися, відразу ставало весело. На порожньому місці вмить починався бенкет.

Павло Шеремет і Борис Нємцов довгі роки дружили. Фото: Павло Шеремет / Facebook

– У Павла вбили ще одного друга, його оператора Дмитра Завадського. Своє ставлення до цього злочину Шеремет висловив у фільмі "Дике полювання". Як ви вважаєте, судили тих?

– Я вважаю, що якби судили тих, то ми б знали, де труп Діми. І ми б могли піти на його могилу й покласти хоча б квіти, ушанувати його пам'ять. Але ніхто, ні на суді, ні після суду, узагалі не пояснив, що сталося з Завадським. Ні матері, ні сину Діми ніхто не показав, де можна поплакати. Можливо, ті, кого судили, були якось причетні до цього злочину. Я знаю, що коли наш колишній генеральний прокурор переховувався в Росії в монастирі, Павло до нього їздив. І вони довго спілкувалися на цю тему. І там теж була інформація, що судили не тих.

Для Паші це була велика рана. Тому що це він привів Діму на "Первый  канал". Вони разом постраждали через репортаж про кордон. Діма зник, коли їхав зустрічати Пашу в аеропорт. До цього вони разом були в Чечні і знімали там фільм. Та найболючіше, це коли ти не знаєш, що сталося. Павло ніколи не полишав цієї теми. Усі ці роки, зустрічаючись з ким-небудь з чиновників, він неодмінно розпитував про Завадського. Може, хтось щось чув. Я думаю, якби Паша був живий, він би обов'язково домігся, щоб цю справу до кінця розслідували. І щоб усе було публічно. Щоб ні в кого не було сумнівів у тому, що ж насправді сталося.

– І кому вигідні всі ці вбивства?

– Складно сказати. У кожного випадку тут своя історія. Але, за великим рахунком, будь-які такі публічні розправи над відомими людьми спрямовані на залякування суспільства. На залякування тих, хто намагається чинити опір, хто намагається мати свою думку. Це знакові злочини. Тому я здивована, чому в Україні демонстративний підрив відомого журналіста в центрі міста не класифікували як теракт. Це не зовсім зрозуміло. Але для мене очевидно, що такі злочини – не особиста розправа. Особиста розправа – коли в під'їзді вдарили цеглою по голові, і піди розберися, що сталося. То чоловік сам упав, то цегла випадково впала. Коли все відбувається демонстративно – це спрямовано на суспільство. Тут саме такий знак.

– Ви сказали, що Павло увесь час намагався натрапити на слід тих, хто міг убити Завадського, і у всіх розпитував про Діму. Останнім часом Шеремет часто спілкувався з командиром розвідки "Азова" з позивним Боцман Сергієм Коротких. Коротких був одним із трьох людей, які останніми бачили Шеремета живим. Можете якось прокоментувати цей хитро заплутаний клубок?

У Білорусі Сергій Коротких відомий як Малюта. Про свою дружбу з головою білоруського відділення РНЄ ("Російська національна єдність" – загальноросійський громадський ультранаціоналістичний рух, створений у 1990 році. – "ГОРДОН") Глібом Самойловим, російським неонацистом Максимом Марцинкевичем на прізвисько Тесак і спецназівцем Валерієм Ігнатовичем, засудженим до довічного терміну за причетність до зникнення оператора ОРТ Дмитра Завадського, Коротких розповів в інтерв'ю "Белорусскому партизану". Після цієї бесіди Павло Шеремет заявив, що знімає всі свої підозри і звинувачення з Сергія Коротких. 5 грудня 2014 року Коротких отримав український паспорт особисто з рук Петра Порошенка. Командир розвідки "Азова" був одним із трьох людей, які останніми бачили Шеремета живим.

– Чесно кажучи, я теж не зрозуміла такої амністії. Мені абсолютно зрозуміло, чому Павло захотів з ним познайомитися і поговорити. Насамперед, це було пов'язано з Дімою Завадським та Валерієм Ігнатовичем. Як я і казала, що він у всіх шукав цю інформацію.

Відтак, в Україні Павло дуже уважно ставився до всіх білорусів, які йому зустрічалися. Починаючи від журналістів, яких особисто зустрічав на вокзалі, і закінчуючи людьми, які мають білоруські корені і обіймають високі пости в тих чи інших структурах.

А ось чим був такий переконливий Коротких, що Павло його для себе повністю амністував, мені сказати складно. І наскільки я знаю, у Білорусі цього ніхто не зрозумів. У Білорусі, незважаючи на авторитет Шеремета і те, що він робив з Малютою інтерв'ю, ставлення до цього персонажа дуже і дуже неоднозначне. Нехай навіть сам Порошенко дав йому паспорт. Хай навіть людина кров'ю спокутувала якісь "помилки молодості". У Білорусі такої амністії не сталося.

Так, вони зустрічалися ввечері, напередодні смерті Паші. Наскільки я знаю, там йшлося про інформаційну підтримку якихось страйків або ще чогось. Тут вже починаються всякі конспірологічні версії. І в інтернеті з цього приводу багато коментарів. Багато хто вже пов'язав між собою декларацію більше 1 мільйона доларів Малюти і вбивство Шеремета. Але це, звичайно, фантазії чистої води.

– А ви знаєте, хто допомагав організувати цю зустріч?

– Ні.

– Кажуть, що Антон Геращенко, на якого, як на днях з'ясувалося, теж готували аналогічний замах, якому запобігла СБУ.

– Чесно кажучи, не знала. Але коли дізналася, що Малюта зустрічався з Пашею напередодні вибуху, мені стало мотрошно. Я не настільки добра людина, щоб забути все РНЄнське минуле Коротких. І, чесно кажучи, не вірю, що людина може ось так взяти і змінитися. А Павло був людиною доброю.

– Радник міністра внутрішніх справ України Зорян Шкіряк говорив, що розглядають три версії вбивства Шеремета. Це професійна діяльність, неприязні стосунки і російський слід. 4 серпня він заявив, що за вбивством Шеремета стоять російські спецслужби. Від себе я додав би сюди білоруський слід. А до якої версії більше схиляєтесь ви?

– Я не знаю подробиць слідства, щоб робити якісь висновки. Але перша моя реакція була, що це російський слід. Після вбивства Нємцова це перше, що спадало на думку. Але потім, подивившись, як іде слідство в Україні, що тільки через місяць, а то й більше, суд дав дозвіл на вилучення телефонних розмов... А ми всі знаємо, що такі злочини розслідують або по гарячих слідах, або ніколи. Бачачи, як горить мокре, я не стала виключати, що це могли бути і якісь українські сліди. Нічим не можу для себе пояснити, чому українське слідство таке.

Знаючи Павла, я виключаю неприязні стосунки на особистому ґрунті. Він не мав ворогів. Це була людина, яка в принципі не могла мати ворогів. Він завжди намагався згладжувати якісь ситуації. І якщо бачив, що людина вже зовсім закусила вудила, то просто переставав з ним спілкуватися. Але мені не дуже добре відомий український період Павла Шеремета.

– Коли він переїхав в Україну, ви часто спілкувалися?

– Ні, ми спілкувалися нечасто. Його вже позбавили громадянства. І коли Паша приїжджав у Білорусь, то намагався сильно не світитися. У нього помер батько, а мама його жива. І він завжди побоювався, що йому поставлять штамп про заборону в'їзду в Білорусь, і він не зможе відвідувати маму. Тому, коли Паша сюди приїжджав, це завжди було напівтаємно. І спілкувалися ми з ним не дуже часто. Ну і плюс до всього, я не схвалювала його переїзд. Мені це здавалося несерйозним.

– Не схвалювали переїзд в Україну?

– Спочатку в Росію, потім в Україну.

– А чому?

– Через різні причини. На мій погляд, їхати, залишаючи в Білорусі простір для сірості, для людей безталанних, які просто служаки – це в якомусь сенсі зрада своїх ідеалів. З-за кордону закликати: боріться тут, зробіть для моїх дітей та онуків вільну Білорусь – це дещо неправильно. І поки є можливість, поки тебе за руки і за ноги не викинули з цієї країни, треба залишатися тут. Тим більше, якщо ти пов'язуєш своє майбутнє з нею, майбутнє своїх дітей пов'язуєш з нею. Йому така позиція не подобалася. Паша вважав, що з Росії він зможе зробити для Білорусі більше, ніж якби залишався в Мінську. Почасти це було правдою. Але наш режим виявився заразним для Росії, і він поїхав в Україну.

– То якщо він уже одного разу поїхав у Росію, чому ви засуджували переїзд в Україну?

– Я не засуджувала. Я не схвалювала. Уважала, що треба повертатися в Білорусь. Туди, де ти свій, де тебе всі знають, де ти багато можеш. Там, де в тебе є плани, і де з тобою пов'язують якісь плани. Бути своїм серед чужих і чужим серед своїх – це не для Павла. Якби в нього бізнес якийсь був або розвозив піцу, то, звичайно, нема різниці, у якій ти країні. Але коли ти публічна людина, коли ти пов'язаний з політикою, ти повинен бути там, де максимум твоїх інтересів. І я думаю, що якби в нього було громадянство, він би повернувся в Білорусь.

– Убивство Павла Шеремета прокоментував прес-секретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков. Вище керівництво України, зокрема сам Порошенко, було на прощанні з Павлом у Києві. І тільки білоруська влада ніяк не відреагувала на це вбивство.

– Насправді, це найрозумніше, що могла зробити білоруська влада. Говорити слова радості недоречно в разі, коли загинула людина. Говорити слова співчуття теж було недоречно. Тому що саме ця влада виживала Павла з країни, не давала йому тут працювати. І робила все можливе, щоб ускладнити йому життя. Те, що вони промовчали, – найбільш правильний учинок. І, напевно, узагалі відбулося якесь усвідомлення цінностей. Тому що, у принципі, вони могли попити крові і в родичів Павла, і взагалі заборонити його тут ховати, бо він громадянин іншої країни. Але Лукашенко зрозумів, що білоруська земля така ж земля Павла Шеремета, як і його, і ваша, і моя.

Мені дуже шкода, що така трагічна подія стала причиною цього. Але взагалі це добре і правильно, що усвідомлення божевілля цієї ворожнечі, зовсім непотрібної, від білоруської влади пішло. Адже насправді, ми можемо дотримуватися абсолютно різних поглядів. Але якщо ми – білоруси і хочемо найкращого для своєї країни, то треба не ворогувати і виживати один одного, а якось знаходити можливість жити тут, поруч. Навіть якщо ми дуже різні. Навіть якщо ми можемо дуже сильно посваритися, але жити ми все одно повинні разом. Це така ж земля Лукашенка, як і наша.

– Тобто проблем в організації похорону не було жодних?

– На мою думку, ні. І навіть коли ми були в храмі, коли було прощання, настоятель храму, він же духівник Лукашенка, виправдовувався через велику кількість міліції. Мені він говорив особисто: "Зрозумійте, ми не знаємо, у чому причина вибуху, і не знати, що може статися". Вони були одягнені в цивільне, щоб не дратувати очей. І, напевно, це правильно. Позавчора стався вибух, і мало що може статися сьогодні. Ніхто нікому не перешкоджав. А наша влада вміє попити крові. Ми не могли поховати дружину Олександра Козуліна – кандидата на пост президента в 2006 році. Тоді була просто огидна історія. Ми були змушені ховати її на звичайному сільському цвинтарі під Мінськом. Те, що наша влада безпринципова, вона вже показала. А в ситуації з Шереметом усе було нормально.

Останні роки свого життя Павло Шеремет працював у Києві. Фото: Павло Шеремет / Facebook

– Як те, над чим ви працюєте професійно, упливає на ваше життя? Чи виникають у зв'язку з цим які-небудь складнощі? Адже напевно кожен ваш крок контролюють спецслужби.

– Якщо весь час про це думати, то можна з'їхати з глузду і стати параноїком. Ми пережили все: і обшуки, і кримінальні справи, і закриття ЗМІ, і погрози. Чого тільки не було. Я особисто вважаю, що якщо журналіст не лицемір, якщо у своїх публікаціях, у своїх побутових розмовах, у своїх діях однаковий, то чим його можна шантажувати? Чим може мене шантажувати Лукашенко? Тим, що я його не хвалю, а критикую? Так, я його критикую публічно, і вдома, і на роботі. Був період якогось сильного психологічного тиску. Але, напевно, вони просто вже махнули рукою на тих, хто залишився, хто не пішов, хто не змінив професії.

Лукашенко вже 22 роки при владі. Це багато. Перші 10 років... Два пропустимо, а потім вісім років був серйозний психологічний пресинг. Хто не зламався, той не зламався. Навіть попередження випадкових людей, які говорили: "Світлано, будь обережнішою", уже припинилися. Скажу об'єктивно, останнім часом журналістам у Білорусі стало працювати легше. Уже немає потоків судових позовів, кримінальних справ за наклеп. Період відлиги у відносинах із Заходом дав нам перепочинок. Може, і вони вже втомилися. Тому що боротися зі ЗМІ – те ж саме, що черпати воду решетом. Виживеш білоруського журналіста з Білорусі, він поїде, як Павло Шеремет, у Росію чи Україну. Він свою діяльність не припинить, а, навпаки, створить якогось нового "Белорусского партизана".

– Павло Шеремет усім серцем переживав за Білорусь і Україну і нерідко порівнював ці дві країни. Зараз багато хто ставить питання – заради чого гинули люди на Майдані і заради чого продовжують гинути на сході?

– Справді, Україна була для нас великою надією. Якщо в України все вийде, насправді все вийде, то для Білорусі це буде просто хороший приклад. Сьогодні в Білорусі Україною лякають. От, якщо в нас буде Майдан, то в нас буде війна, будуть гинути наші хлопці, буде безлад, замість одних корупціонерів прийдуть інші. І, на жаль, усі ці пропагандистські твердження поки мають підстави. Змінити рух, курс країни не можна за одну секунду. Потрібен час. І як би там не було, з усіма витратами, Україна рухається в правильному напрямку. Мені хочеться в це вірити. Тому що якщо в України не вийде, то для Білорусі це буде прикладом ще на 50 років, як робити не можна. Це буде розчаруванням, яке може підштовхнути Білорусь в обійми Росії. Мовляв, раз нічого не виходить, то нема чого тут і воювати, і опиратися.

З публікацій Павла видно, як перші надії і ейфорію поступово почало заміняти розчарування. І розуміючи, що він не громадянин України, будучи вельми обережним, він знаходив у собі сили критикувати м'яко, делікатно, не різко. Не так, як він це робив у Білорусі, будучи громадянином Білорусі. Але все ж він це робив.

– Ви сказали, що не можна змінити курс країни відразу. Але ж у Грузії при Михайлові Саакашвілі вийшло.

– Саакашвілі говорив, що Україні і Білорусі буде легше змінити курс. А ми вважаємо, що навпаки, Грузії легше. Грузія – маленька країна, вона більш керована, менше порядних чиновників потрібно знайти, щоб замінити тих, які були. Це складний момент. В умовах війни та в умовах того спадку, який залишив Янукович, зробити все відразу дуже складно. Плюс до всього, Петро Порошенко, але це справа не моя, а українців, вихідець із тієї системи, у якій був Янукович. Складно було від нього очікувати, що він стане ось таким революціонером, який усіх своїх колишніх соратників посадить, покарає, позбавить бізнесу. Він сам вийшов з тієї системи, проти якої зараз повинен боротися. Він об'єктивно не міг цього зробити швидко і безжально. Плюс війна. Не можна за секунду розібратися з тією системою, де ти сам був. Не можна посадити тих людей, з якими ти разом колись пив, їв і за тими ж схемами збагачувався. Тут потрібна нова людина, яка не має бути не пов'язана з цією системою.

– Блок НАТО розглядає Білорусь і Росію як один військовий простір. Чи варто так само ставитися до Білорусі й України? І як варто розцінювати слова Лукашенка, коли він говорить, що сусідам Білорусі нічого боятися і з території Білорусі танки нікуди не поїдуть?

– Я думаю, ці слова адресували всім сусідам. Питання в тому, чи зможе Лукашенко керувати ситуацією в певний критичний момент. Це дійсно серйозна проблема. Приклад України показує, хто був першими запроданцями і зрадниками. Хто перший піднімав прапори "ДНР", "ЛНР" і переходив на бік зелених чоловічків? Це були військові, це були керівники силових структур, це були спецслужби. Після прикладу Януковича Лукашенко не може бути впевненим ні в чому взагалі. На відміну від України, у Білорусі жили російські військові, ефесбешники і так далі. Лукашенко може говорити все, що завгодно. І наскільки виправдаються його надії, що він віддасть наказ армії і спецслужбам, і вони його виконають, ніхто не знає. І Україні варто побоюватися, що Білорусь і Росія – це справді один військовий простір. У білоруського керівництва настрої можуть бути інші, ніж у російського. Але наскільки це керівництво буде контролювати ситуацію – велике питання.

– Зазвичай укінці я запитую, яке питання, на яке б ви хотіли відповісти, я не поставив?

– Коли я вранці прочитала новину, де було написано, що загинув Шеремет, я не повірила, що це наш Павло. Він завжди говорив, що вставати рано-вранці для нього жахлива мука. Уранці він ніколи ніяких зустрічей не призначав і часто говорив, що життя, у якому треба вставати рано і їхати на роботу, для нього було б покаранням. Павло, коли закінчив школу, вступав до МДІМВ і не вступив. У підсумку рік працював на заводі "Горизонт". Він приходив на ранкову зміну, відзначався на прохідній, а потім замикався в шафці і спав до обіду. І, здається, ранкові зміни – це був найжахливіший його спогад.

Якщо Шеремет о 8 ранку їхав на роботу – значить, він дуже хотів працювати в Києві, значить, він дуже скучив за роботою...