"Кіборг" Миньо: Усюди чутно: "Війни немає. Де ти був, із ким воював?" Ось солдати і думають: "На біса я це все захищав, якщо вони крадуть мільярди, а я навіть земельну ділянку одержати не можу?" G

До російсько-української війни Микола Миньо жив в Ужгороді. Як підприємець займався будівельними роботами. Справи йшли непогано. Але коли на Донбасі українська армія навесні 2014 року почала зазнавати втрат, 49-річний бізнесмен не зміг залишитися осторонь. Тим більше, у нього були необхідний військовий досвід і знання.

У 1984–1986 роках він служив у роті спеціального призначення внутрішніх військ МВС СРСР. Потім його зарахували до нового підрозділу антитерористичних операцій – 6-ї роти спецпризначення, яка дислокувалася у Львові. У 1990 році роту кинули проти львів'ян-мітингувальників. Службовці відмовилися виконувати накази начальства, на них завели кримінальні справи, потім звільнили, а роту розформували. Миньо ще кілька місяців прослужив у ДАІ Ужгорода й остаточно пішов із правоохоронних органів: “Проблеми у мене з начальством. Не можу терпіти брехню й несправедливість. Не міг дивитися, як працівники міліції покривають злочинців за винагороду", – зізнався в інтерв'ю журналісту видання "ГОРДОН" Миньо.

Улітку 2014 року він пішов добровольцем у батальйон територіальної оборони Закарпатської області, потім опинився у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, разом із якою і воював на Донбасі, захищав донецький аеропорт. У 2015 році Миньо звільнився зі Збройних сил України і зайнявся громадською діяльністю. Очолив Всеукраїнську спілку учасників бойових дій в АТО "Побратими України". Тепер серед його пріоритетів – захист прав військових – і тих, хто продовжує службу, і тих, хто звільнився з армії, дістав поранення або інвалідність, а також допомога з адаптацією до цивільного життя.

– Чому ви, з огляду на все, успішний бізнесмен, покинули свою справу і пішли воювати?

– Від самого початку російської військової агресії, коли вони "Градами" лупили по нашій території, коли збили наш Іл-76, коли спецпідрозділ із Росії під Волновахою розстріляв наших хлопців, я зрозумів, що не можу стояти осторонь. Було видно, що в армії велика проблема. Її 25 років знищували, а коли почалася війна, виявилося, що воювати не вміють, командири не готові, техніку не підготовлено. Пішов у військкомат, а моїх документів немає – загубили. І тоді, у липні 2014 року, я пішов добровольцем у батальйон територіальної оборони Закарпатської області. Колись я був інструктором із бойової підготовки, тому почав навчати хлопців стрільбі, тактичних навичок, військовій справі. Пізніше перевівся у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду, у 3-й батальйон. І восени 2014 року наша "вісімдесятка" висунулася в Донецьку область.

Армія, треба сказати, тоді була в повному занепаді. Перші три призови бійці взагалі нічого не мали. Якби не допомога волонтерів, ми не змогли б воювати. Вони одягали нас, допомагали спорядженням і продуктами. Ця підтримка надихала й мотивувала. Ми відчували – за нами ціла країна. Тоді були переважно добровольці, які прийшли в армію не по гроші, ділянки, пільги або нагороди. Вони пішли захищати свою країну. Ми розуміли: не відстоїмо там, на Донбасі, – утратимо все. Адже російська армія – це серйозно.

Миньо: На Донбасі воювала підготовлена російська армія. Але переламати українців вона вже не могла. Фото з архіву Миколи Миня

– А як же "сепаратисти" й "ополченці"?

– Не було там жодних сепаратистів. Уже за півтора місяця після початку реальних бойових дій більша частина місцевих розбіглася – хто в Росію, хто в Україну переїхав. Там залишилася добре оснащена російська армія, треновані молоді солдати і спецпідрозділи. Я бачив їх на власні очі, коли ми проходили ротацію в донецькому аеропорту (ДАП) під наглядом ОБСЄ.

Вигідно комусь говорити, що на Донбасі "ополченці". Ви б подивилися, як ці "ополченці" стріляють, як кладуть снаряди з гаубиці. Я трохи розумію, про що кажу. Неможливо протягом тижня і навіть протягом місяця навчити людину так стріляти. Із танка навісним із чотирьох кілометрів влучити по вишці шахтар точно не зможе.

На Донбасі воювала підготовлена російська армія. Але переламати українців вона вже не могла. Навіть якби російський президент Володимир Путін зібрав усі свої війська. Вони, може, узяли б не тільки Донецьку та Луганську області, а навіть зайшли б углиб нашої території, але назад уже не повернулися б ніколи. Що далі ти вдираєшся на чужу територію, то більше стаєш вразливим. Навіть дитина може підпалити танк пляшкою із запальною сумішшю. Думаю, швидко сформували б партизанський рух, який танками не задушиш, і на кожному кроці ворога чекала б смерть.

– Розкажіть про те, як потрапили в донецький аеропорт.

– 12 грудня 2014 року наша рота вогневої підтримки прибула в Піски для підтримки захисників донецького аеропорту. А 23 грудня в межах ротації наша рота і 8-ма рота 80-ї окремої аеромобільної бригади прибули в ДАП, і пробули ми на диспетчерській вишці 15 днів.

Ротація відбувалася під прикриттям ОБСЄ. У місії було багато російських офіцерів, і ніхто на неї не звертав уваги. Насправді жодного прикриття не було. Не встигли ми в'їхати на територію термінала донецького аеропорту, як почався шквальний вогонь. По машинах стріляли з гранатомета. Ми бачили, як у нас прицільно летіли снаряди. Наш водій не вперше возив людей і вантажі в термінал, швидко зорієнтувався і почав маневрувати. Ударною хвилею нас усіх розкидало, колеса на машині були повністю розстріляні, але, по суті, водій урятував нам життя. Ми вціліли і дійшли до вишки.

Миньо: Вишка ДАП мала стратегічне значення: у світлий час доби був огляд місцевості на 5–6 км навколо, ми могли передавати нашим військам відомості про переміщення бойовиків. Фото з архіву Миколи Миня

Цікавий момент: у мене у бронежилеті були кишеньки, куди я склав батарейки для оптики, напевно, штук 100. Після цього бою жодної батарейки не залишилося – від ударної хвилі всі розсипалися. Того дня нас обстрілювали п'ять годин. Усі ми думали, що не виживемо.

– Вишка ДАП простояла до 13 січня. І весь цей час у ній були українські військові. Як ви вціліли?

– Треба сказати, що бойовики тоді активно обстрілювали вишку з танків. Її двічі підпалювали. Адже вона мала стратегічне значення: у світлий час доби був огляд місцевості на 5–6 км навколо, ми могли передавати нашим військам відомості про переміщення бойовиків, заважаючи їм обійти термінал іззаду. Тому вони так старанно обстрілювали вишку, намагаючись завдати максимальної шкоди конструкції. Перед нашим приходом сталася пожежа, вишка повністю вигоріла зсередини.

Другий день нашої ротації був не легшим за попередній: по вишці били із гранатометів. Знову загорівся перший поверх. Із термінала і РЛС (радіолокаційної станції) телефонували хлопці, хвилювалися, думали, нас уже немає серед живих. Після цієї пожежі я озирнувся і придумав, що можна зробити. На підлозі лежала плитка. Я запропонував її розбивати, пакувати в мішки (які нам передав старшина батальйону Юрій Хомич) і закладати ними вікна. Так ми і зробили. Потім на прорізи вікон натягнули залізні сітки, які взяли з вигорілої витяжки. Усі ці хитрощі допомагали рятувати наші життя. Мішок із битою плиткою так просто кулею не пробити. А коли залітали снаряди підствольних гранатометів, то влучали в сітки і вибухали з іншого боку, не завдаючи шкоди захисникам ДАП.

– Тоді стояли люті морози. Як захисники аеропорту виживали в таких умовах?

– Нормально, усі хлопці міцні, добре підготовлені. Удень обстріли були незначними. Залишався час підготуватися до вечірнього бою, підготувати зброю, продумати тактику і навіть потролити росіян. Вони слухали наші розмови, а ми перемовлялися по мобілках зі своїми земляками на закарпатському діалекті. У терміналі був Вітя, на РЛС – Коля, а зі мною у вишці – Вінні Пух і Дід. Росіяни нічого не могли зрозуміти з наших розмов і вирішили, що в ДАП зайшли іноземці. Тоді й поповзла по Донецьку чутка, що в аеропорт приїхали натовці. Ми про це дізналися пізніше. Від душі посміялися.

Диспетчерська вишка донецького аеропорту впала через обстріли 13 січня 2015 року. Фото: Tony Loiko / Facebook

Звичайно, були екстремальні умови. Я коли згадую, що відбувалося, сам не можу зрозуміти, як так вийшло: ні повноцінно виспатися, ні відпочити, ні поїсти, ні зігрітися, шквальний вітер, мороз -27°, але ніхто з бійців навіть не підхопив застуди. У мене тільки одне пояснення: Бог допоміг нам уціліти. Я, коли повернувся з ДАП, пожартував: "Стільки богу наобіцяв, що за все життя не виконати".

– Восени 2014 року яким ви побачили Донбас?

– Перший населений пункт, куди ми прибули, – Дружківка Донецької області. Я з машини вийшов – аж замружився: немов потрапив у СРСР 1980-х. Не повірив власним очам. Там совдепія не закінчилася. Магазини, дороги, будинки – усе залишилося з радянських часів.

Потім уже, коли ми познайомилися з місцевими, зрозумів, що в них і мислення совкове. Вони так і не відчули себе господарями власного будинку, міста, заводу. Партія регіонів зберегла там ставлення до начальника, як до божества. У взаєминах залишилася радянська ієрархія і рабська психологія.

– Як вас люди зустрічали, багато було агресії?

– Не встигли ми зайти в місто, як одразу ж пройшла чутка: "бандери" приїхали. Ми насторожилися і люди також. Потім я познайомився з однією чудовою людиною, Русланом, і запросив його зайти до нас. Він узяв із собою кількох друзів. Звичайно, це було ризиковано, але ми ризикнули. Хлопці прийшли у підрозділ, подивилися, як ми влаштувалися, що робимо, і в нас виникли довірчі стосунки.

У нас було багато їжі, тому що волонтери возили. Ми зібрали продукти і занесли в дитячий будинок. Нас там почали приймати як рідних. Потім Руслан підказав, де живе багатодітна сім'я. Ми й до них зайшли з продуктами. І якось розтопили лід. Уже за два тижні нас покликали на збори "бандерівців" у Дружківці. У клубі зібралися місцеві жителі, повний зал. Тільки-но ми зайшли, почали аплодувати: "Спасибі, що нас захищаєте".

Треба просто працювати з людьми, пояснювати, чесно й відкрито з ними говорити. Ми, наприклад, показували свої військові квитки, переконували, що ми – солдати Збройних сил України. До речі, там дуже багато хто говорить українською, особливо по селах у Донецькій і Луганській областях. Тож із місцевими жителями ми говорили однією рідною мовою.

На знімку – захисники диспетчерської вишки: у першому ряду (зліва направо) позивний Патріот і Дід, у другому ряду – Вінні Пух, Сивий і Михайлович (Микола Миньо). Грудень 2014 року. Фото з архіву Миколи Миня

Хоча всяке бувало. Пам'ятаєте, коли на самому початку воєнних дій місцеві жителі не пускали наших солдатів, перекривали дороги БТРам. Їх було отруєно російською пропагандою, вони не могли відрізнити біле від чорного. І не дивно. У них по телевізору показували тільки російські канали, жодного українського! Зрозуміло, що вони не могли знати всього про Україну, адже опрацювання тривало не один рік.

Ще мені запам'ятався один випадок. Дивимося – триває бій. Ми знаємо, що з одного боку Гіві, з іншого – Моторола (Гіві – донецький бойовик, ватажок угруповання "Сомалі" Михайло Толстих, убитий 8 лютого 2017 року, Моторола – ватажок протитанкового спецпідрозділу "ДНР", убитий 16 жовтня 2016 року.  – "ГОРДОН"). Але чому вони між собою воюють? Лупасили один одного більше ніж дві години. Потім дізналися, що це у бойовиків звичайна практика. Настав час платити зарплату. А що більше людей загине, то більше грошей залишиться Гіві з Моторолою. Ось вони і влаштовували бої один з одним. Такі звичаї у "русского мира".

– Вас не бентежить, що після початку війни на Донбасі, після стількох смертей наших військових так багато людей, особливо із Західної України, зокрема із Закарпаття і Львівської області, звідки ви родом, і далі їздять на заробітки в Росію?

– Звичайно, це здається аморальним. Але люди їздили ще до війни в Росію, оскільки ситуація з роботою в Україні катастрофічна, особливо в сільській місцевості. Думаю, основні проблеми в тому, що війну не назвали війною, що хвиля патріотизму потихеньку випаровується, усі ці підписані "угоди" невідомо з ким і про що, перемир'я, яких не було ніколи, брехня по телебаченню, нагородження званнями і медалями тих, хто не дуже й заслужив, тому що в боях за Україну не був, і багато чого іншого.

Так, українці їдуть до Росії і в інші країни, тому що годувати свої сім'ї треба. Потім приїжджають додому, вмикають телевізор і що чують? Украли, убили, узяли хабар, підірвали гранату, розікрали мільярди гривень... Але, хай там як, усі мають зрозуміти: хай де українець гроші заробить, будинок він будує в Україні і захищати його точно буде тут. Хай що російський уряд робить, хай яку пропаганду веде, люди вже побачили, де правда, а де брехня.

Миньо з міністром оборони Степаном Полтораком. Фото: Всеукраїнська Спілка Побратими України / Facebook

– Сьогодні велика проблема з обігом зброї в тилу. То сам підірвався солдат, то вистрілив у когось. Чесно кажучи, не хочеться, щоб десь по вулицях ходили колишні бійці із загостреним почуттям справедливості, адже ми не знаємо, коли і де може пролунати вибух.

– Солдат завжди візьме із собою додому зброю. Він побачив, як зброя його захищає. Це психологія. Боєць мислить так: "Якщо завтра щось станеться, що я буду робити без зброї?" У нього страх. І ось із цим страхом треба працювати. Бійцеві треба запропонувати зрозумілу альтернативу і чітку перспективу. Щойно він відчує впевненість, сам усе віддасть. Ні ви, ні дружина, ні мама не зможуть переконати солдата здати зброю, але є авторитетні військовослужбовці, яких вони послухають, яким повірять просто тому, що вони точно такі самі.

Окрім того, у державі мають реалізовувати комплекс соціальних заходів. У нас боєць приїхав додому і нікому не потрібен, допомоги ніде немає, скрізь його футболять. А зараз узагалі з усіх боків чути фрази: "Я тебе туди не посилав", "Ви захищали бізнес олігархів", "Війни немає. Де ти був і з ким воював?". Ось солдат і думає: "На біса я це все захищав, якщо вони крадуть мільярди, а я навіть земельну ділянку одержати не можу?"

Ухвалили закон про земельні ділянки для учасників АТО. Начебто і непогана ініціатива. Але все зробили так, щоб насправді землі не дати. І я думаю, спеціально зробили, адже у хлопців, які повернулися з війни, буде багато запитань до влади, а так вони стануть ходити по інстанціях безрезультатно, папірці оформляти.

Є ситуації абсолютно ідіотські. Ми прийшли до одного голови району: тобі що, важко ділянку захиснику виділити? А він зізнається: немає землі. Щоб видати ділянку, треба розширити межі району, а обласна адміністрація не збирається і рішення не ухвалює. То, може, перш ніж обіцяти щось, потрібно було спочатку провести ревізію земель і оцінити, скільки ділянок і де можна видати?

А потім треба розуміти: рідко який солдат має гроші, щоб щось побудувати. Наша організація "Побратими України" пропонувала в Міноборони разом із забудовниками зводити багатоповерхівки. Нехай би виділяли кілька квартир, а бійців брали охоронцями або будівельниками – так людина і житло одержить, і роботу. Але ніхто не хоче нас чути.

– За офіційними даними, уже понад 500 самогубств серед колишніх учасників АТО...

– Ми не атошники, ми – учасники бойових дій, захисники України. Це влада придумала якусь абревіатуру, що не має стосунку до реальності. Президент не виконав вимог Конституції України, тому все в нас гібридне.

– Я хотіла запитати, як ви впоралися з труднощами адаптації до цивільного життя і як допомагаєте іншим?

– Посттравматичний синдром – це дуже серйозно. Я сам пройшов, розумію, як важко впоратися. А багато хлопців не знає. Вони пішли добровольцями на війну, а коли повернулися – опинилися наодинці зі своїми проблемами. Біда в тому, що ті, хто пішов з армії, нікому не потрібні. Коли вони захищали батьківщину, свою роботу знали, а тут, на волі, усі їх обманюють. Вони бачать несправедливість, корисливість, брехню, вони втрачають сенс існування і зводять рахунки з життям. Насправді більше ніж тисяча людей уже загинула.

Жахлива ситуація і з людьми, які дістали поранення, які стали інвалідами внаслідок поранення. Про них абсолютно всі забули, тільки волонтери та громадські організації ще збирають гроші на лікування. А після поранення лікування потрібно постійно. Також щорічно потрібно проходити принизливі комісії з інвалідності, де треба довести, що у вас не виросла раптом нова рука або нога – повний абсурд!

Як має бути? Прийшов боєць додому – поставили його на облік у військкоматі, відправили на реабілітацію, допомогли адаптуватися, підтримали, зокрема і фінансово. Для цього потрібні робочі місця та малі кредити на розвиток бізнесу. Зараз під 38% кредити дають. Це ж наркотики або зброю треба продавати, щоб на таких умовах повертати гроші.

Для всіх бійців головна заборона – спиртне. Узагалі не можна. Треба відразу ж звернутися до лікаря, щоб зняти подразники. Зараз є багато препаратів. Найбільша проблема – людина не може заснути, накопичується втома, дратівливість, і якщо ще зверху алкоголь, починається неконтрольований процес. Я сам після боїв до четвертої ранку не міг спати. Але треба перемкнутися, завантажити себе роботою, займатися спортом, громадською діяльністю, щоб не думати про пережите.

Миньо (другий праворуч) із захисниками донецького аеропорту у грудні 2014 року. Фото з архіву Миколи Миня

Колишнім бійцям як нікому іншому потрібна робота. А з цим у нас у країні велика біда. Тому ми з побратимами самі займаємося створенням робочих місць, переконуємо посадовців працювати над цією проблемою. А ще відкриваємо реабілітаційні центри. Зовсім незабаром такий з'явиться в Шепетівці Хмельницької області.

Відділення "Побратими України" є вже в кожній області, ми починаємо працювати в районах і великих містах України. До нас по допомогу може будь-хто звернутися. Ми надаємо підтримку і психологічну, і юридичну, а якщо треба, то й медичну. Допомагаємо, чим можемо, сім'ям загиблих бійців, а також дбаємо про тих хлопців, які ще перебувають на передовій. Роботи багато.

Є чимало патріотів в Україні. Ми часто зустрічаємося, спілкуємося, ми розуміємо, що треба робити далі. Тепер у нас простий план: ми провели збори громадської організації "Всеукраїнська спілка учасників бойових дій в АТО "Побратими України" і вирішили заходити у владу. Заснували свою партію "Побратими України". У нас багато молодих хлопців, розумних, із вищою освітою, амбітних, які готові йти і змінювати свою країну. Будемо підтримувати своїх побратимів на місцевих виборах і на парламентських.

– Думаєте, зможете відразу взяти п'ятивідсотковий бар'єр?

– Якби нас не вважали силою, то чинні політики не пропонували б нам гроші, щоб ми вийшли під їхніми прапорами. Багато ходаків останнім часом. Хочуть, щоб ми їх підтримали. Але ми не продаємося. Самі проб'ємося.

Я дивлюся на цих політиків і дивуюся: їм навіть на думку не спадає, що є люди, які не продаються, грошей не беруть. Я кажу "ні", а вони в мене запитують: "Як же ви живете?" Наскільки треба бути жахливою людиною, щоб пропонувати солдатам гроші, які вкрав у власного народу, у дітей, у пенсіонерів, у тих самих солдатів...

Захисники донецького аеропорту Микола Миньо і Юрій Хомич. Фото: Всеукраїнська Спілка Побратими України / Facebook

Наші народні депутати і посадовці насправді бідні люди. Грошей, які вони "заробили", вони не втримають. Прийде інше покоління, і в них узагалі нічого не залишиться. Вони так і не зрозуміли: гроші можна заробити завжди, честь і славу заробляють роками, а втрачають протягом хвилини. Можна увійти в історію, роблячи життя людей кращим, побудувати квітучу державу, а можна і вляпатися. І вся наша влада вляпалася в історію як мародери. Але прийдуть люди, які захищали і захищають досі кров'ю і здоров'ям свою країну, і буде військовий трибунал над мародерами, які під час війни ніяк не нажеруться.

Ми не відступимо, ми захищали і будемо захищати нашу Україну – заради дітей, які писали нам листи, малювали малюнки, збирали копійки, щоб передати на передову. Пам'ятаю, тоді найбільшою радістю було отримати від маленького українця малюнок із вдячністю за те, що ми їх захищаємо. Діти обіцяли добре вчитися, вирости, стати захисниками України. Тому ні російська влада, ні наші мародери ніколи не переможуть.

У нас немає ілюзій щодо перспектив розвитку країни. Ми бачимо, що коять політики, які закони ухвалюють. Думаєте, ми не розуміємо, чому в Україні не ввели воєнного стану? Та тому, що управління країною тоді перейшло б до військових, а всіх цих мародерів просто розстріляли б. І влада провела таку хитру політичну гру з гібридною війною. Усе це сильно обурює бійців. Але я їм кажу, що ми захищали країну і будемо захищати. Коли триває війна, ми не маємо права розхитувати державу зсередини. Якщо тут хитнемо, влади цієї не буде, але й України вже не буде. Путін і його агенти тільки на те й чекають. Не дочекаються.