Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Бізнесвумен Молчанова: Я із двома дітьми опинилася у зайнятій бандитами квартирі. Нас замкнули в кімнаті, і ми втекли через вікно. Довелося стрибати із другого поверху

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" засновниця компанії Stolitsa Group Влада Молчанова розповіла, як поєднує роботу та особисті інтереси, що відбувається на ринку житлового будівництва в Києві, про взаємини між бізнесом і владою, а також про свою участь у політичному житті столиці.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Молчанова: В Україні зараз порівняно дешеве житло. Але ціни неминуче почнуть зростати, тому що робоча сила дорожчає
Молчанова: В Україні зараз порівняно дешеве житло. Але ціни неминуче почнуть зростати, тому що робоча сила дорожчає
Фото з архіву Влади Молчанової
Олена ПОСКАННА

Влада Молчанова за фахом біофізик, за покликанням – архітектор, а в реальному житті – мама п'ятьох дітей і бізнесвумен. 15 років тому вона заснувала й очолила Stolitsa Group, яка сьогодні є однією з найбільших будівельних компаній. Холдинг реалізував низку проектів у житловому будівництві (наприклад, комплекси "Ліпінка", "Відпочинок", "Квартет"), будує торгово-розважальні комплекси і розвиває мережу супермаркетів.

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" напередодні 8 Березня Молчанова розповіла, чи легко жінці в Україні займатися бізнесом, що думає про сучасну забудову Києва, яким бачить майбутнє міста, чому вирішила брати участь у політичному житті столиці, поділилася секретами успіху та щастя.

Коли я взялася оформлювати документи на своє кафе, зрозуміла, що насправді вмію багато чого: систематизувати документацію, зробити так, щоб бізнес відповідав усім законним вимогам

– Ви прийшли у бізнес на початку 2000-х, коли всім було нелегко. Із чого почалася ваша історія?

– Хай яким дивним це здається, але я в бізнесі не за власним бажанням, а від безвиході. До того моменту нашу сім'ю забезпечував чоловік, який займався власною справою і брав участь у проекті разом із німецькою компанією. Справи начебто йшли успішно. Ми навіть переїхали в нову квартиру в центрі Києва.

Але потім виникли проблеми: успішний бізнес вирішили "віджати", а чоловік мав переховуватися, інакше його просто вбили б. Я із двома дітьми опинилася в зайнятій бандитами квартирі. Нас замкнули в одній із кімнат, і ми втекли через вікно. Довелося стрибати із другого поверху. Боса, із синами я прийшла до батьків, у свою стару квартиру в Академмістечку. Чоловіка немає, дому немає, грошей немає, а жити якось треба.

Було дуже незручно просити допомоги в тата. Пам'ятаю той жахливий момент, коли в день народження молодшого сина не змогла йому навіть маленьку машинку купити в універмазі. Стоячи біля вітрини магазину, дала собі слово, що таке більше ніколи не повториться.

Із моєю професією я нікому не була потрібна. Мій двоюрідний брат Олексій порадив почати з малого – позичити грошей і відкрити невелике кафе. У цьому районі ми виросли, усе знали, і кафе не стояло порожнім. Справи налагодилися.

– А як ви потрапили в будівельну галузь?

– Коли я взялася оформлювати документи на своє кафе, зрозуміла, що насправді вмію багато чого: систематизувати документацію, зробити так, щоб бізнес відповідав усім вимогам. Тоді ринок будівельних послуг тільки почав розвиватися. У цей час я познайомилася з Левом Карапетяном – засновником мережі KLO. Він запропонував готувати проектно-кошторисну документацію для його заправок і будівництв. За час роботи в цій компанії я дуже добре розібралася, що таке дозвільна система в будівництві, проектно-кошторисна документація і сам процес будівництва, тож вирішила: чому б не спробувати щось побудувати?

Тоді ж я познайомилася з Володимиром Костеріним – заможним й успішним бізнесменом. Ми домовилися про створення спільної компанії в галузі будівництва і стали партнерами. Так з'явилася Stolitsa Group. Наші перші будинки на вулиці Верховинній і сьогодні мають дуже гідний вигляд, тому що добротно збудовані. Це й було моє входження в бізнес.

У 2009 році Костерін продав свою частку в компанії литовській бізнес-групі "БТ Інвест" і моїм партнером став литовський бізнесмен Раймондас Туменас. Ми вже багато років продовжуємо разом успішно розвивати бізнес. У нас повне взаєморозуміння і конструктивна робота. А Stolitsa Group перетворилася на великий міжнародний холдинг – звела багато об'єктів, серед яких житлові комплекси, торгові та торгово-розважальні комплекси.

Західні інвестиції в Україну не заходять, тому що немає довіри до держави

– Будівельний бізнес – украй складна сфера. Як ви виживаєте?

– Я знаходжу спільну мову практично з усіма учасниками будівельного ринку, з багатьма маю партнерські відносини. До того ж я вважаю, що будівництво – це творча праця й одна з найпередовіших галузей економіки. Підраховано, що 1 гривня в будівництві дає 6 гривень в інших галузях. Це своєрідний двигун економіки країни.

До будівельників за кордоном ставляться набагато краще, ніж у нас, пам'ятники ставлять. Не так давно я побувала у США на дамбі Гувера. Це унікальна гідротехнічна споруда на річці Колорадо, побудували у 1930-ті роки. Треба бачити це місце – голі скелі, ущелини, температура під +50 °С. Важко уявити, у яких умовах люди зводили цю греблю. У будівництві брали участь десятки тисяч людей, понад сотню загинуло. У пам'ять про них поставили пам'ятник.

Шкода, в Україні немає такого ставлення до людей, які створюють важливі інфраструктурні об'єкти. Розумію, у нас бідна держава. Усе, що ми маємо сьогодні, нам дісталося у спадок від СРСР, де доклали максимум зусиль, щоб знищити будь-яку культуру як таку, зокрема і виробничу.


Молчанова: Когда мы проектируем микрорайон, мы закладываем и скверы, и школы, и садики. Но ни у кого нет обязательства это построить. Фото из семейного архива
Молчанова: Коли ми проектуємо мікрорайон, ми закладаємо і сквери, і школи, і дитсадки. Але ні в кого немає зобов'язання це побудувати. Фото із сімейного архіву


– Як ви загалом оцінюєте ситуацію на ринку житлового будівництва?

– В Україні зараз порівняно дешеве житло. Але ціни неминуче почнуть зростати, тому що робоча сила дорожчає. Економічна ситуація та політична апатія протягом останніх років спровокували нову хвилю еміграції: їде величезна кількість людей. З одного боку, це непогано – люди їдуть, дивляться, як живуть у Європі, чогось вчаться. Частина з них із новими знаннями і вміннями, можливо, повернеться назад. З іншого боку, ми починаємо відчувати серйозний дефіцит робочих рук. І ще велике питання: як надалі ці процеси позначаться на економіці.

Звісно, треба підвищувати зарплату. Україна за розміром зарплат посідає останнє місце у Європі. Нас навіть Молдова обійшла. І як утримати людей? Але для цього треба мати ресурс – звідки брати гроші.

Західні інвестиції в Україну не заходять, тому що немає довіри до держави. Рейдерські атаки, нестабільність, побоювання зміни уряду і переділу ринку. У підсумку охочих робити довгі інвестиції з окупністю 10–12 років немає. У нас горизонт планування три – п'ять років. Але я впевнена, коли країна реально, а не лише за деклараціями, візьме європейський вектор, коли на Заході зрозуміють, що країною керують гідні державні діячі, які на посадах не заради свого бізнесу й особистого збагачення, тоді все зміниться.

Коли ми проектуємо мікрорайон, ми закладаємо і сквери, і школи, і дитсадки. Але ні в кого немає зобов'язання це побудувати

– Чесно кажучи, прикро, що в місті будують усе – РК, бізнес-центри, ТРЦ із магазинами, але немає жодного об'єкта в культурній сфері, як, наприклад, Центр сучасного мистецтва Жоржа Помпіду в Парижі. Немає красивих глобальних проектів, які можуть стати предметом національної гордості.

– Я поділяю це обурення. Але будівельні компанії самі не можуть реалізувати глобальні культурні проекти. Передусім тому, що у країні немає дешевих грошей. Ми залучаємо кошти на ринку, продаючи квартири кінцевому споживачеві. І завдяки цьому будуємо великі мікрорайони. А щоб побудувати значний культурний об'єкт, інвестиції мають бути до мільярда доларів. Та це й не завдання будівельних компаній.

Дбати про створення культурної інфраструктури повинні держава і міська влада. Не хочу говорити про генплан – його обіцяють усі мери. Але досі діє застарілий генплан, затверджений ще 2002 року. Стратегія міста – формальний документ, якого ніхто не читає, ніхто нею не керується. А має бути чітке бачення щодо кожного об'єкта – парку, скверу, водойми, розв'язки, житлового будинку.

Усі забудовники і моя компанія зокрема – заручники ситуації. Треба будувати швидше і більше, щоб зберігати доступну споживачеві ціну. Але бізнес на те й бізнес, щоб гроші заробляти, а міська влада на те й влада, щоб знайти баланс і гармонію між комфортним життям киян і бізнесом.

– Але коли ви будуєте, ви ж маєте думати, що ваш об'єкт – не нічліжка, що людям потрібне місце для життя...

– Мене теж не влаштовує такий стан речей. Візьмімо, наприклад, Дарницький район столиці – по суті півмільйонне місто, а культурної інфраструктури – нуль: ані пристойних скверів, ані парків, ані зон відпочинку. Як забудовник я нічого не можу зробити. Коли ми проектуємо мікрорайон, ми закладаємо і сквери, і школи, і дитсадки. Але ні в кого немає зобов'язання все це побудувати.

Переконана: треба брати гроші у забудовника, а створювати інфраструктуру має місто. Адже ми платимо в бюджет спеціальні відрахування. До речі, зараз намагаються зменшити пайову участь будівельних компаній в інфраструктурі міста. Хоч я і забудовник, і це суперечить моїм бізнес-інтересам, я із цим не згодна. Як киянка, я вважаю, що платежі потрібно збільшити, але водночас треба зобов'язати місто використовувати зібрані кошти за призначенням.


Дарницкий район Киева. Фото: ПОХ - Позняки Осокорки Харьковский / Facebook
Дарницький район Києва. Фото: ПОХ - Позняки Осокорки Харьковский / Facebook


Що відбувається? Наприклад, ми будуємо великий комплекс "Галактика". За проектом там передбачено дитсадок. У мене немає зобов'язання його побудувати. Мій обов'язок – закласти дитсадок у проект і відрахувати в міськбюджет гроші на інфраструктуру (що й було зроблено).

Як розподіляють гроші – я не можу проконтролювати. На жаль, влада може пустити їх на будь-який інфраструктурний проект у місті. І в цьому велика проблема. Має бути цільове використання коштів на конкретну інфраструктуру конкретного мікрорайону.

Ще раз наголошую: відрахування на інфраструктуру треба збільшувати, а міський бюджет формувати по-іншому. Але такі правила гри, які поки змінити ніхто не може.

– Чи не хоче?

– І те, й інше. Самого бажання мало. Треба мати можливість, а для цього потрібна конструктивна влада, яка працюватиме над вирішенням міських проблем. Тоді, може, років за п'ять ми побачимо зміни в інфраструктурі. Треба просто братися за справу, інакше у нас не тільки мости почнуть падати.

Гроші в міській казні є. Цьогоріч Київ перевиконав бюджет. Треба зібраний ресурс раціонально розподіляти. Системно підійти до процесу: вибудувати стратегію розвитку міста і суворо її дотримуватися, окреслити проблеми, визначити пріоритети (що передусім потребує оновлення, а що може почекати), підрахувати, скільки грошей треба, подумати, де їх можна взяти, і прописати правила роботи, вести регулярний контроль та аналіз. Тобто побудувати роботу як у будь-якій комерційній компанії. Стратегію має бути викладено на сайті, а її виконання – відображатися в онлайн-режимі. Кияни мають бачити, куди рухається місто і як реалізовують заплановані проекти.

– Влада запевняє, що в Києва і так прозорий бюджет, кожен може бачити, куди йдуть кошти.

– Бюджет – досить складна історія. Обиватель зможе щось побачити, але далеко не все. Багато чого насправді приховано від очей. Киянам цікаво, як буде розвиватися місто, які з'являться парки розваг, що буде з якістю води з крана, які сквери закладуть, водойми облаштують, де побудують паркінги і стоянки, скільки побудують шкіл та культурних центрів... Цього всього навіть у найвідкритішому бюджеті ви не побачите.

Узагалі, я вважаю, що пряма демократія – оптимальна форма правління. Долю мають визначати люди, які живуть тут і яким небайдужа доля Києва. Тому будь-які стратегічні питання має вирішувати більшість киян під час референдумів, як це працює, наприклад, у Швейцарії.

Місце в парламенті або виконавчій владі мене абсолютно не цікавить. Є тільки бажання щось змінити в рідному місті

– Що, на вашу думку, заважає модернізувати і розвивати інфраструктуру та житловий сектор у Києві?

– Для мене це загадка. Адже у нас проблеми не тільки на рівні конкретної багатоповерхівки, мікрорайону чи навіть міста, а глобальні проблеми на рівні державної політики. До влади приходять люди, яким країна не потрібна. І я розумію це, як ніхто інший. Я працюю у великій компанії і постійно стикаюся із владою, знаю чи не кожного в парламенті, уряді, Київраді, інших держструктурах. Знаю, ким є більшість цих людей, чого прагне. Спостерігаю за їхньою "державною" діяльністю – і душа болить.

По-жіночому я завжди добре ставилася до Юлії Тимошенко. Особисто познайомилася, коли вона вийшла із в'язниці. Одного разу ми обговорювали ситуацію в Києві. Я критично прокоментувала те, що відбувається. Вона відповіла: "Якщо критикуєш, знаєш, як поміняти, бери і роби". Зараз я допомагаю їй вибудувати роботу щодо Києва.

Як абсолютно нова в політиці людина, намагаюся бути конструктивною, не вибираю радикальну позицію, допомагаю порадою або рекомендацією. Налаштована рухатися вперед. Хочу зустрітися з мерами Варшави і Берліна, де зараз реалізують багато цікавих проектів і де є прогресивна стратегія розвитку міста. Думаю, вони мене зрозуміють, підтримають і поділяться інформацією та досвідом.

– А сім'я підтримує ваші політичні амбіції?

– Таких амбіцій немає. Місце у парламенті чи в органах виконавчої влади мене абсолютно не цікавить. Є тільки бажання щось змінити в рідному місті. Я розумію: якщо сама не візьмуся за цю роботу, хтось інший не зробить того, що дійсно треба Києву.

Я – успішна особистість. Багато чого в житті досягла. Старші діти абсолютно самостійні, ідуть власною дорогою. Уся моя сім'я живе в Києві. І я хочу, щоб Київ став сучасним, комфортним і культурним містом, куди захочеться приїхати, де затишно жити й цікаво працювати. Знаю, можу цього досягти. Бачу мету, не бачу перешкод, як сказав герой одного старого фільму.

– Ви збираєтеся в мери?

– Для мене це не самоціль. Зараз я займаюся проектом "Центр захисту киян", створеним за моєї підтримки та з ініціативи Юлії Тимошенко. Мені подобається цей проект, тому що він, з одного боку, допомагає киянам вирішувати проблеми, а з іншого – робить сучасні інформаційні технології зрозумілішими і ближчими. Ми навчаємо оплачувати комунальні послуги за допомогою сучасних сервісів, надаємо юридичну підтримку. Вчимо людей брати участь в управлінні містом. Але головне – ми глибоко вивчаємо київські проблеми, аналізуємо міжнародний досвід і формуємо основні пріоритети розвитку міста. Уже скоро презентуємо киянам для широкого обговорення нову та сучасну стратегію розвитку Києва.

Доньки бабусю дуже люблять, але побоюються. Коли вона приходить, малеча каже: "Демократія закінчилася, "Беркут" прийшов"

– Ви почуваєтеся щасливою?

– Безумовно.

– І в чому секрет вашого щастя?

– Звісно ж, у сім'ї, у дітях. У мене їх п'ятеро. Старшому синові 24 роки, молодшому – 22. Ще у мене троє доньок – 14 років та 11-річні двійнята. Сини повністю самостійні. Кожен здобув одну освіту в Україні, другу – за кордоном, й обидва повернулися сюди жити. Кожен самостійно вибрав свій шлях у житті. Старший – дієтолог. Як волонтер працює з дітьми з аутизмом, а паралельно розробляє дієтологічні програми, працює над створенням центру здоров'я та дієтології.

Молодший заснував IT-компанію, що розробляє перспективний додаток, який стане альтернативою онлайн-спілкуванню в соціальних мережах і допоможе людям частіше спілкуватися в реальному світі, знаходити нових друзів та однодумців. Упевнена, у такого продукту велика перспектива.

Значущий складник мого щастя – батьки. Вони надзвичайні люди, справжні патріоти України. Це почуття гордості за свою країну і безмежної любові до неї вони виховали в мені, і моїх дітях. У нас у домі звучить лише українська мова. Мій батько Борис Романюк – професор, фізик-математик, працює в Академії наук України. Мама Лілія – інженер-конструктор. Також у мене є молодший брат.

Батьки завжди мене надихали і підтримували. Я з дитинства палко любила коней і захоплювалася верховою їздою. Батьки дуже хвилювалися за мене, але не заперечували, коли я пішла займатися верховою їздою. І я досягла результату – стала майстром спорту. У 1986 році навіть виграла чемпіонат України. Коли настав час обирати професію, я зібралася на архітектуру, тому що завжди добре малювала. Щоправда, батько переконав мене зайнятися наукою. І я пішла на біологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тож за фахом я біофізик. Однак, як бачите, життя все одно пов'язало мене з архітектурою.


Молчанова: Фото из архива Влады Молчановой
Молчанова: Я дуже критично ставлюся до багатьох представників нової влади. Вони цинічно використали ситуацію і не реалізували того історичного шансу, який їм випав. Фото з архіву Влади Молчанової


– Ваш молодший брат – теж учений?

– Андрій пішов батьковою стежкою, закінчив фізико-математичний факультет університету імені Тараса Шевченка. Потім навчався в Німеччині, а потім переїхав до Швейцарії й залишився там. Він – наша гордість. Професор, працював в університеті Базеля, зараз – голова департаменту з наукових розробок нових технологій великої компанії Glas Trösch, яка має скляні заводи по всьому світу, зокрема у нашій країні.

Брат мріє повернутися в Україну. Часто приїжджає, тому що разом зі своїм колегою з Цюриха проводить у наших університетах благодійні лекції для молоді, розповідає, як розвивається сучасна наука на Заході.

Спільно із професором із Силіконової долини Антоном Бєляєвим вони розробили програму реформування науки. Я передала її команді Тимошенко, сподіваюся, що вона потрапить у її стратегію нового курсу розвитку країни.

– У вас дружна сім'я.

– Основи такого ладу заклала моя бабуся, батькова мама, Лідія Іларіонівна. Вона з розкуркуленої сім'ї. У Хмельницькій області в моїх предків був великий наділ землі, яку вони обробляли. Радянська влада у них усе відібрала. А бабусю з батьками, братом і шестирічною сестрою комісари викинули на вулицю, а потім заслали. Пізніше, коли бабусі вдалося вижити, вона вийшла заміж і народила п'ятьох дітей. Її чоловік, інвалід війни, помер 1954 року. Бабусі довелося ростити їх самостійно. Вона виховала в усіх дух єднання, говорила: для вас нікого ріднішого немає, ніж батьки та ваші брати-сестри.

Кожне літо я проводила в селі, адже мій батько, доктор фізико-математичних наук, їздив на Північ на заробітки. У село з'їжджалися всі мої двоюрідні брати і сестри – осіб 7–10. Ми все літо дуркували, а бабуся зі своєю зведеною сестрою обслуговувала нашу юрбу, а ще встигала город обробляти, доглядати за птицею і коровами. Бабуся дуже любила нас, жаліла і розпещувала. Я своїм дітям такого не дозволяю.

– А які ваші принципи виховання?

– Любов'ю зіпсувати не можна. Визнаю, мені бракує суворості. Але цей недолік компенсує моя мама, яка допомагає мені давати раду з доньками і стежить за режимом. Доньки бабусю дуже люблять, але побоюються. Коли вона приходить (ми живемо по сусідству), малеча каже: "Демократія закінчилася, "Беркут" прийшов". Це слово увійшло в сімейний побут після Революції гідності.

– Хто в домі головний?

– Не вважаю себе головною, але так складається, що я найініціативніша, і тому все розрулювати доводиться мені (сміється).

– Як за такої серйозної завантаженості знаходьте час для спілкування з дітьми?

– Хоч куди доводиться їхати, намагаюся брати із собою дітей. Навіть коли лечу на ділові переговори. Будь-який час, який я можу побути з дитиною, я намагаюся використовувати.

Найстрашніше, що уряд, якому Майдан передав владу, посіяв зерно зневіри в серцях людей

– Вашу сім'ю Революція гідності сильно зачепила?

– Для мене події Євромайдану не щось абстрактне. У той час я жила неподалік від Михайлівського Золотоверхого собору. Я є його членом. Коли почалася революція, молодших дітей із мамою я відправила за кордон. А сама брала активну участь у всьому. Події розгорталися просто під моїм будинком. Я запрошувала до себе додому кореспондентів, щоб вони знімали події з вікон. У мене була кухня для протестувальників. У найгарячіші дні тато на своїй машині вивозив поранених із Майдану, а в моїй квартирі розміщувалася частина госпіталю Михайлівського монастиря, в одній із кімнат розгорнули операційну, також у мене жили лікарі.

Унизу на Костьольній стояв підрозділ внутрішніх військ. Я підходила до них, дивилася. Це було просто обурливо: молодих хлопців кинули на завдання, а поставилися до них як до бездомних псів. Хлопці віку моїх синів. Мені було їх дуже шкода. І ми з подругою, яка живе в сусідньому будинку, їх підгодовували. Вони так боялися брати їжу, питття, сигарети. Доводилося пояснювати, що нічого поганого ми не замислили.

– Зараз багато хто шкодує, що підтримав Євромайдан. А ви?

– Кажуть, що революцію роблять романтики, а користуються її досягненнями негідники. Так сталося і в нас. Хто і як спровокував спробу розгону і розстріл протестувальників, до кінця не відомо. Я дуже критично ставлюся до багатьох представників нової влади. Вони цинічно використали ситуацію і не реалізували того історичного шансу, який їм випав. Але це на їхній совісті. Особисто я ні про що не шкодую.

– А чи не прикро, що за ці чотири роки принципово мало що змінилося?

– Найстрашніше, що уряд, якому Майдан передав владу, посіяв зерно зневіри в серцях людей. Це найгірше з усього, що сталося. Розчаровані люди втрачають активність. Це, у принципі, на руку політикам: люди більше не вийдуть, можна робити що завгодно. Але це страшна ілюзія. Внутрішній патріотизм і згуртування наростає. І нація неминуче прийде до того, що вибере собі гідну владу.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їх авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації