Ігор Суркіс: Ахметов – кришталево порядна людина. Я б пішов із ним у розвідку G

Моє дитинство минало серед книжок. Пам'ятаю, батя завжди кіпішував: "Чому в такому поганому стані повернули книжку?" Закладку поклали не туди...

– Ігоре Михайловичу, добрий день.

– Добрий день.

– Я дуже радий, що ми нарешті... Скільки ми вже говорили про це інтерв'ю? Років 20 чи 25?

– Із 96-го року.

– Жах. 24 роки! За 24 роки ми нарешті будемо говорити. У мене дуже багато до вас запитань... Будь-яка людина починається з батьків. У вас була чудова мама і є чудовий батько. Михайлові Давидовичу 10 грудня виповнився 101 рік. Що само собою фантастика. Мами кілька років тому не стало.

– Не кілька. Шість років тому.

– Ким мама була за професією?

– Вона була вчителькою російської мови та літератури. Вона викладала у школі, потім її робота була пов'язана з книжками. Тоді книжки були величезним дефіцитом, якщо ви знаєте.

– Так, звісно.

– У нас була чудова бібліотека. "Київкниготорг", по-моєму, мала назву організація, у якій мама працювала старшою товарознавицею, потім заступницею директора бази. В усякому разі в нашому домі завжди були найкращі книжки, новинки. Величезну кількість книжок батько після того, як мами не стало і він переїхав жити до мене, подарував базі "Динамо" (Київ). І я, знаєте, спостерігаю, що багато хлопців беруть книжки, читають, цікавляться. Там є такі твори, які цікаво читати. Я, наприклад, любив читати книжки про війну, спогади великих полководців. Сьогодні це неактуально, непопулярно. Тому ми покинемо цю тему.

– Скільки книжок удома було, ви коли-небудь рахували?

– Я точно не можу сказати. Але те, що було до тисячі книжок, – це 100%.

– Тоді пишалися книжками, правда?

– Так. Приходили приятелі, знайомі, мало не записувалися, як у бібліотеці, щоб узяти якусь книжку. Особливо, була така серія "Життя чудових людей". Пам'ятаєте?

– Так.

– І я пам'ятаю, що цю прочитав, ту не читав... Пам'ятаю, батя завжди кіпішував: "Чому в такому поганому стані повернули книжку?" Закладку поклали не туди... Коротше, серед книжок моє дитинство... У мене батько – дуже емоційна людина.

– Тобто це було книжкове дитинство?

– Так, це було дитинство, пов'язане з тим, що комусь дістати книжку... Я вам скажу відверто: коли я був у старшому віці (років сім-вісім) і ми ходили до когось на день народження, батьки дарували книжку – це сприймали краще, ніж якщо сьогодні ви подарували б годинник, наприклад, або ручку.

– Книжка – найкращий подарунок.

– Так. Люди сприймали, читали. Може, тоді не було чогось іншого. Погодьтеся, сьогодні є інтернет, телебачення розвинене. Але книжка є книжка. Не замінити книжки, яку ти читаєш у руках, книжкою в інтернеті.

– Тато все життя був лікарем. Він був на фронті. Він був лікарем-невропатологом уже після війни. Тато-лікар – як це позначалося на повсякденному житті?

– Це ніяк не позначалося. Я знаю, що він ішов на роботу о восьмій годині та приходив о п’ятій-шостій годині вечора. Якщо у нього прийом був до 14.00, то потім він сідав у машину і їхав на виклики. Якщо було пять-шість викликів, він приходив раніше. Напевно, якби він потрапив у таку ситуацію, у яку сьогодні потрапив увесь світ, він би приходив пізно вночі. Але ви не забувайте, що мій тато закінчив працювати, коли йому було 82 роки. Мені здається, він би і далі працював, але десь мама на нього натисла, старший брат, який любить правити бал. Слава богу, він сьогодні живий-здоровий. Так, йому з кожним роком дедалі важче пересуватися, але я вважаю, що поки є батько...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– ... ми діти.

– Дай боже, щоб він жив у такому самому ритмі, як зараз. Він каже золоті слова: "Я хочу жити, ходити на футбол, хочу сідати за стіл разом із вами. І якщо ви випиваєте 50 грамів коньяку, то я теж хочу з вами випити. Я не хочу бути овочем, який не тямить, що робить". Пам'ятаєте мій тост на його 100-річчя?

– Так.

– Я сказав: "Щастя не у святі, не в тому, що мій батько святкує 100-річчя. Найбільше щастя в тому, що він розуміє, що святкує 100-річчя". Ось це важливо. Він розуміє, що зібралися гості. Але його останній тост мене, звісно, теж вразив. Він сказав: "Тут зібралося 200 з гаком осіб, із яких я знаю щонайбільше 40". Тобто в цьому віці, коли людина розуміє...

– І здатна жартувати.

– І здатна жартувати, і здатна ще підказати. Ви знаєте, іноді думаєш: "Та що ти там розумієш?" Ми ж, діти, завжди вважаємо, що розуміємо більше за батьків. Але повірте: це не так. Він іноді підказує правильні речі. Ми можемо з ним погоджуватися, не погоджуватися, але батя належить до категорії людей, які просто так нічого не кажуть. Він завжди подумає – і скаже.

– Він ґрунтовний.

– Так. І ви, напевно, Дмитре, теж мали з ним не одну зустріч, і він вам давав інтерв'ю. Ви знаєте, що у вас і скандали з ним були деякі.

– Політичні.

– Політичні скандали. Але він такий, як є. Це людина, яка, можна сказати, сама себе зробила.

Коли мені було років 16, я викрав у брата машину

– Так.

– Він закінчив медичний інститут, він із першого дня пішов на фронт, він захищав тоді колишній Радянський Союз.

– Батьківщину свою.

– Він захищав Батьківщину. Був на передовій під Сталінградом. Це вже багато про що свідчить. Дійшов до Берліна. 2006 року я пам'ятаю момент: ми були на чемпіонаті світу в Німеччині в Берліні. Він каже: "Я хочу під'їхати до Рейхстагу". Ми під'їхали. – "Тут десь я свій підпис залишив. Треба буде подивитися". Тобто це історія. Це свідчить про те, що людина пам'ятає, що він був у Рейхстазі, що тоді його Батьківщина перемогла у важкій війні, загинула величезна кількість людей, країна встала з колін, можна сказати... Він це пам'ятає. І сьогодні його в чомусь переконати я не намагаюся. Він пройшов війну, був під кулями.

– А навіщо?

– І для чого? Він вважає, що в сьогоднішніх реаліях війна в будь-якому разі має закінчитися. Я йому кажу: є проблеми... А він мені каже: "Проблем не має бути. Війна має закінчитися. Не можуть гинути з нашої сторони, з української сторони, на своїй території молоді хлопці. У сучасному світі це неможливо. Її треба припинити в будь-які способи". Я вам скажу відверто, Дмитре: я коли говорю про свого батька, я говорю, по-перше, із гордістю, із величезною повагою. І я б як син сказав: я його просто люблю. Тому що він мудра людина, він порядна людина. І я йому вдячний за виховання моє і мого старшого брата. Звісно, він би міг його...

– Краще виховати. Так?

– Краще виховати. Щоб він не був таким агресивним і не намагався осягнути неосяжне. Ми перейдемо, мабуть, до нього?

– Скільки тато з мамою прожили?

– 66 років.

– Сварилися чи жили дружно?

– Сварилися, лаялися. У батька була завжди своя думка.

– Так...

– Але вона змінювалася дуже швидко. Якщо мама сильно ображалася, він завжди вмів дати задню.

– Він кохав маму.

– Він дуже кохав маму. Він до неї дослухався, але не одразу все визнавав. Вони лаялися – ви будете сміятися – через одне: якщо хтось приходив у дім, то мій тато відразу пропонував пограти в карти... У преферанс, у деберц я його навчив грати. Він пропонував. Він так діставав задоволення. У шахи. Але мама хотіла спілкуватися з гостями і брати активну участь у цьому. Тому вона на нього злилася. Вона йому влаштовувала істерики. Але коли тато зрозумів, що не треба так часто засмучувати маму, він обрав інший шлях. Він уже років у 90 винайшов такий спосіб... У нас, ви знаєте, були автомати, казино всюди, у кожному кіоску, як то кажуть. Він виходив із кульком хліба годувати голубів – у такий спосіб він відпрошувався у мами. Він дійсно годував голубів – вона це бачила з вікна. Але потім він віддалявся – і заходив у якісь ігрові автомати, пограв там годину-півтори – повертався додому. Вона йому каже: "Де ти був так довго?" – "Я ж ходив. Там голуби, там голуби... Треба всюди погодувати". А мені він каже: "Ти знаєш, я йду, і в мене трішки серце тисне. А заходжу в автомати – у мене все припиняється".

– Відпускає.

– Він не грав на гроші великі – на якісь копійки грав. Вигравав, програвав. Але це йому приносило задоволення. Але він же ніколи не грав раніше, щоб ви розуміли. Він не грав у карти. Він грав тільки в шахи. Він читає до сьогодні. Він не засне, поки щось не прочитає.

– Пам'ятає всі телефони напам'ять.

– Я йому намагався iPhone подарувати... Пояснював йому все... Він викинув – і взяв простий телефон Nokia. Там же теж пам'ять є, правильно?

– А він набирає з пам'яті.

– Просто кожен номер набирає з пам'яті!

– У 101 рік.

– У 101 рік.

– Вас у батьків двоє: Григорій Михайлович, ваш старший брат, і ви. Чим схожий Григорій Михайлович на маму і тата? І чим схожі ви? І зовні, і за характером.

– Ну, Григорій Михайлович сентиментальніший, я б так сказав. Він м'якший. Де треба, він буде жорстким. Але він сімейний...

– Це тато чи мама?

– Ні, це мама. Тато такий, як я. Ми любимо робити те, що ми любимо робити. Ось Григорій Михайлович любить керувати і щоб усе було так, як він бачить. Нічого поганого в цьому немає.

– Звісно.

– Він бачить, що має бути лад. Припустімо, його син має прокинутися, одразу почистити зуби... Він не може взяти в руки телефон, якщо він не піде і не почистить зуби, наприклад.

– Порядок, системність.

– Правильно, системність розвиває. Хлопець хоче стати футболістом, наприклад, – він виробляє в ньому якусь дисципліну. До дівчаток, можливо, не так. Але він дуже системний. Я чесно кажу, як воно є: Григорій Михайлович – дуже системна людина, на відміну від мене.

– У вас 10 років різниця. У дитинстві ви билися з ним чи ні?

– Ні, ми не билися. Це був би нерівний бій. По-перше, він старший. По-друге, я не розумію, як можна було б... Молодшого брата, напевно, можна було б побити, а як старшого побити, мені складно говорити. Він, звісно, у зал ходить, але я сподіваюся, що нам не доведеться з ним битися. Ми з ним не билися. Він мене міг лаяти, коли я був маленьким. Він міг щось забороняти, коли вік давав дозволяв. Припустімо, йому 18, а мені дев'ять. Правильно?

– Звісно.

– Я міг зробити якусь капость. Машину я у нього викрав одного разу, наприклад. Ну ось такі речі.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– У скільки років?

– Мені було років 18–20, напевно.

– Узяли його машину й викрали?

– Узяв машину. Він її готував на продаж. У п'ятницю я викрав – на перехресті цю машину вдарили. Я думаю, що мені навіть 18 не було – у мене прав ще не було. Він мене покарав дуже легко.

– Як?

– Він узяв цю машину разом зі мною, відвіз на станцію техобслуговування на Борщагівку, і я приблизно три доби там провів, поки її ремонтували. Він сказав: "Стій, поки не відремонтуєш". А треба було в чергу записатися, пройти в чергу на мийку, потім потрапити в якийсь цех, де її відрихтують, потім – у фарбувальний... Він каже: "Ось тобі гроші. Це коштує стількись. Віддячити людям – стількись". Три доби я там із 8.00 до пізнього вечора провів. Потім ми поїхали на базар, продали цю машину, ще й дорожче, ніж він думав. Він мені навіть дав кілька копійок. Мені років 16 було...

У мене було щасливе дитинство. Ми грали у футбол, били вікна, лаялися з учителями, переробляли щоденники, переписували сторінки... Усе як треба

– Ось це виховання... Цікаво. Ще й кілька копійок дав.

– Так.

– Перший дитячий усвідомлений спогад який був? Із якого часу ви себе пам'ятаєте?

– Я чітко пам'ятаю, коли мене дід повів за руку на футбол, наприклад. Він повів не на центральний стадіон, а на стадіон "Динамо", на дубль. Я в п'ятницю намагався, щоб батьки зі школи мене забрали і привезли до нього. Він жив у Михайлівському провулку з двома сусідами. І мені подобалося, як вони лаються...

– Комуналка?

– Так, це комунальна квартира. Я діставав від цього величезне задоволення. Я там бігав цим довгим коридором. Один сусід був гарним, а інший пив, по-моєму. Я пам'ятаю, коли в діда були в домі Якушин, Качалін, Яшин.

– Давайте скажемо, ким дід був. Він же серйозна людина.

– Дивіться. Дід був дуже жартівливим. За той час, що я вам розповідав про свого батька, маму, брата, мій би дід вам уже розповів 50 анекдотів.

– Так...

– І життєвих анекдотів, не дурних якихось. Він вирішив збирати різні вирізки, картинки про футбол, але пов'язані зі сміхом, із пародіями, із гумором.

– Це мамин тато.

– Так. Він видавав ці книжки і показував їх великим людям, про яких я сказав. Симоняну, наприклад.

– Вони приходили додому просто?

– Коли вони приїздили до Києва грати з київським "Динамо". Вони приходили до нього додому, пили чай. Я пам'ятаю, були великі бублики з маком, він розрізав їх навпіл...

– 5 копійок.

– Так, так. Він розрізав їх навпіл, мазав шоколадом. І це як бутерброд із кав'яром.

– Це смачно було, так.

– Я вам скажу відверто: я б поміняв будь-який кав'яр на ті бублики. І ось дід їх вживав, а я десь був поруч із ним. Він збирав ці карикатури, видав книжку "22 і футбольний м'яч". Він був почесним членом Федерації футболу СРСР. Він із цими людьми спілкувався, він увесь час у футболі. Не було такого, щоб ми могли пропустити хоч один футбол. Я вам більше скажу. Коли його забрали в дев'яту лікарню на Бессарабці (він упав на вулиці, люди побачили – викликали "швидку") і я приїхав його провідувати, то перше запитання у нього було: "Як зіграло "Динамо Київ" із московським "Динамо"?" А ми грали в Москві. Ми ту гру програли 1:0. А я йому кажу: "Внічию зіграли", – щоб не засмучувати. Він каже: "Погано, звісно". У нього таблиця в голові одразу прокрутилася. Тієї ночі він помер. Тобто він жив так весело, так життєрадісно... Він навіть не дав, щоб про нього подбали, щоб ходити в лікарню, носити йому щось...

– Так, так.

– Він усе життя прожив сам. Коли він розійшовся з моєю бабусею, вона почала жити в Одесі, а він жив у Києві. Він прожив сам у цій комунальній квартирі. У нас же теж була комунальна квартира, ми жили на першому поверсі на станкозаводі... Там один військовий жив, і батя постійно з ним воював. Вони поїхали, їм дали квартиру. І була кімната дідові, щоб він залишився. Але він ніколи практично у нас не залишався. Він хотів жити сам. Для нього було задоволення піти в магазин самому. Він приїжджав на метро до нас. Ось така у нас сім'я. Я і мій брат, напевно, так виховуємо і наших дітей.

– Григорій Михайлович народився в Одесі, а ви народилися в Києві. Ви корінний киянин. Київ вашого дитинства – що це за місто?

– Це щось неймовірне. Я пам'ятаю проспект Перемоги: дві машини в один бік і дві машини в інший.

– Так. І трамвай ходив.

– І трамвай. Я пам'ятаю дуже багато зелені. Київ був таким зеленим... Але ми виросли у дворі... Я вибігав у двір, у нас було між деревами якесь поле і там ми грали у футбол. Полем це назвати важко – там дерева росли. Ми грали і проти дерев, і проти команд, на які ділилися. Але це було наше поле, і весь двір про це знав. Я вам скажу відверто: я виходив і дверей не зачиняв. Ось як вискочив – двері відчинені. Мене кликав батя, наприклад, поїсти. Я ввечері приходив і, як усі діти, кричав: "Ще 20 хвилин!" Ось ми виросли на вулиці.

– Це було щасливе дитинство.

– Для мене воно щасливе. І якби ви мені дали вибір, якби це було можливо, і сказали: "Ти проживеш так, як твої діти: у затишку, у комфорті, у теплі, в інтернеті, або хочеш так, як ти: душ по четвергах?", я б сказав: "Хочу прожити так, як я". Це було моє щасливе дитинство. Я пам'ятаю дні, коли я вставав о 8.00 у неділю, збирав сумку, тому що о 12-й годині наша вікова категорія на станкозаводі мала грати у футбол. Найменші грали о 10-й, потім об 11-й, а ми мали грати о 12-й. А якщо ми мали грати на виїзді, то збиралися біля метро "Нивки" й усією командою їхали. Для мене це незабутні речі. У мене був мільйон друзів. У мене практично ніколи не було конфліктів. Ми дружили, зустрічалися. Коли в нас не було матчів у неділю, ми збиралися з хлопцями в нашій школі на станкозаводі, у 154-й, і грали у футбол. Били вікна, лаялися з учителями, батьків викликали до школи, ми переробляли щоденники, переписували сторінки...

– Усе як треба.

– Ви ж знаєте... Ну ви трішки молодший за мене...

– Чим ви захоплювалися, окрім футболу, у дитинстві?

– Дуже сильно мене дід присадив на марки. У мене божевільна колекція марок.

– Досі?

– Вона досі є. Я її зберігаю. Я можу її якось показати. Я її зберігаю тільки на згадку про нього. Просто це теж була ціла процедура. Ми йшли на пошту...

– Гасили їх.

– Так, гасили. Були марки, пов'язані з футболом. Окремий клясер у мене. Потім марки, пов'язані з космосом, із сільським господарством. У мене 10 чи 12 клясерів таких. Там, можливо, і цінні марки. Але це був процес. Значки збирав про футбол. У мене є значки всіх команд. Старі навіть знаходжу.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– І досі?

– Так, звісно. Воно в мене все є. Я іноді переглядаю їх, згадую про свого діда.

– Ви закінчили Київський інститут народного господарства. І спочатку працювали начальником відділу ремонтно-будівельного управління "Київжитлорембудмонтаж". Із першого разу вимовив. Чим займалися?

– Я прийшов працювати простим інженером. Працював у постачанні. Потім став начальником постачання, заступником начальника управління. Займався комплектацією будівельних матеріалів для управління. Це було ремонтно-будівельне управління, яке проводило поточний капітальний ремонт житлового фонду Києва. Працював – і працював; сказати, що я перенапружувався, не можу. Але я працював, тому що всі працювали тоді. Тоді неможливо було не працювати... Багато хто говорить, що хтось не працював, – це не так. Тому що навіть ті, хто не працював, – їх однаково було записано у штаті. Сказати, що я просто всього себе віддавав роботі, я не можу... Так, я приїжджав на роботу як дисциплінована людина о дев’ятій ранку – о п'ятій ішов. Був на нарадах. Почався Чорнобиль 86-го року – ми зводили будинки у 30-кілометровій зоні для переселенців. Напевно, теж зазнавали опромінення, тому що туди їздили. Знову-таки, мій старший брат був начальником комплектації київського тресту. І він вимагав незалежно від того, брат я чи не брат, щоб я їздив на кожну нараду. Я намагався ухилятися, розуміючи, що у 30-кілометровій зоні все-таки опромінення є...

– Треба.

– Комуністична партія сказала – виконуй. Ні – прямуй у місця не такі далекі. Ось приблизно так воно працювало.

Багато хто пише, що ми займалися спиртним, сигаретами – ніколи ми не завозили ні сигарет, ні спиртних напоїв. Ми займалися тільки меблями, апаратурою, технікою. Брат займався іншими речами, масштабніше: нафтопродукти та їх перероблення

– Ви знаєте, я дуже поважаю Григорія Михайловича і вас за те, що ви, прості люди зі звичайної середньостатистичної радянської сім'ї, зробили себе самі. Жодного блату, жодної протекції, ніхто за вас грошей не платив. І зробили дуже багатьох людей попутно із собою. Як починався бізнес для вас? Перші ваші гроші пам'ятаєте?

– Ми в Радянському Союзі не бідували, я вам просто скажу. Ми заробляли. У мене була пристойна зарплата. Там ще, по-моєму, відпускні якісь додавали, 13-та зарплата була. У середньому в мене виходило 250–300 рублів на місяць, це були пристойні гроші.

– Великі, звісно. 150 – середня зарплата.

– Машина коштувала 5 тисяч. Виходило 300 рублів, іноді навіть більше. Це були пристойні гроші. Бізнес ми розпочинали створенням спільного підприємства "Динамо-Атлантик".

– Так, так.

– Я особисто починав, як усі, з оренди невеликої площі на першому поверсі в Будинку торгівлі.

– Пам'ятаю як зараз.

– Я вважаю, що в той час ми заробляли, але й допомагали людям.

– Звісно.

– Ви пам'ятаєте ті часи: у людей не було на шматок хліба. Приносили люди якісь речі – ми продавали за ціною, яку люди хотіли... Чи то куртки везли, чи то комп'ютери. Ми брали ці речі – продавали. Ставили якийсь відсоток. У мене працювали всі мої близькі друзі та знайомі. Із цього ми починали. Працювала Оксана Миколаївна Андрющенко, директорка магазину. Ми були потім із нею в дуже приязних стосунках, тому що ми завжди виконували свої зобов'язання. Ми завжди платили вчасно оренду. І настав такий момент, що я запропонував розширюватися. Ми відкрили на третьому чи четвертому поверсі меблевий салон. Я побудував свій офіс. За картонними перегородками. Багато хто пише, що ми займалися спиртним, сигаретами – ніколи ми не завозили ні сигарет, ні спиртних напоїв. Ми займалися тільки меблями, апаратурою, технікою. Була така фірма Clatronic – кавоварки, тостери...

– Холодильники.

– Холодильники. Люди приходили, купували. Якщо щось ламалося, міняли.

– Пам'ятаю, звісно.

– Так, так. А брат займався іншими речами, масштабніше: нафтопродукти, перероблення нафтопродуктів на Одеському нафтопереробному заводі. Тобто як усі: потихеньку, потихеньку. Що таке "великі гроші", мені складно говорити...

– Ну коли ви сказали собі "я, здається, багатий". Було таке?

– У мене був один товариш... Ми лаялися завжди. Ну, знаєте, хтось пізніше прийшов, хтось раніше, хтось щось заробив... І один мій партнер каже: "Машину Mercedes я собі купив, квартиру на Печерську купив. Усе, не хочу. У мене вже все є". І що він, як він? Я думаю, усе в нього добре. Люди різні...

– Із квартирою та машиною, звісно.

– І можливо, я б теж так сьогодні міркував і теж був би на пенсії. Але я інша людина. У нас виникли зобов'язання. Ми до цього, напевно, перейдемо.

– Ми прийдемо до цього, так.

– Так склалося в житті. Тому...

– Я хочу запитати про зобов'язання. У Києві, в Україні, та й у всьому світі знають: якщо Григорій та Ігор Суркіси щось сказали, вони це зроблять. Тобто слово, репутація понад усе. Я думаю, для вас слово і репутація дорожчі за гроші. Хто вас цього вчив? Тато з мамою? Чи життя вчило?

– Мене вулиця навчила. У нас такий стіл був у дворі, де старші хлопці грали в карти. І було заведено так: якщо ти програв щось сьогодні, ти маєш віддати сьогодні. Ти не можеш віддати завтра. Я говорю як воно є. І розуміння про те, що якщо ти дав слово, ти його маєш виконати, – воно передалося генами десь. Я впевнений у цьому. Але мене так навчила вулиця: якщо ти дав слово, виконуй. Краще не давай його.

– Ви розповідали про те, як ви ходили з дідусем на футбольні матчі. І тато казав, що він брав вас і Григорія Михайловича на футбол свого часу. А на яких футболістах ви росли? Хто були вашими кумирами?

– Ой... Я обожнював дивитися на гру Мунтяна. Я мав можливість завдяки своєму дідусеві зайти у внутрішній дворик.

– На Центральному?

– На Центральному стадіоні.

– Мавританський дворик, так?

– Після кожного матчу. У мене була мрія доторкнутися до Мунтяна. А зараз я працюю з Мунтяном в офісі...

– І можна доторкнутися.

– Так. Він іноді приходить і чекає мене у приймальні, а мені незручно. Я кажу: "Володю, чого ти стоїш? Заходь". Це справжній "динамівець", патріот, який не зрадить у жодних ситуаціях. Він буде з тобою до кінця. І повірте, я теж буду з ним до кінця. Володя Біба... Колотов, Буряк, Веремєєв, Мунтян...

– 75-й рік, так.

– Буряк пізніше трішки. Він з Одеси прийшов. Я пам'ятаю цю команду.

– Рудаков, Трошкін, Решко, Фоменко, Матвієнко, Онищенко.

– Молодий Блохін. Ця команда, звісно...

– Кращої за неї не було, правда? За зірковістю.

– Мені здається, вона б і зараз громила всю Європу. Вони бігли... Трошкін що коїв праворуч... Це команда, про яку можна було тільки мріяти. Але всьому свій час. Ми якщо заміряємо швидкісні якості тієї команди і сьогоднішньої, то, напевно, вони будуть різними. Тому що сьогодні заміряють комп'ютери, усі, хто не лінується, пишуть звіти: скільки хто пробіг, тактико-технічні дії... А тоді це була новина. Це ввели Базилевич із Лобановським. Коли Лобановський прийшов, він говорив: "Я ж не буду лаятися з футболістами: погано вони зіграли чи добре. Ми після кожної гри і тренування вивісимо тактико-тактичні дії". Скільки ТТД має зробити нападник, скільки – півзахисник, скільки – захисник, скільки – воротар. Ось воно й висить. Був у нас футболіст Валік Белькевич. Він наперед забігав завжди і дивився, скільки він зробив на тренуванні. Це його найбільше цікавило. Якщо він бачив, що зробив норму, – усе, до нього не було жодного питання, і він був дуже задоволеним. Лобановський ніколи ні на кого не кричав.

Валерій Лобановський на матчі Кубка Співдружності в Москві, січень 2002 року. Фото: УНІАН

– Та він тільки подивитися міг – не треба було кричати.

– Так.

– Ви вже 18 років президент київського "Динамо". Ви пам'ятаєте, як вийшло, що вам довелося очолити клуб?

– Так, пам'ятаю. Я всіляко цьому опирався, бо розумів, яка відповідальність лежить. Це, напевно, не менш відповідально, ніж бути одним із 450 депутатів.

– Ще відповідальніше, я думаю.

– До того ж я розумів, яка це відповідальність. Якби цей клуб довелося б піднімати з низів, і в тебе не вийшло... Я розумів, що це легендарний клуб, візитна картка України. Від цього клубу і до сьогодні вимагають тільки перемог. І це дуже важке було рішення. Коли мій брат (на той момент він був президентом клубу) пішов у політику, пішов у парламент, він сказав: "Якщо не ти, то хто? Ми за це взялися. Ми ж не можемо [кинути]..."

– Ви врятували "Динамо" свого часу.

– Так, ми свого часу просто врятували "Динамо". Я говорю із цілковитою відповідальністю: "Динамо" б уже не було. Ні, я не можу так... Можливо, і було б...

Якби не Лобановський, думаю, я не кинув би бізнесу і не перейнявся б повністю київським "Динамо"

– Але не те "Динамо".

– Можливо, за деякий час прийшли б інші люди. Але на той момент "Динамо" вже не було фактично.

– Зарплату не було чим платити.

– Ви навіть не розумієте, у якому стані була база. До мене приїжджав Йожеф Йожефович [Сабо]... Хай які в мене з ним стосунки були, але він стояв біля витоків. Він до мене приїжджав і просив на воду гроші...

– Для футболістів?

– Так. У мене була цікава робота, я займався бізнесом. Було ухвалено рішення – правильне чи неправильне, я цього не обговорюю – піти в політику. Мій брат пішов у політику. Він каже: "Просто контролюй, дивися". Ну я...

– Втяглися.

– Я втягнувся тільки з однієї причини: 1996 року запросили Лобановського. Якби не Лобановський – я думаю, я був би поруч, я б допомагав фінансувати команду, але я б не кинув усього і не перейнявся б повністю. Тому що він на мене справив таке враження...

– Ми окремо поговоримо про Валерія Васильовича, безумовно. Скажіть, за ці 18 років який матч київського "Динамо" був найщасливішим для вас? Ось після якого ви почувалися на сьомому небі від щастя?

– Я скажу не так. Почнемо із найнещасливішого матчу.

– Це друге запитання.

– Але почнімо з нього. Що означає "найщасливіший матч"? Щасливий матч був цього року, коли ми потрапили в Лігу чемпіонів. Щасливий матч був, наприклад, коли ми потрапили в Лігу чемпіонів, програючи 2:0 "Брондбю", коли Шацьких і Гусєв забили два м'ячі. Щасливий матч для мене був, коли ми обіграли "Спартак" у Москві, а потім почався конфлікт між Росією та Грузією. Мені помічник Андрій дає слухавку і каже: "Президент телефонує". Ми виграли 4:1... Феєричний матч.

– Фантастика.

– Я думаю: "Хто телефонує? Або Леонід Макарович, або Леонід Данилович, які вболівають за "Динамо", завжди приходять на футбол". І якщо згадати, я, по суті, тільки їх на футболі й бачу. Вони вболівають по-справжньому і розуміються на футболі. Дзвінок. Думаю: "Леонід Данилович". Чую голос Віктора Андрійовича Ющенка. Що для мене було дивно. Він щирою українською: "Шановні, я вас цьомкаю, я вас люблю, я вас поважаю... Тихенько додому". Усе. – "Дякую, Вікторе Андрійовичу". І думаю: "Чого "тихенько"?" Він як політик, мабуть, зрозумів, що там почалося... Ми "Спартак" обіграли 4:1. Приїжджаємо до Києва – гра у відповідь. Мене так само ковбасить, тому що для мене як уболівальника "Спартак" – це червона ганчірка.

– Звісно.

– Наші ультрас вивісили якийсь банер грузинською. По-моєму, міністром закордонних справ був тоді Огризко, він до мене підбігає: "Що там написано?" Я кажу: "Та я не розумію". А мене ковбасить, колотить. Він підбігає ще раз: "Що там написано?" А поруч зі мною Резо [Чохонелідзе] сидів. Він же має розуміти грузинську. Він дивиться-дивиться і не відповідає. Мабуть, не бачить чи не може перекласти... Утретє коли підбіг Огризко, я кажу: "Написано, що "Динамо" із грузинським народом" (це я від себе сказав, щоб дали мені дивитися просто). Віктор Андрійович каже: "Во!" (піднімає великий палець угору). А що там було написано, я й до цього дня не знаю. Ми виграли і цей матч. Це була величезна радість. Це, знаєте, як Україна виграла б у Росії.

– Як 94-го, пам'ятаєте? Програючи 2:0, виграли 3:2.

– Я дуже радів... Ми дуже раділи голу Шевченка в Москві, пам'ятаєте?

– Так, зі штрафного.

– Пам'ятаю, як зайшов теперішній президент Росії в роздягальню засмучений. Ось так треба псувати настрій, а не все інше.

– Найнещасливіший матч який?

– Напевно, усе-таки програш півфіналу.

– 99-й?

– Ні. Тоді мій брат був президентом. Ви ж говорите про період, коли я був президентом.

– Так.

– Якщо ви питаєте за весь наш період у клубі, то, звісно, найтрагічніший матч – це півфінал Ліги чемпіонів. Виграючи по ходу, повністю домінуючи...

– 3:1 виграючи...

– На останніх секундах із 40 метрів Таннер, по-моєму, забив нам м'яч. Саша [Шовковський] помилився, звісно... Я не можу сказати, що він винен... Слизький м'яч. І він його пропустив... Потім Косовський, два виходи один в один, Белькевич... Ми вели 3:1 – зіграли 3:3. Дуже гідно грали в Мюнхені. Мій товариш Петя Португалов, царство йому небесне, щоб мене розвеселити... А я йти не можу, ноги не йдуть... Засмучений... Я розумів, що ця команда може грати у фіналі Ліги чемпіонів. Ви розумієте, це фішка: грати у фіналі Ліги чемпіонів.

– На все життя.

– Так. Я йду засмучений, і він мене по плечу плескає й каже: "А на якому ми тепер місці?" Що він почув у відповідь, ви не можете собі уявити. Він мене вирішив у такий спосіб розвеселити. Ось це найтрагічніший матч. За час мого президентства я вважаю, що дуже цікаві матчі були із "Шахтарем" у півфіналі Кубка УЄФА 2009 року.

– Так.

– Ми точно могли не програти. Ми могли пройти далі. У нас тоді теж був дуже топовий тренер Сьомін. Я його таким і вважаю. Мудрий, топовий тренер. Але успіх був тоді на боці донецького "Шахтаря". Але на сьогодні ми тільки мріяти про це можемо...

Фото: depositphotos.com

– Два українські клуби, так.

– Спочатку "Динамо" вибиває у драматичному матчі "Металіст". І ми могли точно так само не бути у півфіналі. Міг бути "Металіст". Потім "Динамо" грає в півфіналі Кубка УЄФА і програє "Шахтарю". Але дві українські команди... Який був чемпіонат... Я пам'ятаю, ми грали на "Динамо" перший матч – 300 тис. заявок було! У Донецьку – аншлаг. Це ж було цікаво.

– Щастя.

– Це ж яке було щастя, блін...

– Із футболістами віч-на-віч ви часто розмовляєте?

– По-перше, я розмовляю з футболістом, коли підписую контракт. Не завжди, але часто. Я дуже часто розмовляю з футболістами, коли приїжджаю на базу. Звичайно, я дуже рідко розмовляю з усіма разом. Є проблеми у кожного, як у живої людини, є якісь питання. Якщо є загальнокомандні питання, я вирішую ці питання з капітаном команди. Зараз це Сидорчук, Циганков. Звичайно, головний тренер знає про все. Звісно, як і в будь-якому колективі, якісь питання виникають...

– Але треба бути великим психологом, правда?

– Ну дивлячись із ким. Скажімо, Алієва я штрафував. Я ніколи з ним не вступав у жоден конфлікт.

– Не було сенсу.

– Мілевський і Алієв – це мегаталановиті футболісти. І якщо Мілевський у 35 років не покинув футбол, то можете собі уявити, скільки у нього було б здоров'я, якби він прибрав... Я ж не знаю: можливо, він пив мало, може, курив мало. На це запитання він має відповісти... Але коли мені розповідають, що перед фіналом Кубка України Мілевський і Алієв перебувають у закладі...

– У некондиції...

– Як я маю до них ставитися? Я маю їх штрафувати.

– Тобто двоє талановитих хлопців розтратили себе на дурниці?

– Я вважаю, повністю. Алієв, Мілевський – це були таланти. Юрій Павлович Сьомін закликав їх на якийсь час до порядку, і вони феєрили. Погодьтеся, вони дуже чудово грали. І команда грала. Вони були дуже важливими для команди. [Мілевський] грав другим нападником, в [Алієва] – божевільний удар. І не забувайте, що Алієва ми продали в "Локомотив", а потім, повернувшись, Сьомін захотів Алієва назад. Але він уже був іншим Алієвим.

Шевченко і сьогодні був би топом. Він нічим не поступався б таким нападником, як Суарес, Левандовський. Це футболіст-гол

– Хто найкращий гравець за всю історію вашого президентства в київському "Динамо"?

– За довгожительством це Сашко Шовковський, який вірою і правдою... Ніколи не стогнав, ніколи не скиглив.

– Патріот клубу.

– Так, патріот клубу. Не має значення, де він зараз працює. Він стільки років грав... Але я говорю чесно і відверто: не надходили щодо нього пропозиції. Можливо, вони не надходили з тієї причини, що всі розуміли, що це буде дуже дорогий трансфер. Але я вважаю, що він чесно відпрацював усі роки. У нього було достатньо травм, переживань. Але з ним [легко] було спілкуватися... І зараз ми спілкуємося, вітаємо одне одного із днем народження. Але я вам скажу відверто: він справжній патріот команди. Я навіть Михайлову кажу: "Слухай, загалом у тебе життя – лафа. Одного воротаря підготував – і 20 років кайфуєш. І до тебе начебто немає жодного запитання". Зараз ви бачите багато талановитих молодих хлопців.

– Так.

– Із гравців... Царство йому Небесне... Я в його гру був закоханий – це Валік Белькевич. Це Юра Калитвинцев. Я не можу називати одного. Був Віталик Косовський зі своєю шаленою швидкістю, пара центральних захисників Ващук – Головко.

– Так.

– Каладзе, якого ми взяли молодим пацаном, а довели до рівня "Мілана". Гусін. Теж Царство йому Небесне. Як не згадати двох наших великих нападників: Шевченка і Реброва? Потім Шацьких. Дмитрулін. Їх було багато. Може, когось не назву – нехай не ображаються.

– Ну Шевченко – топ. Найкращий з усіх за підсумком, якщо озирнутися?

– Однозначно. У молоді роки це топнападник. Те, що він демонстрував... Він і сьогодні був би топом. Шевченко нічим би не поступався таким нападникам, як Суарес. Він би не поступався Левандовському. Це футболіст-гол. Ви пам'ятаєте цей гол "Ювентусу", який він поклав у дев'ятку?

– Звичайно.

– Шевченко – топ. Для мене він топ.

– У Шевченка і Реброва була якась внутрішня конкуренція?

– Можливо, і була. Вони цього не показували. Тому що за Лобановського, коли у нас був такий великий нападник Вітя Леоненко...

– Так.

– Я пам'ятаю, Вітя після тренування заходить, а я в автобусі сиджу. Сидить Шевченко, Ребров, молоденькі-молоденькі хлопці.

– І великий заходить...

– Він їм каже: "Так, ви між собою вирішіть, хто буде грати, – Вітя повернувся". Лобан це почув. Поставив Вітю з "Вердером", товариська гра, 2:2 ми зіграли. Вітя забив два м'ячі. Більше Вітю ми на полі не бачили.

– Забив два голи – і більше не бачили?

– Так. І більше ми Вітю на полі не бачили.

– Ай-ай-ай.

– Для Лобановського було неважливо, який він футболіст. Вітя Леоненко – на багатьох програмах відомих він експерт із котами своїми... Якщо ви мене запитаєте, яким він був футболістом (якби він грав довше), то я скажу, що я б його заніс до топнападників. Він мені схожий на Суареса. Шевченко – більш силовий нападник... Але Вітя міг зіграти на будь-якій позиції.

– Головою, без сумніву, так.

– Тільки йому похвала потрібна... Коли він став дорослішим, йому мізки треба б іноді вмикати, думати про те, що він говорить. Тому що ми всі підемо, залишимо якийсь слід, а про нього згадуватимуть як про котів. Але він був талановитим. Він нас урятував, так би мовити, свого часу.

– Так. 3:2 зі "Спартаком".

– Кучма сказав: "Динамо" забрати". Куди вони тільки його забрати хотіли? Пам'ятайте 2:0 зі "Спартаком"?

– Звичайно.

– Ваш друг Йосип Кобзон сидів на цьому матчі.

– Кучма сказав забрати "Динамо"?

– Кучма сказав "Динамо" забрати. Ви уявляєте, як любив Україну другий президент, який сказав "Динамо" забрати в перерві?!

– Жах.

– Ну забрали б – ми, може, стільки грошей не витратили б у кінцевому підсумку. Ми б йому сьогодні дякували, можливо. Але це чесно було. Що він хотів забрати? Він не гроші хотів забрати – видаткову частину. І звільнити братів Суркісів, правильно?

– Звичайно. А Леоненко і Ребров три голи забили.

– У Реброва молоко на губах було, коли він вийшов... А він забив. Ви бачили, що коїлося на стадіоні?

Сергій Ребров і гендиректор "Динамо" Резо Чохонелідзе під час матчу проти лондонського "Челсі", 2015 рік. Фото: depositphotos.com

– Ось це щастя було. Я пам'ятаю цей матч. Я на трибуні був.

– Ви якщо увімкнете зараз запис, то побачите весь стадіон, мій брат, який тремтить, ззаду весь уряд... А ми не в ложі сиділи, щоб ви розуміли. Тому що щойно вибори відбулися, Кравчук вибори програв. Ми сидимо внизу. Там, знаєте, для нижніх прошарків трибуна. А вони в ложі сидять. 2:0. Кобзон приходить і каже: "Кучма сказав, що "Динамо" будуть забирати. Не може "Динамо"(Київ) програвати "Спартаку".

– Жах.

– І він говорив Григорію Михайловичу: "Дай я сяду поруч. Може, щось станеться". Раз! – забили гол. Він встає. Григорій Михайлович до нього повертається і каже: "Ти що, з глузду з'їхав?! Сядь і сиди, не рухайся!" 2:2! Зверху один показує: мовляв, потеплішало. І після 3:2 був такий банкет... І не було видно, що він президент, а ми прості смертні. І пили за здоров'я, і за "Динамо". Люди щиро переймалися. Я відповідаю, що переймалися. То тоді ж війни не було. Що робить футбол...

– Звичайно. Улюбленці в команді за ці 18 років у вас були? Хлопці, яким, можливо, прощали все.

– Я дуже любив Даніла Сілву за його професіоналізм. Ми з ним досі листуємося. Він хотів повернутися, а я йому кажу: "Даніло, тобі 35 років. Ну куди ти повернешся? Попрацюй на трансферному ринку". До речі, ось такий хлопець, хоча у нас бразильці не надто приживаються. Величезним професіоналом був Бетао. (Я називаю легіонерів). Величезним професіоналом був Гавранчич, Лєко, Чернат, Тіберіу Гіоане. Якщо я буду колись книгу писати, я згадуватиму і говоритиму найдобріші і найтепліші слова про них. Вукоєвич. До самих кісток "динамівець". Навіть сьогодні він це демонструє. Багато легіонерів приїжджало не заради грошей, потрапляли в цю атмосферу і ставали частиною колективу. Вони розуміли, за який клуб грають. А були такі, які, звичайно, приїжджали, тільки щоб заробити грошей і якнайшвидше втекти. Останній такий трансфер – це Ленс. Якого ми, до речі, купили за 11 млн, а продали за 24. Але він рвався назад. Для нього "Динамо" – проміжний етап, щоб утекти в інший клуб. Мбокані таким самим був. Віду – професіонал до самих кісток.

– А хто найскладнішим був із погляду спілкування, дисципліни в "Динамо"?

– Клебер був важким.

– Із легіонерів?

– Із легіонерів.

– А з наших?

– А з наших не було. Ми ж розмовляли однією мовою. Якщо не штраф, то п...здюлі.

Контракт із Лобановським ми за один день підписали. Сума була сміховинною

– Як президент, коли "Динамо" програвало, що ви могли собі дозволити стосовно футболістів? Кричати на них, позбавляти премії?

– Я ніколи не кричав після гри. Ніколи не було розборів після гри.

– Це правило?

– Цього мене навчив Валерій Васильович. Він говорив таке: "Коли ми виграємо, будемо радіти, вітати гравців, тренерський штаб, а коли програємо, ми аналізуватимемо й емоціям не даватимемо волі". Чому? Тому що футбол – усе-таки вид спорту непередбачуваний. Ми можемо дати волю емоціям – і моральний клімат у команді порушиться, і ми будемо несправедливими. Він першим запровадив звіт цифрами. "Треба подивитися статистику, треба подивитися, хто що зробив. І потім із тими, хто недовиконав або не виконав те, що було сказано на установці, у своєму колективі розберемося".

– А через ставлення до клубу?

– Через ставлення було. Я іноді збирав команду, пояснював, у якому клубі вони грають. Іноді мені вдавалося достукатися до хлопців. Іноді не вдавалося, і наступні матчі були провальними. Але тоді наставав момент зміни тренера, наприклад. Я ж бачив зсередини, коли нитки губилися. Я не кажу про Валерія Васильовича. Протягом останніх років йому теж було дуже важко керувати командою, коли прийшли легіонери. Я йому казав: "Вас же запрошували у великі клуби, Валерію Васильовичу. Я знаю на 100%, що вас запрошували до Італії, вас навіть хотів бачити "Реал Мадрид". Чому не поїхали?" – "Ви зрозумійте: якщо мене не чують, то все, що я роблю, марно. Вони мають відчувати, де я наголос роблю або де ставлю кому. А через перекладача неможливо донести. На жаль, у моєму віці пізно вчити мову".

– У вас були особливі стосунки з Валерієм Васильовичем Лобановським. Про це мені говорили всі. Це були стосунки двох людей різного віку, які були дуже близькими. Ви пам'ятаєте першу зустріч із ним?

– Ви знаєте, я випереджу ваше запитання і скажу так: це були стосунки, напевно, як між батьком і сином. Вони були настільки близькими і теплими... Ми з ним іноді сперечалися. Він іноді не відразу, але міг визнати, що десь він помилявся в якомусь питанні. "Помилявся", "не так подумав"... Він ніколи не говорив, що він 100% не мав рації. Я вам можу розповісти, як узагалі відбулося повернення Валерія Васильовича.

– Це дуже цікаво.

– Ми програли в 96 році в Невшателі, якщо пам'ятаєте.

– Так.

– Швейцарці. Тренером був Йожеф Йожефович Сабо. І після цього він вам дав інтерв'ю, через яке ми з вами посварилися.

– Так. Це було інтерв'ю в "Бульварі".

– Так, у "Бульварі", де Йожеф Йожефович сказав, що всіх гравців "треба взяти і скинути з мосту". Мовляв, прийде зараз Лобановський – і ми подивимося, хто із цієї команди (даруйте, я перекладаю російською мовою) неліквідів залишиться в команді. "Він вас усіх розжене". Ми летимо в літаку засмучені, вбиті. Мій брат узагалі розмовляти не може. У першому салоні сидять футболісти, тренери. Хтось до мене підійшов і каже: "З тобою Григорій Спектор хоче переговорити".

– Гарна людина була.

– Так. Відданий футболу адміністратор. У той час він дуже багато робив для команди. Він просто був порядною людиною.

– Так.

– Я підходжу, і він каже: "Я знаю, що ви на Васильовича виходили раніше. Касети йому надсилали через Чубарова. Але він був неготовим. Хлопці, він у Києві. Спробуєте? Ви даремно витрачаєте свої гроші". Тоді гроші, напевно, цінували трохи більше, ніж сьогодні. "До того ж, – він говорить, – ти подивися на свого брата. Ти ж не хочеш, щоб він після таких матчів"...

– Передчасно помер...

– "Так неможливо хвилюватися, як він хвилюється". Брат мені говорив: "Ігорю, ми, напевно, взялися не за свою справу взагалі. Дивитися футбол і вболівати – це одне. А після поразок настає відповідальність за результат". Спектор мені каже: "Спробуйте". Я його послухав, прийшов [до Григорія Суркіса] і кажу: "Ось телефон. Давай зустрінемося". Ми зателефонували наступного дня. Григорій Михайлович і я приїхали на "Динамо". У нього кабінет на третьому поверсі був. Я пам'ятаю в подробицях, що він йому говорив. Він набрав – трубку взяла Ада Панкратіївна. Він каже: "Це Суркіс Григорій Михайлович. Я хочу переговорити з Валерієм Васильовичем". Вона передала трубку, розмова тривала рівно 30 секунд. Він сказав: "Приїжджайте". Ми не просто сіли в машину – бігли. Приїхали на Суворова до Валерія Васильовича, піднялися. У нього сірий кіт, а я не люблю котів. Не тому, що вони у Леоненка є, – просто не люблю. Собаки – сяк-так, а котів не люблю... Він ходить навколо мене, а я думаю: "Чого він?" І я не пам'ятаю подробиць, як ми почали... Чаєм нас пригостили, фруктами якимись. Він послухав Григорія Михайловича, філософію Григорія Михайловича щодо розвитку клубу, що ми відразу, прийшовши в клуб, заклали нову базу, і ця база буде ось-ось готова...

– Найкраща.

– Найкраща база. Він усе послухав і каже: "Я бачу, що ви люди, які люблять футбол. Давайте спробуємо". Ми за один день підписали з ним контракт. Сума була сміховинною. Зарплати сьогоднішніх тренерів і тоді – це смішно.

– Мільйони захмарні?

– Та про що ви говорите?! Які мільйони? Він не особливо торгувався.

– Йому теж хотілося, правда?

– Йому хотілося. Він бачив команду. Він зібрав усю команду на "Динамо", Григорій Михайлович його відрекомендував. І він каже: "Ми почнемо працювати 2 січня". Мені потім хлопці – той самий Шевченко, Ребров – говорили: "Ми хотіли, чекали на це. Швидше, тільки швидше. Великий повернувся". І ось тут почалося. Зима, холод, а ми з вікна дивимося.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Він їм дав.

– Тести Купера навколо стадіону. А потім зал, аеробіка. Потім зал на ЦСКА... І пішло-поїхало. А пізніше вже, коли у нас був Деметрадзе, підготовка до сезону була така сама... Зараз же в теплі краї їдемо. Ось зараз – в Емірати. А тоді в холоді тренувалися, жили у спартанських умовах. І не через гроші – він так хотів. Головний тренер визначає. Ми ніколи не їздили на збори в Арабські Емірати. Цього року прийшов новий головний тренер і говорить: "Треба їхати на збори в Арабські Емірати". – "Треба їхати? Будьте люб'язні. Поїхали". Головне ж – результат. Правильно?

– Звичайно.

– Словом, Васильович каже: "Збір проведемо, потім у [нерозбірливо] поїдемо, підготуємося". Коли приїхав Деметрадзе, він каже: "Я сюди прийшов легкою атлетикою займатися чи футболом?" Тобто такі навантаження були. Каладзе просто не міг добігти тест Купера. А хлопці вже все знали, все витримували, готували себе після відпустки до цього. Але в перший рік – чвертьфінал, у другий рік – півфінал Ліги чемпіонів. І скажіть, що Лобановський не мав рації.

– Ось ви приїхали на Суворова, 12 до Лобановського додому. Ви сіли з ним за стіл – які перші враження?

– Скромна людина. Квартирка, стелі величезні.

– Так. 2,7 м.

– Маленька спальня, як у всіх, сервант, кришталь якийсь... Дуже скромно. Дуже привітна – Царство їй Небесне...

– Ада Панкратіївна.

– Я її любив, любив. І мій брат її любив, і мій батько її любив. І ми з нею до останнього... Коли її забрали, мені подзвонила дочка Світлана. І ми з нею підтримуємо стосунки, допомагаємо.

– Ви допомагали всі ці роки після смерті Валерія Васильовича фінансово...

– Я вам більше скажу. Постійно ці люди були як члени нашої родини, отримували і зарплати, і премії. Близькі наші, рідні люди. Коли Валерій Васильович пішов, я не міг прийти до тями. Я втратив найближчу людину, я вам відверто скажу.

Кажуть, Лобановський пив. Ну випив він свої 100–150 грамів коньяку в літаку. Що, він п'яним колись був? Ніколи!

– Ви сиділи на [тренерській] лавці, будучи президентом клубу. Теж цікавий факт. Такого ж ніколи не було.

– Це випадково було. Ми були в манежі, перший Кубок Співдружності. З огляду на те, що Валерій Васильович зчитував інформацію з людей, як комп'ютер, він зрозумів, що йому з моїм братом буде непросто.

– Так...

– Такий самий вимогливий мій брат... Він мене, напевно, зчитав: "Ви ким?" – "Я брат, віцепрезидент". Він каже: "Ану зі мною ходімо сядемо на лавочку, подивимося". Я сів на цю лавочку. Я взагалі нічого не бачу – тільки ноги бігають. Сидимо. Він бурчить, гойдається.

– Кільце смикає.

– Так. Усе, виграли. Поїхали в готель, вечеряємо разом, по 50 грамів. Наступний матч – я йду на трибуну. Він каже: "Ви куди? Ви тільки залік склали. А ще іспит треба скласти".

– Клас.

– І відтоді він на лавку – і я на лавку. Потім він трішки прихворів, і йому лікарі не рекомендували на лавці сидіти – тоді прохолодно було. Ми з роздягальні виходимо – він іде в ложу, а я йду з командою, на своє місце, курити по дві пачки за матч. Він каже: "Ні-ні, хвилиночку, Ігорю Михайловичу. Ви зі мною". Я йду з ним у ложу... Виграли. Після гри ми завжди заходили в його кімнатку. Якщо вигравали, але матч був невдалим, він згладжував і завжди говорив: "Матч забудеться, а рахунок – на табло". Для нього результат – найголовніше. "З усім іншим ми розберемося в колективі".

– Ви абсолютно різні: і за віком, і за способом життя, за філософією. Чому він вас так любив? І чому він саме з вами вів ці тривалі задушевні розмови? Що він у вас розгледів?

– Я його слухав. А коли слухаєш не просто для пристойності, людині хочеться говорити. А слухав я його не для пристойності – мені було цікаво. Я вбирав у себе все, що він мені розповідав. Я любив футбол і до того, як познайомився близько з Валерієм Васильовичем. Я дивився в роздягальні, коли він тренував команду 75-го року, 86-го року. Я вам уже казав раніше – у мене був доступ у внутрішній дворик. Коли фіранки повністю не закривали, я бачив, як він вибухав гнівом, як він щось показував на дошці.

– На першому поверсі мавританського дворика.

– Так. Уявіть, граємо з греками. Мороз – градусів 15 приблизно. Я заходжу в роздягальню з ним. Він ходить-ходить по роздягальні... Рахунок 0:0. Дивиться, дивиться – нічого не говорить. Я взагалі не розумію, що сталося. Потім повертається: "Ану рейтузики зняли всі швиденько!" Вони – раз! – як в армії, за секунду рейтузи зняли. Сидять. "Тепер вийшли – і порвали їх. Усе зрозуміли?"

– Психологічно порвав їх.

– Вони вийшли – і 2:0 порвали вони цих греків. Він був психологом... Навіть щодо мене. Він увечері міг зателефонувати... Я дзвоню Григорію Михайловичу: "Ну все, труба. Уже все погано. Тобі треба завтра з ним зустрітися і поговорити". Уранці він телефонує: "Ігорю Михайловичу, пізно спите. Я на вас чекаю на тренуванні об 11.00". Він увечері щось подумав... І я вже знав, як із ним треба. Увечері це одна людина, вранці – інша. Тобто він у такий спосіб тримав нас у напрузі...

– Звичайно.

– Ось кажуть, Лобановський пив. Та ніколи він не пив так, щоб бути в якомусь стані. Ну випив він свої 100–150 грамів коньяку в літаку. Що, він п'яним колись був? Ніколи... Ну любила людина розслабитися. А як йому напруження знімати?

– А навантаження.

– Навантаження яке... Хто, як не Валерій Васильович, розумів, яким клубом він керує? Він довів цей клуб до вершини, і за нього клуб не міг опуститися нижче. Ми будинки з ним у Бишеві разом побудували. Вибрали це місце і разом їздили...

– Які найяскравіші історії він вам розповідав? Що особливо запам'яталося?

– Якщо я почну зараз розповідати, що запам'яталося, то не вистачить ефірного часу. Він розповідав, скажімо, як готував команду 75 року. А коли хтось із футболістів вибрикнувся і каже: "Болить голеностоп"... Я не пам'ятаю прізвища. Він каже: "Та немає питань". Він давав надувні м'ячі. Вони підкидали, підкидали, підкидали... Наступного дня він каже: "Ви вдвох – із надувними м'ячами". – "Васильовичу, у нас нічого не болить!" Тобто травмований – це травмований, а коли він бачив, що хлопці волинять... Із сумом він згадував свою тренерську кар'єру на Сході. Він про неї майже нічого не говорив... Коли тему зачіпали, він уникав цього.

– Його не розуміли.

– Його не розуміли, і не було тієї дисципліни, до якої він звик. Ми ж говорили: партія сказала...

– Партквиток, в армію відправлять...

– Послухайте, Кравчук мені розповідав, як він поводився з ним. А зайти до Щербицького і сказати: "Я ж вам не кажу, як керувати Політбюро", – це ж треба мати сміливість! Ось вам ще одна історія. Ми часто сиділи сім'ями, випивали, розмовляли про футбол... Він здається комусь суворим... Він – золотий. Порядний, чесний, щирий. Скільки я житиму – я його пам'ятатиму.

– Ігорю Михайловичу, у чому сила Лобановського?

– Він ішов у ногу з часом, у нього був математичний склад розуму. Те, що сьогодні вираховують за допомогою комп'ютера, він вираховував у голові.

– Системний був, так?

– Дуже. Усе розписано від і до.

– І психолог.

– І божевільний психолог. Психолог по життю. Цікавився, як сім'я, чим допомогти треба. Величезний мотиватор.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Йому треба було піти раніше? Як думаєте?

– Ні. Не треба було. Як сталося? У нього закінчився контракт, і не було таких результатів, які звик бачити Григорій Михайлович, – півфінал Ліги чемпіонів. І Валерій Васильович каже: "Я буду йти". Ну, Григорій Михайлович, розуміючи його стан, не дуже його, прямо вам скажу, умовляв залишитися. Я зателефонував Валерію Васильовичу (я ще не був президентом, але вже, у принципі, клубом керував) і кажу: "Васильовичу, давайте зустрінемося". А у мене вже відбулися попередні перемовини з Михайличенком. Я його покликав і питаю: "Якщо Васильович піде?.." – "Якщо Васильович піде і скаже, я візьму". Треба віддати йому належне...

– Порядно.

– Але Льоші запропонував не тому... Мені Васильович тоді говорив: "Хлопці підготовлені". За живого Лобановського я взагалі не міг би запросити тренера ззовні, зрозумійте.

– Звичайно.

– Тому що він би сказав: "Я душу і серце в цей клуб вклав, а ви..." Якщо взяти чесно, то формально президентом клубу був я, вже коли працював із Лобановським... Про Григорія Михайловича я так не кажу. Чому? Тому що він із ним саме як президент із тренером контактував. Хоча він був у дуже близьких стосунках. Ви ж знаєте, що він уміє будувати з людьми взаємини.

– Звичайно.

– Але вони були на якійсь дистанції. А я був між... Але яка різниця? Якщо мій брат сьогодні піде і вирішить із кимось питання, це те саме, що я вирішив. Чи навпаки. Правильно чи ні?

У Запоріжжі ми вели 4:2. Залишається хвилин п'ять, Лобановський каже: "Давай мені Дмитруліна". У цей момент підходить гравець, і ми дивимося – а у Лобановського очі закотилися

– Звичайно.

– І Валерій Васильович сказав: "Я закінчую". Він уже важко ходив... Я зателефонував йому, приїхав до нього додому: "Васильовичу, ну вам без футболу нікуди. Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Я вас у всьому підтримую. Якщо ви не зможете бути на лавці, ми будемо з вами сидіти на балконі дивитися тренування. Тільки сама ваша присутність. Я вас прошу: залишіться. Зараз такий важкий момент: пішов Ребров, пішов Шевченко, Каладзе". Він каже: "Навіть не вмовляй. Я залишаюся". Ми побудували на полях будки такі... Бачили? Я дбав про нього: щоб коли холодно, він дивився тренувальний процес. Чому я так його просив? Тому що навіть коли він прийшов у перші роки, він не проводив тренувального процесу. Його проводили Дем'яненко, Михайличенко, Михайлов. А він у них питав. Тобто вони робили набір вправ, які Васильович готував. Але, наприклад, Луческу у 75 років проводить тренування сам повністю. Васильович сидів, потім він брав статистичні дані, дивився і казав: "Це зроблено добре, це зроблено погано". І той матч у Запоріжжі...

– Ви були ж тоді?

– Я був у Запоріжжі. Я десь відчуваю навіть, може, якусь провину. Чому? Тому що помилився Несмачний або Дмитрулін... Я не пам'ятаю, кого на кого він міняв. Залишалося п'ять хвилин, і він Дем'яненку каже: "Давай мені Дмитруліна" – "Васильовичу, так три хвилини залишилося". Ми вели 4:2, по-моєму. Він каже: "Я сказав давай мені Дмитруліна". Дмитруліна або Несмачного – я не пам'ятаю. І в цей момент підходить гравець, і ми дивимося – а у нього очі закотилися. І я кричу: "Малюто, йдіть сюди терміново!" Він підійшов, його якось привів до тями. І зразу ж махнули "швидкій" за воротами. Йому кажуть: "Васильовичу, у "швидку". Він каже: "Я сам". Він дійшов сам до "швидкої".

– З інсультом...

– Ні. Ми почали телефонувати його професорам тоді... А нам треба було силовим методом везти його в лікарню. "Ні, – каже, – я прилечу в Київ, поїду в лікарню або додому". Йому треба було зробити укол, щоб вода почала з нього виходити. Тоді, може, інсульту б не було. Він не дав зробити. Він каже: "Як я буду їхати в літаку? Мені буде важко..." І він пролежав... Усе одно його повезли в лікарню. Там йому стало зле. Усіх академіків, лікарів, яких тільки можна було, ми відправили йому. І в певний момент була надія, що, можливо, його витягнуть. На жаль, не вдалося. Але це була для мене трагедія, для моєї сім'ї. Смерть моєї мами і Валерія Васильовича – найбільші трагедії в моєму житті. Кажу як воно є.

– На похороні ви плакали?

– Так, плакав. Коли не просто тренера, а твого друга проводжають, із яким ти провів пліч-о-пліч якийсь час... Ми з ним починаючи з кінця 96-го до 2001 року були нерозривні. Не було дня, щоб ми не бачилися. Ми відпочивати разом їздили. Не було такого, щоб я або мій брат, припустимо, не поїхали на виїзну гру, щоб ми не поїхали з ним на збори. Ми були разом. Він був як член нашої сім'ї.

– Ви із Григорієм Михайловичем поставили чудовий пам'ятник на Байковому кладовищі. Ви поставили йому пам'ятник перед стадіоном "Динамо". Ви все зробили для того, щоб увічнити пам'ять Валерія Васильовича. І стадіон імені Лобановського, проспект Лобановського тощо.

– Треба називати речі своїми іменами. Це треба Віталієві Кличку подякувати, який відгукнувся. Знаєте, як це довго все робиться?

– Звичайно.

– Грошей немає міняти таблички... І школа є з його іменем. Просто я вам кажу: так легко нам не було ніколи. Із проспектом – я дуже задоволений, що це сталося. Віталію величезний уклін.

– Валерій Васильович Лобановський вам сниться?

– Ні, не сниться. Я двічі на рік приїжджаю до нього на цвинтар. У мене є певні дати: я про них говорити не буду. У день його народження і день смерті, як усі, я підходжу до пам'ятника Валерію Васильовичу Лобановському, кладу квіти. На кладовище, буває, не їжджу в ці дні, їжджу в інші...

– Йожеф Сабо гарним тренером був?

– Я страшно не люблю зрадників.

– Зрадив?

– Це він нехай судить. Я не люблю зрадників. Я знаю, що я стосовно нього був чесним, усе, що міг, у його кар'єрі професійній йому дав. І все, що він говоритиме, – поганий або хороший – не відповідатиме дійсності, тому що він багато разів обдурив. Я можу навести один приклад. Як може людина, яка була тренером київського "Динамо", яка дружила зі мною, сказати, що вона вболіватиме за команду Реброва "Ференцварош"?

– А він так сказав?

– Дослівно. Він же міг сказати: "Я буду вболівати за Реброва". Але не за "Ференцварош" же! Я не кажу про те, що він працює на каналі, який є, м'яко кажучи, недружнім нам. Це нормально. І весь час справедливо і не справедливо поливати команду... Та ти прийди, допоможи, зустрінься, підкажи, якщо ти такий досвідчений. Слова Лобановського знаєте? Ваш друг Олексій Михайличенко може підтвердити. "Ворогів треба тримати дуже близько. І в жодному разі не відпускати на відстань витягнутої руки". Я так не вважаю. Він мені не ворог. Якщо, не дай боже, йому знадобиться моя допомога, я йому простягну руку. Тільки з однієї простої причини: він багато зробив для футболу, радянського футболу, про який я, у принципі, можу не пам'ятати. Знаєте чому? Тому що багато подвигів воїнів Радянського Союзу, які лежать у цій землі, у нас уже не пам'ятають. А це неправильно.

– Ну, це проблема тих, хто не пам'ятає.

– О! Я знаю одне: я, мій брат, мій батько до нього ставилися як до члена сім'ї. Я не поділяв його з Валерієм Васильовичем. Він для мене був другом. Він вибрав такий шлях. Мало того, я вважаю, він пішов некрасиво. Він зліг у лікарню після якоїсь поразки. Він придумав, що його сплавили. У нього трохи що – "його плавлять". Не хочу, все.

– Юрія Сьоміна ви любили.

– Він пристойний, порядна людина.

– Тренер гарний?

– Дуже. Не треба було першого разу його відпускати. Доброта моя... У контракті було прописано – треба було отримати з нього. Може, він би залишився. Але з душею б уже не працював. Сьомін – гарний тренер. Дуже гарний.

Юрій Сьомін (крайній праворуч) на матчі проти київського "Арсеналу", 2011 рік. Фото: depositphotos.com

– І людина добра.

– І людина добра. Досі з ним зідзвонююся.

– Валерій Газзаєв.

– Емоційний, дуже гарний тренер, який домігся дуже багато чого.

– Дуже гарний тренер?

– Дуже гарний. Зі своїм баченням футболу. Але його не завжди сприймають футболісти через його емоційність. Після спокійного Юрія Павловича Сьоміна йому було дуже важко працювати. Але ми з ним спокійно розійшлися, теж телефонуємо один одному. Валерій Георгійович ввів дуже багато молодих футболістів, не побоявся.

– Добрих.

– Честь йому і хвала за це.

Я до Блохіна ставлюся з величезною пошаною. Але якби він міг себе поцілувати, то поцілував би

– Олег Блохін на посту головного тренера "Динамо".

– Я до Блохіна завжди ставлюся з величезною пошаною.

– Кумир юності.

– Кумир. Забивав такі м'ячі... Він для мене таким, напевно, і залишиться. У нього такий характер. Він якби міг себе поцілувати, він би поцілував. Дмитре, ви у багатьох брали інтерв'ю. Те, що я буду вам говорити, може багатьом не сподобатися. Але ви мене не переробите.

– І не збираюся.

– Я буду говорити те, що я вважаю за потрібне. А що ви захочете публікувати, те й опублікуєте. Я говорю так, як думаю. Є такий вислів: "Сам би себе поцілував в одне місце". Так ось, Олег Блохін – такий самий. Але я до нього ставлюся з величезною повагою. Він домігся того, що вперше в історії збірна [вийшла у фінальну частину чемпіонату світу з футболу] ... Яка різниця, як він цього домігся ?! Це свято було. Всі люди були на Майдані.

Коли його мій брат відрекомендував як головного тренера збірної, Блохін сказав: "Ми вийдемо з першого місця". Я тоді на задній парті сидів... Пам'ятаю, подумав: "Він з глузду з'їхав, блін?!" Він вийшов із першого місця! Він потрапив на чемпіонат світу.

– Восьме місце посів.

– Він міг і Італію обіграти – просто не склалося. Так, він домігся багато чого. І коли у мене виникло питання по зміну головного тренера – він вчинив емоційно і неправильно. Я кілька разів просив вибачення за першу відставку Михайличенка і так само попросив би вибачення у Сьоміна... Ми програли ПСЖ 4:1 і програли "Шахтарю" 4:1. І коли я його набрав (підкреслюю:  наступного дня) і сказав: "Юрію Павловичу, треба зустрітися поговорити". Для "Динамо" дві поразки з рахунком 4:1 – це...

– Багато.

– Так, скажімо так. Я хотів поговорити, обговорити. Може, щось відбувається? Може, якась допомога потрібна? Я ж як президент клубу не тільки гроші маю давати, правильно?

– Звичайно.

– Мало того, гроші не мають значення. Я переживаю душею, серцем, я не сплю, у мене сім'я вся стоїть на вухах, коли команда програє. Настрою жодного немає... Одне слово, я набрав його, а він відповідає: "Я в Москву полетів". – "Тобто "полетів"?" – "Я вчора просто з Донецька полетів у Москву". (Він же визнав, що неправильно вчинив). Ну, у мене емоції... Кажу: "Як ви могли кинути команду в таку важку хвилину?" Я уявив собі Лобановського або будь-якого іншого тренера... Слово за слово, я викликаю пресаташе... Я не думав тоді, що у нього ще контракт, що треба буде платити компенсацію (яку я йому виплатив, до речі) ... Я сказав: "Усе, вільний".

І треба було призначати головного тренера. Я зустрівся з Олегом Володимировичем у себе вдома. Він був тренером збірної. Кажу: "Є така пропозиція. Якщо не ви, то хто, Олегу Володимировичу?"

– Це його мрія.

– Він мені каже: "Це моя мрія. Усі пройшли цей шлях, і я хочу його пройти". – "Ну ви ж розумієте: потрібен результат". Ми все проговорили, і він побіг до Федерації футболу. Думаю, навіть помчав... Він там, напевно, теж багатьом набрид – у нього непростий характер. Його легко відпустили. Він прийшов у "Динамо", була пресконференція (коли Мілевський у халаті прийшов). Але я не думаю, що він його через це не злюбив. Радше через якісь професійні моменти.

На Олега Володимировича витратили величезну кількість [грошей]... Ні в кого із тренерів не було такої потужної трансферної кампанії, влиття в команду гравців, яких він хотів. І почав він чудово. Якщо ви пам'ятаєте, турнір чотирьох ми виграли. І начебто все йшло за планом. А потім був нещасний випадок. Не буду нічого говорити про це... Може, у нього б і вийшло. Але те, що з ним сталося... Ви знаєте, що ми одразу допомогли: витягли його. Але коли команда дійшла до четвертого місця в чемпіонаті України... Ви ж самі розумієте... Він може на мене ображатися, але треба ображатися тільки на самого себе: якщо ти берешся, ти маєш розуміти, що "Динамо" (Київ) не може посідати четверте місце.

Можна програти чемпіонат один, другий, третій, четвертий, п'ятий. Але люди бачать боротьбу. Як можна було програти чемпіонат минулого року?! 23 очки відриву... Такого не має бути, погодьтеся.

– Коли на останньому матчі сидиш і тремтиш.

– ...і думаєш, буде у тебе шанс зачепитися за Лігу чемпіонів чи ні... Блохін обрав свій шлях. Він зараз працює у Федерації футболу. Якщо він допомагає і працює на благо футболу – честь йому і хвала.

– Сергій Ребров – гарний тренер?

– Дуже.

– Треба було йому дати шанс ще попрацювати в "Динамо"?

– Сергій відпрацював контракт, став двічі чемпіоном. Потім не став. Він прийшов із тими вимогами, яких я виконати як президент клубу не міг.

– Були вимоги?

– Були вимоги не щодо придбання футболістів, а стосовно відрахування з команди. Це Хачеріді, це Гармаш, це Рибалко і ще хтось. Але, Дімо, у мене чинні контракти з футболістами – я не можу просто так викинути футболіста. А тоді це були дуже високооплачувані спортсмени. Я можу або знайти їм якийсь інший клуб (і бажано їх продати)... А якщо я буду на вимогу тренера трьох-чотирьох провідних футболістів виганяти...

– Що залишиться?

– Так. Що залишиться? Тоді немає шансів утримувати команду.

– Ну і який вигляд ви матимете?

– Так. Я йому сказав: якщо це можливо. Але я так відчуваю, що Сергій вичерпав себе на той момент, він хотів чогось нового, хотів оновлення. У мене не було тих можливостей на той момент оновити команду у зв'язку з певними причинами. І я йому чесно про це сказав. Ми потиснули руки, обнялися, і він пішов. Він попрацював у Катарі, по-моєму, зараз у "Ференцвароші" у нього все складається. Коли постало питання про зміну тренера цього літа, зрозуміло, перший дзвінок був йому.

– Йому?

– Навіть більше, йому зателефонував мій брат. Я його про це попросив. Це було наше спільне з ним рішення, що Ребров – номер один. Він відмовився, тому що підписав контракт. Зараз ходять різні чутки, що він домовився про збірну... Але це його право. Йому був дзвінок – і він відмовився.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Олексій Михайличенко.

– Із Лесиком мене пов'язує довге життя.

– Золота людина.

– Він не просто золота. Я б навіть сказав, що він кришталево віддана людина. При тому, що я десь його образив... Але суто професійно він усе розуміє. Він же великий професіонал. Він працював у західних клубах. Він усе розуміє... Коли ти запрошуєш тренера зі сторони і ти його звільняєш – це нормально. Але коли ти береш тренера, з яким у тебе тісніші стосунки, ніж просто президент – тренер, він може ображатися. Але він не має на мене ображатися. У футболі критерій – результат. І, ви мені вибачте, коли ми програємо "Колосу" 2:0, а після цього тренери радіють, що "Зоря" зіграла внічию з "Десною", – ну трішки цього не сприймають. Не я. Я на це теж би міг закрити очі.

– Але уболівальники.

– Я можу сказати, Дмитре, чесно, якщо ви мені повірите: до матчу з "Колосом" навіть дітьми можу заприсягтися, що я не розглядав жодної іншої кандидатури.

– Вірю абсолютно.

– Я люблю чесність у стосунках. Можливо, ми б із ним зустрілися і дійшли до того, що йому не треба далі працювати. Або він би мені сказав: "Ігорю Михайловичу, для того, щоб команда вийшла на новий якісний рівень, мені треба цих футболістів продати, а цих купити". Можливо, я сказав би: "Так, ми це зробимо". І тривала б робота. Але я розумів, що після поразки від "Колоса" він уже не зможе керувати командою. І я думаю, що і для нього я зробив краще.

Чи може Андрій Шевченко очолити "Динамо"? Ніколи не кажи "ніколи". Але ми з ним на цю тему не говорили. Може, він і не хоче працювати в "Динамо"

– Андрій Шевченко – гарний тренер?

– З огляду на результати – так. Я з ним не працював. Мені складно судити.

– Коли-небудь теоретично він може очолити "Динамо", як ви вважаєте?

– Ніколи не кажи "ніколи". Шевченко – це топрівень футболіста. І якщо він як топфутболіст опуститься зі збірною нижче за свій рівень, то це вже буде не Шевченко.

– Це біда.

– Що мені подобається в Шевченкові? Він не живе колишніми заслугами, він іде в ногу із часом.

– Сучасний, так.

– Шевченко – працівник, найнятий на роботу. Я спілкуюся з Андрієм, ми вітаємося, обговорюємо. Я з величезною повагою до нього ставлюся і все чудово розумію. Він дійсно робить величезну гарну роботу. Багато хто говорить: "Він узяв тренерів..." А треба вміти дібрати цих тренерів!

– Звичайно.

– Тому що останнє слово за головним тренером. А навіть те, як він налаштовував хлопців, розуміючи, що в нього немає складу, розуміючи, що в нього немає основних футболістів...

Я ж не знаю, може, він і не хоче працювати в "Динамо". Ми з ним на цю тему не говорили, і було б некоректно порушувати цю тему, поки він очолює національну збірну. Оцінка його роботи, мені здається, буде після чемпіонату Європи вже. Затребуваним він буде. Я припускаю так: якщо збірна виступить вдало (вийде з підгрупи – це "четвірка із плюсом"; просунеться далі – це вже "п'ятірка"). Тоді він буде затребуваним. Може, він мріє працювати в "Челсі" або в "Мілані". Лемпард працює в "Челсі". Я вам скажу відверто: знаючи Романа Аркадійовича [Абрамовича], жоден тренер не працював би в нього, допустивши стільки поразок, як [Френк Лемпард]. Але це легендарний футболіст. Їм пробачають трохи більше, ніж пробачають найнятому на роботу тренеру.

Андрій Шевченко під час відбіркового матчу чемпіонату Європи 2020 між Україною та Португалією. Фото: depositphotos.com

– Кому спала на думку світла ідея запросити на роль головного тренера київського "Динамо" Мірчу Луческу?

– Ця ідея прийшла мені.

– Так...

– Зрозуміло, із цією ідеєю я прийшов до свого брата. Ви не розумієте, яка була реакція.

– Уявляю.

– Ви знаєте мого брата. Потім я пояснив, що ми наразі в коронавірусі – виїхати нікуди не можемо. Говорити за три тижні до початку нового чемпіонату, ставлячи завдання потрапити в Лігу чемпіонів, про якогось глобально нового тренера і проєкт – нереально. Потрібен досвідчений тренер. Три кандидатури: Ребров, Сьомін і Луческу, який знає футбол ізсередини.

– Наш чемпіонат...

– Знає чітко, як працювати в цих непростих умовах. І знає, у принципі, команду. Краще за всіх знає Ребров, трохи гірше, але знає наших гравців Луческу. Переговоривши з моїм братом, швидко було ухвалено рішення спробувати. Ми вийшли на його представника Аркадія Запорожану.

– І спробували.

– Ми доправили по нього літак. Він привіз його до Києва. Зустрілися у себе вдома: він, Аркадій, я і мій брат. І тата запросили. Для солідності. Поїхали на базу. Про гроші взагалі не йшлося. Ми сказали, що ми можемо, чесно і відверто, що ми хочемо. Приїхавши на базу, я зрозумів, що він дасть добро остаточно.

– Вразило, так?

– Його це вразило. Хоча він потім говорив: "Навіщо це все треба? Треба поля і треба невеликі кімнати для футболістів..." Пандемія все розставила на свої місця. Мій брат, коли починав будувати цю базу, дивився в майбутнє. Тому що було б важко нам пройти цю пандемію... Так, донецький "Шахтар" пройшов, але там захворіла певна група футболістів. А в нас захворіли всі: і U19, і U21. У нас було створено лазарет на базі, де ізолювали людей. Були легіонери з команд U19 і U21, яких ми не могли додому відправити. Усі, слава богу, здорові. В одного Бущана було запалення легенів. Наш медичний штаб спрацював блискуче. Ми не залучали лікарів із боку, хоча знаємо нашу велику лікарку в цій галузі – Ольгу Голубовську. Низький їй уклін за те, що вона робить для всієї країни. У мене донька перехворіла важко однією з перших. Ми витягли всіх на своїй базі, зі своїм медичним персоналом. І [Луческу] зрозумів, що ми не дарма побудували це все.

– Мірча Луческу був багаторічним символом донецького "Шахтаря". Важливою ланкою з тих, хто кував ці перемоги славні.

– Наш основний конкурент.

– Так. Перед підписанням контракту з Мірчею Луческу розмова з Рінатом Ахметовим у вас була?

– Не було в мене жодної розмови з Рінатом Ахметовим. Просто-напросто я б, можливо, підписав ще раніше контракт із Луческу, коли він пішов із "Зеніта"... Просто до мене доходили чутки, що він має радитися... Але не буде ж Рінат Леонідович зі мною радитися, якого тренера йому брати або якого футболіста запрошувати. І я не вважаю за потрібне радитися зі своїм головним конкурентом.

– А як він поставився до цього, ви знаєте?

– Хвилиночку. Як поставився – ми окремо поговоримо. Вас ця тема дуже цікавить, я бачу.

– Ну це цікаво, звичайно.

– Я можу сказати єдине: контракт із Мірчею Луческу – це контракт між професіоналами. Між президентом клубу, який вболіває за результати своєї команди, який робить усе в межах своїх можливостей...

– І хоче перемоги, результату.

– ...разом зі своїм партнером (сьогодні це мій брат), і професійним тренером Мірчею Луческу. Перед тим як підписувати, я подивився тренерів "Інтера", "Мілана", переходили вони... Я переконався, що це було. І неодноразово. Не будемо зараз перераховувати – усі, хто любить футбол, це знають. Того ж Моуріньйо візьміть.

Знаєте що? Дай боже, щоб Луческу тепер став символом "Динамо". Були б перемоги – я буду цьому дуже радий. А всі інші розмови... "Нам би будь-який тренер, сьоме-восьме місце..." Розумники розумні. Мало того, це говорить чотири-п'ять осіб... Я розумію, коли приходять люди до мене в дім – одна-двоє людей – і говорять: "Ось ви зробили оце і оце неправильно. Ми прийшли від армії уболівальників, хочемо цивілізовано з вами розмовляти". Але коли до мене приходить 50–60–100 людей – і серед них двоє говорять, мені намагаються розповісти, що я маю робити...

– За свої гроші.

– Нехай вони на Майдан ідуть. Я життя прожив. Мене не налякаєш. Я ж сказав: "Зберіть гроші, принесіть у клуб. Скажіть: "Ми збирали бюджет клубу. Ми будемо керувати протягом року". Я їх обійму, потисну їм руку і скажу: "Рівно рік керуйте". Вибачте мені, запалити, посвистіти, написати "Суркіс – х...йло", "Містер – додому!"... Мене за цю красу, цей натюрморт ще й оштрафують тисяч на 500... Наступний матч буде без глядачів, і ми звинувачуватимемо і ФФУ, і УЄФА, що це незаслужено... Виправдовуватися, кричати на стадіоні різні вигуки, ображаючи футболістів противника... А потім вони ж мені диктуватимуть, що я маю робити, і розповідатимуть на різних ефірах, що це їхнє "Динамо", вони його люблять. Ви ж любите "Динамо"?

– Звичайно.

– Але я маю слухати вас. Тому що я знаю, що ви "Динамо" знаєте так, як не знаю я. Ви робили інтерв'ю з усіма великими "динамівцями", до яких я раніше лише мріяв підійти. Мені розповідати не треба. Вони не на того нарвалися. Нехай вони пишуть усе, що хочуть, про мене, але водночас команда виграє.

– Із Рінатом Ахметовим ви потім уже поговорили на цю тему?

– Так, поговорили.

– Він не ображається, що Луческу в "Динамо"?

– А за що йому ображатися?

– Він розуміє?

– Звісно. Якби він запросив Валерія Васильовича Лобановського свого часу...

– Ви б ображалися?

– Мені було б, може, неприємно. Це символ. Але ви знаєте, чим я задоволений? У мене з Рінатом Леонідовичем чудові стосунки. Ви про це знаєте. Ми з ним чудово спілкуємося...

Українська збірна – це на 70% заслуга Суркісів та Ахметова. Решта відсотків – заслуга інших президентів клубів. І ще на 1% – заслуга ФФУ, яка медальки собі вішає за те, що збірна добре виступає

– Якби не футбол...

– Ні, у нього поганий настрій, коли "Шахтар" не виграє, і гарний, коли "Динамо" не виграє. І навпаки. А в усьому іншому у нас усе добре. Нам нема чого з ним ділити. Він хоче посідати перші місця і я хочу посідати перші місця. У нього фінансових можливостей, звичайно, більше. Усі це знають. Але ми боремося, чіпляємося. І мені здається, що в усіх його інтерв'ю вчувається повага.

– Звичайно.

– Чому іноді його ЗМІ принижують київське "Динамо" – це запитання не до мене. Він, напевно, не все відстежує і дивиться. То я б підказав (усміхається). Навпаки, треба свого конкурента підігрівати, щоб він був сильнішим. Тоді твоя команда буде сильнішою. Мені здається так. Ви з ним теж спілкуєтеся... Як він до мене ставиться, як я до нього ставлюся...

– Із повагою, абсолютно.

– Так. Тому ми робимо спільну справу. Якщо брати у відсотковому співвідношенні український футбол, "Динамо" і "Шахтар", то [якість] збірної – це сьогодні заслуга Суркісів та Ахметова на 70%. Не ображатиму інших.

– Абсолютно.

– На 70%. Тому що якщо ми порахуємо наших вихованців, які працюють за кордоном, – у збірній грають переважно вихованці "Динамо" і "Шахтаря". Навіть ті, які натуралізуються. І це заслуга Суркісів та Ахметова на 70%. Решта відсотків – це заслуга інших президентів клубів. І на 1% – заслуга ФФУ, яка медальки собі вішає за те, що збірна добре виступає. Ми готуємо футболістів, їм віддаємо... Так, головного тренера взяли гарного на роботу. Зіркового тренера. І на сьогодні він дає результат. Честь і хвала.

– Рінат Ахметов – ваш одвічний суперник у футболі. Охарактеризуйте його, будь ласка.

– У нього є одна божевільна риса: він кришталево порядна людина у своїх домовленостях.

Рінат Ахметов. Фото: shakhtar.com

– Клас.

– Усе інше – це спорт, це боротьба. Він готовий, коли виграє "Динамо" несправедливо, мені видряпати очі. А коли виграє "Шахтар" несправедливо, я готовий йому видряпати очі. Але водночас ми залишаємося нормальними людьми, розуміючи, що ми не на полі... І передусім ми маємо претензії до наших футболістів, до тренерів, до суддів, природно, і тих, хто очолює цей процес.

– Ви з ним у розвідку пішли б?

– Так.

– Твердо?

– 100%.

– Карантину ви дотримуєтеся?

– Якщо ви мене кличете на інтерв'ю, починаючи з березня наполегливо... Я дотримуюся. У мене [літнього віку] батько, і я боюся щось принести в дім. Але ніхто від цього не може убезпечитися. Я поки не збираюся робити жодних щеплень.

– Не збираєтеся?

– Поки не збираюся. Я хочу зрозуміти, яке краще. І зрозуміло, коли масово вакцинуватимуться люди, я це робитиму. Мене поки хвороба оминула, тьху-тьху. Але багато моїх друзів перехворіло, донька, як я говорив, була однією з перших. Вона перехворіла ще тоді, коли ніхто не розумів, як це лікувати. Я бачив недавно в Інституті серця того самого Бродського. Дійсно важко перехворів. Хвороба важка.

– І в "Динамо" скільки хлопців лежало...

– Людей 70... Один, по-моєму, був випадок, коли ми госпіталізували в лікарню. Усе інше – ми самі. У нас на кожному поверсі мийні засоби, маски. Ми робили все можливе, щоб цього не було. Але інфекція пішла. І зупинити це було складно.

– Ігорю Михайловичу, "динамівська" футбольна школа добре працює? Ви задоволені нею?

– Коли 2016 року сталися ті сумні з фінансового погляду події, пов'язані з "Динамо", а перед цим Майдан – я розумів, що треба перебудовуватися. Чому? Тому що запрошувати гарних, якісних футболістів буде дуже складно. Багато коштів ми кинули на свою школу. І ось останні роки вона дає результати: Попов, Забарний, Миколенко. Це лінія оборони. Найталановитіші два воротарі.

– Нещерет.

– Нещерет та...

– Бущан.

– Ні. Кучерук, по-моєму. Лєднєв у "Зорі" вже набрався досвіду. Шапаренко. Не такий уже він і старий. Тимчик, якого ми повернули. І плеяда молодих: Ванат, який поїде з першою командою [на збори], Волошин... Група людей, яким треба дати шанс. Але якби не пандемія, не було б такої можливості. Як у донецькому "Шахтарі", до речі, так і в київському "Динамо".

– Кого "Динамо" зараз продасть? І хто в "Динамо" з'явиться?

– Ми продамо того, щодо кого буде пропозиція, яка влаштовуватиме всі сторони. Це стосується буквально всіх. Якщо не буде таких пропозицій, вони захищатимуть честь київського "Динамо". Купувати... У нас є кандидатури, які обговорюємо з Містером. Він дуже важко до цього питання підходить, тому що він хоче довести, що і з цими футболістами можна досягати результату. Отже, начебто як президент клубу має бути задоволеним: економія коштів... Але всі забувають, що на тих, кого ми виховали, теж було витрачено певні кошти.

– Звісно.

– І якщо взяти сумарно тих футболістів, яких ми виховали... Знову-таки, Миколенко, Забарний у школі з восьми років. На них витрачали кошти, вони із 12–14 років отримують певну стипендію... Ще Ціташвілі у нас. Зараз віддамо в оренду на пів року, і я впевнений, що він повернеться іншим футболістом.

– Найдорожче придбання за всі роки президентства?

– Ленс.

– 11 млн, еге ж?

– 11 плюс бонуси.

– Найневдаліше придбання?

– Невдалим було придбання Андре за 9 млн. Було ще кілька невдалих придбань, але, повірте мені, не хочу списувати на когось провину.

– Наскільки правдива інформація, що бюджет "Динамо" становить $30–35 млн на рік, а у найкращі роки становив $60 млн?

– Було й більше. Коли ми Блохіну купували футболістів, ми мільйонів на 60–70 купили футболістів в одне трансферне вікно.

– Дуже багато.

– Так. Ну був такий бюджет. Зараз він становить $25–30 млн. І це нормально. Знову-таки, відповідно до того, що в нас грає дуже багато своєї молоді.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Поставлю вам дурне запитання: "Динамо" приносить гроші хоч якісь?

– Давайте поміняємося з вами на один рік. І ви дізнаєтеся, приносить воно чи ні. Якщо ви хочете, щоб у вас виросло волосся на голові, сядьте в моє крісло рівно на один рік. Із чого "Динамо" може приносити гроші? Ось подумайте. На Заході це продаж квитків...

– Є схема у світі, за якою футбольний клуб приносить гроші або хоча б у нуль дає змогу вийти?

– Звісно. Якщо кожен матч "Челсі" приносить від £4,5–5 млн на квитках, не має значення, що потім ці гроші витрачають на зарплати одного-двох футболістів. Вони приносять плюс.

– Сувенірна продукція, реклама, телетрансляції...

– Сувенірна продукція... Я наведу приклад із "Челсі". Не пам'ятаю, на якому матчі я був... По-моєму, "Челсі" – "Тоттенгем". Мене хтось попросив купити футболки. Дрогба грав тоді. І я пішов у магазин. Я простояв майже весь другий тайм, щоб купити ці футболки. Матч триває, а там черга неможлива.

– І коштує нормально теж.

– І не одна каса, а кас 15. І черга стоїть. А в нашому клубному магазині на стадіоні "Динамо" можна пройти і сліди мишей подивитися. Але зате всі кричать: "Ми так підтримуємо "Динамо", ми так уболіваємо, ми так любимо..." Це все порожні слова.

– Ви багатьом колишнім футболістам "динамівським" допомагаєте?

– Звісно, допомагаю. І сім'ям допомагаю.

– І грошей щомісяця даєте.

– Ну Сосніхін, наприклад. Його немає вже, а ми допомагаємо.

– І похорони всі, і пам'ятники.

– Так.

– Скільки можна скромним бути вже? Розкажіть.

– Помер зараз Слободян – ми організували... Так, брала участь і "Оболонь". Але він там провів усю свою тренерську кар'єру. Ми основне навантаження взяли на себе. Домовилися з мером міста про те, що легендарні футболісти "Динамо" лежать на Байковому кладовищі. Ми допомагаємо... Зараз такий приклад: із Житомирської області хтось зателефонував, кажуть, бракує в них апаратів.

– ШВЛ?

– Так. Я зателефонував Михайлові Радуцькому. Він багато років був спонсором "Динамо", його клініка "Борис" обслуговувала наших футболістів. У нас ніколи не було проблем: рентген, МРТ футболістам у будь-який час дня й ночі. Я йому зателефонував: "Як купити? Треба тут і зараз, а не чекати, поки привезуть". Він телефонує й каже: "Знайшов 38 апаратів. Можете купувати". Ми одразу переказали гроші. 18 апаратів віддали в Житомир, до Черкас і до Чернігова ще дали...

– Ви кайфуєте від цих речей?

– Та ну ви що! Це найприємніше, що може бути. Якщо ці 18 апаратів допоможуть людям одужати – ну звісно! Це треба робити обов'язково. Мало того, нашу лікарню ми повністю до кисню під’єднали. Не зовсім бідна лікарня у Бориса Михайловича Тодурова, але ми теж, коли почалася пандемія, допомогли й обладнанням, і всім, чим могли. У нас немає, може, можливостей осягнути неосяжне... Ви знаєте, хочеться допомогти всім областям... Але де можемо, допомагаємо. Ми це робимо і будемо робити.

Якщо я  розумітиму, що людина, яка купить "Динамо", зробить не так, як зробив Курченко для "Металіста", – я готовий продати клуб.

– Ви не шкодуєте – тільки чесно скажіть, – що стільки років тягнете на собі цей віз? Я маю на увазі київське "Динамо"?

– Іноді я прокидаюся і сам собі кажу: "Навіщо?!" Але це любов до футболу й адреналін. Зараз, щоправда, менше, тому що глядачів немає. А коли команда виграє, думаєш: "Ну все правильно".

– Однаково величезні витрати... Я вам зараз сюрприз приготував. Поставлю вам запитання від вашого старшого брата Григорія Михайловича.

– Давай.

– Вам не набридло вкладати гроші в порожнечу?

– Якось ми були на Афоні, і батюшці нас відрекомендовувала людина. Вона каже: "Президент "Динамо"(Київ) Суркіс Ігор Михайлович. За ці роки витратив на "Динамо" понад мільярд". За 20 років... Він так на мене дивиться, руку на плече поклав – і пауза секунд 30 – і каже: "І що, допомогло?" Тобто, знаєте, як ясновидець...

Напевно, багато було витрачено неправильно, багато було витрачено в порожнечу, але знайдіть ще таких людей, які як ми з нашою сім'єю шалено люблять футбол і готові витрачати гроші, не ставлячи жодних ультиматумів. Повірте мені, у 16-му році ми могли жорстко поставити ультиматум, і тоді всього цього б не було. Ми тягнемо... і далі тягнемо. Таке враження, що команда "Динамо" потрібна тільки братам Суркісам. Мені здається, вона потрібна всій Україні, усім, хто вболіває за "Динамо". Ми це тягнемо.

– Що може змусити вас піти з посади президента клубу київського "Динамо"?

– Ось ви зараз скажете, що захочете покерувати і візьмете на себе фінансовий складник. А якщо ви скажете, що просто хочете покерувати, напевно, я не піду. Якщо у вас є сміливість покерувати за свої гроші, отже, ви будете відповідально до цього ставитися. А просто покерувати...

– Язиком плескати.

– Так, язиком плескати й розвалити... Поки я живий, я розвалити "Динамо" не дам.

– Ви готові продати "Динамо", якщо надійде гарна пропозиція?

– Якщо я розумітиму, що людина, яка купить "Динамо", зробить не так, як зробив Курченко для "Металіста", – я готовий.

– Якщо ви припините бути президентом київського "Динамо", чим ви займатиметеся?

– Я буду з нетерпінням чекати матчів київського "Динамо" і як простий уболівальник ходити й уболівати за команду так само, як я вболіваю зараз.

– 2008 року журнал "Фокус" оцінив ваші із братом сукупні статки в $915 млн і розмістив вас на 26-му місці списку найбагатших українців. За 12 років, 2020 року, на скільки зменшилися або збільшилися статки сім'ї Суркісів і чому?

– Це оцінка... Не хочу нікого ображати.

– Зі стелі, так?

– Це оцінка неправильна. Може, 2008-го ми були й багатшими. Якщо оцінювати якісь активи... Припустімо, активи "Динамо" із власністю та нерухомістю, яка є у нас у Кончі-Заспі, оцінювали у 200 із чимось мільйонів. Є ще якісь бізнеси. Але це неправильна оцінка... Ми ж не на IPO сьогодні... Тому це неправильно.

– Ну зараз ви набагато бідніші?

– Ну що значить "бідніші"? У нас активи ті самі, які були... Живу я точно так само. І їм один раз на день, як і раніше.

– Один раз на день?

– Я їм один раз на день. Увечері я люблю поїсти, уранці не їм. І як це рахувати? Не сидиш же в кімнаті і не перераховуєш своїх грошей...

– Замолоду ви, кажуть, професійно грали в карти. У яку гру?

– Що значить "професійно"? Я грав і сьогодні вмію грати. Я вмію грати у преферанс, у деберц. Я граю в усі комерційні ігри, у які грали в моєму віці. Якщо хтось бажає пограти – будь ласка. Навчити когось – будь ласка.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви багато вигравали?

– Я багато вигравав і багато програвав.

– Найбільший виграш пам'ятаєте?

– Не пам'ятаю.

– А програш?

– І програшу не пам'ятаю. Такі речі треба забувати. Тому що нервова система погано працюватиме.

– Із Рінатом Ахметовим ви ніколи не сідали за стіл грати?

– Було кілька разів.

– Хто вигравав?

– Ну, було, що в якусь гру виграв я, а потім йому програв.

– Колись ви любили грати в казино. Зараз ви граєте чи вже все?

– Зараз казино, по-перше, немає. І міф про те, що я граю і розігрую якісь нечувані суми в казино...

– Ходять міфи?

– Ходять. Пишуть про якісь нечувані суми... Я люблю грати в казино. І, повірте мені, якщо ви зайдете в казино – ви теж полюбите...

– У рулетку чи покер?

– Я граю тільки у блекджек.

– Найбільший виграш у казино пам'ятаєте?

– Дімо, у казино було стільки процесів, що я можу зараз придумати все, що завгодно. Я, бувало, вигравав у казино, багато вигравав. Бувало, багато і програвав у казино. Але хочу сказати: не грайте в казино, ви не розбагатієте.

– Де розташоване ваше улюблене казино?

– У Монако, напевно.

– Де вам більше подобається перебувати: у Києві чи Монако?

– У Києві.

– Усе-таки?

– Я їду в Монако, і дуже зручно, навіть будучи президентом клубу, вести там перемовини. Якщо ти ще й з іноземцями ведеш перемовини... До Києва ще й затягти треба, а туди вони із задоволенням їдуть... Якщо ти ще кажеш, що ти знімеш їм готель...

– Але вдома однаково краще...

– Та ви що! Я обожнюю Київ. Я вам скажу відверто: у мене звичайна квартира в центрі міста. Я 10 років живу в Пущі, але я б із задоволенням жив у квартирі. Мені кажуть, повітря краще... Навіть коли у моїх футболістів уже були будинки, у того самого Саші Шовковського, я навіть і не замислювався, що треба будувати будинок за містом. Хоча міг собі дозволити, ви ж прекрасно розумієте. Але так вийшло, що мій брат переїхав жити туди... Я добудовував будинок іншої людини і купив його. Переїхав – мені комфортно зараз.

– Але в центр Києва однаково тягне?

– У центр Києва мене тягне з однієї простої причини. Тому що навіть у період пандемії, коли не було жодної людини у клубі, більше ніж одного дня не було, щоб я не сів у машину і не приїхав у клуб, і не сів у своє крісло.

– Заспокоює.

– Так. Ну що я там бачу? Сосни якісь чи ялини. Я люблю місто Київ. Я народився в Києві. Це моє улюблене місто. І жодне Монако, жоден Лондон, Париж не зрівняються з моїм ставленням до Києва.

– Григорій Михайлович багато років системно займається спортом. Він підтягнутий, накачаний, він за цим стежить. Ви спортом займаєтеся?

– Ось мій спорт (показує Iqos). Піднімаю ось...

– І нормально?

– І почуваюся поки нормально.

– Він із вас не знущається щодо цього?

– Знущається. Він каже, що в мене великий шлунок. А я кажу: "Ти займаєшся спортом, але він у тебе не менший".

– Ви завдяки тому, що стільки років є президентом "Динамо", завдяки тому, що у вас така сім'я, спілкуєтеся з різними видатними особистостями в різних сферах докладання зусиль. Спілкування з ким вам запам'яталося найбільше?

– Я вам розповім про своє останнє спілкування із принцом Монако, якщо вам цікаво.

– Овва!

– Він нас запросив із Григорієм Михайловичем у свою ложу. Там категорично заборонено курити. Я тоді курив. Щось мені так захотілося закурити... "Монако" грало з "Манчестер Сіті" у півфіналі, по-моєму. Хвилюється принц. Навколо нього вся свита. І я випадково закурив. До мене підбіг охоронець – і мало не за руки мене: "Не можна курити". У нього алергія... А я йому кажу: "Зараз ми заб'ємо гол". А поруч Толік, який перекладає. І принц відчув запах сигарет. Повертається... І в цей момент Толік перекладає, що я сказав. І тут забивають гол. Повертається принц і каже: "Нехай стоїть тут і курить".

– "Це ясновидець".

– Потім був банкет. Я скажу відверто: мене запросили, тому що він запросив мого брата. Часто проводили різні форуми УЄФА, де мій брат довгі роки працював, був віцепрезидентом УЄФА...

– Нас зараз дивляться мільйони людей. І я хочу сказати дуже важливу річ: у вас унікальна сім'я. Я ніколи, ніде, у жодній сім'ї не бачив таких зворушливих стосунків щодо одне одного. Коли люди щодня телефонують одне одному, запитують, як справи. Я знаю, що Григорій Михайлович і ви, злітаючи куди-небудь або приземляючись де-небудь, завжди зателефонуєте і скажете: "Я злітаю", "Я приземляюся". Оці зворушливі стосунки – як ви цього досягли?

– Дивіться, Дімо. Ми дійсно одне одного щиро любимо. Любимо не тому, що в сім'ї належить одне одного любити. Я знаю, що, припустімо, якщо я зателефоную своїй першій дружині просто при вас (ми можемо зробити експеримент)... Я з нею розлучився 27 років тому. Я впевнений, вона скаже: "Як справи, мій коханий?" Тому що я розлучився з нею по-людськи і допомагаю їй. І вона ні в чому не має потреби, вона живе так, як вона жила, коли я був поруч. Ми просто любимо одне одного. А по-іншому не має бути. Якщо ти не любиш своє сім'ї, ти не можеш любити країну.

– Цього тато з мамою вчили?

– Напевно, це від них. Мій тато лежав зараз в Інституті серця: йому було зле – поставили електростимулятор. Ви ж розумієте, у 101 рік поставити електростимулятор... Напевно, йому дуже зле було. І я його приїхав провідати. Силою його підняли, щоб я з ним пограв у карти, щоб він трішки відійшов, розвіявся. І саме приїхав Григорій, їдемо додому. Він каже: "Ви приїдете – обов'язково зателефонуйте". І я йому не зателефонував. Він наступного ранку мені каже: "Я всю ніч не спав. Ти мені не зателефонував". І мені було так соромно, що людина в такому стані хвилюється, як я доїду додому... А мені від лікарні їхати 15 хвилин...

– Неймовірно.

– Це почуття, це зворушливо, але це щиро. Але буду відвертим, тато з мамою, Гриша цьому дуже багато дав. Він продовжив ці традиції. І він так змушує своїх дітей. Він змушує своїх онуків так ставитися. Йому якщо внучка один день не зателефонує – у нього ціла істерика. Я кажу: "Відпусти дітей. Вони дорослі, у них свої інтереси". – "Ні".

У нас із Григорієм Михайловичем, у принципі, конфлікти серйозні бувають один раз на рік... Буває, кілька тижнів не розмовляємо

– Це традиції.

– Так, це традиції. Моя донька Марина кудись полетить. І якщо він знає, що вона полетіла і йому не зателефонувала, що приземлилася, це вже буде якщо не Друга світова війна, то Перша точно.

– Хто кого більше любить: ви Григорія Михайловича чи Григорій Михайлович вас?

– Ну, я молодший. Я думаю, що він мене більше. Він старший, тому є якось відповідальним. Колись він узагалі мене носив на руках... Це нормально. Але говорити про те, що я його не люблю... Ви ж знаєте наші стосунки. Я, може, так не висловлюю своїх почуттів, але я за свого брата пащу порву і моргала виколю.

– Ваш брат не лише брат, а й найкращий друг?

– Однозначно. Брат, партнер. Я не уявляю свого життя без нього. Уранці я прокидаюся – йому телефоную. Він іде спати, мені телефонує й каже: "Так, усе, я пішов спати".

Григорій Суркіс. Фото: depositphotos.com

– Ви за брата будь-кого порвете?

– Так, я люблю дуже брата. І він мене, я впевнений, любить. Ну, ми сім'я. Я не можу сказати, що я його люблю сильніше, ніж я люблю його доньку Світланку. У мене з нею чудові стосунки.

– А ви схожі просто.

– Так. Ми з нею емоційні, ми швидко відходимо... Ми любимо свою сім'ю, ми любимо наших друзів. Ми пам'ятаємо, ми їх вітаємо із днями народження, ми ніколи не забуваємо. Ми пам'ятаємо їх. І ми знаємо, хто щиро до нас ставиться, а хто ставиться до нас так, тому що ми сьогодні обіймаємо якісь посади...

– Найяскравіші ситуації, коли або ви стояли за брата, або брат стояв за вас, які були?

– Та ми завжди один за одного стоїмо. Він може в чомусь не мати рації або я в чомусь не матиму рації, але публічно ніхто ніколи не скаже про це.

– А хто кому більше поступається?

– Нам не треба поступатися. У нас, у принципі, конфлікти серйозні бувають один раз на рік. Нам нема чого ділити. Ми не ділимо з ним грошей, ми не ділимо з ним дружин. Брати іноді через гроші сваряться чи ще через щось.

– Був момент коли-небудь у вас із Григорієм Михайловичем, коли ви через якусь дрібницю посварилися і не розмовляли місяць чи два?

– Щоб ми місяць не розмовляли – не пам'ятаю. Але кілька тижнів бувало. Іноді я можу не мати рації навіть. Я готовий йому першим зателефонувати.

– Хто першим мириться, я хотів запитати.

– Молодший має завжди, я так вважаю. Але чому я йому не телефоную? Тому що розумію, що треба, щоб він охолов трошки... Тоді він усі погані речі, які я йому зробив за життя, буде згадувати дуже коротко. І не буде вичитувати мене... Я ж теж, у принципі, пенсіонер... У мого батька був старший брат. Він пів року не дожив до 100-річчя.

– От генетика, слухайте.

– Так. Знаєте, що мій батько говорив про нього? Коли моєму баті було 90, а йому було 93: "Як тобі подобається цей покидьок? Не ходить на дні народження". А він ходити вже не міг. А він вважав, що мусить... Зараз баті зателефонуй і скажи, що ми в ресторан із вами підемо, – він із задоволенням примчить. Він любить життя, усі новини знає, читає, переймається. Через ситуацію із "ПриватБанком" він переймається. Він через усе переймається. Він через нас переймається.

– Слухайте, так у вас і дядько стільки прожив. І напевно ще в родині довгожителі є?

– Ну, дружині батіного брата (у неї трохи з пам'яттю проблеми) наступного року буде 100 років.

– Скільки ви з Григорієм Михайловичем збираєтеся прожити? Генетику ж закладено...

– Скільки Богом судилося, стільки я готовий прожити.

– Вам цікаво. Правда?

– Я живу і дістаю задоволення. Мені подобається те, чим я займаюся. Мені подобається, коли мене хвалять. Мені подобається, коли мене сварять.

– Трошки сварять.

– Це абсолютно нормально. Навіть коли вболівальники мене ображають. Я розумію: вони хочуть перемог. Але коли приходять перемоги, вони мають аплодувати, а не сварити. Ось моя думка. Але в нас культура така...

– Я відкрию невелику таємницю: ваш брат пише вірші на дні народження близьких людей. На ваше 60-річчя він присвятив вам черговий вірш. Я чотири рядки зачитаю: "Люблю тебя, семью, детей твоих. А ты моих всегда держал в объятьях. Мы маму потеряли на двоих и на двоих безумно ценим батю". Григорій Михайлович – сентиментальна людина?

– Дуже.

– До сліз?

– Він дуже сентиментальний. І я, розуміючи, що наш батько не вічний... Ми говоримо про прості, життєві речі. Я йому намагаюся пояснювати: "Ми маємо з тобою радіти, що він живе. І ми маємо радіти, якщо так складеться, що йому доведеться від нас піти, щоб ми бачили його таким..." А батя каже: "Та я жити не хочу, якщо я не зможу пересуватися на своїх ногах". Ми йому візок пропонуємо. Він чути цього не хоче. Дімо, ну ви брали, по-моєму, у батька інтерв'ю...

– Так, кілька років тому.

– Ці дві газети "Бульвар" у мене лежать на столі. Я їх перечитую і дивуюся його мудрості, розуму. І багато людей, навіть які нас не дуже добре знали, захоплювалися, як він каже, як правильно побудовано це інтерв'ю...

– Як формулює.

– Так, як він формулює. Напевно, це останні ваші видання... Щось я не бачу, щоб зараз продавали.

– Газета – усе. Газети пішли. Зараз інтернет.

– Зрозумів. Я не встиг.

– Якби вас попросили написати абзац про Григорія Суркіса для енциклопедії "Хто є хто", що б ви написали?

– (Задумався). Принциповий, порядний. Сім'я і друзі для нього – понад усе.

– Ви говорили про першу дружину. Зараз у вас чудова дружина Оля. Це другий шлюб. Скільки років ви разом?

– 27 років.

– Усе як у перший день, як уперше?

– Ми живемо дуже добре. У нас найголовніше є, мені здається: у нас є діалог.

– Найголовніше – діалог?

– Так. У нас є діалог. Емоції, пристрасть дуже швидко минають. Але ми розмовляємо про проблеми нашої дочки, ми хочемо успіху в тому, чим вона займається. Іноді ми вдвох сидимо і говоримо: "У неї ж, у принципі, усе є. Вона виросла в комфортних умовах. Вона працює так... Я хотів би, щоб мої футболісти відсотків на 30 від цього працювали..."

– Давайте розповімо, хто Яна.

– Яна професійно займається балетом. У неї може щось виходити, щось не виходити. Можливо, бракує якихось природних якостей, але вона намагається це компенсувати своєю працьовитістю.

– Щодня в системі...

– Щодня вона встає о сьомій годині. У неї від двох до трьох тренувань. Єдиний день, коли у неї одне тренування, – це неділя. Лягає об 11, встає о пів на сьому ранку, швидко п'є чай, щось перекусила – і мчить на тренування. Закінчила 10 класів американської школи, знає досконало англійську мову, розмовляє зрозуміло німецькою і зараз вивчає французьку. І зверніть увагу: освіту вона здобула в цій країні. Моя старша донька Марина, не просто дочка – вона мій друг. Я її дуже люблю, я її дуже ціную за її гумор, за її життєрадісність. Вона дуже талановита дівчинка, здобула освіту в Україні. І після того, як вона здобула в тій самій американській школі, вона ще три роки займалася в Лондоні.

– І працює, не сидить удома.

– І могла залишитися, але повернулася жити в Україну. І коли я їй кажу: "Доцю, дай я тобі підкину кілька копійок", – вона відповідає: "Тату, я досить заробляю".

– Клас. Повертаючись до Яни. Дівчинка народилася в одній із найбагатших сімей України. Ну, можна було якось і мажорствувати трошки... Так працювати... Фантастика.

– Коли вона почала працювати, я їй запропонував: "Тобі це подобається. Давай я тобі відкрию балетну студію. Ти набереш гарних викладачів, досвідчених, зі стажем. І будеш навчати маленьких діток". Це як школа-інтернат. Досвід же в мене є. Окрім наших "динамівських" класів, є школа-інтернат, де займається щонайменше 20–25 осіб у кожній віковій категорії. Вони живуть на базі київського "Динамо" на постійній основі. Батьки довіряють. Дуже їм за це дякую. Уявляєте: із Закарпаття, із Тернополя...

– Відірвані від сім'ї діти.

– Із Сум... Дітей у 10–12-річному віці талановитих ми забираємо від батьків. І вони так схиблені на футболі, що дітки зустрічаються з батьками тільки тоді, коли немає ігрових циклів. Коли почалася пандемія, мені доповідають: 62 дитини поїхали у свої домівки. Це не тільки Київ. Зараз вони знову повернулися, займаються... Це чотириразове харчування, це навчання у школі... Я вважаю, це теж благодійність.

– Ну звісно.

– Не всі ж із них стануть великими зірками футболу. Але, можливо, вони виростуть гарними дітьми.

– Вам Яну не шкода іноді?

– Мені її шкода. Ми збиралися поїхати після Нового року відпочити на 10 днів. Але ви не розумієте, скільки мені коштувало здоров'я її умовити. Коли їй було 15 років, це можна було в наказовому порядку, а зараз я з нею в діалозі.

– Ви її поважаєте, правда?

– Я її поважаю. По-перше, у неї характер мій. Десь вона в інтернеті... Я ж не розумію: мене немає ні у Facebook, я там не ходжу. І ось вона десь про мене погане прочитає – вона вступає в таку боротьбу, у таку бійню... Ось останнього разу читаю: пішов на матч із "Ювентусом". Ну одягнувся тепло, звичайно. І якийсь італійський журналіст пише: "Як можна було президенту клубу, найбагатшій людині, прийти на футбол у такому одязі?" Ну я не знаю... Куртка Loro Piana, наприклад. Може, вона йому не сподобалася. І вона як почала цього журналіста чихвостити... Я кажу: "Яно, що ти робиш? Навіщо воно тобі треба?" – "Я не можу терпіти несправедливість. Тату, ти одягнувся тепло. Що тут такого? Чому люди мають на це звертати увагу?" І пішло-поїхало.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А як ви одягаєтеся? Ви взагалі самі собі купуєте одяг чи дружина?

– Сам. Заходжу в магазин – купив. А зараз я то худну на кілограм, то гладшаю. У мене стільки одягу, що мені не треба нічого купувати. Ви сказали, що треба у джинсах прийти, – я прийшов у джинсах.

– Повертаючись до тата. У чому секрет його довголіття? Гени – зрозуміло. Що ще? Він мені сказав дуже цікаву річ, я взяв її на озброєння: "Я ніколи нічого не брав близько до серця".

– Це він вас обдурив. Я можу сказати, що він усе брав близько до серця. Він відчуває ауру любові в колі своєї сім'ї. Він відчуває, як ми, передусім із братом, хочемо, щоб він жив якнайдовше. Він розуміє, що ми для цього докладаємо титанічних зусиль. Він це бачить і цінує. Але цю любов і турботу спочатку він нам дав. Не було жодного "сю-сю"... Я був пацаном, і мій брат такий самий: на вулиці, збиті коліна, футбол, хокей...

Мрію виграти європейський кубок... Мрію, щоб у нашій країні був мир. Щоб я міг приїхати на одну з найкращих арен України – на "Донбас Арену" – і обіграти там "Шахтар"

– Приведення в міліцію.

– Приведення в міліцію, виключення з комсомолу. Усе як годиться. Ми його любимо, ми його цінуємо. Я можу з ним сваритися так, що аж стіни дрижать.

– Досі?

– Востаннє ми посварилися через те, що він десь в інтерв'ю стосовно Луческу і Михайличенка сказав: "Я нічого не можу сказати поганого про Михайличенка, але мені не подобається, що він сидів у своїй будці. А Луческу стоїть на ногах, він разом із командою". Я йому кажу: "Батю, шо ти чіпаєш Михайличенка? Він уже не тренер". – "Що ти мені диктуєш? Я що вважаю за потрібне, те буду говорити". І Гриша мене підтримав. Потім я кажу: "Гришо, слухай, ну сказав він – і сказав. Шо ми його доводимо до такого стану, що його ковбасить?"

– У 101 рік.

– Так. Він із нами сперечається і доводить мені, що він має рацію, – і все.

– Нещодавно Михайло Давидович скаржився мені на Григорія Михайловича і сказав: "Сьогодні Гриша перейшов межу". Я кажу: "Польську?" Але Григорій Михайлович, коли татові стало зле, мені говорив: "Я так біг... Ти не розумієш..."

– Минуле літо було дуже важким. І мені Гриша каже: "Ти поїдь, відпочинь". Він бачив напругу, яка на мене звалилася. Він, видно, перед Лігою чемпіонів каже: "Відпочинь, розвійся, а я тут із татом побуду. Я однаково тут". І дійсно, було кілька разів, що він стометрівку, як Борзов, біг до батька і "швидку" викликав. Слава богу, зараз ситуація стабілізувалася.

– У 70 років, уявляєте, син біжить до батька ось так...

– Так. Зараз він нас трошки знову потривожив. Але завдяки таким лікарям, як Борис Михайлович Тодуров, як Ольга Анатоліївна, яка працює в Інституті серця... Вони його ставлять на ноги... Я якось зайшов і кажу Ользі Анатоліївні, завідувачці відділення: "Ну як же його все-таки підняти?" – "Та що ви мене переконуєте? Він мені як рідний батько вже". Вони його люблять. Погодьтеся, у 94 роки не кожен би лікар узявся за операцію на відкритому серці.

– Так, Борис Михайлович зробив.

– Менталітет людей: "А, прожив 100 років – ну і грець із ним. Яка різниця?" Але він же наш батько! Нам однаково, скільки йому судилося прожити – ми будемо тільки раді й хочемо, щоб він був бадьорим. Він знав, що я їду до вас на інтерв'ю і був украй здивований, що вранці у нас не відбулося кількох ігор у деберц. Я кажу: "Даю слово, що відразу після Дмитра Гордона сідаю в машину – і ми ввечері граємо три партії". У нього очі горіли. Ось я зараз закінчу – і їду. На "Динамо" не поїду – поїду просто додому і буду з ним грати.

– Тато в курсі того, що у вас із Григорієм Михайловичем відбувається? Він знає це, цікавиться?

– Коли у нас усе добре, він не знає. А коли погано, він справедливо може відчитати за мене Григорія Михайловича, а мене – за Григорія Михайловича. Справедливо.

– Ви приходите до нього порадитися?

– Та нема такого... У нас діалог. І в процесі діалогу ми розуміємо, що батя мав рацію і треба робити саме так.

– Позаду довге життя. Яку найголовнішу пораду вам тато дав?

– Чинити так, щоб не соромно було дивитися в очі іншим людям. Особливо тим, із якими товаришуєш. Він так цінував дружбу... У нього були фронтові друзі (їх давно немає серед живих). Він пам'ятає кожного на ім'я-прізвище, де вони жили й інше. Була сім'я Хлєбникових, він із ними близько потоваришував. Він з однією з доньок із цієї родини не розмовляє до сьогодні – він вважає, що вона не так доглядала за хворою мамою, а тільки мріяла, щоб вона пішла в інший світ, щоб їй дісталася квартира... Йому це дано від батьків. Мій батя ж виріс у простому селі, де, як він каже, шматка хліба не було. Батько був пекарем, і не було шматка хліба... Голодомор – він це все пройшов, він усе це знає.

– Багато хто знає: ви людина, здатна на вчинок. Яким своїм вчинком ви найбільше пишаєтеся?

– Дімо, говорити про свої вчинки – це дуже нескромно. Нехай про мої вчинки кажуть друзі, вороги... Я не буду. У мене, напевно, були якісь гарні й погані вчинки. Якщо я когось образив, через вашу передачу я в усіх прошу вибачення. В усіх. Нехай мені пробачать.

– Зараз, коли у вас такий життєвий досвід є, як вважаєте: що найголовніше в житті?

– Найголовніше в житті – любити свою сім'ю, своїх друзів. Любити чесно і щиро. Коли треба – прийти на допомогу. Не для того, щоб показати, який ти, а просто прийти на допомогу. Ми допомагаємо дітям Чорнобиля. Деякі з них вилікувалися, стали матерями. Вони приходять і кажуть: "А ми пам'ятаємо, як ви нам вручали те й те". І, ви знаєте, це – кайф. Вони приводять уже своїх дітей і онуків. Ми стільки років разом, ми стільки років про них піклуємося, але про це я не люблю говорити голосно.

Якщо ви звернули увагу, ми повністю взяли під контроль наш військовий госпіталь... У нас у фан-клубі хлопець, який цим займається, – Михайленко. Усі прекрасно розуміють, що те, що він робить, – він робить від керівництва клубу, завозячи величезну кількість продуктів і одягу хлопцям. Але я жодного разу туди не поїхав, щоб не піаритися зайвий раз. Але коли показують кадри, як ці поранені хлопці лежать, поворухнутися не можуть, – це боляче... Я ж розумію, що не завжди зроблять укол знеболювального... Але вони усміхаються... Вони щойно були в окопах на війні, а зараз опинилися в госпіталі. Невідомо, чи ходитимуть вони, чи буде у них нормальне, повноцінне життя, але вони радіють, вони сміються. Залазять в цей автобус і їдуть на гру. І ми з ними в ложі. Я їм накриваю стіл, ми в ложі ведемо з ними діалог... Вони розповідають, як воювали, у яких умовах воювали...

– Ігоре Михайловичу, у вас є мрія?

– Є.

– Яка?

– У мене є мрія виграти європейський кубок. У мене є мрія, щоб у нашій країні був мир. Щоб я міг приїхати на одну з найкращих арен України – на "Донбас Арену" – і обіграти там "Шахтар".

– Клас.

– Саме на заповненому стадіоні обіграти їх. У мене є мрія, щоб донецький "Шахтар" поїхав у свій регіон. Але мене звинувачують, що "Шахтар" грає в Києві. Що я дав можливість використовувати центральний стадіон... Я нічого нікому не давав. Я був, звичайно, як президент клубу проти, тому що важко експлуатувати поле. Але люди опинилися не вдома. Тим паче, стадіон належить державі. Але у мене є мрія, щоб вони поїхали у свій регіон, а ми грали в Києві. І були єдиною командою, яка грає в Києві. Припустімо, "Шахтар" завтра знову поїде до Харкова грати... Але ми ж не знаємо, коли мине епідемія коронавірусу. Але зараз літати одній та другій команді, щоб грати на порожньому стадіоні, – це ж смішно.

– Звичайно.

– Емоцій немає. Ми граємо – і добре. Витрати менші й у "Шахтаря", й у нас... Тому в таких дурних, нерозумних речах не треба нас звинувачувати... Що я комусь щось дозволив... Я розумію, якби я пустив донецький "Шахтар" на "динамівський" стадіон... Але звинувачувати мене в тому, що вони грають на державному стадіоні, – це смішно. Просто смішно.

– Вам 62 роки. Яке у вас зараз відчуття віку?

– Я почуваюся років на 35–40. Єдине – коли встаю, хочеться, щоб швидше кров пішла по жилах. А так я нормально почуваюся. Я такий самий емоційний, точно так само радію і точно так само переживаю. Зараз, може, трошки спокійніше.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви шкодуєте, що вам не 30?

– Я не шкодую. Я це вже прожив... Повернути час, на жаль, ми не можемо. Кажуть, життя вічне. Ким потім будемо?

– Чи то собакою, чи то кимось іще.

– Так...

– Ігоре Михайловичу, я хочу подякувати вам за інтерв'ю. Я дістав величезне задоволення.

– А я вам хочу подякувати.

– Я зловив себе на тому, що зараз я як глядач...

– Дмитре, не можна заперечити вашого уміння привертати до себе співрозмовника. Ваші інтерв'ю останнім часом я читаю дуже часто, намагаюся читати все. І вони дійсно цікаві й повчальні. Спочатку вам мій батько давав інтерв'ю, тепер черга до мене дійшла. Можливо, якесь сенсаційне інтерв'ю вам дасть і мій брат. У нього великий досвід.

Якщо наше інтерв'ю дало позитив вашим читачам, моїм прибічникам, якщо воно засмутило чимось наших із вами ворогів, ми будемо аплодувати.

– Я вам поставлю останнє запитання.

– Так.

– Ви щасливі?

– Я щасливий. У мене є прекрасна сім'я, чудові діти. Сподіваюся, що у мене будуть прекрасні онуки. У мене є живий батько, є брат, племінниці, діти племінниці. Ви знаєте мою родину зсередини, знаєте характер майже кожної людини. До того ж ви були під час однієї пікантної ситуації, коли образили мою племінницю... І ви бачили, як я повівся.

– Так. Як чоловік.

– Скажу відверто: я не дам образити ні себе, ні свою родину нікому. Я буду гризти і боротися за свою родину до останньої краплі крові. Так само, як будете робити ви, – я в цьому не сумніваюся. Тому що у вас теж чудова сім'я.

– Дякую.

– Я хочу вам вручити календарі "Динамо". Я знаю, що ви вболіваєте за "Динамо". Уболівайте! Приходьте на футбол. Ми завжди вам раді.

– Спасибі.