ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

"Дівка Березовського кинулася до офіціанта на очах у Борі: "Трахни мене. Він не зміг!" Боря прийшов додому і повісився". Повний текст інтерв'ю Караулова Гордону

Чому він не робитиме щеплення російською вакциною проти коронавірусу "Супутник V" і чи щепився президент РФ Володимир Путін, чи померло телебачення, як радянська актриса Фаїна Раневська уникла вербування КДБ, чи заходить Путін в інтернет і кому він довіряє, яке майбутнє чекає на Олександра Лукашенка, а також про замахи й молоду дружину розповів у ефірі авторської програми засновника інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона російський телеведучий Андрій Караулов. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Караулов: Лукашенко піде з ганьбою. У його сина Колі буде страшне майбутнє
Караулов: Лукашенко піде з ганьбою. У його сина Колі буде страшне майбутнє
Скріншот: Андрей Караулов / YouTube
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Російська вакцина "Супутник V" занадто важка. Її важко виготовити

Андрію Вікторовичу, добрий вечір.

– Добрий.

Багато років уже минуло відтоді, як ми з вами бачилися. І більше не виходило. Але зате тепер є привід поговорити. Ви мені завжди цікаві, я цього не приховую. Я пильно за вами стежу. І ми сьогодні спробуємо з вами знайти відповіді на непрості запитання.

– Чим же я тобі такий цікавий? Відкрий таємницю.

Ну, ви завжди говорите яскраво, гостро. Ви на гребені хвилі завжди. Плюс акторська освіта – вона ж дарма не минає.

– Я театрознавець. Я не актор. Я театральний критик за освітою.

Театральна освіта.

– Ну, театральна, так.

Так.

– Ну поїхали, давай.

Як вам коронавірус? Розкажіть, що ви про це думаєте взагалі.

– Жахливо. У нас найстрашніше – це фраза "повністю одужали". Оперштаб Російської Федерації щодня пише дурість: "Повністю одужали". "Повністю" – означає "немає жодних наслідків". А в коронавірусі, як і у СНІД, коли повністю втрачається імунка, найстрашніше – наслідки. Уже зрозуміло, що коронавірус сам собою не дуже страшний. Як говорив Онищенко у нас на каналі недавно, це м'який вірус, інтелігентний вірус. Відповідь імунної системи, імунна відповідь – це те, на що вірус і розраховує. Ми щойно поховали... В Акчуріна був чудовий завідувач відділення, професор, 66 років, здоровань-мужик, красень. Імунка впала після "корони" на нуль. Не врятували. Це такі самі наслідки, як від СНІДу. Повне падіння імунної системи. Коли воно станеться і чи станеться це в усіх, і коли вже після коронавірусу: рік, пів року, чотири роки... Як після СНІДу. Федя Чеханков жив зі СНІДом 16 років.

У нього СНІД був?

– У нього був СНІД у дуже важкій формі. Але він прожив рекордну кількість років. Я ще служив у театрі, коли у Феді виявили СНІД. Знав про це мало хто. Допомагали йому як могли. Я пам'ятаю, я його навіть якось покликав відпочити до Італії. Тоді ще була можливість. Ми їздили сім’ями. І Федя був із нами. І я дивився на його бритву з кров'ю, коли він голився вранці... Жили ж в одному будинку. Думаю: "Ось вона, смерть". І він у собі її носив. І мало хто про це знав. Близькі знали, Валя Тализіна знала. Періодично йому ставало дуже зле. Ми бачили, як він відходить. Але це і був коронавірус: якщо завгодно, розтягнутий на таку кількість років. Зрештою Федя від цієї хвороби пішов. Тож ця фраза страшна "повністю одужали" – це негідництво. Ніхто не знає наслідків. Від наслідків пішов Віктюк. Від наслідків пішов Слава Піфф... Я щодня ховаю друзів. Від наслідків пішов Володя Фортов – близька мені людина, академік російської й американської академій наук. Від наслідків пішов митрополит Феофан і багато-багато-багато. Саме від наслідків – не від самої хвороби, за чотири дні.


Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


На вашу думку, це штучно вирощена хвороба? Чи це все природно?

– Абсолютно. У нас про це йдеться чудово на офіційному каналі Караулова... Прошу не плутати з каналом "Момент истины", там мерзотники сидять. Ми зараз їх судимо. Там кримінальна справа в повному розпалі. Украли просто назву, вирішили заробити такі собі адвокати. Але це окрема історія. Вони не варті уваги. А на нашому каналі доктор наук – не журналіст, а директор інституту – із журналами англійськими, китайськими, американськими в руках сказав: перший спалах – на американській базі, 2013 рік. Потім – 2015 рік. Потім після скандалу американці їдуть в Ухань і працюють разом із китайцями...

Ми всієї правди не дізнаємося, як не дізнаємося всієї правди про вибухи веж-близнюків у Нью-Йорку. Це всі пам'ятають. І Пентагон. Куди подівся ще один літак серед тих, які атакували. "Такі накази, полковнику, не залишаються в наших архівах", – говорив колись у Копполи у фільмі головний герой. Пам'ятаєш, в "Апокаліпсисі"? Але те, що це ручна штука, і те, що в цій штуці закладено елементи СНІДу, для мене абсолютно очевидно. Тому найстрашніші наслідки. Скільки зараз тромбозу, скільки відрізаних ніг і стоп після коронавірусу... Ми нічого досі не розуміємо про наслідки. Онищенко вчора сказав... Я взагалі дивуюся, як його з партії досі не вигнали. Уже доба минула. Хоча він не член партії "Единая Россия", але в Думу ж можуть не взяти. Він сказав: "Вакцина "Супутник V" для 60-річних і старшого віку людей є небезпечною".

– Ось так.

– Це пролунало з вуст академіка Російської академії наук. Вона занадто важка. Її важко зварити. Це говорять промисловці. Її важко виготовити. Але вчора, коли був ефір, ми ще не знали про скандал із Наташею, прессекретаркою Лукашенка. Ти її знаєш.

Так, звичайно, знаю.

– Ось бачиш. Ейсмонт Наталія.

– Так.

– Вакцинувалася ще влітку. Причому обома вакцинами "Супутник V". Ніякими не плацебо. Ми за кордон плацебо не постачаємо. І у випадку з Пивоваровим, у випадку із журналістами Russia Today або у випадку з Валерою Гартунгом, депутатом Держдуми, ще можна було б сперечатися, плацебо чи не плацебо... Хоча Гартунг сьогодні впевнений: ніяке не плацебо. І нам обіцяли 15 листопада Олександр Леонідович Гінзбург та інші розробники сказати, що кололи Гартунгу. Я чекав цього дня як свята. Нічого не сказали. Але за кордон, у Білорусь, ми не плацебо постачаємо. У якому вона зараз стані? Побачимо. З'явився в мережі її діалог із помічником Лукашенка, з якого зрозуміло, що майже вся адміністрація хворіє. Сам він уже місяць, як вона каже, не з'являється на роботі. Де він якісь зустрічі проводить – я не знаю такої резиденції. Підсумок: захворювань після вакцинації "короною" дедалі більше.

А мер Ялти, який помер, – він помер після щеплення вакциною чи ні?

– Не знаю. Він помер після щеплення. Але від чого, я не знаю. Це дуже небезпечна тема. Багато хто поспішив написати, що він помер саме від вакцини. Так не можна сказати. Це не точно. Боюся, ніхто не знає навіть із патологоанатомів.

Ви боїтеся захворіти на коронавірус?

– Звичайно.

Ви будете робити щеплення вакциною "Супутник V"?

– Ні. Я повірив Олександрові Чучаліну. Я давно знаю цю людину і дуже вірю йому. Ніде правди діти: я зробив усе, щоб Чучалін був на нарадах у Путіна, а не Іван Іванович Дєдов, фахівець із крові. Перша нарада – кінець березня. Я отетерів, коли побачив там Дєдова. Він же що там робив? "Володимире Володимировичу, у нас усе добре, під контролем, я був у Чорнобилі..." Іван Іванович дійсно був у Чорнобилі. Він же з крові фахівець. Там була паніка – там чого тільки не було... Що за нісенітниця? Академікові Чучаліну я зателефонував...

Була така дівчина, головна спеціалістка МОЗ. М’ясникова, здається. Я її запитую: "У вашого міністра Мурашка... Він новий хлопець у Москві. Чучалін часто буває на нарадах?" Відповідь – знаєш яка? "А ми його жодного разу не бачили. Я його в обличчя не знаю". І до Путіна його не покликали. Тобто я зробив усе, щоб академік Чучалін був у Володимира Володимировича зі своєю правдою, щоб Путін нарешті цю правду почув. І він її чує.

Олександр Леонідович Гінзбург – як би сказати м'якше? Не в усьому згоден з академіком Чучаліним. І академік Чучалін не в усьому згоден з академіком Гінзбургом. Особисту розмову не маю права передавати, але ось Чучалін більше вірить у вакцину "Вектора", якої поки що немає. Вона слабша, легша. Але ще раз: поки нам світові найавторитетніші клініки, як "Раффлз Госпіталь" у Сінгапурі... Мені колись Лі Куан Ю говорив: "Лікуйтеся тільки у нас". Я кажу: "Чому?" Він уже був старим зовсім. Великий Лі Куан Ю, творець "сінгапурського дива". Він каже: "Розумієте, у нас інша відповідальність. Я вчу лікаря 12 років. У нього зарплата в середньому понад 10 тисяч сінгапурських доларів. Якщо він на молекулярному рівні не побачив чогось у вас, а паспорт залишається в госпіталі, у комп'ютері, його звільнить консиліум лікарів наступного дня. І де він знайде роботу? Весь острів 60 на 40 кілометрів. У сусідній Малайзії? А в нього іпотека, школа, діти тощо. Куди йому діватися? Він помилитися не може".

Путін не робив щеплення проти коронавірусу і не скоро буде. А його донька Катя вакцинувалася

Андрію Вікторовичу, як ви думаєте, Путін щепився?

– Ні, звичайно. Що ти! Ні. І не скоро буде.

– Доньки його не вакцинувалися?

– Донька щепилася. Так, Катя вакцинувалася. І я навіть знаю, як це було. Вона хотіла просто послужити Росії. Тут не треба сміятися. Вона була однією з перших і вона запитувала у тих, кому вона вірить: "Як мені послужити країні?" І знайшлися люди, підказали: "А зроби щеплення". Вона пішла і зробила. Мовчки. Він не знав. Ми ж іще думали, – його потішити.

Мене вразив Гінзбург тим, що він випробував вакцину на собі. Як колись це зробила велика Єрмольєва, яка врятувала Сталінград від холери 1942 року, діставши пеніцилін. Вона ж на собі все робила. Загинула від цього. І Олександр Леонідович повторив її досвід. І всі розробники. Гаразд себе вколов Гінзбург, але він дружину вколов. Він обожнює свою дружину. Він усю сім'ю вколов цією вакциною – настільки він у неї вірить. Коли ми говорили всім: "Друзі, напевно, треба повірити", – багато хто повірив швидше, ніж я сам. Я ось сам говорив, але не пішов. Просто не пішов, тому що... Я не знаю.

Тому що ви розумний.

– Це ти комплімент мені робиш. Ні, у мене дружина розумна. Вона якось одразу сказала: "Я поки не народжу..." Вона дуже хоче дитину, хоча я старий. Але нічого. "Я, отже, тебе не пущу". І раптом пішли запитання, на які ніхто не міг відповісти. Перше запитання: у нас є дивний пацан. Називається Дмитрієв. Російський фонд прямих інвестицій. Ти мені поясни, якого дідька, якщо цей Дмитрієв просуває вакцину "Супутник V" на світові ринки, він у травні купує AstraZeneca на народні гроші в чималій кількості? Ми тоді вирішили, що він буде колоти себе і Володимира Володимировича. Нам і всім іншим – "Супутник V", а їм, які біла кістка, – AstraZeneca.

Ось далі з AstraZeneca почалися проблеми. З'ясували, що AstraZeneca і "Супутник V" – це одне й те саме. Тільки там мавпяча субстанція, а тут людська. Від AstraZeneca помирає людина-випробувач у Бразилії. В Англії в людини від AstraZeneca проблеми зі спинним мозком. Я пішов до промисловців наших, які почали випускати вже тоді, улітку, не чекаючи третього клінічного етапу випробувань, що неправильно. Має бути третій етап пів року. І ще пів року спостерігаєш, чи немає побічних явищ. Уже в червні ми почали варити цю вакцину: паніка – треба швидше. Запитую у виробничників: "Друзі, а цей Дмитрієв на хріна купив AstraZeneca? Вакцину важко зварити". Мені знаєш що відповіли? "Тому що ідіот". Ось така пролунала відповідь. Останнє – знаєш, що зробив Дмитрієв? Це тільки в Росії таке може бути. Ти сидиш?

Тримаюся за стіл.

– Візьмися за стіл. Він запропонував з'єднати AstraZeneca і "Супутник V", дві вакцини – в одну.


Фото: EPA
Фото: EPA


А це правильно.

– Я теж так думав. У Сталіна була ідея об'єднати в Москві циганський театр і єврейський театр. І наказати їм на два тижні знайти спільну мову.

Тим паче, що в циганському театрі було багато євреїв. У театрі "Ромен". Тому частково воно й об'єдналося якось.

– По-моєму, тільки Рома Лебедєв. І то – він приховував, що був євреєм.

Я як дачу побудував? У мене японці купували за величезні гроші по хвилині з інтерв'ю з Кім Чен Іром

Андрію Вікторовичу, ви взяли інтерв'ю у величезної кількості людей. Скільки героїв у вас було? Ви ніколи не підраховували?

– Ні. Я тобі можу сказати з гордістю, що в "Моменте истины" і "Русском веке" знімалися практично всі суспільно значущі люди. А скільки загалом?.. Я якось намагався згадати, скількох керівників країн я знімав. Демірель, Лі Куан Ю, Саддам Хусейн...

Саддам Хуссейн навіть?

– Саддам давав нам інтерв'ю, як і Кім Чен Ір. А як я дачу побудував? У мене японці купували за величезні гроші по хвилині з інтерв'ю з Кім Чен Іром. Ми розіграли з Володею Яковлєвим, тодішнім губернатором Петербурга, якийсь спектакль. Я був у складі цієї делегації, ув'язався за Яковлєвим. Візит після приїзду Кіма до Москви, коли його напоїли на "Балтиці" страшенно...

– Він поїздом їхав. Так?

– У нього були проблеми, мабуть, усе-таки з епілепсією пов'язані, з головою. Він тільки їздив на бронепоїзді цьому. Так, він приїхав до Пітера, до Москви. Його приймав Путін. На "Балтиці" його напоїли до смерті. І він вирішив Яковлєву помститися у Пхеньяні. Запросив з офіційним візитом. Йому на "Балтиці" було сказано "пиво без горілки – гроші на вітер". Чим це закінчилося, краще не згадувати. Я це бачив: як його несли.

І коли у них були переговори в його резиденції, ми поставили камеру на стільці. Тому що ідіот-оператор із "5 канала" забув штатив у місті. Ми знімали Кім Чен Іра, перше інтерв'ю за 20 років, через стілець, перевернувши. Побачивши цю конструкцію, начальник охорони отетерів. Тому що за протоколом не погоджено. "Що це таке?" – запитує він. А йому підпорядковувалися всі. Я кажу: "Ми чекаємо на пана Яковлєва. Я в нього хочу взяти інтерв'ю". Я підходжу до Яковлєва, коли вони виходять разом. А куди їм? Вони ж удвох виходять із кімнати. Там один коридор. Я сиджу в коридорі: чекаю на Яковлєва. "Не вашого товариша, а нашого товариша. Вибачте, вибачте, гостинність". І запитую в нього: "Коли товариш Кім знову буде в Петербурзі?" Нормальне запитання?

Так.

– На що Володимир Анатолійович каже: "А ти запитай у нього". І я розвертаюся, як я і розвернувся. І я його знімав вісім хвилин. Плівка залишилася. Я став багатою людиною. У мене купували японці по хвилині.

Ось воно – корейське диво.

– Вони дивилися на це корейське диво – і за рогівкою ока визначали, на що він хворий. Вони здогадувалися про епілепсію. Близький план вони робили, як мені потім пояснили. Тобто я, отже, попрацював на розвідку. А я для "ТВ-Центра" старався. До речі, на "ТВ-Центре" плівку знищили, ідіоти. Коли прийшов Пономарьов, вони весь архів мій спалили. Але в мене архів весь залишився. Йому немає ціни, звичайно. І там усе.

А Саддам Хусейн – де ви його знімали?

– У Багдаді. Це був перший приліт російського літака. Це було дуже зворушливо. Блокада. Ми летимо через Керманшах – нас не пускають. Звичайно, не пускають. А ми веземо медикаменти. Три дні ми сиділи в тюрмі. З нами був депутат Держдуми. Це були "Внуковские авиалинии", тодішні керівники компанії... Осіб 12. Я і донька моя маленька, Лідка. Лідку я взяв. Навіщо я взяв доньку, зрозуміти не можу. Але в підсумку після чотириденного сидіння в Керманшаху... Готель дійсно зробили тюрмою, там хлопчиків поставили. Хоча я встиг з'їздити в місто і купив, пам'ятаю, килимок невеликий перський справжній. Ми все-таки дістали дозвіл – і на добу прилетіли в Багдад. Це було дуже зворушливо. Коли величезний аеропорт, і вони... Він же порожній: ніхто не літає, блокада натовська. Вони пустили зелений вогник і написали "Багдад – Москва". Триває посадка на рейс Багдад – Москва.

Ось тоді ми зняли Таріка Азіза, тоді я зняв Саддама. Потім полетіли вдруге вже через Єреван. І взяли Жириновського. Краще б ми його не брали. Матір божа... Коли нас не пустили... Там уже Гейдар Алієв допомагав із прольотом. Ми летіли Баку – Керманшах. А тут полетіли через Єреван, уже не пам'ятаю чому. І нас теж нікуди не пускали. Жириновський кричав у літаку: "Наш літак буде Брестською фортецею!" Нісенітниці якісь плів загалом. Але в підсумку теж ми вдруге були. Уже приймав Тарік, але не Саддам.

Ви ж брали інтерв'ю у Фіделя Кастро.

– Ні. Це легенда. Це те, чого в мене не вийшло. У мене так і не вийшло домовитися з королевою англійською, її величністю Єлизаветою II, і з Фіделем. Толя Карпов був посередником. А він товаришує із цією сім'єю. Шахіст. Але не вийшло через хворобу Фіделя. Я упустив момент.

Знаєте, ви, звичайно, зробили пам'ятники людям, у яких узяли інтерв'ю. І які люди... Від Маї Плісецької до Олега Борисова. Хто найяскравіший із тих, із ким ви робили інтерв'ю? Можете назвати кількох людей?

– Неможливо сказати. Назву, але... Хто найкращий Ленський: Іван Семенович чи Сергій Якович? Для кого як.


Скріншот: Андрій Караулов / YouTube
Скріншот: Андрей Караулов / YouTube


Сергій Якович, я думаю.

– А можливо, Масленніков. Толя Масленніков – чудовий співак, не оцінений. Великий актор ще. Великий. Він не тільки співав, а й грав Олексія у "Гравці" в Бориса Олександровича Покровського. Чиї розмови залишилися в пам'яті – це ті розмови, до яких я повертаюся і цитую їх. Дмитро Сергійович Лихачов, Борис Раушенбах – звичайно, Чингіз Торекулович, ми з ним дуже дружили. Я приїжджав до нього спеціально: і зняти, і поговорити.

Мудрець був – так? Айтматов.

– Він був не мудрець – він як ніхто вмів слухати. Він був простим у розмові, коли йому було цікаво. І він усе не розумів: "Андрію, ну невже злітає вертоліт?" А я йому всякі жахи розповідав. "Відчиняють двері вертольота, і та людина нещасна, яка обманом опинилася у вертольоті, або підпише зараз усе своє майно – і нотаріус там само, у вертольоті, поставить печатку, або вона піде вниз без парашута?" Я кажу: "Так, Чингізе Торекуловичу".

Так було?

– Ми в ресторані сидимо у Брюсселі. Він бере ручку і на рахунку це все записує. Я кажу: "Ручку мені віддайте". У мене музей особистих речей великих. У мене є ручка Чингіза Айтматова. Це моя ручка. "Я записував за Карауловим усі ці жахи 90-х років". Я його обожнював. Але не за мудрість, а за дружбу. Він умів дружити. Справжня дружба завжди забирає час. Він не шкодував часу. Ми відверто говорили про все. Потім на інавгурації Курманбека Бакієва ми зустрічалися. Він сидів, як "чужий на цьому святі життя". Він був потужним. Він мені розповідав, як вони з тодішнім президентом, він нині у нас у МДУ викладає...

Акаєв?

– Акаєвим. Їхали... Як би це м'якше сказати? До короля Швеції з натяком, що взагалі Чингізу Торекуловичу Нобелівську премію з літератури не можна не мати. Як Лев Миколайович не мав. Ну якось дивно. Алексієвич має, а... Але це було до Алексієвич. А виявилося: "Андрію, слухай. Король узагалі ні до чого. Він узагалі до цього не має жодного стосунку. І я йому розповідав про повадки звірів. А він мисливець, і йому було так цікаво..." Як я записував, так і він записував. Він був простим, великим. Він був потужним, хитрим, але він умів розмовляти. Він слухав як ніхто інший. І пауза, якщо я її робив, – вона його не дратувала. І у відповідь... Я ж його знімав ще. У мене багато з ним. І коли ми робили вечір у Палаці з'їздів, ювілей нашої передачі, я якраз на екран вивів Лихачова, Раушенбаха і Чингіза Торекуловича. Більше нікого. Хоча потім ішли картинки всіх: і Муслім, і Гейдар Алієвич, із яким я дружив, тощо.

Він був... Не мудрець... Я зараз намагаюся сказати слово... У нього було державне охоплення. Він на все дивився як державник. Чи це бельгійські проблеми, чи Киргизстан, чи Росія... У нього була чудова російська мова. Із ним було, як ось із тобою зараз, просто й легко. Якщо навіть між Раушенбахом була якась дистанція, а між Глушком і тобою завжди була дистанція... І навіть із Маєю Михайлівною була. Була благородна дистанція. Хоча коли ми знімали, пам'ятаю, уже ніч була – потім ще залишилися по чарці випили. І таксі не викликається. 93-й рік чи 92-й. І я пішов на вулицю – зловив ГАЗик. Кажу: "Має Михайлівно, вибачте. ГАЗик. Такий, брезентовий". Вона каже: "Слухай, у нього колеса є?" – "Звісно". – "Вони крутяться?" – "Звісно". – "Поїхали". Ну, їхати ж їй було на Тверську. Я там жив неподалік. Але це все було. Або коли ми святкували її ювілей і ювілей Щедріна в пивній. Це все в пивній, із сосисками. Ювілей Щедріна – після вечора всі в парадних костюмах у пивній. Сосиски, картопля...

– Це в Німеччині. Так?

– Так, у Мюнхені. У гітлерівському залі, у холодному, який спонсор зробив, відкрив. Зараз я з ним не спілкуюся вже багато років, із Щедріним. Шкода. Але це він винен. Навіть Мая Михайлівна не змогла бути в нас на ювілеї. Я її дуже хотів побачити. Олег Попов не зміг. Вона не змогла і він. Інші всі приїхали. Усі приїхали, кого я хотів побачити. Нестеренко приїхав з Австрії і Маша Гулегіна... Та всі були. Третьяков із Німеччини. Усі виступали. Усі безплатно виступали. Я нікому жодної копійки не платив. Світлана Захарова танцювала, Вадик Рєпін приїхав із Новосибірська, її чоловік. Коля Цискарідзе танцював. Тобто все було по-людськи.

А ось Айтматов тут мене зачепив насправді. Він ні на кого не схожий якимось епічним спокоєм, епічним поглядом на життя, така проза у нього... І останній його роман: "Коли падають камені"... Він сумно говорив: "Андрію, це не "Гаррі Поттер". Зараз усі будуть цю нісенітницю читати. Це от серйозна книга. Але кому зараз потрібні серйозні книги?" Так у мене цей том і лежить його. У мене така є... Як же це сказати? Я не знаю як. Це не виставка, звісно. Ну стелажі, чи що. Ось там речі Чингіза, окуляри Іллінського, записна книжка Меркур'єва Василя Васильовича, метелик Светланова, метелик Нестеренка Євгенія Євгеновича. Я нещодавно зателефонував йому до Відня. Кілька років ми не спілкувалися після смерті Каті, його дружини. Не все мені там було зрозуміло. Але я зателефонував. Варя хотіла з ним познайомитися. І перша фраза великого Нестеренка: останнього героя соцпраці з нашої опери, останнього з живих: "Так, це я, Андрюшо. Ось бачиш... Не розумію, для чого я живу". Так само мені колись говорив Олексій Миколайович Грибов після інсульту: "Андрію, актор помирає на сцені. Мені шкода, що я ще живий. Хоча пожити ще хочеться". Він не грав після тяжкого інсульту. Приходив у театр – годинами сидів у буфеті. Майже вже не пив. Хтось чарочку наливав йому, за традицією.

У МХАТі, так?

– У МХАТі. У новому навіть МХАТі. Він старий МХАТ дуже любив, зрозуміло. І всі його любили. Вони плакали, коли МХАТ закривали на ремонт, розуміючи, що вони на цю сцену... Єфремов тоді накрив старим стіл просто на сцені. Я це бачив. Краще б я цього не бачив. У всіх сльози, усі розуміють, що вони йдуть. Настасья Платонівна Зуєва, Марк Ісаакович Прудкін... "Ну підемо, підемо, друже..."

Георгієвська, Степанова, так?

– Георгієвська. Бачиш, ти знаєш добре. І Михайло Пантелеймонович Болдуман. А Георгієвська як страшно померла... Ти знаєш цю історію?

Ні.

– Їй же собака з'їв голову.

– Та ви що!

– Її втратила Дороніна. Велика Анастасія Павлівна Георгієвська, народна артистка Радянського Союзу, не прийшла на збір трупи. Залишилася в театрі Дороніної. Грандіозно вона грала Юдушку Головльова. Вона – і тільки потім Смоктуновський і Порфир'єв. Вона матір грала. Грандіозна. Кинувся б театр: "Що трапилося з народною артисткою СРСР?" Вона жила сама із собакою. Але ніхто не кинувся. А коли вона на репетицію за тиждень не прийшла, здогадалися зателефонувати. Зламали двері. Вискочив напівбожевільний собака-вівчарка, який від голоду з'їв її обличчя. Не було обличчя. Поліновський написав про це в "Известиях" страшну статтю, як пішла з життя Георгієвська, а МХАТ Дороніної втратив народну артистку СРСР із поля зору.

– Жах.

– Був це, по-моєму, 92-й чи 91-й, чи навіть 90-й (Георгієвська померла 1990 року. – "ГОРДОН").

– Уже нікому ні до кого не було діла.

– Абсолютно. Із язика зняв. Я коли розповідав про це Ірі Мірошниченко... Ми тоді багато спілкувалися. Вона мені навіть не повірила. Вона не знала. Ну, до статті Поліновського. Вона не знала, що сталося з великою Георгієвською.

Ви знаєте, ви зробили величезну кількість програм із людьми, які були епохою. І я абсолютно впевнений, що це не могло на вас не вплинути – і ви стали зовсім іншим. Після кожної програми, я думаю, ви ставали іншим, ви змінювалися.

– Ні. Після кожної програми я розумів, що я сяду – і віддам своє життя... Це справа життя. Я не соромлюся говорити саме так. І я напишу "Русский ад". І я цього року переписав уже... Варю, скільки ми переписали? Увесь перший том. Скільки там? 600 сторінок вийшло. І зараз другий том почали. І перепишемо за кілька місяців. Два томи по 630 сторінок. Тільки не машинки, а великих. І там увесь 91-й, уся Біловезька пуща... Усе до розвалу Білого дому. І герої книги всі – і Єльцин, і Горбачов, і Раїса Максимівна, і Шахрай, і Бурбуліс, і Чубайс, і Смоктуновський, і Борис Санич Покровський, і Микола Якович Петраков, друзі, – і директори заводів, і повії, і Явлінський, і Коржаков... Уся правда про ці роки. Це буде 14-те видання. Будуть видавати знову "Аргументы недели", мої друзі. Перші 13 видань розійшлися. Зараз останнє допродають. Але я повністю переписав книгу. Це цілком інша робота. І цим я пишаюся.

– От щастя – бути свідком цих подій і спілкуватися із цими людьми?

– Про що ти кажеш? Звісно. Знаєш, як Володимир Михайлович Ізрядін приїхав до Челябінська, і афішу повісили: "Він грав іще за царя". Ну що ти... То люди – епоха. Таких уже немає. Майже немає. Ну ось зараз пішла Антонова. Ідуть останні. Як тихо, загалом... Ну, не тихо. Ну, Рома Віктюк пережив славу. І жахливо пережив свою славу. І ту гидоту, яку писали дурні на Україні, що не бачили його спектаклів... Він так любив Україну... Він так ніс сьогоднішнє все... До речі, це до тих, хто на Україні писав "здох, і дякувати богу". Він був чесним усередині себе.

Звісно.

– Востаннє ми зустрілися – я його не впізнав у Большому театрі. Він попросив познайомити його з Олею Бородіною. Я його підвів до Олі й кажу: "Олю, тільки не лякайся. Я приведу Віктюка". Він не був схожим на самого себе. Він іще три роки тому таким не був. Онкологія й інсульт – вони зробили свою справу. А бачиш – помер від коронавірусу.

– Я був на його похованні у Львові. Так. Жахливо.

– Страшно. Дійсно страшно.

Чи помирає телебачення? Воно вже здохло, якщо в нас 40 передач на місяць про Україну, і ще 40 – про смерть Бистрицької чи Джигарханяна

Ви протягом багатьох років знімали відому програму "Момент истины". Скажіть, телебачення помирає?

– Ні. Не тому, що воно померло, а тому що є Олексій Олексійович Громов, який заборонив говорити правду, коли пішов із "5 каналу". Пам'ятаєш, керченський стрілець?

Так, звісно.

– У нас пів дня про це на каналах не було нічого. Пам'ятаєш смерть Лужкова?

Так, звісно.

– Мені зателефонували мої друзі з "Первого", помічники Кості: "Це правда?" Я кажу: "Так, правда. А що у вас?" – "Сидимо й будемо запитувати. Ми взагалі відмічаємо, ми кажемо чи не кажемо". Як – "запитувати"? Помер мер Москви, кавалер усіх цих ступенів. Ви чого, очманіли? Але Олексій Олексійович поки до Володимира Володимировича дотелефонувався, очевидно, – команди немає. Знаєш, коли команда надійшла? О четвертій годині дня.

Давайте скажемо, хто такий Громов.

– Перший заступник глави Адміністрації і головний ідеолог країни, людина, яка не покидає свого кабінету, про Росію судить з інтернету, жодного разу в житті не була на жодному заводі, на жодній птахофермі, у жодному селі. Візьми карту, де був Громов, постав прапорці – і ти зрозумієш, що він давно вже не виходить із кабінету і нічого про власну країну не знає. Водночас займається ідеологією: керує нею. Обрегочешся.

Тобто він формує думку Путіна теж. Правильно?

– Ні. Він його боїться, як вогню. Коли Путін зателефонував Громову і запитав: "Чого ти Караулова закрив?" – він якусь нісенітницю став говорити.

Путін зателефонував і запитав?

– Звісно. І Путін, і патріарх – усі зателефонували Громову. Він усе кивав на Ковальчука: "Це не я". Ковальчук кивав на цього... Як діти. Ну як діти. Я на це посміявся, доробив свої плани, зробив, як я хотів, перший варіант книжки. Зараз його переписую. Але зараз уже легше. І зробив свій канал на YouTube. Усе, хлопці, до побачення.

Ось канал на YouTube. Знаєте, я зустрічаюся з аудиторіями різними. Там, і тисяча, і півтори тисячі осіб – молоді люди сидять. Я запитую в людей до 40 років: "Хто з вас дивиться телевізор?"

– Ніхто не дивиться.

Так. 20% дивляться, а 80% – ні. Причому в багатьох немає телевізорів.

– Коли дивитися немає чого. Як Мая Михайлівна казала... "Має Михайлівно, подивіться, яка гарна дівчина..." – "Де? А що в ній гарного? Молода – та й усе". Відповідь генія. Так і тут. Дивитися нічого. От і все.

– Помирає телебачення, на вашу думку?

– Та ні. За часів Громова воно вже здохло. Не просто помирає. Якщо ми 40 передач на рік обговорюємо... Яке "на рік" – на місяць 40 передач про Україну, і ще 40 – про смерть Бистрицької. Або 40 із хвостиком – про смерть Армена [Джигарханяна]... Ну, зараз – смерть, а тоді – розлучення із дружиною.

Жах.

– Це серіал нескінченний. Це не просто вульгарно... А більше говорити немає про що, немає інших проблем. Є Армен, є ставлення сестри Бистрицької до самої Еліни Авраамівни та її роман із дівчиною, яка зараз у в'язниці, Еліни Авраамівни. Вона не приховувала своїх стосунків із Ксюшею. А що робити?

Та невже!

– Звісно. У неї своя історія була і з чоловіком, який її мало не вбив, тощо. Я про це розповідав на "Первом канале".

– Оце так!

– Звісно.

Там ця історія?

– Там не просто історія – там кохання. До того ж кохання таке, яке вона хотіла, щоб вони поїхали в якусь із країн, де реєструють шлюби. Еліна Авраамівна, членкиня партії, народна артистка СРСР. Вона боялася втратити Ксюшу. Так було. А чоловік її – точніше, його коханки – хотіли її вбити. І так її отруїли, що вона ледве пішла зі студії однієї. Мало не померла в лікарні.

– Оце доля...

– І ще їй Фурцева сказала: "Мовчи, дурепо". А він був на важливій роботі. І вона протягом кількох років жила з людиною – своїм убивцею. Вона після цього зненавиділа все й усіх.

– Яка гарна жінка була...

– Видатна жінка, благородна, щира. Вона вже погано ходила... Вона прийшла до мене на ювілей до Палацу з'їздів, і їй було складно стояти. У неї ж були проблеми з ногами. І ось вона вчепилася мені в руку, щоб не впасти. А співала... 16 куплетів було в пісні. "Каким ты был, таким ты и остался". Я вже їй гримаси робив, я не знав, як бути. Вона не могла не прийти, їй було боляче стояти. Була фонограма, не вона співала. Але вона не могла не прийти.

Вона фронтовичка, киянка. Я з нею робив інтерв'ю свого часу. Я з нею неодноразово зустрічався. Вона міцна така жінка була.

– І вона нікому не розповідала своїх особистих таємниць. Це зараз, коли Ксюша опинилася у в'язниці... До того ж от суд розсудив... Підпис Бистрицької, нібито Ксюша її обікрала, – підроблено, суд це встановив. І однаково відправив її до в'язниці. Хто на будівлю претендував, яку Лужков здуру їй подарував? Ось цей будинок на Цвітному бульварі. Розбитим досі стоїть цей будинок, подарований Бистрицькій. Він коштує грошей. Місце яке... Хто хоче? Чия дружина? Я знаю, чия дружина. Презумпція невинуватості в такого діяча. Оком накинув її фонд на цю будівлю. Мені Мишко Барщевський сказав: "Погано буде". Я кажу: "Мишко, ну як? Підробили підпис". А він захищав ту сторону, допомагав тій стороні. "Погано буде, Андрію. Вали із цієї теми", – попередив мене ще влітку. Ми до останнього не вірили, що Ксюша піде в тюрму. Як? За що? Це підробка. Не могла Еліна Авраамівна підписати цей папір. І фізично не могла, і як людина не могла – ніяк не могла. Підроблено підпис, немає постраждалих – у в'язницю.


Скріншот: Андрій Караулов / YouTube
Скріншот: Андрей Караулов / YouTube


Російське телебачення... Знаєте, що мене вражає? Сім років ця нескінченна бодяга на федеральних каналах, коли щодня у прайм-тайм – Україна. Ось у Росії нічого вже не відбувається – Україна.

– Абсолютна фантастика. Знаєш, цього навіть не обговорюють. Говорити немає про що. У Росії величезна кількість людей живе за межею бідності – обговорювати нічого. Це не наша тема. У Росії відбувається те, що відбувається сьогодні. У нас Гоголь Микола Васильович відпочиває. Уже всі знають, що губернатор Мурманської області взяв у Путіна мільярд народних грошей – і побудував, сволота така, "ковідний" шпиталь, але нашвидкуруч і з матеріалів першого класу небезпеки. Там жодного дня не можна не те що оперувати – перебувати. Яка доля шпиталю? Зараз продають на запчастини: хто "очко" купив із глав районів, хто – двері, хто – дах.

У нас за смерть людини... Я сьогодні розмовляв із керівництвом мін'юсту. Шість років тому підполковник Акімов, голова гарнізонного калузького суду, ухвалив: за смерть людини вираховувати з убивці 5200 руб. щомісячно і залишити його на чинній військовій службі. Я хочу 17 [грудня] (інтерв'ю записували до пресконфренції Путіна, яка відбулася 17 грудня 2020 року. "ГОРДОН") прочитати цей вирок президенту Російської Федерації. Пєскову я вже його прочитав і надіслав, і говорив із ним. Дмитро охрінів. Каже: "Не може бути. У тебе монтаж". – "У тебе у приймальні протокол. Подивися". Пункт перший: старший лейтенант Старущенко в день розлучення із дружиною надів парадний кітель, напився до чортиків, з'явився до своєї колишньої дружини о пів на першу ночі і задушив її, як Отелло Дездемону, з особливою жорстокістю, у присутності малолітнього Андрійка.

Постанова суду: "Іменем Російської Федерації..." Це коли двоє начальників бояться винести сміття з хати, щоб Путін не дізнався, Шойгу не дізнався. А як? Пункт перший вироку дослівно цитую: "Визнати старшого лейтенанта Старущенка вбивцею. Засудити його до року в'язниці. Пункт 2-й: рік в'язниці замінити роком виправних робіт. Пункт 3-й: виправлятиметься Старущенко, залишаючись на чинній службі військовій у тій частині в Шайковці – це "Білі лебеді", далека авіація, – де він працює техніком. Цілий рік". Але він же бабу вбив. Треба ж покарати. Пункт 4-й: за вбивство баби, дружини, у присутності Андрійка, який залишився калікою і кілька років після цього не розмовляв, вираховуватимуть із зарплати старшого лейтенанта 10% платні. Але не на користь Андрійка, а на користь держави. А пункт 5-й, від якого в Пєскова на тому кінці дроту телефонного жовна заходили... У Путіна теж заходять. Пункт 5-й: підполковник Акімов наказав Путіну як верховному, Шойгу, міністрові оборони, й іншим генералам протягом року, як розправу зі Старущенком, не підвищувати його у військовому званні та не нагороджувати державними нагородами Російської Федерації. Цей вирок пройшов усі етапи, включно з Верховним Судом. І таких вироків у мене 107 штук. Небачених в історії людства.

Але Соловйов про це мовчить.

– Та це... Не треба. "Иных уж нет, а те далече". Ми трупів не оперуємо. Ось я це все принесу. Я сьогодні сказав керівникам мін'юсту: "Зробімо за такі вироки – раду аксакалів, раду моральних авторитетів при мін'юсті. 20 осіб раз на місяць збиратимуться і просто з погляду здорового глузду..." І тоді вже мін'юст, пленум Верховного Суду, якщо Лебедєв не дає ради...

У нас судді чого тільки не ухвалюють... У нас шлюбний договір скасовують легко просто зі слів охочих: або чоловіка, або жінки. А люди, коли не знаходять справедливості в суді, їм залишається тільки одне: іти на вулицю, на площу. А куди ж іще? Як у Хабаровську. Треба це? Ні, не треба. Скільки людей пройшло через в'язницю? Порахуй. Із нульового року, коли Путін прийшов, до 2020-го. Мільйонів 16–17. По мільйону ж на рік.

Невже?!

– А як же? Включно з тими, які в СІЗО. А скільки несправедливо засуджених? 30% від бізнесменів. Ну 40% – припустімо, маніяки страшенні. Зараз упіймали цього маніяка: 25 душ сьогодні на його совісті на Волзі. Але там же дуже багато бізнесменів, які сиділи ні за що. Після сюжету в "Моменті істини" 14 людей вийшли на свободу, а 15-го виправдав суд присяжних. У мене свій "список Шиндлера". Ні за що. Ми з таборів людей діставали, як Артура Преля – і пленум Верховного Суду його виправдав. Зробімо при мін'юсті, якщо така п'янка пішла, якщо не дає ради Лебедєв із суддями, якщо в нас багато суддів відв'язних, якщо в нас є адвокатка Кисилевська, яка, Дмитре, селфі робить у нарадчій кімнаті судді, зігнавши суддю Базарова із крісла... Це нарадча кімната, куди вхід заборонено всім, включно із президентом Росії. Тільки суддя і тільки її помічник. Тому що там у тиші ім'ям Російської Федерації вирішують долю людини чи долю майна – не має значення. То Кисилевська зігнала із крісла Базарову, зробила селфі для інтернету. Суддя московська Базарова, у відставці вже, упізнала свій кабінет і Кисилевську. А коли я показав цю фотографію Адвокатській палаті Москви, де сиділи Поляков, мій товариш Генрі Резник сказав: "Це що?" Вони сказали "нормально". І навіть зауваження Киселевській не зробили.

В Адвокатської палати Москви будуть проблеми із законом. Це я сьогодні говорю. Кисилевська втратить статус адвоката за свої злочини. Порушено справу кримінальну. Це я говорю. Але фотографія як була, так і залишилася. Це нібито само собою зрозуміло. Та сама Кисилевська зробила фальшиві ордери. Ось у тебе за спиною раптом з'являється адвокатка. Ти з нею не підписував жодних угод. Ти взагалі не знаєш, що вона в тебе є. Вона на ту сторону працює. "Так, – сказала Кисилевська, – я юридично погано підкована". Це адвокатка із 40-річним стажем. І Адвокатська палата Москви на чолі з Поляковим навіть зауваження їй не зробила. Це можна. Створено прецедент. Отже, можна робити такі речі. Це вже все, це межа, це дно. І це дуже добре розуміє Костянтин Чуйченко.

Раневська сказала вербувальнику КДБ: "Любий, де ти був раніше? Я на тебе чекала все життя. Я нікому не скажу. Вербуй мене, вербуй! У нас під сходами є сарай. Ми там сядемо. Любий, дай мені пістолет. Я стрілятиму
Скажіть, кого з колег по цеху ви дивитеся і кого вважаєте великим майстром?

– Аркаша Мамонтов – із розслідувань. Максим Шевченко – за поглядом на життя і за розмовами. Андрюша Угланов – за інтерв'ю. Та дуже багато молодих. Вони в нас на каналі постійно виступають. От Льоня Якубович постійно робитиме свою рубрику. І Любич робить, економіст, та інші. І Лисаков, депутат Держдуми.

Познер, Ксенія Собчак – майстри інтерв'ю?

– Ні, звісно. Ну що ти? Ні, ну Ксюша – це зовсім інше. Ну що ви? Це не інтерв'ю ніяке. Це себе показати, про себе розповісти. А щодо Познера... Як тобі сказати м'якше?.. Як у таких випадках казав Сергій Сергійович Аверінцев, "про наших великих краще нічого або тільки добре". Це трішки інше. Ні, це малоцікаво.

За що свого часу вас назвали телекілером?

– А це всіх називали. Був 1991-й рік. Просто манера сама говорити людям в очі: "Це ти зробив чи не ти?" Як Чубайс мене пародіював: "Тільки правду". І таку ще інтонацію робив, як за Карауловим. "Тільки правду". Це ваше "тільки правду" – або псих, або психіатрія. А тоді всі були кілерами: і Доренко був кілером, і я був кілером. Просто це був новий жанр. Люди не звикли до такої... Мовою КДБ це називали "вдивлянням". Коли тебе збивають відразу. Як це зробив Кінг із Путіним: "Що з човном?" А той прийшов... "Він потонув". Гарне запитання і "гарна" відповідь. Еге ж? От і все. Ось ця манера – вона була Урмасу трішки... Але в нього погано це виходило. Забув... Він живий, не знаєш?

Урмас Отт? Ні, він помер кілька років тому.

– Помер, так? Ну ось йому не вдалося це. Але він теж починав цікаво тоді, у ті роки. Коли був "Взгляд", ці несподівані розмови не з папірця... Якщо "питання ваша пресслужба затвердила" – це все відразу вбік. І тоді пішло кілерство. А потім, ми ж Баранникова знімали з роботи. І зняли. Генерала армії, начальника КДБ. Коли притягли. І з'ясували, що на Макарова є справа, на когось є справа, на Кисельова є справа, а на Караулова немає жодної справи. Тому що не працював я у КДБ. Я був дуже задоволеним. Дякую архівам. Не знайшли нічого, так би мовити.

А багато колег у КДБ працювало?

– Дуже багато. Міжнародники практично всі. У мене в романі це є: колись Марині Семеновій розповідав п'яний Рибін або Борису Саничу Покровському. Марина Тимофіївна – видатна балерина, а Борис Санич був художнім керівником театру. І був такий Рибін, який проштрафився в охороні Сталіна – і його відправили комендантом у Большой. Він говорив, що підписали 95% трупи Большого на роботу в органах. Не підписали Марину Тимофіївну, вона прикинулася ідіоткою. І геніально, незрівнянно зіграла Раневська психопатку і клінічну дуру, коли до неї прийшов лейтенант. По-різному до неї підходили. Через Орлову Любов Петрівну підходили, ще якось.

А Любов Петрівна – так?

– Ніхто не знає. Зоя Федорова – так. А ось Орлова – ніхто не знає. Хоча їй дуже симпатизував Сталін. Сталін же запитував, коли щось не вдавалося, у її чоловіка на прийомі: "Чому, товаришу Александров, ви знімаєте тільки свою дружину?" Той злякався. "Товаришу Сталін, я добре відчуваю її естетику..." – "Я розумію, розумію, що відчуваєш. Тільки совість теж треба мати". А Раневська казала: "Любий, де ти був раніше? Я на тебе чекала все життя. Я нікому не скажу. Вербуй мене, вербуй! У нас під сходами є сарай. Ми там сядемо. Любий, дай мені пістолет. Я стрілятиму". Залишився напис в архіві: "Вербуванню не підлягає. Підстава: клінічний ідіотизм".

Чудово.

– Вона геніально грала божевільних. Як Гейдар Алійович геніально грав, якщо хтось при ньому розповідав, не дай боже, антирадянський анекдот. От не чує – і все. Або якщо йому дуже кортіло, щоб хтось повторив. Я йому якось сказав: "Гейдаре Алійовичу, ви майстер влади". – "О... У... Ільхам... Як ти висловився?" Він усе чув, але йому дуже кортіло ще раз почути. "Андрію, я прилетів до Москви з візитом. Іде дощ. Дивлюся у вікно – стоїть Нємцов у білому костюмі і в сандалях. Зустрічає мене. Ну підходимо ми, говоримо – все. Він мене проводжає в цю будівлю. Стою я, генеральний прокурор, зараз уже треба їхати. Раптом підходить Нємцов і каже: "Гейдаре Алійовичу, у нас у Москві на вулиці Тверській зараз така кількість продажних жінок..." Андрій вдав, що я не чую. А він подумав, що я глухий. Дивлюся – знову йде. Стою я, генеральний прокурор. Він знову: "Гейдаре Алійовичу, продажні жінки..." Коли він прийшов утретє, я не витримав. Я сказав: "Борисе Юхимовичу, це ж ваші жінки. Це не мої жінки. Чого ви мені постійно про них говорите?" Це було особливе мистецтво: паузи, іронії...

Це були інші люди.

– На моїх очах Марія Іванівна Бабанова на виставі "Більшовики" (режисерка Галина Борисівна Волчек) на перегляді для тат і мам одягається в гардеробі, іде Галя: "Маріє Іванівно, а мені не сказали. Ви в театрі! Ой, Маріє Іванівно, як вам вистава? Я так хвилююся... Це моя перша режисерська вистава". – "Це помітно, дитинко". Розумієш? І все сказано. Усе, і приїхали. І гасіть світло, як то кажуть.

Жириновський – породження КДБ СРСР

Ви трішки зараз говорили про Жириновського. Ви йому свого часу присвятили фільм під назвою "Скунс".

– Так.

Чому "Скунс"?

– Я припускаю, що Володимир Вольфович Жириновський – це породження КДБ СРСР. До речі, не найгірше творіння КДБ СРСР. Я припускаю, що Володимир Вольфович, окрім грошей, або, скажімо, поста рибної промисловості в минулі, єльцинські, роки, або стане прем'єром... Він усе до Полтораніна чіплявся: "Ну, призначте мене, Михайле Микитовичу, віцепрем'єром. Як син буду Борису Миколайовичу". Пройдисвіт чистісінької води. Але забрав на себе більшу частину маргіналів, допоміг Борису Миколайовичу. Як Зюганов забрав решту. Це тоді Бурбуліс придумав фінансувати КПРФ через Відьманова, його сина Олега – скандал із деревиною на Кіпрі... Відьманов визнав, що в них там є своя компашка. Усі були постановки Кремля. Треба було, щоб Борису Миколайовичу було легше. Ось з одного боку йому допомагав Жириновський, з іншого – Зюганов.

Але талановитий Жириновський, чи не так?

– Ні.

Та ну!

– Талановитий не буде скунсом. Ти подивися, що у фільмі про нього говорять його ж прибічники. Талановитий не поїде до Дудаєва облизувати його і казати, що "ви герой свого народу". І талановитий не робитиме горілки "Жириновский". Її одного разу Олег Попов випив. Боже, який був мат... "Андрію, це був як рашпіль у горлі! Вона ж не горить, коли її підпалюєш. Ну що... Справжні талановиті люди керують країною сьогодні. Вони в тіні. Їх мало хто знає взагалі на ім'я. Так Росію влаштовано.


Фото: EPA
Фото: EPA


О! Хто ж ці люди?

– Їх кілька осіб.

Назвімо.

– Назвімо... Назвімо...

Тобто не Путін керує Росією сьогодні?

– Тільки Путін. Але є люди, яким він довіряє абсолютно. Це найбільша його біда. Зараз, після Лукашенка, він став трішки розуміти... Трішки, не до кінця далеко – що він живе в незнайомій країні. Він не очікував "корони" цієї. Його і тут обдурили. І ось коли був Потанін, обдурили ідеально всі. У минулі роки був Абрамович, давай так. Ти кажеш, імена... Є такий Анісімов у нас, олігарх. Є Ковальчуки. Але не цей, який фізик. Цього навіть брат Юрій не сильно всерйоз сприймає. Ні. Ротенберг, звісно, Тимченко, різні всякі брати. Це таке, близьке, коло.

Сєчин?

– Так. Але зараз, бачиш, великі проблеми з "Газпромом" і трубою – і в Сєчина проблеми. Вони всі не впоралися, переважно, із природними копалинами. Або як дитинка в нас з'являється чиясь. Ось дитинка Сергія Борисовича Іванова, такий собі Сергій Сергійович Іванов, узяв і затопив рудник "Мир". Хто сказав, що це вічна мерзлота? Набрехав Путіну. Я дивуюся... От є Олександр Васильович Бортніков. Зараз не на мікрофон працюю. Він дуже чесна людина. Я знаю, що він робив. Він робив неможливі речі. Я не можу якісь речі розповідати. Мені дуже хочеться розповісти правду про цього чудового генерала армії. Але він напише папір, покаже його начальнику, припускаю я, а справи до кінця, до посадок, не доводить. Він не Андропов. Він більше мені на Крючкова схожий. Найчесніший із них, найпорядніший.

– Цікаво.

– Але не доводить до кінця. У цьому біда. Чому? Не знаю. Стиль такий. Боїться, уб'ють? Я не знаю, чого може боятися генерал армії. Мені колись Глушков у Кобзона показував... Глушков був начальником КДБ. "Тихіше: тут можуть прослуховувати". У нас із Йосипом Давидовичем була істерика. Генерал армії показує на стелю: "Там можуть жучки стояти".

Тож розумні люди, які формують думку керівника багато в чому, із ким він реально радиться, – вони завжди в тіні. "Гроші люблять тишу", – колись говорив мені Потанін. Багато хто пішов, багатьох уже немає. Он Пронічев був. Багато хто пішов, кому довіряв Путін. Сьогодні він більше довіряє інтернету. Із ним сталося те, чого раніше не було. Я просто знаю: якщо ти зателефонуєш по спецкомутатору і передаси черговому охорони: "Телефонував такий-то, така-то проблема, і в такому-то місті люди вночі пішли збивати молотками "вулицю Терешкової" після обнулення..." Назву "Валентина Терешкова".

Та ви що! Пішли збивати?

– Доносять до нього протягом години. Можливо, двох. Дуже швидко. І його реакція на багато речей. Він же зізнався, що про Норильську катастрофу він дізнався від нас із Мітволем. Він так і сказав: "Ми із соцмереж дізналися". Його ідеально всі обдурили. Усс думав, що він плямочку за тиждень вичерпає. Потанін узагалі не збирався приїжджати. Міністр не сидів, МНСники там якісь дурня клеїли...

Тобто ви хочете сказати, що Путін в інтернеті?

– Сьогодні – так. Але не сам – йому дайджест роблять просто вибірково. Кваліфікація цих людей дуже сильна. І дуже сильний, звісно, Пєсков. Тому що у нього своя функція, він ніколи не виходить за межі цієї ролі. Просто знаю це. Але він досить чесний із керівником. Якщо не гранично чесний. Чому? Тому що... Знаєш, у Путіна є така манера: "Ви все сказали? Так? А тепер правду". І сорочка стає мокрою, і до тіла прилипає. Путін не хоче ту країну, яку будує Чибіс у Мурманську – із "ковідним" шпиталем – або губернатор Осипов у Читі, який вигнав усіх із рейсового літака, коли йому не дали свого персонального літака, там щось із гумою було. І полетів сам у Чару, у село. Йому ж западло летіти в набитому людьми літаку. Твоє інтерв'ю з Лукашенком Путін уважно дивився.

– Ви це знаєте?

– Я тобі це кажу. А ти питаєш: "Ви це знаєте?" Я це чув. Сорока принесла.

І що він у цьому інтерв'ю побачив, як ви думаєте?

– Одне з двох: або Путін зрозуміє, що ця компашка: Кирієнко і Громов – його дійсно дуже сильно підвела. Вони обидва імпотенти. Знаєш, коли чоловік імпотент, це погано для його дружини. Але коли імпотент – головний, хто відповідає за внутрішню політику чи ідеологію, це загибель суспільства. Ось це ми і спостерігаємо. У нас COVID-19 убив державу. Виявилося, немає медицини. Потім виявиться, що немає економіки. Потім немає кінотеатрів, театрів – нічого немає. Є тільки ракети Юрія Семеновича Соломонова, які, на щастя, літають. Тому дійсно сильні. І є всякі інші країни: як ось загублений рудник, або порожня труба, або "Північний потік" – незрозуміло що, або ідіотська історія з Навальним.

А скажіть, будь ласка: як вам здається, що Путін побачив у моєму інтерв'ю з Лукашенком?

– Це ти зателефонуй йому. Я тобі дам спецкомутатор потайки. Знайди двійку. Не треба навіть першу вертушку, а за двієчкою зателефонуєш і скажеш: "Це Гордон. Повідомте мені". Хрін він тобі шо скаже. Він говорить одне, думає інше, робить третє. Хлопець такий. Їх так учили. Розумієш? Але вже заграватися не можна. Тому що після Хабаровська всі розуміють: "Щось не те. Щось не так". І "не те" йде від губернаторів, від внутрішньої політики Кирієнка. Не від Антонова і навіть не від Мішустіна, який нас, звісно, усіх вразив, звільнивши зятя від сплати податків. Бачив наш скандал в інтернеті? Ми влаштували.

Звісно.

– Із "Грибною веселкою". Баштанна культура: печериці. Мені мої друзі з апарату істерику влаштували. А що робити, якщо Мішустін зробив дурість? Зате 300 млн – економія для сім'ї. Ми ж одним днем усі живемо. Це все Путіну не подобається, припускаю я. Що буде далі, я не знаю і він сам не знає. Але щось має бути. Тому що буде, як у Білорусії. Це теж уже зрозуміло. Дума буде опозиційною, якщо буде так, як зараз. І навальнята стануть навколо кожної урни на три дні і три ночі, і правильно зроблять. І нічого вкинути не дадуть. А в них гроші будуть. Є ресурс: звідти, із Заходу. Це не комуністи, не Жириновський, не Захар Прилєпін із товаришами. Зовсім інша ситуація сьогодні. Тому він буде там, а дружина тут. О, пасьянс який цікавий...

Ви сказали свого часу: "Ходорковський – серійний убивця, за ним більше ніж 70 трупів". Ви підтверджуєте це?

– 72.

Ви підтверджуєте?

– Звісно. Припускаю. Я акуратний. Він у суд піде – я не все доведу. 72. Ми рахували. Дві серії "Ходорковський і трупи" – це той випадок, коли країна повірила мені, а не йому. Ми зробили з двох серій одну. Вона в інтернеті, у мене на каналі. Можна подивитися. Ці історії придумати не можна. Ні Світлану Врагову, ні Олю Костіну: усі ці замахи – ні інші неможливо придумати. Фантазії не вистачить.

Свого часу ви говорили, що Березовський живий і може приїхати в Росію. Він дійсно живий?

– Дімо, розповідаю, чому я так сказав. І що сьогодні. Я одного разу знімав Бориса. Ми були на "ти". Не забувай, що він у мого тестя Шатрова вкрав дружину.

Звісно.

– Тому якби Якубовський, мій товариш, наздогнав би його цими днями на набережній Москва-ріки й утопив би, то ми б жили в іншій країні. Березовський двічі рятувався втечею. Першого разу – від Якубовського. І врятувався, бо той гладким був, товстим. Якубовський угодований, бігав важко.

"Генерал Діма".

– Так. А Березовський бігав із течкою, як Паніковський, під пахвою дуже жваво. А першого разу він рятувався втечею від теслі Степана із сокирою і баб у радгоспі "Московський", коли вони із Синяковим, його товаришем по лістеху, купили курей, зробили кооператив – і вирішили заощадити на кормах. Курей же вони взяли 2 тис., а корми приїхали з Луксора, із Пакистану. Так дешевше, із розмитненням... У мене в романі все написано. Усі кури здохли. І баби не витримали. "Бий жида, рятуй Росію!" – кричали баби. Боря скочив на підніжку останнього автобуса в бік Москви, добре що Москва недалеко. І врятувався втечею. Якби його спіймали ці напівп'яні люди, вони б, звісно, відірвалися. Він ще й зарплати не заплатив.

Я його якось знімав у Лондоні. Я приїжджав знімати його в Лондон шість разів. І все показували ми на "ТВ-Центрі". Я переконував тоді всіх: і цих великих різних, – що Березовського треба показувати багато і крупно. Люди нехай самі вирішують, ворог він чи не ворог. Якщо не показувати, то будуть думати, що він святий. Це були не провокаційні розмови – це були чесні розмови. І хоча ми були на "ти" і знали один одного роки... Я коли приїхав до нього, ми з оператором... Це була єдина зйомка у нього в кабінеті. Ми пів години чекали, поки Боря прийде. А він пів години дивився, чи не підсипемо ми чогось, якогось полонію, йому в чашечку з кавою. Я ще не розумів: "А де ж Борис? І ще б жерти. Голодні ми з літака. У мене всього ніч. А його немає і немає". А він, виявляється, дивився у шпаринку. А коли він зрозумів, що його не отруять, була нормальна розмова. Потім знову, потім знову, потім знову. Тобто це були не провокаційні розмови, а ті розмови, на які він ішов. Але він дуже часто проговорювався і видавав бажане за дійсне, і видавав ту саму ненависть, якої я не сприймаю ні в кого з людей. А вже тим більше в політиках. А він вважав себе політиком.

І ось я одного разу його знімаю. У нього лежить телефон. Він каже: "Андрюшо, у мами операція. Начебто все добре. Але вона з наркозу не вийшла. Якщо що, зателефонує – ми перервемося". І ми розмовляємо, і я відчуваю, що він напружений. І на телефон... "Борю, може, ми перервемося?" – "Ні-ні. Працюємо". Ми знімаємо, знімаємо. Чекає. Раптом дзвінок. "Так, вийшла! Андрію, пів години паузи".

За живої матері, за такого ставлення до неї повіситися, вважав я, Борис не міг. Але я не врахував одного: три грами кокаїну на день. І я не врахував тієї теми, яка для нього завжди була важливою: приїхала дівка з Москви, а він нічого з нею зробити не зміг. Жив уже у квартирі своєї дружини Галини. Там паб через дорогу. Вони переходять дорогу о восьмій ранку. Дівка кидається на груди офіціантові, щоб його принизити: "Трахни мене. Він не зміг". Він прийшов і повісився. Саші Добровінському його охоронець писав смски що 30 секунд. "Сашо, я ввійшов – він висить. Сашо, що робити? Навчи. Сашо, дай смс. Сашо, шарфик обірвався..." Я читав цю переписку. Так зіграти неможливо. Але я цю переписку читав за місяць після своєї заяви, що... Немає ж жодної фотографії Бориса у труні. І в Пікаділлі є його улюблений ресторан "Алароза", де спагетті з грибами він дуже любив і де він Соловйова вмовляв балотуватися у президенти, щоб його грохнути потім, у цьому ресторанчику як кандидата у президенти.

– Це святе.

– Соловйов виявився трішки розумнішими, ніж, так би мовити, Борис думав. А Ваня Рибкін...

Спочатку Рибкіна, звісно.

– Ні, не спочатку. Спочатку була Хакамада. Ні, ти плутаєш хронологію.

Ага.

– Спочатку була Хакамада. Ось. Це був кінець, 20-ті числа, січня. Я був у Пітері. Мені зателефонував мій товариш, пов'язаний із великими тут, і каже: "Ти де?" Це була субота, а ефір був у неділю. Я кажу: "Я в Пітері у Наталії Петрівни Бехтєрєвої". – "Ну і дурень". – "А чого ти обзиваєшся?" – "Швидко в Москву". – "А що трапилося?" – "Не скажу. Я тебе зустріну в аеропорту". Може, передачу закрили? Я телефоную Попцову і кажу: "Олегу Максимовичу..." Нині здоровому. Підтвердить. Я йому вчора надіслав кошик їжі. Чудовий наш учитель. У нього ж гроші є, але просто хотілося потішити людину.

Гроші є – їжі немає.

– Їжа теж є. Ні, це нормально все абсолютно. Він упав зі сходів рік тому – поламав собі всі ребра. Зараз живий-здоровий. Слабенький, звісно, відтоді. Ну п'ять чи сім ребер зламав здуру. Гепнувся. Книгу поліз діставати, як Інна каже.

"Олегу Максимовичу, що трапилося?" – "Я нічого не знаю. Їдь до нього". Я мчу в Москву. Стоїть мій товариш Костя. "На, читай". – "Що це таке?" – "Це цілковита хрінь. Я її сам засунув в інтернет. А зараз сказав для тебе, щоб ти це озвучив на екрані з посиланням на інтернет". І я читаю: "Березовський уб'є Ірину Муцуовну Хакамаду, готує замах. Оскільки вона ось-ось одержить реєстрацію як кандидатка у президенти". "Це ж цілковита хрінь". – "А ти ж сам казав, що він чогось чекає". А я дійсно, коли приїхав останнього разу, друзям розповідав, і Кості тому самому, що Береза мене зустрічає в "Гітроу", ми їдемо його Mercedes... Його охоронець був на мотоциклі. За ним носиться. І я питаю: "Борисе, що ти такий напружений, такий щасливий?" Він каже: "Секунди рахую. Не знаю, куди себе подіти. Чекаю, коли вибори будуть. Чекаю – просто не знаю, куди себе... Учора був на концерті музики". – "Якої музики, Борисе Абрамовичу?" – "Церковна музика XVII століття. Не знаю, куди себе..." А чого він так на вибори чекає? І я став питати. "Чогось він замислив, хлопці". Убити Хакамаду. І я це озвучив. У мене передача була про сільське господарство. Я її за ніч усю переробив. Потім зателефонував, сказав, що я все зробив. Надіслав касету. Ну, правильно все зробив. Далі був Соловйов: його історія, коли він поїхав туди на один день літаком. І їхню розмову: "Балотуйся".

А потім, коли Соловей зрозумів, що таке сакральна жертва, пішов у бібліотеку і, мабуть, почитав. Іван Петрович Рибкін, який не міг після загибелі Юшенкова не поїхати в Київ, але який тут усіх попередив, що "я їду туди, у недобру квартиру Жванії, і буду сидіти там". А далі Іван Петрович запсихував, тому що із Собчаком була незрозуміла історія схожа: то газ пустили, то не газ пустили... Коротше, запсихувався Іван Петрович до того, що він о восьмій вечора вийшов на Хрещатик, купив темні окуляри незрозуміло навіщо, сів у "Жигулі" – і прилетів до Москви. Я його зустрічав цієї ночі і знімав. У мене плівка залишилася. У якому стані був Рибкін... Я за два тижні Борі сказав: "Борю, а Іван же Петрович перед поїздкою до Києва щось..." А він поїхав, і в поїзді вже став зареєстрованим кандидатом у президенти. Тобто труп Рибкіна в день виборів – в обід Associated Press в іншій країні. І Рябов зобов'язаний зупинити вибори. Уся влада у кого? У Касьянова. Чого ж Касьянова не вигнали перед виборами? Отже, усі стали: МУР, Патрушев – усі – стіною: "Або ми, або він". А Путін не хотів.

У нього зобов'язання було перед сім'єю, у Путіна.

– Звісно. У нього багато чого було. Але не хотів. А вони стали. І він піддався. Ти кажеш: "Хто править країною?" Тоді виник Фрадков. Фрадков на той момент, я припускаю, сидів у крипторії якогось, там, століття у Брюсселі і пив пиво з Костею Тоцьким, який виявився генералом армії на полковницькій посаді після відставки. І вони думали, хто буде прем'єром. Туди не проходять мобільні дзвінки, але від Фрадкова пройшов. Він уранці без речей поїхав у Москву терміново за призначенням. Ось же як було.


Березовський помер в 2013 році. Фото: EPA
Березовський помер 2013 року. Фото: EPA


– Тобто Березовський мертвий?

– Я Борису сказав: "Іван же перед тим, як до Києва їхати, до Патрушева сходив". І Березовський як підскочить... Це я пам'ятаю досі. "Я нічого не знаю. Це моє припущення". – "Ти рідко помиляєшся".

– Березовський мертвий?

– Зараз, думаю, мертвий.

Отруєння Навального – блискуча, талановита гра. Це не його вистава. Це з ним грали, втемну використали

Як вам здається, навіщо отруїли Навального?

– Це двоходова історія. Так я думаю. До кінця я не розібрався. Але розберуся. Я майже розібрався. Давай ось за місяць я тобі все розповім, як було насправді? Я можу зараз сказати версію, але просто злякаю двох людей, які розуміють, що відбулося насправді.

Але джерело в Росії?

– І не тільки в Росії. Там усе так і не так. Це талановита гра, блискуча абсолютно. І те, як було це все зроблено... І Навальний тут ні до чого. Це не його вистава. Це з ним грали, втемну використали. Це блискуча гра. Мені потрібно перевірити два моменти, яких я не розумію, але я їх перевірю. Ми зробимо фільм на цю тему. Я тобі першому, обіцяю, усе розповім.

Ще раз: не треба його в чомусь звинувачувати. І провина лежить на нас, що ми не зробили кримінальної справи. Ми ідіоти колосальні. Але тут зійшлися інтереси дуже багатьох людей і в Росії, а головне – там. Вони неправильно вибрали адресу, тому що кримінальні справи Навального хоч і зникли зараз кудись: щодо "Кіровлісу" – із МВС, але де-небудь напевно знайдуть. Й інші документи знайдуть. Тому що Навальний – це все непросто. І з ним працювали – я вже про це неодноразово говорив – найрізноманітніші структури в Росії. Зараз ніхто не працює, тому він замовк. Зараз просто бояться. Я три роки тому попереджав Путіна, не приховую, що з Навальним буде так, як буде. Три роки тому я написав папір і віддав його. Його донесли. Причому два джерела його доносили. "Це я вже читав", – сказав Путін. Я попереджав, що ця гра вийде за межі. Путін відмахувався. Це страшна історія. Це вперше, коли Путін реально програв, Росія програла. Не з Ходорковським. Там розумний не скаже, дурень не допре. А тут програли вчисту все.

Ну, із Нємцовим програли, я вважаю.

– Ні. Зрозуміло, хто вбив Нємцова.

Зрозуміло?

– Зрозуміло. Якщо я скажу, мене вб'ють. Це все в Росії робили. Це все робили як подарунок Путіну. Тут усе зрозуміло.

Як подарунок Путіну?

– Як подарунок Путіну. Як і Політковська – подарунок Путіну в День народження. Катька Єфтоді визнала свою дитину Бореньку, слава богу, це син Нємцова. Уся ж сім'я відвернулася. Ще одна дитина в сім'ї не потрібна: ні мамі, ні братам, ні сестрам. Катя бідна по судах... Вони думають, що вона в них гроші великі забере. А Катя хотіла, щоб у маленького Борі, Бориса Борисовича, був батько хоча б після смерті. Його Нємцов жодного разу не бачив. Катя Єфтоді – одна з найвідданіших йому жінок, коханих, подружка моя. Тож тут усе просто. А з Навальним – це блискучий програш Путіна. Блискучий, ідеальний.

Ви щойно сказали, що "якщо я скажу, мене не буде". Я думаю...

– Божевільні з того кінця, хто це робить. Просто ідіоти клінічні. Не хочу їх називати. Не спійманий – не злодій. Я ж нічого не доведу. Я програю будь-який суд. І ми з тобою будемо просити вибачення.

Ви просто дуже багато робите гучних заяв. Причому сенсаційних, таких, на які мало хто зважиться. Чи правда, що ви живете за п'ятиметровим парканом?

– Та ні, звісно. А, ні, паркан у нас метрів шість. Тільки там половина поганого.

Неправда: не п'ятиметровий – шестиметровий.

– Шість. Варю, скільки у нас паркан? Ти не міряла? Шість?! О, моя дружина краще знає.

Шість метрів.

– Так. Та це щоб ідіоти не залазили. Коли перестрибнула одна дівка з журналістом через паркан, ми поставили такі, пластмасові, штуки. Мій друг Саша Колмаков, він начальник ДОСААФ сьогодні. Ми навчалися в одній школі. І дядько Петя його і мене вчив битися. Його навчив, мене – ні. Він генерал-полковник. Він каже: "Ну це за п'ять хвилин можна твої шість метрів подолати". Правда, правда, шість. Людина перелізла взяти у мене автограф. А коли в мене вкрали паспорт, щоб узяти автограф, у Фінляндії... Я мало не залишився в Гельсінкі назавжди, без паспорта, просто в аеропорту, коли я проходив кордон. Знаєш, коли роздягаєшся повністю і кладеш. А я ще рибу ніс. І я поклав паспорт здуру. Одягнувся... А людина, яка йшла позаду, схопила паспорт, щоб потім або продати, або, як вона сказала, автограф узяти. Я йду далі, а паспорта немає. Тому нехай краще буде шість метрів, знаєш.

На мене було два замахи

І кажуть, у вас увесь будинок у "тривожних кнопках". Це правда?

– Варю, у тебе є "тривожні"? У мене немає. А чого ти від мене приховуєш? Я у дружини питаю. А яке ж пуття від неї? Ми в селі живемо. Поки доїде хто... У тебе є кнопка, Варю? Немає? То ти скажи Гордону. Він мені не вірить. У Варі немає. Варя не бреше. Варю, а може, я чогось не знаю?.. Я одного разу запитав у Михалкова: "Сергію Володимировичу, а правда, що ви і дружина ваша працюєте у КДБ?" Дід задумався і сказав: "За дружину не скажу. Не знаю".

– Приголомшливо. Але у нього почуття гумору, кажуть, було.

– Які кнопки? Навіщо? Що ти! Кеннеді вбили. Це все не рятує. Зате у мене охорони немає.

Замахи були на вас?

– Два.

– Що це було?

– Ну, один я так і не зрозумів. Другий не пов'язаний зовсім із журналістикою, абсолютно. А один не зрозумів. Коли Наташка, моя дружина, кров відмивала в ліфті, я не зрозумів, що це було. Або чиста випадковість, або я нерозумно повівся. Двоє якихось людей. Так вони у квартиру ввійшли ще й пів години нас чи годину там тримали, мутузили. І не пішли, поки я не показав...

Били?

– Ну, трошки. Живий же. Але потім я день лежав. Поки я не показав портрет Дудаєва, вони не заспокоїлися. А в мене було інтерв'ю з Дудаєвим. А коли побачили, сказали: "О, все, все". Це мене врятувало. Я відкрив двотомник "Навколо Кремля", і там Дудаєв. Це був 1994-й рік чи 1993-й, коли це було ще модно: Дудаєв, там, і все.


Скріншот: Андрій Караулов / YouTube
Скріншот: Андрей Караулов / YouTube


Я вам зараз поставлю кілька запитань. І я розраховую на чесну і щиру відповідь.

– Звісно. Давай, давай. І вже закінчуємо.

– Ну, дайте ще пів годинки.

– А, ні, будь ласка. Я просто думав, у тебе таке крещендо. Давай. Найчесніші.

– Я поставлю вам запитання як людині розумній, яка намагається говорити правду. Скажіть, будь ласка, анексувавши Крим і забравши частину Донбасу, Росія зробила трагічну помилку?

– Дуже гарне запитання. У Криму багато хто сьогодні вважає, коли бачать, що відбувається з "Масандрою", а я про цю трагедію робив фільм ще чотири роки тому... Я знімав Бойка, який утік сьогодні від кримінальної справи. І від нас утік, і від вас утік до Молдови. Великого винороба, героя праці України. Такі речі, як "Масандра" або завалені дороги "Таврида", або остання дорога у Криму впала, якій Путін теж перерізав стрічечку, – це все, звісно, речі неможливі.

Крим Ленін заклав у банк Рокфеллера. Про це в "Русском аде" докладна розповідь. А в "Моменті істини" – Михайла Никифоровича Полтораніна. Проєкт мав назву "Кримська Каліфорнія". Чому він увійшов до складу України? Ти хочеш чесну відповідь – і зараз ти її дістанеш. Отже, 20 якийсь рік. Ленін бере $50 млн, пов'язаний кредит, у Рокфеллера, на придбання паровозів і тракторів – сільгосптехніки. Якщо пам'ятаєш, у Сокольниках була виставка сільгосптехніки у 20-ті роки...

Так.

– І Ленін там був. Це пов'язаний кредит. Тобто ми беремо не доларами, а технікою. У якій кузні Ленін збирався трактори лагодити, не дуже зрозуміло. Але в банк було закладено півострів Крим. Закладено в банк Леніним від імені Російської Федерації. Він був головою Раднаркому РРФСР. До речі, договору про утворення СРСР ніхто знайти не може. Його, схоже, ніхто не підписував.

1922-й рік.

– Його не підписував ніхто, його немає. Знайди оригінал.

Цілком припускаю.

– Отримаєш від мене пляшку коньяку. Схоже, його ніхто не підписував. Тобто ми жили у країні, якої немає на папері. Але Крим було закладено від імені Української РСР, зверни на це увагу. Перші виплати і саме тіло, $50 млн, і відсотки немаленькі – 1 січня 1946-го року.

А тепер найголовніше запитання: чому конференція була в Ялті? Чому не в Москві, не в Ленінграді – місті-герої? 1945 рік. А тому що Рузвельт і його дружина Елеонора, а також Маршалл та інші громадяни Америки купили в Рокфеллера акції. Рокфеллер не любив витрачати свої гроші. Він залучав гроші. І 50 млн пов'язаного кредиту у вигляді паровоза і трактора – це залучені гроші на продаж техніки багатим. Він же брав техніку – і перепродавав. Але на придбання Криму. А акції залишилися в сім'ї Рузвельта зокрема. І Рузвельту дуже хотілося подивитися, у що ж він бабки вклав, що це за земля така – Крим, орден на тілі Землі.

У Криму хрін дістанешся від аеропорту до цього готелю – небезпечна дорога. У нас Кеосаян фільм навіть зняв, як їх убити хотіли на цих поворотах. Це найневигідніше місце для будівництва. Гори як ти заблокуєш? Найневдаліше місце. Але Рузвельт дуже хотів подивитися. І Сталін пішов йому назустріч. Тільки Сталін не збирався віддавати 1 січня жодної копієчки. Йому запропонували: "А не треба віддавати. А давайте, товаришу Сталін, ми в Криму зробимо Ізраїль на чолі з товаришем Кагановичем". – "Який із Лазаря єврей і капіталіст?" – сміявся Сталін. Тоді з'явився Міхоелс як голова єврейської автономії у Криму. Це коштувало Соломону Міхоелсу життя. Йому і балетному критику Потапову-Голубєву. Їх убили в Мінську – кинули під машину. До того ж Голубєва ховали у відкритій труні, і всі бачили, що його побили перед смертю. Міхоелса – у закритій, а того – у відкритій.

Тому Крим у складі України – це була домашня заготівка Сталіна, доручення Хрущову. Чому? Тому що РСФСР, Білорусь і Україна мали власні голоси в ООН. Продавала одна республіка, він увійшов в іншу – і Сталін усе остаточно заплутав. Він і Ізраїлю там не зробив. А там було б вигідно. Краще, ніж у Палестині: там вічний конфлікт з арабами. Плюс Черчилль напружується: це зона їхніх інтересів. На Крим були згодні всі. І Черчилль був згоден. Ось таємна частина зустрічі в Ялті.

Цікаво.

– Досі не розкрита в архівах. Але Полторанін розсекречував архіви в ранзі першого віцепрем'єра. Чому "Русский ад" сьогодні став іншою книжкою? Тому що – скільки він нам приніс, Варю? Дві валізи? Полторанін скільки матеріалів приволік? Загалом майже все, що в нього було. Усе в мене. Він усе, що можна було, ксерив. І, здається, що не можна – теж. Там лист Русакова про справжні причини смерті Сталіна: що його отруїли дикумарином. У мене все у книжці. Страшна річ – депортація німців: мільйон із гаком – 1941 року. Ну і вся історія Криму. Ми забрали своє.

А ось те, що наші війська з емблемами миротворців, як розповідав Стрєлков у нас в ефірі, так і не перейшли меж Донбасу: Путін не наважився – це, звісно, інша історія. Ти запитав про анексію. Ми повернули своє. Я сказав чому. Те, як це було зроблено, і те, як закритими указами людям давали геройські зірки й ордени за Крим, – це неправильно. Треба було відкрито все робити. Але це Путін і його методика. У нас, пробач мені, в епоху "Кущовки" й дістав закритим указом губернатора Краснодара Ткачов. Не посоромилися. Тільки засекретили. Уявляєш, як треба секретити людей-керівників від власної країни? Але не дати орден до ювілею – теж... Ну, "Кущовка". Ну, подумаєш, із ким не буває. Йому закритим указом дали. Я припускаю. У нас багато хто – закритим указом. Може, й Луговий щось має закритим указом. Я припускаю. Це путінська, його історія. Тому щодо Криму: повернули своє. Ось така була історія, такий підспідок. Справді своє. Як не боляче це українцям.

Ну і що накоїли в підсумку?

– А ось "що накоїли", Дімочко, – це страшно. Це справді страшно. Дороги – страшно. Та все страшно. Скільки там було фірм – і скільки зараз залишилося, і хто господар, і що з "Массандрою"...

А те, що посіяли таку ненависть між двома братніми народами, а те, що повбивали стількох людей на Донбасі...

– Дмитре, я знімав усіх. Усі добрі. І Юля добра, і Порошенко добрий, і цукерки його, які ми їли до останнього, і ми добрі.

Так.

– Вони сваряться – у нас чуби тріщать. Негідники з того боку і з цього. Узяли й посварили: зіштовхнули лобами. Це почалося до Путіна. Я із Селезньовим був не раз в Україні. І коли ми йшли, кричали: "Москалі кляті!" За що? Коли Іванові Семеновичу, моєму улюбленому, у Мар'янівці пам'ятник зрушили з місця, коли Дмитро Гнатюк, мій великий друг... Слухай, я ж дружив із Шелестом. Я не просто з ним дружив – я обожнював його і цю сім'ю. Любив Віталика. Розумна людина: членкор, його син. Петро Юхимович, коли дізнався про Чорнобиль, кілочки руками відніс на чотири кілометри подалі від Києва. Більше не зміг. Приїхав на своєму лімузині у бруд, забрав ці кілочки – і попер подалі: в інший бік. Скільки міг ішов. Хтось про це знає? Як він куртку продавав на Тишинському ринку з рук. "Петре Юхимовичу, ти що, із глузду з'їхав?" – "Андрійку, в Іраїди Павлівни ноги болять. У мене ще й пальто є. Мені куртка не потрібна". Я колись Шелеста привіз в Ізраїль на халтуру. У мене й це було.

– Мені Задорнов розповідав про це.

– Члени Політбюро й Міша Задорнов – так, у мене працювали на повну. Я їм по 50 рублів за виступ платив. Це називали "політичними вечорами журналу "Театральная жизнь", де я був на договорі.

– У нього там запитали, в Ізраїлі: "Задорнов розповідав, ви антисеміт. Чому ви приїхали тепер в Ізраїль?" Він сказав: "Неправда. Я завжди добре ставився..." І він запнувся. "До євреїв" сказати – недобре.

– Не так було. Він неймовірним був, Петро Юхимович. У Хайфі через те, що приїхав головний антисеміт і людина, яка... Наша екскурсоводка Мариночка – вона була з Харкова, єврейка. Вона каже: "Боже мій, я ж через нього, ось цього, у капелюсі..."

Фельдман Марина – так?

– У нього зірка була ось тут. Коли потрібно, він вішав її тут. І ось ми в Хайфі. У Хайфі 20 осіб, 30 осіб у Єрусалимі. А гроші були ізраїльської Компартії. Продюсер був Фреліх. Не знаю, чи живий, чи неживий. А сталося це лихо в однієї з тих, хто був у нашій делегації: чоловік залишився в Ізраїлі, і вона шукала будь-які способи побачити чоловіка. І ось ми зібрали таку компанію: Аджубей, Шелест, Радов, Лановий, Задорнова взяли, щоб каса була. Народ бойкотував Шелеста в Ізраїлі дуже. І перед зустріччю в Тель-Авіві Вітя Фреліх, бачачи, що касового успіху нуль... А грошей ізраїльській Компартії не шкода, але успіху нуль. Він каже: "Нехай буде безоплатна зустріч із Шелестом".

Дмитре, безоплатно не прийти і не подивитися на людину, яка багатьом дійсно зламала долі, коли була царем усієї України, – євреї в такому задоволенні відмовити собі не могли. І безоплатно працює телебачення: триває пряма трансляція на весь Ізраїль. Дід нічого цього не розуміє. Але його пробило щось біля Стіни плачу. Ми їхали з Хайфи. Усі сплять в автобусі, а він сидить, капелюх зняв, ось так руками щось робить... Я кажу: "Пейсо Юхимовичу..." Я його Пейса називав. "Ти що, екстрасенс?" – "Можу", – сказав він. А я в них на сцені брав інтерв'ю і записки із залу. Моя ж роль яка? Я інтерв'юер. І він мені каже: "Андрійку, ти мені сьогодні, – а він "гакав", – не допомагай. Я сьогодні з ними від душі говоритиму. А попливу – я тобі рукою ось так покажу – ти тоді заходь і вмикайся – витягай мене". І я розумію, що вони всі хочуть його крові. А він фронтовик, він воював в окопах – не в кабінетах. Петро Юхимович. Він зробив для України не менше ніж інші. Більше, ніж Щербицький. Він вийшов до мікрофона, у мене серце стискається... Аджубей дуже радів: конкурент. Ой... "Шановні..." Зал завмер, півтори тисячі. Мертва тиша. Люди висять одне на одному, на люстрі висять. "Шановні товариші..." Слово "єврей" він вимовити не може. Він хоче, він намагається, але воно в нього застрягає десь на рівні шлунка. Коли заспівала Еліна, Марія Володимирівна Миронова покійна сказала: "В Еліни голос починається десь у шлунку – і потім довго-довго йде назовні". Ось у нього застрягає десь у шлунку. Дивлюся – дід робить другий захід. "Шановні товариші особи єврейської національності..." Мені Задорнов на руки падає: "Я сьогодні не виступаю, сильний конкурент".

Ось це мені Задорнов розповідав.

– І раптом діда понесло. "Ось ви кажете, цькував я вас, сердешних. Так то ж не я – то Суслов. Потім уже і мене копняком під зад тюхнули. Сказали: "Українська мова – це не мова, а суржик". А який це суржик? Це погано, що я в сорочці розписній на роботу прийшов... Правду кажучи, товариші євреї, у мене накопичилося за життя три гріхи. Перший мій гріх – це Чієрна-над-Тисою. Погану промову я виголосив. А ми їхали потягом – стояли чехи, стояли словаки. І ми до Чієрни цієї під'їжджаємо потягом. Був Мазуров, Косигін Олексій, дуже був лихий чоловік, – Леонід був Ілліч, теж лихий – і Підгорний. Навіщо вони мене взяли? А нам ці словаки кричали у вагон: "Бережіть Дубчека". А вже Дубчека побили в нас у КДБ. І потім ми у Прагу танки ввели. Я там погану промову виголосив. Соромно. Мені ось 82 роки. Я стою перед вами, і в мене тут, під ложечкою, смокче. Помру я скоро. Ось три гріхи.

Другий мій гріх – Микита Сергійович. Зрадив я його, голубчика, зрадив. Уже коли Мікоян став говорити: "Все, у відставку", – Микита Сергійович тоді попросив: "Товариші члени Політбюро, дозвольте мені сказати кілька слів перед учасниками пленуму ЦК. Попрощатися хочу. Нічого такого собі не дозволю. Брежнєв закричав: "Ні!" Підгорний: "Ні!" Суслов: "Ні!" І в Микити Сергійовича полилися сльози. Помирати я буду, а ось це я згадаю.

Третій мій гріх – це ви, товариші люди єврейської національності. Але теж: це була політика. Словом, вибачте мені, якщо можете". Він це сказав – і повільно, повільно... Він покаявся як міг. Пішли лаштунки. А ми ж до цього з ним виступали, перепрошую за це слово, скрізь: і у Вологді, і по Росії – він гроші заробляв, я платив 50 рублів. Гроші з'явилися якісь. Грошей не було ні в кого. Гришин... Він іде до лаштунків, а немає, як він звик, оплесків. І він якось розгублено озирається, і раптом цей величезний зал білий піднімається в єдиному пориві. Євреї починають кричати: "Приїздіть до нас іще! Та облиш, та що ви! Прощаємо". І я дивлюся на діда, а в нього ось так, повільно-повільно, котиться сльоза.

Грандіозна історія.

– Покаявся. Він покаявся як міг. Ну не міг він інакше, але він приїхав. Потім капелюхом махав з "УАЗика", коли отямився. Він прийшов і сказав: "Ти мені не допомагай". Після Стіни плачу. Я як відчував.


Скріншот: Андрій Караулов / YouTube
Скріншот: Андрей Караулов / YouTube


Андрію Вікторовичу, продовжуючи своє запитання. Відносини між Росією та Україною чудовими були, українці й росіяни товаришували. Боже, як ми ставилися до Росії чудово... Скільки друзів, поїздки – усе... Це ж неймовірно було. Якого біса Росія приперлася на українську територію, посіяла смерть? Загинула величезна кількість людей. Досі колотиться все.

– Коли одна сім'я і розлучення, винуваті обидві сторони: і чоловік, і дружина. Тут сталося трагічне розлучення надовго: на сотні років. Винуваті всі: і наші, і твої. Вони дійсно винуваті. Я приїхав... Як його прізвище? Юрченко був президент? Ющенко.

Ющенко.

– Твою душу... У нього в кабінеті... У нього ж дружина американкою була. Так?

Так, так.

– У нього в кабінеті стояв якийсь верстат: чи токарний, народний, український, чи щось із глини. Я кажу: "Ви на цьому працюєте?" – "Ну ось я..." І показує мені, як він... Це все були випадкові люди. Винувата одна людина, нині жива й здорова. Її роль справжня, суки цієї, не оцінено. Це Горбачов. Якби ми знали, що Раїса Максимівна свого брата у психушку запроторила, письменника Титаренка, щоб він п'яний у "Дубраве", у пивниці в них у Воронежі не впав у калюжу власної сечі й не зганьбив її та Михайла Сергійовича... І жодного разу в нього не була.

Остання жертва позасудової психіатрії – шурин Горбачова Михайла Сергійовича Євген Максимович Титаренко, автор роману "Мінер", який "Худліт" видавав тиражем 200 тис. примірників. Якби ми розуміли... У мене сьогодні буде інтерв'ю Лук'янова "Горбачов ненавидів людей". Перед смертю Анатолій Іванович протягом двох годин мені розповідав усю правду про Чорнобиль: про Легасова, про реакцію Горбачова – про все. Про Карабах, коли за списками КДБ убивали.

Звісно.

– Тому там треба шукати. Там було закладено. Прийшли люди... Уся історія з Чорноморським флотом, історія Кравчука, коли вони... Спочатку Єльцин здав флот, потім Касатонов підняв заколот, і в одній розмові телефонній Кравчук відмовився від флоту. Тобі навіщо треба? Там божевільний адмірал – у нього ракети Челомея. Тобі потрібні ракети? Ну й винеси". Зраджували одне одного з легкістю. Тому написано книжку "Русский ад". Ми всієї цієї історії не знаємо. Не квапся. Заклав тоді Михайло Горбачов. Чому, для чого – окрема історія. Знову таки, книжка "Русский ад".

Андрію Вікторовичу, усе розумію, але, повертаючись до наших баранів... Ми живемо в Україні, усе чудово. Ви живете в Росії. Кайф. Барель – $140, усі жиріють, ситуація класна. Здавалося б, усе добре. Але ні. Ось цей шовінізм російський, великодержавний... Ось треба прийти. Не Україна ж прийшла в Росію – Росія прийшла в Україну. До братів своїх прийшли. Ну, загинуло ж 14 тис. осіб. Досі розруха, неподобство.

– Ти як Собчак. Просто як Собчак. Їй хоч кіл на голові теши – вона все буде про своє. Дмитре, ми із Кримом із тобою розібралися – із Горбачовим не розібралися.

Ну, із Кримом – ні. Андрію Вікторовичу, ну де ж із Кримом? Відповідно до міжнародних договорів...

– Ти просив чесну розмову – і я тобі скажу: якби на чолі Росії стояла людина, що чимось схожа на Рузвельта або де Голля, а на чолі України стояла б людина, схожа в молоді роки, у найкращі роки, на Олексія Миколайовича Косигіна, нічого такого б не було. От і все. У Росії все заточено туди. В Україні все заточено зрозуміло як. Ти це краще за мене знаєш. Ти теж переживав непрості хвилини. Тебе теж там намагалися чи то вбивати, чи то побити, наскільки я знаю. Як мені сказала твоя помічниця... У мене було перше запитання: "Ви живі?" – "Ми навіть не відчули". І дякувати Богу. Не дай боже тобі відчути.

Ще раз. Знаєш... Тетчер прийшла до Алієва в готель "Кляридж" казати йому: "Залиште в Карабасі все як є. Нехай ваші учні за 100 років і ваші діти вирішують ці питання". Алієв тоді її розмазав так, що... Я про це теж багато розповідав. "Ільхаме, принеси килим, розгорни". Ільхам зробив жест рукою. "Бачите, баронеса: наш народний художник, товариш Садиков, виткав на килимі ваш портрет. Як вас любить азербайджанський народ... А ви які жахливі речі кажете: віддати свої землі, свої райони... У вас коли Фолклендські острови... Ви що зробили? Ви скерували армаду кораблів. А в Ольстері що ви робили? Ільхаме, скажи хлопцям: нехай сфотографують її з килимом для "Правди Сходу". Що, синку? Ні, я з нею не фотографуватимуся... "І поки все переклали, впихнули килим... "Яка нахабна жінка – еге ж, Андрію?" Я кажу: "Ви майстер влади". – "Трішки нахабна жінка"... Але фраза "за 100 років" – вона правильна.

У нас є така Ярова. Напівбожевільна жінка, яка пропонує ув'язнювати на п'ять років тих, хто спотворює історію Радянського Союзу. Я в неї запитую: "Дівчино, скажи, будь ласка... Розумна ти наша, а ти знаєш історію Радянського Союзу? Хто ж буде суддями? Відкрийте архів, опублікуйте все: про Україну, про Карабах, про Голодомор – усе опублікуйте. Про план "Гроза". У вас був фільм "41-й рік". Що там правда, а що – ні? "

Про 37-й рік.

– "Відкрийте архіви – тоді поговоримо. А поки що все закрите..." Ось так ви до нас, ми до вас... Ми з тобою не можемо посваритися, тому що ти правильно сказав, це спільна тема, це не наша особиста тема. А на спільні теми треба говорити, тільки коли відрито архіви. Інакше ми будемо самозванцями, дилетантами і щось пропустимо, про щось не скажемо.

Останнє запитання в цій темі. Унаслідок анексії Криму і входження на Донбас Росія зазнала міжнародних санкцій...

– Тобі подобається слово "анексія". Слухай...

Ну, це анексія. Це крадіжка просто.

– Говори запитання. Гаразд.

Добре. Росія зазнала міжнародних санкцій, прокльонів із боку України, ненависті страшенної. Здобула невизначене майбутнє, дістала... Незрозуміло, що буде ще із цим Кримом, незрозуміло взагалі, що буде з усіма нами. Скажіть, будь ласка: Путін зробив трагічну помилку, прийшовши в Україну, чи ні? Ось так чи ні?

– Ні. Не так прийшли – так. Не те зробили – згоден. Не так робили – так. Фактично – ні, тому що ми з тобою щойно говорили про те, чиї це землі. Ні. Історично – ні.

Андрію Вікторовичу, якщо міркувати, чиї це землі...

– Дай я докажу. Інша річ – що, узявши Крим, скільки своїх земель Росія віддала Китаю, наприклад. Чому раптом кордон пішов по фарватеру Амура? Як таке сталося? Скільки земель ми насправді віддали? Даманський зараз змито. Острів Даманський. Але ж весь Великий Уссурійський пішов би туди, у Китай, якби Віктор Іванович Ішаєв, розуміючи, що комусь цього дуже хочеться, і в нас, і в Китаї, він не побудував там храму. Ну не зносити ж храм, не віддавати ж із храмом. Ось що зробив Ішаєв, який зараз із браслетом чекає на суд.

Я закликаю тебе до того, щоб ми з кондачка не розбиралися в тих питаннях, які набагато складніші, ніж проста відповідь "так" чи "ні". Ти хочеш прості відповіді. Так, система політична і в нас, і в Україні прагне до спрощення. Але простим словом "так" або "ні" не відповіси. Та трагедія, яка відбувається сьогодні в окопах навколо Донбасу, та трагедія, яка відбувалася під час цього безчинства і з того, і з іншого боку, коли і ґвалтували, і різали, і на органи вирізали, і заробляли, і шахти розкрадали, і продавали, і багатіли, і втікали, і стріляли одне в одного – і чого тільки не було... Усієї цієї історії не написано, донецької війни. У будь-якому конфлікті – ти до цього мене схиляєш, і я скажу – немає правих і винуватих. Є тільки нещасні. Ось це треба спокійно зрозуміти з обох боків. І не припирати мене по-собчаківськи до стінки: "Ну скажи-но". Дімочко, усе трішки складніше, ніж може бути на перший погляд. Я готовий говорити з тобою на ці теми. Не тільки Навальний. Мені потрібен іще час, щоб зрозуміти всю історію донецької зради. Там дуже багато було зради з різних сторін.

Звісно.

– Я просто боюся помилитися. Я стільки помилявся... Ти кажеш, прогнози. Це все фігня. Ми всі помилялися, нас усіх підставляли, нас провокували. Я зі своєю дружиною помилився. Хто ж думав, що та, яка від матері не відходить, сьогодні мене вирішила просто пограбувати? Розумієш? До того ж набрала адвокатів, які чого тільки не придумували в судах... Я дивився – Матінка Божа! Виявляється, адвокати – це і є "Басманне правосуддя", зокрема, у Росії. Така банда... Але це окрема розмова. Тому ми всі помиляємося.

Чому я пишу книжку? Щоб, коли пишеш – будь-яке написання впорядковує думки, – неквапливо щось зрозуміти. Я не все розумію про новітню історію. У мене до Путіна три тисячі запитань. У тебе їх чотири тисячі. Ти маєш право на кожне з них. Те, що ми з тобою ще живі й говоримо те, що хочемо, і робимо те, що ми хочемо, і не втомлюємося від цього, – це дійсно добре. Тому що навколо мене дуже багато трупів живих моїх друзів-журналістів. Подивися на "Единую Россию". Вони ж усі замовкли. Сашко Ехінштейн – де його слова? Де Женя Ревенко? Де Петро Толстой? Блискучі ж хлопці були. Я вже не кажу про перше покоління: "Взгляд", там, і все. Артем загинув, а решта ж де? Куди вони поділися? Де Любімов? Де всі? Де Додолєв? Чим вони сьогодні займаються? І чому телевізійники в YouTube на просторі інтернету виявляються безпорадними? Чому Парфьонов... Талановитий же хлопець був. Свої ці "Намедни" – раз на місяць, 13 на рік, чи що. Кому ж це цікаво. На здоров'я, будь ласка. Але це ж не журналістика – це справи давно минулих днів.

Я коли мотлох намагався... Якісь я робив підведення. Я ж не все виставляв. Мені теж казали: "Навіщо ти це робиш?" Я зараз припинив це робити. Хоча коли я показую "Русский век" – і одразу відписується від Ігоря Горбачова 50 осіб, хто був, – я навмисне ще поставлю. Тому що це великі люди: і Айтматов, і Раушенбах, і Ігор Олегович, і Георгій Олександрович Товстоногов, ворог Горбачова головний у Пітері, – або Равінський... Це все найбільші імена. Це моя історія і моя культура, моя країна.

Тому не квапся з такими висновками. Ми всі винуваті. Винуваті хоча б у тому, що ми живемо в цей час. Ми всі зробили менше, ніж могли. У мене зараз усі запитують, чи балотуватимуся я в Думу або ще кудись. "А ось давайте..." – тощо. Не робитиму я цього. По-перше, дружина не пускає. Ось вона стоїть. По-друге, це не мої роки. По-третє, не моя справа – ця професія. Але те, що в Росії сьогодні погано, і те, що в нас усе йде за білоруським сценарієм, тільки у спотворенішому й небезпечнішому вигляді, те, що в Путіна зараз буде абсолютний шок, коли нація відмовиться від вакцинації "Супутником"...

А відмовиться?

– Звісно. Абсолютно. Тому що Громов і Кирієнко все програли. Так не готують людей до вакцинації, як вони це роблять. Це дурня цілковита. У Путіна всі випробування попереду. Чи витримає він, чи не втече він? Не знаю. Напевно, він би пішов, якби був наступник. Але всі його проєкти наступника поки що провалюються. Тульський варіант точно провалився. Хоча він хотів. Він знайшов сина нібито. Ні, не вийшло знайти сина. Чому так – окрема історія, окрема передача і дуже цікава розмова. Треба бути вдячними, треба бути чесними щодо Путіна. Вдячними багато за що, а чесними – щодо того, що відбувається сьогодні. І чому воно відбувається так, як відбувається. Звідки всі ці губернатори беруться, звідки Кирієнко взявся? Як же він міг так помилитися? Ну як? Я вчора показав листівку Кирієнка. Подивися на каналі. Це коли він балотувався проти Лужкова в мери Москви. Він "проти системи", він "проти корупції"...

Ти подивися на це диво чистого життя – і що сьогодні відбувається. Це трагічна історія. Ми вмираємо. Нас не стає більше. Немає нас 600 млн, як заповідав нам Менделєєв до 20-го року, у Російській Федерації. Ні, нас 150, та й то – плюс Крим. Як ти кажеш, анексія. Тому ти хочеш зараз від мене простих відповідей там, де їх не може бути. Здається, я зараз сформулював те, що я хочу сказати. Не квапся. Помилимося. Нам годі помилятися. На нашому віку помилок досить. Багато що стає зрозумілим із плином часу. А нам багато з тобою – стане після того, якою буде Дума і як вони робитимуть це голосування. Якщо з такою самою ганьбою...

Я тобі розповім наостанок одну історію. Я приходжу до міністра федерального. Ось такий чолов'яга. Не на мікрофон працюю. Ось такий. Є дивні міністри. Є "ноги на стіл". Ось такий мужик. На своєму місці. Рідкісний випадок. Запитую: "Ти читав уважно резолюцію Європарламенту щодо Путіна?" Ось такі очі. "Яку?" Щодо Навального була резолюція, але там 11-й пункт про Путіна: про поправки. Про те, що поправки до конституції ухвалювали в Росії так само, як Лукашенко. А резолюція була про Лукашенка... Не пам'ятаю. Про когось із них. Але там пункт 11-й про Путіна. Точно так само, як Лукашенко голосував нелегітимно за конституцію і весь його народ, – точно так само Путін, сказав Європарламент, нелегітимно засунув поправки до конституції. Тому нова конституція нелегітимна для Євросоюзу. Включно з поправкою Терешкової. А це означає, що якщо кандидат у президенти Путін В.В. 2024 року балотуватиметься у президенти, то тебе, федеральний міністре, і наш уряд Євросоюз уже офіційно попередив, що це для них – як із Лукашенком. "Он куди поїде. Нелегітимно". Так, ми чхати на них хотіли. Та це вони на нас чхають, а не ми. Так, це лише рекомендаційний характер мають такі речі Європарламенту. Це Європарламент зробив. Знаєш, якою була відповідь у федерального: ось такого – мужика? "Ти його переклав російською?" Кажу: "Так. Спеціально для вас". Він уперше в житті це читав. Ось це страшно.

На Путіна було щонайменше п'ять замахів

Ось кілька років тому ви зробили програму, присвячену замахам на Путіна, але її не дали в ефір.

– Ні. Це Канев придумав. Вона вийшла в ефір абсолютно спокійно.

Вийшла?

– Вона в нас на каналі. П'ять замахів.

Скільки замахів було? П'ять?

– У той момент було п'ять. Про один Гейдар Алійович розповідав: у Баку. І потім я Кондрашову це все розповів. Він теж пропустив. Але потім Кондрашов у Путіна запитував про цей замах у своєму фільмі. Я Андрієві розповів про цю історію і показав Алієва. Друге – це ось Пумане: коли очікували машину якусь, начинену вибухівкою. Вони б підірвали її просто – і перед кортежем зробили б просто дірку в землі – і машини туди потрапляли. А Пумане був сердечником. Коли майор ішов із лейтенантом: випадково йшли – бачать, мужик спить, а з багажника дротик стирчить. "Ану встань відкрий". А там... І в нього серцевий напад. Він сердечник. І він помер. Він би все це кінгісеппське угруповання... Коли заарештували – пам'ятаєш? – сенатора і літаком везли. Я забув його прізвище. Довічне ув'язнення. Він був на чолі цього кінгісеппського угруповання. Як же його прізвище?

Ого.

– Сенатор, так. Там багато історій. Одну Нарусова розповіла: як чекали Путіна підірвати, коли Собчака ховали. Одразу, щоб не мучитися.

На похованні?

– На похованні. Подивися цей матеріал. Він вийшов у ефір. Й ідіот Канев: він ненормальний... Слухай, я приходжу попісяти в туалет у театрі. Там Канев сидить, на мене чекає з камерою. Що він від мене хотів, можна тільки здогадуватися. Але я не такий. У мене он п'ять дружин було. У мене докази є. Розумієш?

Ви автор документального чотирисерійного фільму "Невідомий Путін". Путін для вас, як і раніше, загадка?

– Ні. Абсолютно. На жаль.

Ви багато разів зустрічалися?

– Тобі все розкажи. Ти ще запитай... Ну, зустрічалися. Ну як: "зустрічалися"... Десь зустрічалися.

Ну, охарактеризуйте, будь ласка, Путіна. Ось ємко, чітко, кількома фразами.

– Нескінченно самотній, який зжирає себе зсередини, видатний, уміє рятувати, уміє помилятися так, як не можна помилятися людині, яка вміє рятувати. Закритий, недовірливий. "Усе сказав? А тепер правду" – це його улюблена фраза. І не тому, що вона улюблена, а тому що обманювали його. Брехали всі. Там інша проблема. Ти запитай у Потаніна, як він міг так зробити Путіна, не боячись його. Запитай. Вони ж ніхто не поїхав у Норильськ. 21 тисяча тонн... Він же знав правду. Запитай у Сергія Борисовича Іванова, як його син Сергій Сергійович може так брехати президенту Російської Федерації про справжні причини загибелі рудника "Мир". Той самий великий рудник, де ось такі алмази видобували на честь партз'їздів. І місто Мирний – 50 тис., – яке залишилося без роботи.

У Якутії. Так?

– У Якутії. І Сергій Сергійович: "Ми Караулова по судах затягаємо". Він мені погрожувати вирішив, хлопчик цей. Як вони так його всі роблять? Свої, близькі. І що він на це? Це мені дуже цікаво зрозуміти. Я 17-го... Чого я зателефонував Дмитрові ж Пєскову? Ми з ним на "ти", і я не приховую цього. І я йому вірю. Я не вірю Громову, тому що пройдисвіт. І Кирієнку тим паче. А Пєскову я надіслав вирок Старущенка: цю історію, 5200 за вбивство. Я сьогодні її в мін'юсті показав керівникам міністерства. Але вони знали. До речі, до слова, Безхмельницин Максим Михайлович дуже сильне справив враження. Він молодший за мене, але просто покоління блискуче управлінців. Я просто був вражений. Я кажу: "Ось така історія". Я запропонував сьогодні Безхмельницину створити при мін'юсті, якщо такі вироки, авторитет аксакалів, раду аксакалів: моральних авторитетів країни. У нас є нобелівські лауреати, про яких усі забули. Чазов, наприклад. У нас є авторитети, які, бачачи вирок за вбивство людини 5200 штрафу, можуть звернутися в мін'юст, а мін'юст Чуйченка – до президії Верховного суду, тому що такого не може бути. Хоча б так ми в судах наводитимемо лад. Хоча б так.


Фото: EPA
Фото: EPA


– А скажіть, Путін вірний стосовно соратників, стосовно друзів?

– Занадто. Ось це його слабка риса. Занадто.

– Вам не здається, що він перебуває в інформаційному?..

– Мені Гейдар Алійович якось розповідав... Ти все тягнеш мене, як Собчак, кудись туди. Ну гаразд, я зроблю тобі приємне.

– Але це цікаво.

– Це дійсно цікаво. "Гейдар Алійович, там, Путін..." – щось таке. "Андрію, ти що, хочеш сказати, що вмирає, чи що? Так? Він мені руку потиснув – ґудзик мало не зламав на руці. Бачиш: ґудзик тріснув. Я таку сорочку вдягнув навмисно. Тріщина – це він мені потиснув руку". Ти неправильно запитуєш про це. Не так треба ставити запитання. Що далі? Ось із Кирієнком, із Чибісом, із міністром у справах Далекого Сходу, який приїхав... Як сказав Мішустін, "я вам відправляю міністра". Не сам, а копняком під зад до Владивостока. І не вийшов із будівлі аеропорту. А потім вийшов із будівлі аеропорту на площу, сказав журналістам... Із товаришем Кожемякою. "Заходи запланували. А оскільки електронної пошти в уряді немає, я терміново вилітаю назад". Ти можеш собі уявити, щоб Косигін або Гейдар Алійович приїхали до Владивостока і до людей поїхали?.. 144 тис. сидять без тепла, без світла.

Неможливо.

– А цей дурник поїхав назад. Які матюки лунали йому у спину... Мені плівку надіслали. Я її Путіну хочу показати. Я дуже люблю матюки. Це такий собі Гудріц знає на собі. Чекає на суд, сердешний. 60 томів, обіцяв "доведемо справу до суду". Довели. Скотина така. Сяде – моє припущення. Негідник рідкісний. Таких матюків, які лунали у спину молодому міністрові, я, театральна людина, ніколи не чув. "Далдон курвиний" – це був найлегший вираз. Ось коли далдони курвині... А він їх призначає. А чуйку втрачено. І не розуміє, не бачить часто, кого призначає. Звідси Сердюков і багато хто. Інакше буде зараз. Так уже не може бути. Як? Я приблизно розумію, як він...

Але вам не здається, що він в інформаційному вакуумі перебуває?

– Ні. Він розумна людина.

Добре.

– Не думай простіше про тих, про кого простіше думати не треба. Ні. Він знає сьогодні багато. Мене все лають мої глядачі: "Ось ви даєте зрозуміти, що він, там, чогось не знає. Це все не так". Ні. Якщо сидять хлопці й роблять дайджест в інтернеті, і роблять його чесно, він знає все. Інша проблема: він не в усе вірить. У нього немає людини, якої... Знаєш, одного разу Славко Фетисов сидів у мене вдома. Хокеїст.

Гарна людина.

– Дзвонить телефон. А він щойно з "Дождя" приїхав. "Дождь". "Славо, це Путін". – "Володимире Володимировичу, а ми сидимо випиваємо". Славка вже трошки, так би мовити... Хоча не п'є багато. Я навіть дивуюся, стреси такі. "Так, я дивився "Дождь". Дякую. Я тобі хочу сказати спасибі". Це було на моїх очах. Я зустрічаю Путіна в його штабі, коли були вибори. Не ці, а ті ще. Він іде... Був фільм "Невідомий Путін". Уся історія із Сахаліном і цією історією, коли Явлінський продав нафту всю на світі: "Сахалін-1" і "Сахалін-2". І стоїть Саша Шилов переді мною, я йому маю сказати, що я був, це... А Путін мене взяв за руку і тримає, не відпускає. Я вже хочу, вириваю, а він: "Почекай". Він вдячна людина. Він нескінченно самотній. Ти все хотів як Собчак. Ти мене розколов – і я тобі скажу. День народження в Путіна: не цей рік, а той. Ще не було COVID-19. По кімнатах: Берлусконі в одній, в іншій, отже, сім'я: дружина колишня, дівчатка, Ролдугін прийшов: запізнився – і Нарусова. І він переходить із кімнати в кімнату, переходить до друзів.

І колишня дружина?

– Колишня дружина. Ну як? Люди ж усе-таки не чужі. Інтелігентні насправді. Там не так, як в інших сім'ях, запевняю тебе. Там спокійніше все-таки. І розмови за столом, і все... І хтось із дівчат каже: "Тату, ти в нас як король Лір. Тільки різниця в тому, що ми тебе не зрадимо. Але ти в нас як король Лір". Дуже точно.

Дівки ж розумні. Одна на скрипці чудово грає. Скрипку Страдіварі врятувала. Там цікаво все. І взагалі складніше. Він складніший. Ну правда складніший. Де простіше... Простіше – це в нас є така Москалькова. Як права людини – вона просто зникає, а тут з'явилася з повідомленням "я йду на ізоляцію". І знову зникла. Але її виженуть: Тетяну ж Миколаївну. Або Матвієнко: взагалі зникла кудись. Теж раптом повідомлення... А, не зникла. У неї було два повідомлення. Перше: переробити мінпраці на мінпраці плюс мінсім'ї – щось таке. Саме час переробляти. Таблички міняти – бабки потрібні. І потім – теж на якусь самоізоляцію.

Матвієнко – це наша.

– Ваша. Вітаю вас. А навіщо вона в нас? Але це добре. У неї теж свої історії, особисті історії. Там усе перемішано в купу. Ще раз: Путін складніший, ніж Матвієнко або ж хтось іще, про кого ми говоримо. Як він усіх розкидав... Це все Береза мені говорив: "Андрюшо, я зробив системну помилку". – "Борю, яку?" – "Андрюшо..." Добре, ти мене розколов – я розговорився. Як Собчак. Ти Собчак – я розколотий тобою Караулов. "Андрюшо, він прем'єр. Я у Фархада на дачі з тьолкою. Телефонує Путін. Андрюшо, як був, як був, не переодягався..." Не треба говорити, що він забув зняти із себе? "Схопився – одягнувся. Не переодягався". Із чим він прибіг на одному місці? "Біжу. Сидить". Що трапилося?" – "Гусь приходив". Гусинський. "Шо хотів?" – "Погрожує. Або 40 млн на НТВ у подарунок...". Суми ж які... 40 млн. Але не рублів, звісно, – доларів.

Так.

– "Або Володю..." Вони ж йому "Володя" говорили. "Будемо тебе, як солоного зайця, ганяти по всьому світу. Ми вже з євреями домовилися. З Америкою мій канал домовиться. Загалом..." Я кажу: "А ти б кнопочку ж натиснув під столом, охорону покликав: "Погрожує прем'єр-міністру". – "Андрюшо, раптом Путін підняв очі і сказав: "Пізніше розберемося". І мене кинуло холодний піт, Андрюшо. Я зробив системну помилку. КДБ, КДБ поперло. Я думав, олігарх, а це КДБ. Андрюшо, я зробив системну помилку. Ми ж коли камеру принесли, коли він мав присягу під камеру скласти, Кисельов камеру приніс, він же відмовився присягу складати Батьківщині й нам усім. Це була системна помилка". Задумайся над цими словами.

– Клас.

– Вони всі зробили системну помилку. Одних уже нема, а ті далеко. Переміг? Переміг. Історичний факт? Історичний. Розбиратися треба. А як?

Важливе запитання поставлю, цитуючи вас. Улітку ви повідомили про розкол, який нібито був у російській владі. Ви заявили, що в Путіна забрали управління країною, і сказали, що Адміністрація Путіна працює проти нього. Підтверджуєте?

– Це хто тобі таку цитату знайшов? Де ж я таке сказав?

В інтернеті особисто прочитав.

– Прочитати ти можеш в Інтернеті, що в мене, окрім не знаю чого, шести метрів тощо. Я ніколи в житті цієї нісенітниці не говорив.

– Спростовуєте?

– Ні, Дімочко, я цього правда не говорив. Чого не було, того не було. А те, що у владі все непросто, – це я тобі і зараз скажу. Те, що Медведєв став їх обтяжувати, – це зрозуміло. Подивися, які цей хлопець робить заяви сьогодні. Це ж обрегочешся. Тільки дружина, по-моєму, розуміє їх до кінця. Перекласти неможливо. Пам'ятаєш, як Медведєв покемонів ловив?

Ні.

– Не бачив? Ну як? Музика ж заграла. Ну що ти... В інтернеті є. Якщо тільки це не фейк якийсь. Подивися уважно. Якби я це мав на увазі, кажучи про розкол... Але я цього не говорив. Дійсно не говорив.

Змови всередині немає там?

– Вони його бздять. Знаєш, коли Нємцов ішов на Дубровку рятувати, зателефонував Путін і накричав на нього, тому що є кому рятувати. А ці просто собі піар робили.

Кобзон пішов тоді.

– Кобзон вивів людей. А вже після Кобзона почалося: "А ми теж хочемо". Його ж не вбили. Рошаля не вбили. "Ми теж хочемо". І Путін спересердя зателефонував і сказав... І Чубайс запитує... Ні, Нємцов... Хто ж?

Там був Нємцов і Хакамада.

– А кому Нємцов це розповідав? Можливо, Катьці Іфтоді тій самій. Не пам'ятаю. І що? Вони розвернулися. "А чому ж розвернувся?" – "А я перебздів". Дослівна цитата. "Ось він зателефонував – і я забздів". Прости, що я цитую, так би мовити, вільну розмову. Ти хотів по-собчаковськи – ти домігся свого: я сьогодні заговорив.

Ви в шостому класі дуже хотіли стати генеральним секретарем ЦК КПРС.

– Так.

А зараз президентом Росії хотіли б стати?

– Ні. А я ним став. Я ним став, як і ти став президентом України. Ти просто цього не зрозумів. Честертон говорив: "Кожна людина – природжений правитель Землі". У нас із тобою сьогодні державна розмова. Вона весела, вона із цитатами, але вона державна. На цьому рівні я ніби президент. Я зараз говорю не від своєї особи, не від імені своєї сім'ї... От стоїть моя перелякана дружина і думає, що скаже її божевільна бабуся, почувши таку фразу. Чи не здурів я тощо, чи немає у мене деменції. Чорт його знає.

Ні, у неї гарна бабуся. Не треба.

– Я не кажу, що вона погана. Вона нас познайомила, звела, подружила, була дуже рада, що Варя – моя дружина. Але потім не прийшла на весілля, тому що ми її не запросили. І досі сидить переживає. Я на неї образився і більше з нею зустрічатися не буду, із гарною бабусею. Нехай собі сидить і надривається. Це окрема історія. Є речі, яких я не пробачаю. Зокрема щодо своєї дружини. Мені ж однаково, а ось за дружину в мене, вибачте... Я занадто давно чекав нормальну... Мені Михайло Козаков говорив, коли Анька з'явилася: "У мене тільки зараз нормальна". Йому 72 роки було. "У мене тільки зараз нормальна баба. Уперше в житті". Тому дружина – це окрема розмова. За неї – вибачте. За себе – гаразд.

У нас із тобою сьогодні не журналістська розмова. Кожен із нас трішки правитель Землі. Не країни – Землі. Нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться. Ось у чому річ. Хтось буде сміятися, хтось скаже "з глузду з'їхав". А хтось почує щось. А хтось буде друг. Знаєш, я вчора чи позавчора Гену Хазанова вітав із ювілеєм. Кажу: "Генко, ти ж не пам'ятаєш, а я ж пам'ятаю, як тебе Тихвінська привела до нас на третій курс, до театрознавців ГІТІСу. І ти годину виступав. Я не пам'ятаю вже, що ти говорив. Але ми іншими вийшли". А Льонька вчора Якубович каже: "Хазанов – це як Райкін, як Жванецький. Це рівновеликі люди". Це правда. Тобто на наших словах, на наших передачах, на наших книгах, наших розмовах із тобою виховуються люди самі собою, як губки. Ті, хто вміє, хто може, кому це ще потрібно. Книги Пушкіна народжувалися з духу Росії. Але коли ці книги було написано – погодься зі мною – із них стала народжуватися Росія. Чому ти думаєш, що з тебе сьогодні нова Україна – нормальна, розсудлива – народжується менше, ніж із Зеленського? Хто тобі цю дурість сказав?

– А як вам Зеленський?

– Та ніяк. І я піду спати. Відпустиш мене? Скільки ми вже проговорили?

А можна ще 10 хвилин – і відпускаю?

– Та хоч... Давай я тоді найбільше лайно... Чого ти смієшся? Ну от не відпускає мене людина. Дружина – я розумію, чого вона хоче. Чекайте, Варваро. Говори.

Не подобається Зеленський?

– Та не ті категорії. Слухай: що означає "подобається"? Я що, баба, чи що? Подобається, не подобається...

Ну "ніяк" – це "ніякий", значить.

– Ну абсолютно. Ну що, це Шелест, Щербицький, чи що? Ляшко? Пам'ятаєш їх узагалі?

Так, звісно. Я знайомий був із Ляшком.

– Був знайомий?

Звісно.

– Ну що ти... Про що ти?

Олександр Павлович, звісно.

– Ну як я можу поставити Петра Юхимовича і товариша цього? Я буду щасливим, якщо за рік вам буде чим пенсію платити. І нам. У нас же однакова дупа: і там, і тут. А ще "корона" в усіх, і вакцина – бачиш, яка історія.

Лукашенко піде з ганьбою. У його сина Колі буде страшне майбутнє

Чому ви назвали Лукашенка "політичним імпотентом"?

– Він перегрів республіку. Він не зрозумів, що він перейшов у власну протилежність. Олександр Григорович повторив помилки багатьох. У Росії, на Україні, у Білорусії все дуже швидко переходить у свою протилежність. Демократи виявляються фашистами, а такі люди, як Лукашенко, який зробив більше, ніж Машеров, для своєї країни, який реально рятував її в 90-ті і не тільки, втратив чуйку і перестав бути людиною, а став диктатором. Не можна відправляти в тюрми всіх, хто хоче балотуватися, окрім Тихановської. Він би сьогодні і її відправив.

Він піде. Він піде з ганьбою. У його сина Колі буде страшне майбутнє. Він цього не зрозумів. Він робив усе, що ми говорили. Він кликав мене приїхати. Мені телефонувала Наташа. На парад і все. Я двічі виступав перед виборами і говорив, що він дійсно заводи зберігав, не було як у нас. Усе правда. Я і зараз це скажу. Але водночас він виявився абсолютним, дурним, самотнім, безжальним, як усі дурні, диктатором. Він перегрів республіку так, як розумна людина у XXI столітті не могла зробити. Він більше ніж імпотент. Він зрадив, сам того не розуміючи, себе розтоптав, сім'ю свою розтоптав і пам'ять про себе розтоптав цими танками й ідіотськими заявами. Там, двоє щодо Навального... Це Кеосаян вигадував із Симоньян, я так розумію: Нік із якимось хріном: про Навального. Ну хлопці... І він про це говорив, не розуміючи, що він смішний. Дімо, любий, президент може бути ідіотом, канібалом, були такі в Африці...

Але не має права бути смішним.

– Але він не може бути смішним. Його кличка Лось. Хто придумав? Чи не Володимир Володимирович [Путін] тут, у колах? Ну не може бути президент Лось. Нехай Саша не ображається. Я до нього завжди ставився... Ми на "ти" з ним були в певні роки. Я говорив йому: "Сашо, напиши книгу, передмову до [білоруського письменника] Василя Бикова, видай тритомник. Не видавав Машеров тритомник – видай ти. "Круглянський міст" – велика книга". – "Андрію, він Позняк (ідеться про те, що Биков був соратником білоруського опозиціонера, дисидента Зенона Позняка, який живе в еміграції. – "ГОРДОН"), він опозиція..." Ми в лазні сиділи, пробач мені. У лазні. Я ще з дівкою прийшов. Він нормально на неї реагував.

– Із гарною хоч?

– Із гарною. У мене була гарна тоді. Оля Звєрькова її звали. Як зараз пам'ятаю. Гарне прізвище. Але це були 90-ті роки, він тільки заступив. А коли ми їхали, мені його охоронець каже: "Ось ви зараз поїдете", – це була перша година ночі, – "А Олександр Григорович ходитиме, ходитиме". – "Він працює?" – "Та ні. Він заснути не може, нерви". Це він тільки заступив. Що сталося з його нервовою системою? Які замахи він пережив? Він мені одну історію розповів. "Андрюхо, Льоня Кучма – яка людина... Каже, відпочити у Крим... Хлопця нашого доглянути треба". Виявилося, син Лукашенка від того, ще справжнього, так би мовити, шлюбу поїхав відпочити. І кримські бандити їхали його взяти, щоб потім іншого пахана свого з Мінська із в'язниці витягнути в обмін. Він приїжджав, а перед ним стінка падала свинарника: підривали Лукашенка. Його доводили до божевілля, якщо хочеш, ті чи інші, кому він переходив, ризикуючи життям.

Він з'їхав з глузду?

– Слухай, я що, психіатр? А ви як думаєте? Знаєш, як в анекдоті: "У всьому винна людина з вусами 41-го". – "Це ви про кого?" – "Я про Гітлера. А ви про кого, товаришу?"

Коли він піде?

– У нього запитай. Він сказав, що піде.

На вашу думку.

– А вже неважливо коли. Він уже пішов. Його вже нема.

Останні два запитання...

– А в тебе від нього які були враження? Ти мені розкажи. Ти сидів із ним. Годину сидів?

Ні. Три години.

– Так. Він з'їхав із глузду?

Ні. Привабливий, шалено привабливий, артист...

– А ти вперше з ним спілкувався?

Так, уперше. Але хто ж міг уявити, що він почне бити свій народ по-звірячому після того, як я поїхав? Ну хто міг уявити це?

– Ти міг уявити, я міг уявити.

– Він мені сказав: "Я ніколи не буду бити білорусів. Це ж на руку нашим ворогам".


Фото: EPA
Фото: EPA


Останні два запитання. Ваша п'ята дружина Варвара – онучка Кіри Прошутинської, блискучої тележурналістки. Хоча у вас, видно, не склалися стосунки.

– Чому? Як це? Вона її до мене в будинок привела. Кіра мою матір ховала. Господь із тобою.

Ну ось.

– Бабка – блискуча журналістка. Ні, ти не знаєш про неї нічого. Якубович учора правду сказав: виявляється, Кіра Олександрівна Льоньку, хлопчика, учила танцювати, у якомусь будинку культури викладала йому танець. Чи то чоловічий, то чи жіночий – хрін його знає. Там були хлопчики й дівчатка. Раз, два, три – раз, два, три! Вона зараз мемуари катає. Вона телефон поміняла, щоб їй Малкін не заважав правду написати про...

Про нього.

– Так, і про нього, і про нас із вами. Чекай на розділ. Я вже ним наперед тішуся. Буду читати в ефірі, яку гидоту бабка написала про нас із Варею, тому що бабцю не покликали в ЗАГС, а вона дуже хотіла. Я тобі скажу чесно. Я сказав: "Слухай, там у мене суд буде. Прийди посидь, просто послухай". – "Я так утомилася, що я їду кудись, там, до Криму". – "Ну до побачення". І більше я її не бачив. От і все.

Але у вас із Варею 33 роки різниці. Скажіть: нормально?

– Брешеш. Скільки у нас різниця? Ти рахував? Ні? І я не рахував. Ти якого року?

91-го.

– 91-го?

Варвара Прошутинська: 90-го.

– 90-го.

Так...

– І скільки ж років виходить? Я не рахував. От добре, що ти мені сказав.

32.

– 32. Ні, не тобі. Тобі 30 буде. Це я пам'ятаю. А різниця у нас 32 роки, виходить. Мені 63 буде. Мені буде 62, а тобі... Ні. Куди? А, 32, так. У тебе добре з математикою. Ти молодець, що порахував. Ти ввійшов у нашу сім'ю. А чого ж ми не рахували раніше? Ось це цікаво.

32 роки. Як воно, із такою різницею? Скажіть чесно.

– Нумо йди сюди. Варю, іди сюди.

– Покажіть, до речі, молоду дружину.

– Я не об'єктивний. Як тобі? Ти скажи. Варю, ну покажися. Гордон просить. Ти рейтинг підвищиш нам. Іди сюди. Ну Варю... Уяви, що це твій канал на YouTube. Ну йди сюди... Не хоче. Вона скромна.

– Варю, зайдіть у кадр. Ми вас просимо. Ну зайдіть, будь ласка. Ну прикрасьте наш ефір.

– Ну правда, ну підійди. Пішла. Слухай, ти перший, хто її... Ні, стала. Варю, ну йди сюди, ну дійсно. Я ж не буду вставати. Тим більше, я так добре сиджу... Ну йди сюди. Не хоче йти.

Ну покажіться.

– Іди покажися. Не ламайся. А то хто-небудь напише гидоту, що ти ламалася довго.

Мільйони людей подивляться. Покажіться.

– Мільйони – хрінушки. Не може такого бути.

– Мільйони, побачите. Ну, красива.

Варвара Прошутинська: Добридень.


Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


– Добридень. На бабусю схожа, чесно.

– Бабуся як точка відліку.

Так, схожа на бабусю.

– А давай ще про дідуся поговоримо, про Малкіна. Не хочеш?

Як вам із такою різницею живеться? Нормально? 32.

Варвара Прошутинська: Ми не відчуваємо різниці.

Андрій Караулов: Може, я відчуваю. Звідки ти знаєш?

Варвара Прошутинська: Я не відчуваю різниці, ні.

Дмитро Гордон: Чудово.

Варвара Прошутинська: Я не відчуваю різниці абсолютно. Тому що мені здається, що в мене дуже гарна сім'я. Мій чоловік – це моя сім'я. У мене чудова сім'я. Тому різниця у віці...

Андрій Караулов: Ні, у мене лисина тут, яку не всі бачать.

Варвара Прошутинська: А все інше...

Андрій Караулов: Ні, вона мені подарувала пам'ятник мене і написала на ньому гарні слова: що у мужика важливий не рік випуску, а строк придатності. Це гарні слова.

Чудово. Ви мені даруєте радість, побачивши з такою різницею у віці чудових, щасливих людей. Це прекрасно.

– А в тебе дружина ж є?

– Так. На 17 років молодша.

– А чого ж ти питаєш? Що 17, що 32.

17 – не 32, я хочу сказати.

Андрій Караулов: Ти зрозуміла? Це комплімент чи ні?

Варвара Прошутинська: Комплімент.

Андрій Караулов: Це погано чи добре? Ти пояснюй відразу.

Дмитро Гордон: Це прекрасно.

– Але у Лужкова було 30 років із Батуріною різниці.

– Так. Але Батуріна мільярдерка. Варя – ні поки.

– Варя не буде, я думаю, мільярдеркою. Нічого в неї не вийде. Вона не Батуріна. Батуріна просто погано вихована. Тому вона мільярдерка. Усе, іди з кадру. Ти вже все сказала. Акуратно ходи: камеру зіб'єш.

Я останнє запитання ставлю.

– А ти з Лужковим робив інтерв'ю, так?

Ні, я з ним знайомий був, мене Йосип Давидович знайомив. Але я інтерв'ю не робив.

– Велика твоя помилка. Велика.

Не все встиг.

– Ось, до речі, людина дуже велика. Гейдар Алієвич, Юрій Михайлович. Хто? Ось я зараз думав... Сергій Сергійович Аверінцев, звісно. Дмитро Сергійович Ліхачов, Раушенбах, Равінський, Майя Михайлівна, Тихон Миколайович Хренніков... Ой, багато. Усі великі.

Так. Останнє запитання. Скільки у вас дітей і чим вони займаються?

– Дітей у мене двоє, мені здається. Раніше було ніби як троє, але потім ми зробили ДНК – виявилося, що я мав рацію: дітей у мене двоє.

Ви як Черномирдін. Він мені сказав: "У мене приблизно двоє синів".

– Черномирдін у мене на дні народження сказав: "Ну я сьогодні нічого говорити не буду, а то я знову що-небудь скажу".

– Так, прекрасно.

– Ні, дітей у мене двоє. І онучок двоє. Поки що.

Чим діти займаються?

– Ну сказати, що дурня клеять, – образяться. Ні. Васька насправді дуже відповідально до всього підходить. Навчається. Хоче бути гідом-екскурсоводом. Ну що ж, так би мовити. Хоче. А Лідка працює на "Первом канале" у Кості. Якусь, там, дурницю: зустрічає, проводжає, щось редагує... Я не знаю, що вона там робить. Я не ходжу на "Первый канал", щоб Костю не підводити. Оскільки я про Громова говорю так, як не заведено говорити в деяких колах. Але що робити?

Андрію Вікторовичу, я дістав величезне задоволення.

– Я теж, спасибі.

І я в передчутті, яке задоволення дістануть ті, хто нас подивиться. Вас подивляться.

– Тобі стільки дизлайків намалюють...

– Ну... Отже, давайте заради інтересу заб'ємо. Ось я кажу, що переглядів буде понад мільйон.

– Це не велика цифра. У нас от у Єрмакова шість чи сім мільйонів на каналі. Річ же не в кількості переглядів, а в тому, що інтернет усе пам'ятає. Мережа пам'ятає все. Мине рік, два, 10 років – може, ми застаріємо з тобою обидва, а може, навпаки, якось по-іншому зазвучимо. Нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться.

Дякую.

– Дякую.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації