+2 Київ
Коли я народився, сім'я була дуже бідна. Потім був період коротенький забезпеченості. І він швидко минув
– Костянтине, добрий вечір.
– Добрий, добрий! Дуже радий із вами поговорити. Одразу зізнаюся, що я з великим задоволенням, напевно, уже разів 100 переглянув ваше інтерв'ю з однією людиною, насамперед із Марком Солоніним. Я його навіть слухаю, щоб заснути. То що – ви думали, що у вас там мільйони переглядів? Половина з них – це я. Буду радий із вами поспілкуватися.
– Дякую за теплі слова. Я хочу відрекомендувати вас для нашої аудиторії. І нічого простіше, ніж прочитати, що про вас написано у "Вікіпедії", я, власне кажучи, не придумав. Що про вас пишуть? Британський письменник-сатирик, подкастер, політичний оглядач. Писали для низки видань. Ви зараз публікуєте статті на абсолютно різні теми у своєму акаунті на платформі Substack. І є із 2018 року одним з організаторів каналу Triggernometry.
– Власне, нас двоє, творців і організаторів.
– Ви дуже популярна людина у Великобританії, але ви з Москви. Ви були громадянином Росії. Не знаю, залишаєтеся?
– Ні.
– Ви дуже цікаві тим, що змогли реалізуватися, змогли стати успішним у Великобританії. Почнімо з Москви. Ви народилися в культурній, інтелігентній московській сім'ї. Є знаменитий піаніст Кісін. Це не ваш родич?
– Усі завжди запитують – і я завжди змушений розчарувати. На жаль, ні.
– Шкода. Ваш батько за часів Єльцина був заступником міністра?
– Так, був. До цього він був хіміком. Я народився в Москві, але жив тривалий час із сім'єю в Ташкенті, в Узбекистані. До речі, був там нещодавно. Цікаво дуже країна змінилася. І також я дуже часто приїжджав в Україну. У мене мама українка й багато родичів на півдні України. Тож знайомий із багатьма країнами колишнього Радянського Союзу. Але дуже давно вже живу в Англії. Напевно, чутно через те, що мова в мене російська – рідна, але все-таки вже не робоча. Тож допомагайте мені, якщо що.
– Чия кров у вас тече?
– Ну, мій батько наполовину понтійський грек, наполовину єврей. Мама – українка.
– Батько був заступником міністра зі зв'язків із СНД, здається. Як це називали тоді?
– Так, так і є.
– Ви трошки бачили номенклатурно-богемне життя чи ні?
– Абсолютно ні. Насправді це був такий момент, коли… Мій тато був фінансистом. Із хіміка став фінансистом у якийсь момент. І гроші він заробляв тільки у фінансовій сфері. А коли перейшов на держслужбу, він отримував, здається, $100 на місяць. І загалом, наш рівень життя сильно впав, наскільки я пам'ятаю, коли він став працювати в уряді.
– Якою ви запам'ятали Москву?
– Якою запам'ятав я Москву? Ну, зрозуміло, що я був дитиною. Я півтори години їздив зі станції метро "Південно-Західна" в центр. Моя школа була поряд із Білим домом. Я пам'ятаю, що це було таке досить небезпечне, брудне, дуже бідне тоді місце. Було багато проблем. Це були 90-ті. І дуже багато було труднощів. Я пам'ятаю людей, які... Я все намагаюся людям на Заході пояснити, який це був перелом жахливий для багатьох жителів. Я пам'ятаю професорів, які продавали свої меблі на вулиці біля станції метро. Москву я того періоду пам'ятаю такою.
– Але Москва перетворилася на абсолютно приголомшливе за рівнем життя місто, мегаполіс на рівні найкращих міст світу. Ви вже бачили її такою чи ні? Чи ви більше там не були?
– Не бачив, але дуже багато чую. У мене родичі в Росії, друзі, знайомі. Ба більше, у мене є члени сім'ї, які після 2022 року переїхали з Москви в західні країни – і дуже розчаровані там рівнем сервісу, доступу до побутових речей. Тому – так, я знаю, що Москву зробили цукерочкою.
– Як ви опинилися в Лондоні?
– Мене батьки відправили до школи ще в 90-х. 1995–96-го я вступив у школу в Англії. Спочатку я був у Бристолі, потім я навчався в університеті в Шотландії, в Единбурзі.
– Моя донька закінчила Единбурзький університет.
– Я не знав, але це гарний університет.
– Гарне місце, так.
– Так. Я його не закінчив. Так вийшло, що добробут моєї сім'ї... Мої батьки – у них забезпеченість тривала рівно п'ять років. І за ці п'ять років вони мене відправили до школи. Коли я народився, сім'я була дуже бідна. Потім був період коротенький забезпеченості. І він швидко минув: якраз коли я навчався в університеті. Тому мені довчитися не вдалося. І довелося намагатися знайти, чим зайнятися. І я розпочав свою перекладацьку компанію. 10 років цим займався.
– До речі, батьки де перебувають зараз?
– Я намагаюся їх не залучати, але вони не в Росії.
– Великобританія. Якою ця країна вам здалася? Що в ній для вас було доброго і що поганого?
– Я цю країну люблю. Я патріот своєї країни. Великобританія – це моя країна. Рівень довіри між людьми наскільки вразив мене й моїх батьків. Я пам'ятаю, що, наприклад, вони, приходячи в банк, могли покласти гроші, узяти гроші з банку під підпис. Жодних там документів, як у Росії. Ну який англієць обманюватиме банк? Був дуже високий рівень взаємної довіри між людьми, між інституціями громадськими й людьми. Це дуже антиекстремістська країна. Це країна, у якій люди дуже намагаються не зачепити інших, поважати право інших жити так, як вони вважають за потрібне, жити в межах своєї території, свого будинку, за своїми правилами. Це країна, яка відома своєю толерантністю в дуже доброму сенсі цього слова. Я пам'ятаю це. Ну, звісно, Лондон, порівняно з Москвою 1995-го, – це був центр цивілізації. І було цікаво, красиво, дуже багато історичних пам'яток. Це плюси. Напевно, наша радянська культура, якщо можна її так назвати, з одного боку, формально холодна, а з іншого боку, коли ти з людиною познайомився, то ми дуже швидко починаємо дружити. А британці, англійці – усе-таки для них цей процес набагато триваліший, довготривалий. Тому ти можеш із людиною ніби ввічливо вітатися 10 років, але не подружитися за цей час. Ось, напевно, такі перші враження були.
– Нещодавно Лондон сколихнули величезні протести. Я не знаю, скільки людей вийшло на вулиці Лондона. Є статистика?
– Про які ви саме протести? У нас… Я кажу, що Англія антиекстремістська країна, але як би в нас останнім часом багато протестів.
– Ну от нещодавно: коли сотні тисяч людей вийшли.
– Ну, ви знаєте, у нас сотні тисяч людей виходять. От я ходжу на ці мітинги сам і як журналіст показую, що насправді відбувається, спілкуюся з людьми. Я бував і на пропалестинських мітингах, і на проізраїльських мітингах. І зараз у нас були антиурядові мітинги.
– От-от, антиурядові я маю на увазі.
– Знаєте, усі брешуть на цю тему. Головні журналісти намагаються занизити цифри. Організатори, звісно, намагаються сказати, що прийшло 3 млн людей. За моїми оцінками – не претендую на їхню об'єктивність, – мені здалося, що там було 300–400 тис. людей. Що, звісно, чимало.
– Чого люди хотіли? Проти чого вони протестували?
– Складно сказати, тому що люди часто… У них є певні скарги, які не завжди пов'язані з тим насправді, чому ці скарги стали для них актуальними зараз. Я можу спробувати описати весь спектр. Насамперед, якщо людей запитати, вони хочуть, щоб нинішній уряд пішов. Стармер – поганий прем'єр-міністр, його прибрати. І з цим я абсолютно згоден. Але мені здається, що річ не в цьому. Тому що дуже багато проблем, які їх хвилюють, насправді вже – ну, скільки? – років 10–20–25 у нашій країні актуальні. Насамперед із 2008 року – фінансова криза в усьому світі. У нас ВВП на душу населення досі нижчий, ніж був 2008-го. Повна стагнація, економіка абсолютно не розвивається. І те зростання…
– Багаті люди тікають із Великобританії, правда? Через податки величезні.
– Податки? Знаєте, податки – це одне, а якість життя – це інше. Хто хоче жити у країні, яка активно біднішає? Це ж пов'язано і з криміналом, і просто на вулиці брудно тощо. Тобто так, багаті люди їдуть, і в них є на те вагомі підстави. Залишаються загалом патріоти. Ми втрачаємо людей, які кажуть: "Я люблю Англію, але я не готовий платити 50% податків. Я краще поїду в Дубай, де взагалі не платитиму податків". І залишаються тільки люди такі, як я, котрі кажуть: "Це моя країна, я не готовий її кидати у важкий момент – я боротимуся за неї". Що, звісно, коштує нам усім грошей. Ну, загалом, насамперед ВВП не зростає й не відновлюється із 2008 року. Скільки часу минуло, а люди не багатіють, а навіть біднішають. По-друге, паралельно зростають податки. У нас зарплати не зросли, а податки зросли. Є така статистика… Європа загалом… А ці проблеми – по всій Європі. Європа – це 12% населення світу, 25% ВВП і 50–60% витрат соціальних. Ми витрачаємо дуже багато грошей на безробіття, на соціальну допомогу тощо. Економіка в такому стані не може бути динамічною, не може розвиватися, тому що такий тягар на ній.
По-друге, звісно, Великобританія – це країна fair play, справедливості. І ситуація, коли десятки тисяч нелегалів сідають у човни у Франції і просто нахабно перепливають Ла-Манш і висаджуються в нас на пляжах, а уряд одразу їм видає готелі, забезпечення, оплачує їжу, нікого з них не депортує… А це триває вже десятиліття. Зрозуміло, що навіть звичайні люди, які нічого проти не мають ні іммігрантів, ні людей з інших країн, – вони дивляться на це й кажуть: "Це неприйнятно, це не по-британськи". Знаєте, Дмитре, це вже дійшло до такого краю! Я можу вам таку статистику сказати. 1996 року, коли я приїхав в Англію вперше, чиста міграція в Англію була 55 тис. на рік. Це легально: люди, які пішли в посольство, отримали візу, купили квиток і сіли на літак. Зараз нелегальна міграція в таких самих числах, розумієте? Це країна, яка частково через ідеологічні, частково через практичні причини абсолютно втратила зв'язок із реальністю.
– Костянтине, що відбувається з Європою? Чому вона просто вбиває себе? Я знаю, у Німеччині є центральні райони міст, де людям небезпечно ходити. Жінок можуть зґвалтувати, чоловіків – пограбувати, побити. Що це таке?
– Це ідеологія, Дмитре. Це ідеологія, до речі, з якою і я, і ви дуже близько знайомі. Це те, що ми називаємо неомарксизмом. Це люди, які втратили зв'язок із реальністю, мені здається, передусім унаслідок дуже тривалого періоду миру, безпеки й багатства. І тому забули, як цей мир, спокій і багатство було створено. Що треба свою країну захищати, будувати. Що, крім того, щоб узяти в багатих людей податки й забезпечити життя іншим, треба також, щоб багаті люди хотіли бути у країні, будували бізнеси, розвивали промисловість. По-перше, це ідеологія, яка каже, що всі люди однакові, абсолютно немає між ними різниці. Тому якщо хтось хоче приїхати з Афганістану, то він має таке саме право жити в нашій країні, як і ми. Ну, так, він нелегально, але він однаково такий самий, як ми. І ми б прибігли нелегально з Афганістану! Тому відкриймо наші кордони для всіх. Ця абсолютно ідіотська ідеологія дуже поширена. І насамперед, звісно, це результат викладання, освітньої системи, у якій дітей перестають вчити якихось об'єктивних фактів і правди, історію перебріхують дико. Я розумію, що можуть бути ексцеси в інший бік. У вас є такі сусідні країни – не називатимемо їх, – у яких учать, що "наша країна – це найкраща у світі, нічого іншого бути не може, ми всі тут найкращі, тому вбиваймо і ґвалтуймо". Але також не треба перегинати палицю й в інший бік. От у нас відбувається перегин у зворотний бік.
У Німеччині після Другої світової війни й Голокосту провина в них так глибоко вбита, що, коли почалася сирійська криза, вони впустили величезну кількість людей із країн, де культура абсолютно несумісна із Західною Європою. І ці проблеми й із цим теж пов'язані. А по-третє, у нас ще є така проблема: це те, що називають net zero. Це екологічна тема. Але в нас є така ідея, що якщо ми знищимо всю нашу промисловість і не будемо більше вуглекислий газ у повітря випускати, то все стане краще. Світ буде врятовано. І тому ми просто вбиваємо промисловість і взагалі бізнес. Тому що в Англії найвищі ціни на електроенергію для бізнесу у світі. І четверте – на енергію загалом для пересічного громадянина. Ну, зрозуміло, що в такій атмосфері нормально працювати, нормально жити люди не можуть. Німці те саме – закрили всі свої атомні електростанції, і коли почалася війна, вони опинилися повністю на нафтовій і газовій голці Росії. Це просто дурні, ідеологічно мотивовані політики. І населення теж, на жаль. Їм вбили в голову дуже багато дурних, неправильних ідей – і люди повелися.
У Європі люди трошки прокинулися і зрозуміли, із ким вони мають справу, і що вдавати, що ми живемо в мирі й водимо хороводи, уже не можна
– А Brexit – це була помилка чи ні?
– Важко сказати. Я голосував, одразу скажу, проти Brexit, але із зовсім інших причин. Я був упевнений, що вихід Великобританії з Європи насамперед послабить єдність Європи проти Росії. Мені було очевидно, що Європа, яка сперечається між собою, не зможе протидіяти зовнішнім силам. А після 2014 року було очевидно, що в цьому буде потреба. Але що стосується всього іншого… Ті, хто був за Brexit, кажуть: "Європа ще далі пішла в усі ці погані речі". А ті, хто проти Brexit, кажуть: "У нас усе погано". Я кажу: "Так, у нас дійсно все погано. Але це не означає, що Brexit зробив гірше". Тому об'єктивно мені здається, що насправді майже нічого не змінилося, і всі ті самі проблеми, які були, приблизно й розвиваються.
– Кримінал теж докучає сильно британцям?
– Є фраза: "Клята брехня і статистика". Статистика свідчить, що все супер: кримінал падає, ми в безпеці. Я вам можу сказати, що я практично не знаю людей, у яких не було за останній рік інциденту кримінального: не вкрали телефон, не пограбували, машини не зламали. У мене самого кілька років тому виламали вікно в машині, щоб куртку вкрасти, яку я там із необережності залишив. Крадіжка телефонів дійшла до того, що просто на вулиці є написи: "У цьому місці багато крадуть телефони, тому обережніше". І головне – поліція нічого не робить. На моєму каналі Triggernometry було інтерв'ю з людиною, яка поставила експеримент. Вона дорогий велосипед пристебнула замком просто навпроти Скотланд-Ярду. Його вкрали. А вона туди трекер приробила, якого не було видно. І подала заяву до поліції, сказала: "У мене вкрали велосипед". Поліція сказала: "Вибачте, нічого не можемо зробити. Ось вам номер, подавайте на страховку – вам повернуть гроші". Вона сказала: "А я трекер поставила. Ось адреса, велосипед тут". – "Вибачте, справу закрито". Тоді вона написала про це у ЗМІ. Одразу ж справу знову відкрили. Тобто поліція просто не переслідує людей, які займаються дрібною крадіжкою. Ну, і ця безкарність дає свої результати.
– А мабуть, тут теж фінансовий момент є. Тому що переслідувати тих, хто краде велосипеди, дорожче буде, ніж повертати велосипеди.
– Серед іншого. Я думаю, що економічний момент тут важливий, але є також ідеологічний момент. У нас активно переслідують, наприклад, людей, які в соцмережах щось не те написали. На це гроші є. У мого знайомого Грема Лінегана – гуморист, сатирик, творець багатьох гумористичних програм, як-от Father Ted і багатьох інших. Його заарештували за те, що він щось сказав про трансгендерну тему, яка в нас дуже стала останнім часом популярна. Просто в "Гітроу" п'ятеро озброєних поліцейських його пов'язали. Величезний був галас. Загалом у нас якісь відбуваються дуже неприємні процеси – і на них грошей вистачає, хай як це дивно. От гумориста заарештувати гроші є, а зайнятися велосипедами – чомусь ні.
– Сьогодні, коли величезні маси людей переміщуються світом у пошуках спокійного життя, життя без війни, забезпеченішого життя, яка країна, на вашу думку, є найпривабливішою для життя? Просто щоб проста, маленька людина могла втекти від проблем і влаштуватися там.
– Дмитре, запитайте щось простіше. Я дуже люблю Великобританію й намагаюся брати активну участь у суспільному житті, намагатися сказати щось корисне, брати участь у дебатах. Але бувають такі темні дні, коли я замислююся... Знаєте цей старий анекдот? Єврей іде й бачить, інші євреї про щось сперечаються. Підходить і каже: "Не знаю, про що ви сперечаєтеся, але їхати обов'язково треба". Я зараз два-три місяці на рік проводжу в Америці. Там теж є місця, де класно, є місця, де погано. Дуже країна мені подобається, але екстремальна країна в багатьох сенсах. Якби я знайшов на це запитання відповідь, я, мабуть, уже б із вами розмовляв із цієї країни. Не знайшов я поки такої країни. Я знаю, люди їздять у Дубай – теж є свої плюси, свої мінуси.
– Чим вам сподобалася й чим не сподобалася Америка?
– Америка – це динамізм, це драйв, це люди. Нам, англосаксам, здається, що ми всі однакові. Америка – ну що? Говоримо однією мовою, культура схожа, дивимося ті самі телевізійні шоу, ті самі газети читаємо здебільшого. Це зовсім не так. Американці – це люди, які були готові ризикнути, виїхати з Європи і спробувати щось нове. Тому там ця ідея ризикнути: розпочати бізнес, співпрацювати, разом щось робити… Це такий ковток свіжого повітря. Особливо коли я приїжджаю з Європи, де все трошки задавлено. Тому динамізм людей, динамізм цієї культури мені дуже подобається.
– І можливості, правда?
– І можливості, авжеж. Якби ми переїхали в Америку, то в нас було б удесятеро більше можливостей. У Європі є хибна конкуренція. Ось у мене YouTube-канал, у тебе YouTube-канал – кожен має захищати територію й не співпрацювати, ми – конкуренти. А в Америці навпаки на це дивляться: "Зробімо щось разом – нам обом буде краще". Тому мені це дуже подобається в Америці. У них, що зараз особливо стало важливо, абсолютно чітка культура свободи слова. У них це все прописано в конституції. Вони в жодному разі людей за слова не заарештовуватимуть… Якщо ти забезпечена людина, кращого місця, ніж Америка, важко уявити. Багаті люди в Америці живуть краще, ніж будь-хто. А ось бідні живуть гірше, ніж майже скрізь. Це дуже нерівна країна. Бути бідним в Америці – я своєму ворогу не побажаю такого. Це справді важко. Я до Америки добре ставлюся. Але не впевнений, що хотів би там жити.
– Зараз Великобританію відвідав президент Трамп із дружиною. Як ви ставитеся до Трампа?
– Складно ставлюся. Із багато чим згоден, із багато чим не згоден. Якби я голосував на попередніх виборах, то голосував би за нього, безумовно. Тому що те, до чого довели Америку й західний світ демократи, – це просто жах. Я дуже сподівався, що Трамп розумніше підійде до українського питання. Мені здавалося, що йому буде набагато зрозуміліше, із ким він має справу. Я не мав рації в цьому. Складно сказати, тому що Байден теж ніби... Я не знаю, як це російською... Типу "ми підтримуємо Україну, слава Україні!", але на практиці те, що він робив, мені не здавалося достатнім. І я думав, що Трампу вистачить мудрості зрозуміти, що у своїх переговорах із Путіним він має... І батіг, і пряник має бути. А він думав, що типу "Володимир – він, отже, дуже хоче миру, тому ми йому зараз обіцяємо мир, і все буде добре". Це не те, як воно, звісно, мало відбутися. Але, утім, мені здавалося, що те, що робили демократи, тільки погіршувало ситуацію. Є хоча б шанс, що Трамп зрештою зрозуміє, що відбувається, і миру буде досягнуто. І Україна не заплатить за це надто дорого. В іншому, звісно, вокізм демократичний припинив, кордон закрив. Це дуже важливий приклад для всіх наших західних країн. Як особистість він не дуже. Його манера поведінки не дуже мене тішить. Але, з іншого боку, мені зрозуміло, що зараз ми живемо в такому… На жаль, у період екстремізму. І тому будуть або ліві екстремісти, або праві екстремісти – і нам усім доведеться обирати з двох зол найменше.
– Як вам здається, чому Трамп так несміливо поводиться з Путіним?
– Я написав статтю "Чому американці не розуміють Путіна" і, на мою думку, із розумінням їхньої культури описав ситуацію. Американці насамперед – це люди, які вважають, що найголовніша риса в житті – співпрацювати. Ми ж усі хочемо разом робити гроші, робити бізнес. "Вова хоче співпрацювати... Він же каже, що він хоче миру. Він же не обманюватиме, правда?" Тому передусім я думаю, що це наївність. І людину, яку він вибрав як свого представника, Стіва Віткоффа… Як він по Кремлю ходив, розглядав – це, на мою думку, приклад цього. З одного боку, це серйозні бізнес-люди, а з іншого – у них є базова установка, що всі у світі такі самі, як вони, а це неправда, і що всі у світі хочуть того самого, чого хочуть вони. Зараз у мене було трошки часу, я дочитав нарешті мемуари Черчилля про Другу світову війну. І насамкінець він описує, як після смерті Рузвельта прийшов новий президент – Трумен. І це створило великі проблеми, тому що Трумен у своїх переговорах зі Сталіним теж думав, що правильний підхід – Сталін хоче того самого, чого хочемо ми, треба йому довіряти, і тоді він нам довірятиме".
– Але потім Трумен озвірів.
– Так, так. Реальність приводить часто до протверезіння. Я думаю, що Трамп… Сподіваюся, що досвід переговорів, які минули, трошки його протверезив.
– Раніше я говорив, що 24 лютого 2022 року, початок повномасштабної війни Росії проти України, розділило життя українців на "до" та "після". Зараз я вважаю, що вони розділили життя всього світу на "до" та "після", тому що величезний вплив ця агресія мала на весь світ. Ваша мама – українка. У вас і дружина українка, наскільки я знаю. І родичі в Україні. Що ви особисто відчули 24 лютого 2022 року і як ви взагалі дізналися про те, що сталося?
– Дмитре, не запитуйте, тому що не хочеться плакати на людях. Але саме такою була реакція. Моя бабуся у Дніпрі… 96 років. Вона пережила Другу світову війну. Вона бачила вже, як на її країну нападають, як убивають людей, і вона все це пережила. І коли я з нею говорив телефоном, і вона мені говорила у сльозах: "Костю, ніколи не могла собі уявити, що за моє життя ще раз такий жах буде". І це дуже важко. Я дуже співчуваю українцям, співпереживаю. Це жахлива подія… Ну просто бачите, сльози на очах. Не знаю, що ще вам сказати.
– Як вам здається, чому це стало можливим?
– Так просто на це не відповісти. Насамперед це Захід, який ослаб, втратив упевненість, втратив чітке розуміння цінностей, втратив готовність відстоювати свої інтереси. У Лондоні 10–20 років поспіль… Я, власне, знаю про це, тому що коли був перекладачем, я перекладав, як російські олігархи судилися між собою в арбітражних судах Лондона. І вся лондонська професійна елітка – юристи, фінансисти, банкіри – обросли нафтодоларами й іншими доларами російських олігархів і російської верхівки. І тому навіть коли були якісь очевидні акти агресії на кшталт Литвиненка, була слабка, невпевнена реакція. І тому, звісно, коли 2014 року всі вдали, що Криму не сталося, було очевидно, що це триватиме. Це була перша перевірка. Тому, звісно, це просто слабкість західного світу, із якою стало зрозуміло, що вони готові словами підтримувати: "Україна буде в НАТО"... Ми можемо обговорювати правильність і неправильність цієї стратегії. Але якщо ви кажете, що "ми хочемо Україну в НАТО", тоді ви маєте бути готовими постояти за свої слова. А якщо не готові за них постояти, то тоді не кажіть. І це, мені здається, відображає ставлення західного світу до України, і навіть відтоді, як війна почалася. Увесь час стоїмо й аплодуємо Зеленському – окей, тоді робіть щось! Або кажіть чесно: "Ми вас підтримувати не можемо й не будемо, ми самі бідні, у нас свої проблеми". Тоді українці хоча б можуть ухвалювати правильні рішення, з огляду на реальну ситуацію. А в нас хайпу багато, а насправді практичної допомоги абсолютно недостатньо, щоб Україна могла серйозно захищатися. Можливо, це з моєї дзвіниці така перспектива, але насамперед слабкість західного світу.
– Захід, як і раніше, слабкий чи вже почав працювати конкретно?
– Я б сказав, що він, як і раніше, слабкий. Звісно, у Європі люди трошки прокинулися і зрозуміли, із ким вони мають справу, і що вдавати, що ми живемо в мирі, тримаємося за ручки й водимо хороводи, не можна. Але щоб бути сильним, потрібна економіка. Ми з вами економіку вже обговорили. А економіка не сильна в Європі. Америка готова бути сильною, але їх цікавить Китай насамперед. США на Європу дивляться як на підкорену територію... Вони формально вважають, що ми є частиною їхньої цивілізації, але ми їх дуже розчаровуємо.
– Володимир Путін – у чому його феномен і як би ви могли його схарактеризувати?
– Ну, я з ним особисто не знайомий, тому дивлюся на нього збоку. Мені здається, що він має проблеми, які мають усі диктатори. Скільки він уже? Із 1999-го? Тобто 26 років. Людина починає думати, що вона найрозумніша, найвеличніша, що їй треба залишити слід в історії. Він справді сильний лідер – із цим сперечатися не можна. Диктатори часто бувають сильними лідерами. Але зворотний зв'язок від населення й від його еліти, звісно, втрачено. Він думає насамперед про свої амбіції. Те, що він занапастив – скільки? – 1 млн людей, його, очевидно, абсолютно не турбує. Такий стандартний диктатор, який керує потужною країною.
Якщо ми говоримо про Україну, я сподіваюся, що в найближчі кілька років усе це закінчиться нарешті
– Як вам здається, чим усе закінчиться?
– Мене запросили на програму Question Time у перші дні після початку війни. І я тоді сказав саме те, що сказав вам: серце обливається кров'ю, коли думаю про те, що відбувається. Те, що Росія робить, – це жахливо, я проти цього. Якщо ми говоримо серйозно, то треба дивитися на реальну ситуацію. І я сказав тоді те саме, що скажу зараз вам: найкраще те, що може відбутися, – Україна дасть серйозну відсіч, завдасть серйозної шкоди Росії, і це приведе до того, що внаслідок переговорів Україна отримає те, що їй насправді потрібно. А це гарантії безпеки, які не на папері й не на словах. Тобто це якась за корейським сценарієм демілітаризована зона із західними миротворцями, на яких Росія напасти вже не зможе, не починаючи ядерного конфлікту. І якщо цього не буде, цілком очевидно, що Росія ще раз це зробить або за нинішнього диктатора, або за наступного царя, який захоче свою залишити мітку. Звісно, українцям вирішувати, як їхня країна це все закінчить. І я в жодному разі своєї думки нікому не нав'язую. Найкращий результат – це дістати гарантовану безпеку на майбутнє для жителів України від подальшої російської агресії. А це не можна забезпечити, не поставивши між Росією й Україною якоїсь третьої сторони, на яку Росія просто не готова нападати.
– У вас було велике інтерв'ю Юрієві Дудю. Як вам враження від цього інтерв'ю?
– Я не люблю погано про людей говорити, але хорошого про Юру мало скажу, якщо чесно. Мені його стиль журналістики не подобається. І це було "Нумо я покажу всім, який ви поганий". Багато вирізано з того, що варто було б, на мою думку, залишити. Дуже багато хитромудрих запитань про мого батька. Я йому сказав у якийсь момент: "Юро, якщо ти хочеш із татом поговорити, давай я дам тобі його телефон?" Тому що це був допит. Я не був, мабуть, готовий до такого стилю. Ми як спілкуємося з вами? Людина поставила запитання – людина нормально відповіла. Але я водночас можу сказати, що я поважаю його результати, він багато чого досяг. І технічно він добре робить свої інтерв'ю, нарізає. Але це не той стиль розмови, який мені імпонує. Я віддаю перевагу говорити з людиною, яка ставить запитання, щоб зрозуміти те, що ти думаєш, а не з людиною, яка намагається тебе поганою показати. А мені здалося, що було багато причіпок.
– Вам 43 роки, так?
– 42.
– 42. Ну, буде незабаром 43.
– Так. Так, не нагадуйте.
– Скільки ви вже разом із дружиною?
– Із 18 років.
– Як ви так рано з нею познайомилися і створили собі сім'ю?
– Знаєте, це дуже довга історія. Але якщо стисло, то ми познайомилися через інтернет абсолютно випадково. Я чекав на літак уночі, щоб летіти назад до школи в Англії. А вона була на першому курсі в Києві й готувалася до іспиту...
– Який університет?
– Філологічний вона закінчувала в Києві. Я вже навіть зараз так, приблизно, не згадаю. У неї ICQ – пам'ятаєте таку програму?
– Ні.
– Типу месенджера. У неї був увімкнений, у мене був увімкнений. Просто почали спілкуватися. У нас були дебати годинні на філософсько-політичні теми. А потім я прилетів в Англію, написав їй e-mail, вона мені відповіла, потім зв'язалися телефоном. Я пам'ятаю перший дзвінок через автомат на вулиці... Мабуть, за місяць таких розмов уже знали, що одружимося. Ми познайомилися й закохалися одне в одного насамперед на духовно-інтелектуальному рівні. І дуже цим тішимося.
– Оскільки ви безпосередньо причетні до гумору, я насамкінець згадую Михайла Жванецького, видатну людину, яка пройшла через усе моє життя. І він мені колись каже: "Я приїхав в Одесу на батьківщину, пішов на Привоз – і мене запитують: "Мішо, добре буде?" Я йому відповів: "Добре вже було". Скажіть: добре буде чи прогноз похмурий?
– Залежить усе від періоду, на який ми робимо прогноз. У найближчі кілька років – важко сказати. Якщо ми говоримо про Україну, я сподіваюся, що в найближчі кілька років усе це закінчиться й нарешті… Бабуся навіть онука… У мене сину три роки. Вона навіть онука не бачила, не знайома з ним узагалі. Я дуже сподіваюся, що це закінчиться. Що стосується західного світу – у нас багато роботи. Потрібно рятувати західну цивілізацію, тому що якщо все відбуватиметься так, як воно піде далі, то це кінець. Я беру участь у різних організаціях, які намагаються нагадати людям про те, звідки йде історія нашої цивілізації, яка вона велика, наскільки її цінності важливі. І якщо нам удасться, врятуємо. Не вдасться – усе.
– Костянтине, дякую за інтерв'ю. Працюйте, рятуйте. Від урятованого Заходу залежить майбутнє України. Ми дуже зацікавлені, щоб процвітала і Великобританія, і Захід загалом. І дякую вам. І я думаю, що це привід для нових зустрічей. Дякую.
– Дякую, Дмитре. І я не хочу цитувати Медведєва, але ви тримайтеся. Я маю на увазі не в тому сенсі, у якому сказав він. Справді, ви тримаєте удар, ви герой і ваші воїни – герої. Тому дякую вам.
– Дякую.
