Дядько екс-генпрокурора Піскуна: "Беркут" крок за кроком методично всіх убивав: стріляв–перезаряджав, стріляв–перезаряджав, ніби сафарі на людей улаштували G

– Найяскравіше 18 лютого 2014 року пам'ятаю, як "Беркут" людей гнав униз Інститутською в бік Майдану. Тиснява була моторошна. Одна частина беркутні била всіх підряд, інша – з дахів дострілювала. Не просто дострілювала, а намагалася в очі потрапити. Уразило, з якою люттю "Беркут" бив усіх навколо, як наступав крок за кроком і методично всіх убивав: стріляв–перезаряджав, стріляв–перезаряджав, ніби сафарі на живих людей улаштували. Священика з хрестом на грудях пам'ятаю, він був побитий, весь у крові. Я ще подумав: "І хрест тебе не врятував". Усіх били.

Мене мало впритул не розстріляли. "Беркут" ствол наставив. Напевно, Бог врятував, а мужик поруч загинув, йому дві кулі в груди випустили. Це було на Інститутській, 15/5. Я відтоді часто до цього будинку, як на кладовище, приходжу: приношу квіти, запалюю свічку, сліди від куль розглядаю.

Фото: Майдан 18–20 лютого. Як усе було / Facebook

Я в той день пізно прокинувся, швидко вдягнув кожуха – і на Майдан. Так поспішав, що фотоапарат вдома забув. Тепер розумію: добре, що забув, інакше точно б пристрелили. Беркутівці й тітушки на журналістів такі злі були. Я піднявся по Інститутській до Шовковичної, квартал перекрито, підпалюють машини, тиснява, галас, стрілянина, "швидка". У натовпі на одного хлопця увагу звернув. "Ти з якої газети?" – питаю. Я відразу здогадався, що він газетяр, теле - і радіожурналісти інакше виглядають. Хлопець відповів: "Вести", Веремій". Пізніше дізнався, що його в той самий день тітушки забили до смерті.

Молоденьких дівчат у нових світлих куртках пам'ятаю. Вони пакетами бруківку носили. Пацани каміння кидають, вони носять. Коли пакети від тяжкості порвалися – у руках носили, притискаючи брудну бруківку до грудей. Кажу одній: "Навіщо ж ти на Майдан нову куртку одягла?". Відповідає: "Мене б мама не пустила, якби я одягла стару, одразу зрозуміла би, куди йду". "Беркут" бив усіх, не розбираючи, дівчаткам теж добряче дісталося.

Бачив, як одному із внутрішніх військ камінь шолом розколов: у нього світле волосся, кров по голові струмує. Його залишили свої, він сидить посеред дороги, нічого не тямить. На нього наші з палицями налетіли, бити почали, у них після кривавого місива в Маріїнському парку все кипіло. Я своїми руками голову ВВшника закрив, захищав від ударів. Пацани кричать: "Відійди дід, ми з ним розберемося". Я не дав, потім уже жінки підбігли, перев'язали цього ВВшника, відтягли в бік. Три роки намагаюся з'ясувати його ім'я? Хочу батькам його сказати: "Якби не я – не було б у вас сина".

Ще пам'ятаю, як величезна чорна машина намагалася до Ради проїхати, а навколо все горить, тут – активісти, там – "Беркут". У машині мужик кричить, що запізнюється на засідання: "Пропустіть, я депутат!" і посвідчення тицяє. Депутат, та не той – регіонал. Отож, його машина довго горіла, а йому самому морду набили. Як прізвище? Не пам'ятаю, але точно не Шуфрич. Я б сам морду Шуфричу набив за диктаторські закони від 16 січня.

Фото: ЕРА

"Беркут" наступав, а ми на Інститутській барикади між будинками будували. Тягли все: меблі з приміщень, сміттєві баки, виламані вхідні двері, лавки з дворів. Поруч елітний будинок, господар вискочив: "Не чіпайте лавочки, я їх купував!". Ну, я йому сказав усе, що думав...

У натовпі я на одного мужика увагу звернув. Він мені назустріч ішов: величезний, з вусами, у сірій куртці й шапці. Я пожартував: "Мужик, у тебе вус відклеївся". Він розсміявся: "Та ні, все нормально". Так і розійшлися.

Зміцнили барикади, дівчатка гаряче молоко з медом принесли, від ранку ж усі голодні. Жінка сумку порожніх пляшок несла, я підхопив сумку і заніс хлопцям, які "коктейлі Молотова" розливали. Дивлюся, та сама жінка знову несе сумку, я знову підхопив. І тут чую: "Беркут" прорвався!". Вони між будинками через скверик прорвалися і погнали натовп до Майдану. А ми виявилися затиснутими між барикадою і "Беркутом", який атакував.

Фото: ЕРА

Бачу, перший беркутівець біжить просто на мене. Думаю: "Ех, не встигну жовто-блакитну стрічку заховати, зараз знову кийком по голові отримаю". Підбігає, здоровий, накачаний, зо два метри ростом. Я стою, впритул на нього дивлюся, а поруч сумка з порожніми пляшками для "коктейлю Молотова". Беркутівець замахнувся і ногою по пляшках: "Чия сумка?!". Жінка кричить: "Не моя, не моя!". Він до неї повертається: "Ах ти, сука, вдома сидіти треба!" – і з розмаху, ніби шаблею, б'є її кийком по переніссі. Хрускіт, кров. Я заціпенів, дар мови втратив.

Потім ще двоє беркутівців підбігли: вдарили мене по спині й голові, а жінку знову по обличчі. Далі – третя група, і знову удар по обличчі та голові. Раптом чую залп: бах-бах-бах! Метрів за п'ять – беркутівці, зброю просто на нас наставили. Я навіть не одразу зрозумів, що "бах" по мені був. Вони ж усіх підряд розстрілювали.

Коли беркутня пішла, така настала тиша, аж у вухах дзвеніло. Я обернувся до жінки: ні в неї, ні в мене кулі не влучили, але у неї обличчя в крові. Поруч мужик до стінки приперся, обличчя теж у крові, але вона запечена, аж чорна, тільки склери білі-білі. Вдивляюсь у мужика і розумію: це той, з вусами! Йому дві кулі в груди влучили. У мене в голові все перемикнулося, я за "Беркутом" погнався. Навіщо? Не знаю. Пізніше дізнався ім'я дядька з вусами – Віктор Швець, герой Небесної сотні. Його, виявляється, на моїх очах розстріляли.

На Інститутській усе горить, усе навколо оточене. Я пішов до верхнього входу метро "Хрещатик". На вулиці перед скляними дверима шестеро людей обличчям донизу лежать, а над ними беркутівці стоять. При мені сьому за руки-ноги схопили і обличчям у землю кинули. Я дивився-дивився і раптом збагнув: та вони ж мертві!

"Беркут" так трупи наших пацанів у ряд клав: принесли й обличчям донизу кинули, принесли й обличчям донизу... Це не з барикад, там тіл ніхто довго не забирав. Це ті, кого "Беркут" у вестибюлі добивав, коли вихід з метро заблокував.

Фото: ЕРА

Я до Майдану пішов, тіла лежать, навколо все оточено, як у мишоловку потрапив. Я просто до оточення "Беркуту" пішов: у одних очі бігають, шукають, кого б ще вдарити, у інших – очі спокійні. Я до спокійних підійшов, кажу командним голосом: "Ми зачистку робити будемо, не йдіть на Майдан, там афганці зі зброєю, хто перший піде – ляже". Вони мені: "Так нас командири примушують". Відповідаю: "Ну так хай командири попереду йдуть". Їх мій кожух з пантелику збив, я його ще в радянські часи купив. Напевно, беркутівці подумали, що я переодягнений КДБіст.

Підходжу до майора: "Я на Майдан". "Не дозволено!" – каже. Тоді я вийняв з кишені посвідчення у шкіряній обкладинці, на якому написано "СБУ". Майор мене пропустив. Він же не знав, що я цю шкіряну обкладинку з "СБУ" на базарі купив. Пощастило, що майор не відкрив посвідчення, інакше побачив би там запис журналіста.

Ні, племіннику нічого не розповідав. У нас із ним різні ідеологічні платформи. Він за кордоном був під час Майдану. Ми не зідзвонювалися. Якби запитав, я б відповів, але він за три роки жодного питання про те, що було на Інститутській, мені не поставив.

18 лютого моя родичка на Інститутській загинула. Тоня Дворянець, герой Небесної сотні, пенсіонерка, учасниця ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Їй був 61 рік. Вона була на мирному протесті біля Ради, а коли почали бити, намагалася пробратися до верхнього входу метро "Хрещатик", там її тіло знайшли. Тоню забили палицями.

Наступного дня, 19 лютого, піднятися з ліжка не міг, добу лежав, не спав, жахи снилися, трупи, кров... Удень 20-го повернувся на Майдан. Усе як у тумані, мізки не працюють. Люди несуть квіти, фотографуються на місці розстрілу активістів, а мені хочеться кричати: "Чому зараз вас так багато?! Де ж ви були, коли тут усіх убивали?!".

Фото: ЕРА

Я рік чекав, а в 2015-му сам пішов до Генеральної прокуратури свідчити. Знайомий із тими, хто веде слідство. Бачив службове відео з Інститутської. До кінця не додивився, не зміг, дуже важко, нерви розхитані. Гори свідчень, море фото- і відеоматеріалів про події 18–20 лютого і... ні-чо-го. Слідчі мені зізналися: "Указівки зверху немає".

Усі "беркутівці" повернулися на службу, тих, кого затримали, скоро відпустять: мовляв, вони досвідчені й навчені. Та-а-ак, "навчені": били професійно.

Я і до Авакова, і до Луценка на прийом неодноразово ходив. Хотів обом одне питання поставити: "Ви що, на інший бік барикад перейшли?". Жоден мене не прийняв. Я в Будинку профспілок і Пашинського за рукав хапав, в очі дивився йому. Очі багато скажуть. Пашинський – шістка, на зоні б чай подавав.

Так скажу про нинішню владу: вони присягнули на чужій крові, а самі досі не зрозуміли, за що хлопці на Майдані полягли. От якби вони своїми дітьми поклялися – тоді б їм повірили. Але нинішні прийшли до влади на чужій крові, кров'ю і скінчать. Тільки нам від цього не легше.

Мені колись пропонували увійти в команду Ющенка, міг стати депутатом, але відмовився. Ющенко таким "порядним" виявився, що всіх своїх кумів міністрами зробив. Його кум Порошенко в цьому сенсі теж не відстає. Третій рік війни, а в країні російські банки процвітають, їм рефінансування НБУ видає. Та про що тут говорити! Вони пробилися нагору, вище від нас літають, а ми знизу. Ось вони згори на нас і гадять. А ми терпимо, хоча нагорі геть чисто нерозумні недалекі люди.

Коли чую від політиканів: "Ми на Майдані стояли!", відповідаю: "Усі стояли, та не всіх били і розстрілювали". Я щовечора ходив на Майдан, жодного віча не пропустив. Спочатку багато хлопців у прохолодному взутті було, коли вдарили морози – застудилися, я їм мед свій носив, ліки. Слухав виступи політиків зі сцени і думав: "Ну скільки можна "ганьба!" кричати? Янукович плював на вашу "ганьбу". Поки кров не проллється – нічого не буде". Колеги мені заперечували: "Яка кров, ти що?! Не накаркай!". А я ніби відчував щось...

Не бачив, як убили перших активістів на Грушевського – Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Але був на панахиді Жизневського. Коли моя мама померла – не плакав, тримався, а коли під "Пливе кача" 25-річного Жизневського проводжали... досі не можу цю пісню слухати, дуже боляче.

Що запам'яталося? Самоорганізованість і самопожертва. Звідки взялося – не знаю, але не було на Майдані ні організаторів, ні координаторів. Люди самі все робили і вирішували. Пацани спереду і ззаду кришки від пральних машин на себе вішали, на голову одягали каски будівельні, велосипедні чи лижні. Не врятувало. Один удар "Беркуту" – і ці дитячі каски розліталися на тріски, навколо все у крові було.

Мене в прокуратурі одного разу з усмішкою єхидно запитали: "Ну що, знову підете на Майдан?". Я відповідаю: "Піду!" І знову буду з народом. Так, і на Антимайдані начебто народ був, але інший – совки, які голосують за гречку. Не хочу я до них.

Олександр Піскун на Євромайдані, 2014 рік. Фото: з особистого архіву Олександра Піскуна

Чому більшість моїх ровесників не прийняли Майдан, чому хочуть дружити з Росією, незважаючи на 10 тисяч убитих на війні? Телевізор дивляться, книжки читають, мізки не працюють. Я не знімаю з них відповідальності. І з себе теж.

У поліклініці мені одна бабуся сказала: "Мало вас, таких розумних, на Майдані вбивали!". Ще одна в банку заявила: "На Майдан іди і там виступай, а тут нема чого права качати!". Ледве стримався, щоб не вдарити. Або мент у Києві на Подолі мені сказав: "Ми вам, майданутим, ще покажемо, у нас зброї вистачить!". Та якби хлопці Майдан не відстояли, в Києві вже давно "русскій мір", як на Донбасі, був би.

Зате я таку молодь на Майдані бачив – захопився! Раніше думав: ой, тільки п'ють-курять, пропало покоління. Ні! Такими хлопцями пишатися треба. В Україні така молодь – радіти треба! І плакати, що така влада.

Не я один такий, уже багато зриваються, відкрито говорять, наболіло. Людина не може звикнути до вбивства. Особливо, якщо на твоїх очах людей розстрілюють. Останні три роки я погано сплю, серед ночі прокидаюся, згадую.

Мені після Майдану боляче і страшно, але тепер нічого не боюся, хоч і розумію: ці у владі не заспокояться, будуть грабувати країну далі. Уже не в Путіні справа, він їх просто скуповує, тому в нас нагорі стільки агентів Кремля, самі охоче продаються.