0 Київ
Задрало все. Усі емоції виплеснуто. Усі крапки над "і" розставлено. З'ясовувати стосунки вже нема з ким. Люди, які за півтора року нічого не зрозуміли, – безнадійні, вони вже ніколи нічого не зрозуміють
– Дорогий Євгене Олеговичу, добрий вечір.
– Вітаю, не менш дорогий Дмитре Іллічу.
– Ви знаєте, Євгене Олеговичу, я на вас дивлюся – у мене вже усмішка до вух просто. Є люди, які на мене якось магічно діють. Бачу людину – і в мене одразу гарний настрій.
– І слава богу.
– З огляду на те, що настрій у мене останнім часом не дуже добрий, я буду вам щовечора телефонувати, дивитися на вас і підвищувати собі настрій.
– А що? Телефонуй. У тебе абонемент, Гордон.
– А як у вас настрій?
– Він дуже стабільний. Я давним-давно зрозумів, що, занурюючись у втрати...
– Хворий стабільний?
– Ну, загалом, так. Ну, великою мірою, ми всією країною зараз на етапі інтенсивної терапії. Якщо занурюватися у втрати, які з кожним днем і особисті, і в масштабах країни, тоді настрій буде завжди поганий. Щоб настрій вийшов за межі категорій, які впливають на життя, треба максимально завантажити себе роботою, що я і зробив. Роботи дуже-дуже багато. Багато проєктів, багато співпраці. Плюс нікуди не зникають щоденні консультації... Настрій – це коли ти сидиш і тобі нема чого робити. А коли ти затребуваний і тобі не нудно, то заради бога.
– Один мій близький друг каже, що людина переживає три стадії під час таких ситуацій, як війна: шок, адаптація й утома. Я дивлюся на багатьох своїх знайомих, на людей, із якими доводиться спілкуватися, і фіксую в більшості втому. Ще я стежу за трендами YouTube. Якщо місяців чотири тому – війна, війна, війна, війна, потім щось проскакує, потім знову війна, війна, війна, війна. То зараз із 30–40 YouTube-контентів у трендах два-три, максимум чотири – війна, а решта – футбол, як правильно щось приготувати, кліпи, пісні. І – ви не повірите – російські мелодрами, серіали. Охрініти. Чи відчувається, на думку лікаря, утома в українців? І що ви думаєте про тренди YouTube?
– Ну, особисто я, мабуть, на етапі адаптації. Я не можу сказати, що в мене втома. А може, я просто звик до того, що треба багато працювати, і бог із ним.
– А шок був?
– Шок? Мабуть, так. Перші дві доби однозначно був. Потім прийняття відбулося якось дуже різко. Але у величезної кількості людей, які оточують, я бачу втому і бачу, як люди просто уникають обговорення тем, пов'язаних із війною. Я тобі розповідав, у мене є канал "Здравствуйте, доктор! Письма войны". У мене за останній тиждень жодного листа з України. І я розумію, чому ви не пишете. Тому що задрало все. Тому що всі емоції виплеснуто. Усі крапки над "і" розставлено. З'ясовувати стосунки вже нема з ким. Люди, які за півтора року нічого не зрозуміли, – безнадійні, вони вже ніколи нічого не зрозуміють. Кількість втрат сягнула такого рівня, що жодного прощення в осяжній перспективі навіть уявити собі неможливо. Мова виходить за межи уявлення про добро, зло. Попри те, що боженька заповідав пробачати ворогам, я не можу собі уявити, як цей обсяг злочинів можна пробачити. Дуже вагома віха – Каховська трагедія, яка продемонструвала, що це інфернальне зло, для якого меж немає. Воно здатне на все. І люди теж, мені здається, абсолютно всі все зрозуміли. Щодо трендів YouTube... Я ж теж трошки бренд, як ти розумієш. Я теж дещо дивлюся. І я тобі можу сказати інше. Мені триндець як не подобається...
– Від слова "тренд"? "Трендець"?
– "Триндець" – нова соціальна мережа. Що мені триндець як не подобається? Що наше суспільство, публічні люди, громадська дискусія дедалі більше й більше йдуть з оглядом на тренди YouTube. Ми говоримо часто-густо не те, що треба, не те, що треба донести до наших слухачів, глядачів, підписників, а те, що буде просувати YouTube. Кожен із блогерів витрачає п'ять хвилин на те, щоб упросити і сказати: "Дебільні алгоритми YouTube просувають… Підпишіться на мене, я гарний, поставте лайк і поділіться". Це вже просто бісить. Хоча я розумію… Я дивлюся на свої відео, скільки людей дивляться. Я бачу, що вони не кидають дивитися, дивляться до кінця, дістають інформацію. Але не можуть простягнути руку й поставити лайк. Так я буду принижуватися й у кожному відео їх про це просити? Не треба. Мені краще мати два-три спонсори, ніж випрошувати щодня. Я тобі що хочу сказати? Не треба орієнтуватися. Тренди YouTube – це розраховано... Ну, принаймні біда в тому, що лідери думок змушені на це орієнтуватися.
– Це не розраховано. Це показник того, що дивляться українці.
– Без жодного сумніву. Вони страшенно втомилися... Але я не можу собі уявити, що має статися з моєю головою, щоб я зараз почав дивитися російську мелодраму. Коли бачу російську мелодраму, у мене руки трусяться: як вона взагалі потрапила в моє поле зору? Я не можу на все це дивитися. Просто не можу.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– І хтось це дивиться. Ви розумієте, це проблема. Хтось свідомо, якщо це у трендах... Ось зараз зайдіть у тренди – кілька російських мелодрам. Хтось це дивиться.
– Так, дивиться. Добре. А чому немає наших мелодрам?
– Коли знімати мелодрами? Зараз не до того.
– А ось це й біда, розумієш. Треба знімати наші мелодрами. Матеріали для мелодрам... Треба створити умови, щоб люди знімали наші мелодрами.
– Згоден.
– Якщо ніша порожня, люди хочуть дивитися мелодрами. Люди хочуть дивитися мелодрами. Якщо вони дивляться ті, то це часто-густо, бо немає наших. Потрібно це робити. Ми вже на ці граблі наступали.
– Я нещодавно зробив інтерв'ю з Олексієм Арестовичем.
– Я дивився.
– Дуже цікаве, як на мене. Арестович був цікавий. Він був не схожий на себе, бо зазвичай він тихо говорить... Але він розуміє: що тихіше говориш, то більше до тебе прислухаються. Тут він кричав. Тобто видно, що він глибоко переживає низку питань. І вперше в українському YouTube-просторі Арестович торкнувся теми агресії суспільства й теми повоєнної адаптації наших героїв. Я хотів би поговорити з вами на цю тему. Вона важлива, просто багато хто сором'язливо вдає, що цього немає, а треба зараз уже про це говорити, щоб потім не було пізно. У чому питання, власне кажучи? Сьогодні на фронтах воює величезна кількість хлопців і дівчат, які заступають Україну собою. Завтра війна закінчиться – ці хлопці й дівчата прийдуть додому. А держава не готова прийняти їх абсолютно. Що сказав Арестович? Що політики почнуть купувати героїв. Потім герої стрілятимуть у героїв. Зросте кримінальна ситуація. І відбуватися це буде знаєте чому, на мою думку? Перше: людина, побувавши в пеклі, розраховує на те, що держава буде їй вдячна. І правильно розраховує. Держава має їй дякувати все життя. Вона повернеться додому з розрахунку на те, що їй будуть дякувати, а держава зовсім не поспішає це робити. Друге: психічні розлади після побаченого там. А держава знову не готова ні до чого. Я пам'ятаю Афганістан, і ви пам'ятаєте добре. Хлопці поверталися, приходили у військкомати і просили роботу, їм казали: "Я вас туди не відправляв". Держава плюнула на них. А потім почалася перебудова, розвал Союзу – і стало взагалі не до них. Інша ситуація у Сполучених Штатах. Також прийшли надламані з війни у В'єтнамі. Але було створено потужні центри реабілітації, психічної адаптації. Держава витрачала і витрачає величезні гроші на реабілітацію цих хлопців і дівчат. Чи готові ми до того, що станеться?
– В Америці все було дуже недобре. У них було триразове зростання суїцидів серед тих, хто повернувся. Вони не одразу дійшли до необхідності реабілітації, а коли стрімко почали зростати злочинність і суїциди, проблеми сімейні, тоді вони почали дуже активно займатися. Саме звідти фактично зародилася психологія повоєнного часу, алгоритми роботи із ПТСР. Олексій торкнувся теми, я сказав би так, високого рівня: про те, до чого приведе повернення великої кількості людей. Він одразу подивився як людина, яка, схоже, усе-таки йде в політику... Він торкнувся дуже сильного впливу хлопців і дівчат, які повернуться, на майбутню політику України. На те, що їх почнуть купувати. Але я майже впевнений, що на цьому дуже сильно проколяться ті, хто їх купить. Тому що ці хлопці й дівчата не будуть керовані навіть тими, хто спробує їх купити. Ми маємо досвід Наді Савченко, яку теж спробували купити в Раді, але яка пішла своїм шляхом, скажімо так. Питання інше. Я розглядаю цю ситуацію не лише на рівні політики. Я бачу інші проблеми. Я бачу проблеми, пов'язані з поведінкою в сім'ї, я точно знаю, що ми матимемо депресії й панічні розлади. Ми матимемо величезну кількість сімейних проблем. У нас і до війни була найгостріша проблема, яку я називав соціальною безбатьківщиною. В Україні тати традиційно беруть дуже невелику участь у вихованні дітей. Тобто школа, дитячий садок, гуртки, секції, спорт – ці питання часто вирішує мама. Тато вважає, що якщо він фінансує, він свій батьківський обов'язок виконав. Я знаю таких тат, у яких по семеро дітей, вони їх забезпечили всім, а займається від ранку до ночі мама.
– А що ви так дивитеся на мене?
– Я на тебе все життя так дивлюся. Але я про інше. Питання в тому, що ця тенденція до того, що тат шалено бракуватиме, про те, що в сім'ї... Скільки ми хлопців втратили? Скільки зараз молодих вдів? Скільки сиріт? Скільки дітей, у яких тати-інваліди? Скільки дітей, татам яких через біль і безсонні ночі не до дитини? Де поряд жінка, яка розривається між дитиною й чоловіком, який не спить ночами, якому сняться кошмари? Водночас держава не має, звісно ж, програми дій у цій ситуації. І її не обговорюють на жодному рівні. У нас одна ситуація з марихуаною варта окремого обговорення. Ми навіть не можемо зрозуміти, яка кількість хлопців і дівчат, котрі повернулися, потребує допомоги психолога і яка потребує допомоги психіатра. Скільки хлопців і дівчат проходять тестування, чи забезпечені ми всіма препаратами? Як ці препарати виписуватимуть? Я стикався з темою реабілітації, коли дуже близька мені людина після важкої контузії потрапляє у шпиталь, на другий етап відновлення, де йому кажуть: "Вам треба більше спати і більше їсти". Ось це – реабілітація, коли людина за місяць гладшає на 15 кг. Я розповідав, що в людей за такого рівня стресу катастрофічний дефіцит позитивних емоцій. Для людини природно шукати хоч щось добре. Коли людина повертається з пекла в мирне життя, вона має два найдоступніші задоволення: алкоголь і наркотики, їжа. І ми бачимо, як хлопці й дівчата повертаються, гладшають на купу кілограмів, перестають рухатися, підвищується артеріальний тиск, купа проблем, пов'язаних із зайвою вагою. Але алкоголь і наркотики – це те, що буде в нас. Ліки, які на цю тему працюють, досить дорогі. Їх часто держава не закуповує.
У мене враження, що 2024 рік – це гранично можливий рік гарячої фази війни. Це моє особисте відчуття. Ресурси в усіх закінчуються
Коротше кажучи, я вважаю, що спроба перекласти тягар психологічної та психіатричної допомоги на сертифікованих психологів і психіатрів – це глухий кут. Бо в нас бракуватиме і психіатрів, і психологів. Ми маємо розуміти, що у практиці кожного сімейного лікаря України в кожній другій сім'ї буде або вже є людина, яка потребує психіатричної та психологічної допомоги. Тому ми маємо розуміти, що в кожного сімейного лікаря має бути базова підготовка з психології та психіатрії. Кожен сімейний лікар має вміти працювати з посттравматичним стресовим розладом, має знати, як діагностувати клінічну депресію, як допомогти в разі синдрому панічних розладів. Він має знати основну нозологію, з якою зіткнеться, основні психологічні проблеми: безсоння, імпотенція... У людства щодо кожної позиції: і безсоння, і ПТСР, і імпотенція, пов'язана зі стресами, і ожиріння, – є вже відпрацьовані протоколи лікування. Кожному сімейному лікарю треба вже зараз надати літературу, тести, програми, конкретні чинні протоколи діагностики, протоколи допомоги, алгоритми ліків, запевнення держави в тому, що для кожного хлопця, який повернувся з війни, усі ліки...
– Безплатні.
– Буде забезпечено програмою "Доступні ліки". Гідні перевірені бренди. Це все має бути вже зараз – треба працювати в цьому напрямі. Окрема тема, яка ставить під загрозу майбутнє України, – це те, що наші діти після двох років COVID, тобто вже три з половиною роки, живуть поза соціумом. Вони масово перетворюються на цифрові Мауглі. Японці опублікували дослідження: діти, яким у розпал пандемії було від трьох до п'яти років, за розвитком відстають на п'ять-шість місяців від дітей, які росли в нормальні часи. І одним із чинників, чому це сталося, вони вважають депресію батьків, які дітьми не займаються. Так це в успішній Японії. А в Україні, де на зміну COVID прийшла найстрашніша війна, яку знала вітчизна у XXI столітті, нічого близького ніхто уявити не може. Наші діти шалено вразливі. А на людей, які поряд із дітьми, вічно бракує бюджету... У нас вчителі копають бомбосховища. Не дітьми, а тим, що ремонти у школах організовують...
– Євгене Олеговичу, як ви розцінюєте сьогоднішню воєнну ситуацію?
– Я не готовий, Дімо. Я настільки втомився від цих ідіотів, які починають розповідати: "Комаровський став воєнним експертом, Комаровський став ядерним фізиком..." Та йдіть ви всі в дупу, друзі! Вам цікава моя експертна думка? Я розповів вам. Щодо війни… Я це, чесно… У мене інше. Кожен день божий я думаю про одне… Це дуже показово. Просять у цього ...баната, прости господи: "Візьміть нас до себе в НАТО. Нас уб'ють". 2008 рік. Україна і Грузія кажуть: "Візьміть нас у НАТО, нам триндець, ми не встоїмо". Це ж усім очевидно, не впораєтеся ви із цим монстром. А що вони кажуть? "Так, побачимо, ви ще не гідні..." Просять про допомогу дві країни, яким реально загрожують...
– Євгене Олеговичу, я б не був таким категоричним. Візьмімо Україну. Більшість населення України 2008 року – проти НАТО. Корупція зашкалює. НАТО не хоче приймати корупціонерів. Вони діють з огляду на свої національні інтереси. У них не було у планах воювати й узагалі конфліктувати з Росією. Ми не можемо їх критикувати за це. Кожна країна має свої плани. Я вважаю, що ми не маємо права вимагати з них 2008 року. Зараз – так. Більшість населення України за НАТО...
– Вибач, будь ласка, я з тобою категорично не погоджуся.
– Посперечаймося.
– А що тут сперечатися? Україна була країною, на яку ніхто б ніколи не напав, бо Україна мала ядерну зброю. Ми її віддали.
– Правильно вчинили.
– Ми її віддали, бо нам...
– Сказати чому віддали?
– Нам сказали: "Віддайте – і буде вам добре".
– Не все так просто. Я багато розмовляв на цю тему з Леонідом Кравчуком. Це може й Леонід Данилович Кучма підтвердити. Ядерну зброю, яку мала на той момент Україна, повністю обслуговували в Росії: запчастини російські, величезних грошей коштує обслуговування. І найголовніше: а куди цією ядерною зброєю гатити? По Америці, чи що? Навіщо вона нам?
– Тому треба було з нею розставатися не під липовий меморандум...
– А іншого ніхто не пропонував, Євгене Олеговичу.
– Отже, треба було не віддавати. Запропонували б, нікуди не поділися. Коротко кажучи, зараз Комаровський став великим дипломатом. Мене особисто ця ситуація дуже дратує. Як ситуація, коли лікар відмовив у допомозі, а потім прибіг робити реанімацію. Ось такий вигляд приблизно все це має...
– Євгене Олеговичу, я ж прошу вас не оцінювати ситуації на фронтах, не говорити про перспективи роботи того чи іншого озброєння. Я хочу ваші особисті відчуття... Що ви відчуваєте? Де ми? Чи ще довго? Я вам ставлю це запитання, як ставлю це запитання будь-якому другу, товаришу, знайомому. Таксисту це саме запитання ставлю.
– У мене враження, що 2024 рік – це гранично можливий рік гарячої фази війни. Це моє особисте відчуття. Просто людські ресурси, запаси психіки, стійкості закінчуються. Ресурси в усіх закінчуються...
– У росіян теж?
– У них також. У них людський ресурс є величезним, це зрозуміло.
– Так.
– Але, по-перше, кількість ідіотів, готових помирати завтра, стрімко тане, м'яко кажучи.
– Тане? Ви думаєте?
– Звісно. Мені здається, що всі, хто хотів померти, померли.
Фото: Gordonua.com
– Ваші слова – та богу у вуха.
– Зараз будь-яка людина, яка добровільно йде на фронт у Росії, – це людина однозначно розумово відстала...
– Слухайте, так у них там іпотеки, шміпотеки...
– Я ж тобі про це й говорю. Але зараз уже ризик оцінюють... Кожен уже розуміє, що його шанси повернутися дуже сумнівні.
– Ви перебільшуєте розумові здібності росіян.
– Можливо. Я ж тому й говорю, що запаси ідіотів кінцеві. Щоб зробити нового ідіота, який піде на фронт, треба років 18. Ракети роблять швидше. Із цим теж певні проблеми. Тому мені здається, що ресурси мають закінчитися, і людський зокрема. Але це суто лише на рівні відчуттів. Я ловлю себе на тому, що що більше я думаю про те, коли все це скінчиться, коли ми почнемо жити по-людськи, коли я почну те й те... Бо є купа планів після війни. Я просто жену ці думки. Я стратегічне планування повністю вимкнув, займаюся тактичним. Я приблизно розумію, у чому потреба зараз, – я цим і займаюся.
– Ви тактик.
– Так. А загалом я стратег. Але в цій ситуації стратегічно на моє життя впливає не моє здоров'я чи політика моєї країни. На моє життя впливають чинники, які мені не підвладні, тому мені нема сенсу стратегічного... Я ж не політик, у мене є кого лікувати, кому допомагати сьогодні. І я чудово розумію, що мені й завтра буде кого лікувати. Тож мені не нудно.
– Що в Харкові відбувається?
– Ой, така адаптація.
– Утома? Чи ще адаптація?
– Ні, я маю на увазі під словом "адаптація" адаптацію до всього, що відбувається. Адаптація до бубухів...
– Бабахає сильно у вас?
– Попадає регулярно. Що мене вражає – під час бабахів люди не зупиняються і голови не повертають переважно.
– Я робив на вулиці в Києві інтерв'ю з азовцем Богданом Кротевичем, позивний Тавр... І саме прильоти по Києву пішли. Я кажу: "Не бентежать вибухи?" – "Це вибухи? Коли 500-кілограмові авіаційні бомби на "Азовсталь" летять – ось це вибухи. А це що взагалі?" Усе пізнається в порівнянні.
– Правильно, звісно. Після інфекційної реанімації, коли ти дитині з менінгітом рот у рот дихаєш, тому що тобі подітися просто нікуди, усі ці соплі, маски я теж сприймаю цілком спокійно. Так, людина до цього адаптується.
– Яке горе навколо, яке лихо страшне! Просто уявити таке було неможливо. Правда?
– Так. Найбільше мене вражає, я цього взагалі не можу натягнути на вуха, що люди на тлі такого глобального лиха примудряються і далі красти... Я вважаю, що Кримінальний кодекс потрібно змінювати у воєнний час. Крадіжка у воєнний час – це окрема тема. Політичні розбірки тривають. Як? Чому? Не розумію.
– Я нервуюся на найглибшому рівні, коли голова Верховного Суду бере у воєнний час хабар у розмірі $3 млн. Я як риба, яку впіймали і яка ловить повітря. Інших нема емоцій. А як вам Міністерство оборони? Яйця по 17 – гаразд, проїхали. Але НАБУ каже, що в перші місяці війни Міністерство оборони сплатило майже $1 млрд за купівлю озброєнь. Ні фірм, ні озброєння, ні $1 млрд немає.
– Ось, ось.
– І ніхто у відставку не йде, що найцікавіше.
– Угу. Так.
– Ось це – жах. Ви на Захід наїхали, а вони дивляться і думають: "Ми вам допомагаємо, волонтери збирають по крихтах". Ми збираємо на дрони постійно. 60 дронів уже купили. А люди 1 млрд десь запроторили – і нічого.
– Захід, на який я наїхав, – давайте об'єктивно…
– Не наїжджайте на Захід. І я вам скажу чому. Вони нас урятували. Нас не було б уже, якби не вони. Хлопцям стріляти вже не було чим на фронті у квітні минулого року.
– Це дуже класна, добра, правильна позиція. Усім щиро дякую. Щиро дякую товаришці Меркель...
– Меркель – ні. Не дякую.
– Це шлях до того, що одні рятують... Коротше, гаразд. Я тобі про інше.
– Дякую Байдену, Джонсону – цим хлопцям щиро дякую.
– Добре. Дякую.
– Полякам, країнам Балтії.
– Так, дякую, що ви ніяк не вирішите, дати нам ракети чи не дати ATACMS. Щиро дякую. Подумайте ще трошки, а ми поховаємо ще 20 тис. людей... У нас корупція, тому нехай наші хлопці й дівчата вмирають. Так, корупціонери їх також убивають реально. Я тобі про інше скажу.
Я щиро шкодую про те, що 2009 року я погодився зайти в "Інтер" із програмою "Школа доктора Комаровського"
– Так, із цим я згоден.
– Ти ще із чимось погодишся. Ми бачимо, як із першого дня війни українське суспільство намагається допомагати фронту.
– Так.
– І ти цим займаєшся, і я цим займаюся, усі збирають гроші, волонтерять на різні військові потреби. У мене є купа близьких друзів, які від ранку до ночі безплатно займаються ремонтом автомобілів. Купують якусь розвалюху, відновлюють, роблять за власний кошт, передають на фронт. Три-чотири дні – і її вже нема. Роблять наступну. Яку кількість грошей люди збирають на автомобілі для ЗСУ? Я розумію, коли Байден каже, що в них снаряди скінчилися. Я розумію, що ніхто не думав, що у XXI столітті може бути така потреба у 155-мм снарядах. Але ми всі з тобою знаємо, що в тій самій Америці до горизонту поля заставлені списаними армійськими позашляховиками.
– Серйозно?
– А люди останнє віддають. Від дітей, від нормального харчування, від нормального лікування відривають, щоб купити якийсь уживаний Opel. Чи можуть допомогти? Вважаю, що можуть. Це просто емоції звичайного підстаркуватого мужика. Думка моя не експертна. Коли мені вкотре кажуть: "Бракує, треба допомогти – ми допомагаємо". Я думаю, вони в Афганістані на мільярди доларів покидали цих джипів. Воно тут нам не завадило б. Коли ми говоримо про хвороби, я можу чітко сказати, що і як я розумію, як бачу, що треба... А тут – просто емоції. Тому хочеш, щоб я не скиглив, не голосив і говорив по суті, – давай щодо моєї спеціальності.
– Перейдемо до вашої спеціальності. Як вам політичне життя сьогодні в Україні?
– Ніфіга собі! А моя спеціальність тут до чого?
– Політичне життя в Україні – з галузі медицини.
– Щоб займатися політикою, треба розуміти, що ніхто тобі не скаже правди, що це суто політичні інтереси, що будь-яка спроба подивитися не в той бік – це або тебе купили, або ти зрадник. Треба знати, чия ти людина. Якщо ти на секунду відвернешся від вождя, від лідера партії, то до вождя одразу підбіжать і все про тебе розкажуть. Тому треба весь час бути поруч, і хто ближче, той найкрутіший. Потрібно бути товстошкірим, щоб ні на що не реагувати. Тому що команди ботів будуть ганяти тебе. І якщо ти до цього готовий, ти йдеш у політику.
– А що краще: товстошкірим бути чи товстодупим?
– Ну, у нашій політиці – товстошкірим. Будеш товстошкірим – товстодупість до тебе прийде.
– (Сміється). Сама.
– Сама. До речі, дуже добре про це в інтерв'ю розповідав Арестович: тільки він відійшов, одразу ж прибігли й розповіли, яка він сволота. Усе правильно, так і мало бути. Хочеш бути добрим – ніколи не можна відходити. Це як не можна мужика відправляти у відрядження.
– Чому?
– Поїхав у відрядження – уже ризикуєш. І вона ризикує. Чим ти там займатимешся у відрядженні... Так і тут. Якщо хочеш бути при владі, не можна далеко відходити від влади. Влада штука дуже ревнива.
– Зараз політичної боротьби жодної немає, і слава богу.
– Звідки вона візьметься?
– Війна рано чи пізно закінчиться. Яким буде, на вашу думку, український політичний ландшафт?
– Мені просто страшно. З одного боку, коли я говорю, що закінчиться війна, я уявляю, куди зможу поїхати, які зустрічі з друзями... І мені страшно уявити, що буде, коли у нас замість марафону будуть канали, і там розпочнеться суспільна дискусія. Це страшно уявити, бо політичної культури у країні немає.
– А що, будуть канали, ви вважаєте? Мені здається, що з каналами вже все. Поховали їх.
– Напевно, будь-якій владі, яка пожила без каналів, очевидно, що з каналами буде гірше, бо завжди знайдемо привід, чого їх не треба відкривати.
– Ви маєте на увазі канали у зубах? Чи уретральні канали? Що ви маєте на увазі?
– Таке враження, що в нас ти лікар. Тобі сечоспускальний канал сниться ночами. Я про телевізійні канали.
– Так це одне й те саме.
– Так? Ну, можливо.
– Чим відрізняються наші телевізійні канали від каналу уретрального? Нумо обговоримо.
– Уретральний канал для того, щоб виходили відходи, а телевізійні – щоб виходили емоції. Головне, коли організм скидає зайве, він реально очищається, а в нас очищення не відбувається.
– Ви були б яскравою телезіркою. Ви не шкодуєте про час, коли вмикаєш будь-який канал, а там ви?
– Я щиро шкодую про те, що 2009 року я погодився зайти в "Інтер" із програмою "Школа доктора Комаровського".
– Шкодуєте?
– Тому що мені неприємно, що я бачу зараз. Я хочу бути людиною, на яку не показують пальцями, якої не цькують боти, якої не переслідують політики, бо ти подивився не в той бік. Це зберегло б мені величезну кількість нервів.
Фото: Gordonua.com
– Ви сприймаєте близько до серця хейт, як і раніше?
– Я сприймаю близько. Я людина, яка все життя багато й важко працювала, яка ніколи копійки чужої не взяла, яка виконує свої обіцянки. Усе, що я заробив, заробив чесно. Незважаючи на мільйонні пропозиції, нікому ніколи не продався. Але якого регулярно різне бидло поливає брудом. Я не для того пів життя віддав, щоб лікувати дітей, коли мої друзі, однолітки відпочивали, бухали й подорожували... Я сидів у бібліотеках і стояв в операційній. Я не для цього цим займався, щоб на схилі віку слухати образи від малолітніх ідіотів.
– Ви 2019 року повірили Смешку, і ви його підтримували. Ані копійки не отримавши, не попросивши, не мавши. Просто щиро. Він мені подобається – я його підтримуватиму. Так само Зеленського підтримували.
– І втім... Утім, вони глибоко переконані всі в тому, що якщо я сказав якесь слово проти, то це тому, що мені хтось дав грошей. Тебе ж теж перекупили, наскільки я знаю.
– Мене постійно хтось перекуповує, тільки незрозуміло хто (сміється)... Але я зі сміхом до цього ставлюся...
– А я не можу. До речі, дуже велика проблема. Я просто бачу, як вона працює. З'явилася ця нова мережа.
– Так. "Триндець".
– "Триндець". У мене дійсно є іноді суто медична інформація цікава. Як я розповів тобі сьогодні про японське дослідження. І такі речі іноді хочеться людям пояснити. Я в цій мережі написав перше повідомлення. Там, до речі, на мене підписалося за три дні вже майже 85 тис. людей. І я заходжу в це повідомлення, а там 20 коментарів перших. Із 20 коментарів 12 про те, що мій пост написано неправильною мовою... Зроблено це в максимально образливій формі.
– А чого ж ви неправильною пишете?
– Як таке може статися, як відбувається? Я розумію, що це штучно створюють, керують. А держава на це теж не реагує. Тому що на це відреагувати не можна.
– Держава в цьому бере участь, я вам більше скажу.
– Ні, вона не бере участі. Ні, можливо, і бере участь. Їй вигідно ділити нас. Але питання в іншому. Це дуже серйозне звинувачення, якщо це держава. Я знаю політиків, які в цьому беруть участь...
– То я ж кажу, політики.
– Це держава.
– Це держава, звісно.
– На найвищому рівні ніхто не може стукнути кулаком і сказати: "Стуліть пельки". Тому що це відштовхне від тебе частину електорату.
– Вам треба навчитися в мене дивитися на хейт, на образливі коментарі з гумором. Зрідка подаючи до суду, зрідка виграючи... Пальчевський викаблучувався, викаблучувався – я його в суді тричі зробив. І немає Пальчевського. Поворознюк викаблучувався, викаблучувався – тепер верещить, як не буду казати хто. Але болісно, розумію, буде ще болісніше.
– Я маю свій час золотий витрачати на суди, на позови? Та хай вам грець.
– Ви ж не свій час витрачаєте. У вас юристи мають бути. Ви тільки заробляйте, щоб оплачувати.
– Мої юристи не можуть протягом 10 років вирішити питання, щоб перестали від мого імені рекламувати ліки, яких немає.
– У нас, звісно, суто за Геббельсом можуть вчинити з кожним. Смешко чимось не сподобався, у Telegram пишуть: "Смешко мав стати в разі перемоги росіян гауляйтером України". Вкинули – іди, давай цьому раду, Ігорю Петровичу. Я його жартома називаю пан гауляйтер.
– (Сміються).
– Мені телефонують: "Смешко мав стати президентом України за росіян?" Я кажу: "Та ви що, із глузду з'їхали?" Ну смішно реально.
– А ти мав стати керівником Офісу президента.
– Якщо Смешко – гауляйтер, то і я б десь прилаштувався. А потім пишуть: "Так, така інформація була. Якісь люди про це між собою говорили. Якісь росіяни говорили, що ось непогано було б залучити Смешка на свій бік" (сміється). Ну хіба це не смішно?
– Не знаю, мені плакати хочеться. Бачиш, Гордон, чому нам так цікаво? Ми з тобою протилежності. Те, від чого я хочу плакати, тобі хочеться гигикати. Тому так цікаво, чорт забирай.
– Я знаходжу в цьому кумедні моменти. Це мені може покращити настрій. Караулов написав, що в мене квартира в центрі Москви за 1 млрд.
– А тепер і Караулов став "іноагентом". Догрався.
– Я б сказав навіть не "догрався", а "доп...здівся".
– Тому що Гордон – дуже потужний резидент російської розвідки.
– Так.
– І коли Караулов наїхав на Гордона, спробував спалити агентуру – його одразу ж зробили "іноагентом".
Я чудово розумію, що за моїх мільйонів у YouTube та Instagram я можу жити на березі моря в Італії, Іспанії, Франції... І мені вистачить, щоб не померти з голоду. Але це моя країна, чому я маю звідси їхати? Бо якась тварюка вважає, що я неправильний патріот?
– (Сміється).
– Висновок нормальний.
– Висновок супер. Євгене Олеговичу, я іноді про себе думаю: яке цікаве життя в аспекті зламу епох! Радянське жовтеня, піонер, комсомолець, який служив у радянській армії, просочений цим совком, здавалося б, аж до самих кісток. Потім перебудова, усе ламається. Потім розвал Союзу, ринок, 90-ті, бізнес, можливості. Потім інша епоха. Зеленський – інша епоха, інші можливості. Війна, Путін, смерті... І все це – протягом одного людського життя. Який злам...
– Я ж уявляю.
– Ви ніколи не думаєте про себе в тому аспекті, що нашому поколінню випало побачити такі круговерті історичні?
– Так. І за цей час зовсім поряд із нами люди нашого віку мали гарантії, були впевнені у спокійній старості, знали, що в них є некорумпований суд, знали, що поліція для того, щоб їх захищати, що медицина не дасть їм страждати, що не треба буде кричати від болю, якщо в тебе буде рак, що ти зможеш спокійно померти... А я живу в постійному страху хвороби. Лікуватися переважно ніде в нашій країні. А я хочу бути в нашій країні. І мені дуже боляче від цього. Я постійно згадую маму, яка останні роки життя провела в Німеччині, але вона народилася 1937-го, вона знала, що таке евакуація, що таке голод, що таке повоєнний час. Вона поїхала, коли була вже людиною похилого віку, уперше в житті… Коли вже жила в Німеччині, їм запропонували путівку в якийсь санаторій в Іспанії. І вона мені телефонує із криком: "Ти уявляєш? У них щодня змінюють рушники!" Людина прожила життя й дивувалася, що можливі такі умови. Ми в цьому живемо, на жаль. Що мене дуже-дуже засмучує? У розмовах із людьми, у читанні наших соціальних мереж, у трендах YouTube я бачу стрімке падіння інтелектуального рівня. Країна дуже втрачає в освіті й моралі. Хейт, під прикриттям якого можна брехати і красти, можна робити все, що завгодно, – це все є, на жаль. Коли я, Дмитре, бачу, яка кількість лайків, коментарів, популярності в усіляких шарлатанів, астрологів, гомеопатів та іншої маячні... А я, створюючи відео про дитяче здоров'я, не можу в назву ролика вставити слово "діти" або "дитина". Тому що якщо в назві ролика буде слово "діти" або "дитина", то перегляди ролика будуть втричі меншими за звичайні.
– Штучно занижують чи як?
– Ні, просто люди не дивляться. Воно їм нахрін не треба. А якщо я напишу, як лікувати імпотенцію чи як за допомогою зірок визначити день зачаття, то прийде 10 млн людей.
– А можливо з допомогою зірок визначити день зачаття?
– З допомогою можна...
– Я вам відповім: можливо, якщо це зірки української естради.
– Чудово, молодець. До речі, нещодавно дуже цікаву новину про зачаття прочитав. Якщо яйцеклітини для ЕКЗ зберігають улітку, то шанси на зачаття зростають на 30%.
– Порівняно із зимою?
– Так, порівняно із зимовою яйцеклітиною. Тому робіть правильні висновки. Бережіть свої яйцеклітини до тепла.
– Євгене Олеговичу, ви цілком законно можете й могли весь цей час виїхати за кордон. І можете обрати собі будь-яку країну, звідки можете говорити. Ви зароблятимете гроші, сидячи вдома, з комп'ютером. Ви розглядали таке?
– Дмитрику, я цілком законно, з урахуванням моєї єврейської мами, міг виїхати з України все своє життя. Навіть більше, у мене в Україні не залишилося жодного кровного родича. Дружина й діти – це мої всі. Це моя земля. Незважаючи на всіх цих патріотів, які розповідають мені, як правильно любити Україну. Цього не обирають. Це мені Боженько дав цю країну. Я цю країну знаю, я її об'їздив уздовж і впоперек. Для мене втрата Каховського водосховища – це втрата моїх місць, моїх рибалок, моїх мандрівок, моїх вечорів біля багаття із друзями. Мені ридати хочеться. Я згадую вечори на високому березі Каховського водосховища... До сліз. Куди я від цього поїду? Так, я чудово розумію, що з моїми мільйонами в YouTube та Instagram я можу жити на березі моря в Італії, Іспанії, Франції... І мені вистачить, щоб не померти з голоду. Але це моя країна, чому я маю звідси їхати? Бо якась тварюка вважає, що я неправильний патріот? Чому ми маємо орієнтуватися на купу дебілів, які створюють тренди YouTube?
– На кого ви натякаєте? Я також створюю тренди YouTube.
– На тренди YouTube. На російські мелодрами, на все інше. Бо думати треба про все це… Яка тривалість життя в Україні? Кожен із нас через злодійство і брехню, через шалену корупцію, через зловтіху, через хейт і через агресію живе на 15–20 років менше, ніж міг би.
– А я й кажу: не треба нервувати.
– Для цього треба не мати мізків.
– Дивіться на мене: начебто і мізки є, і не нервую.
– У мене був професор, він казав, чому треба ходити в шапочці лікарю: "Шапочка екранує знання. Вони накопичуються в голові". А твоя лиса голова відбиває хейт. Я не готовий, у мене ще зачіска.
Фото: Gordonua.com
– Поголіться.
– Іди в дупу, Гордон.
– Вам аби людину в дупу послати. Ну який ви лікар, слухайте...
– Проктолог.
– Скільки вашій бороді взагалі часу?
– Із 24 лютого 2022 року. Але я її голю...
– А, голите. Тоді нецікаво...
– Я її хотів зголити, коли Пиня здохне. До речі, ти звернув увагу, що його дедалі рідше й рідше стали називати х...йлом?
– Ну, від цього він меншим х…йлом не стає.
– Просто х…йло – це щось таке... Зло, х...йло. А тепер дедалі частіше виходить щось зменшувально-пестливе... Пиня. Я спочатку вирішив, що поголю, коли Пиня здохне. А тепер я розумію, що це неправильно.
– А він, сука, живучий.
– Просто я вирішив, що, у принципі, я не маю нічого у своєму житті пов'язувати із цією фігурою. Невже, голитися мені чи не голитися, залежить від того, дихає Пиня чи ні?
– Якби ви не підголювали бороду, стали б схожим на Льва Толстого. Узяли б палицю, ходили б селами...
– Угу, зараз би там, у Лаврі, керував.
– Євгене Олеговичу, є ще одна величезна проблема. Виїхало дуже багато людей. Кажуть, аж до 12 млн поїхали за кордон.
– Так, це Арестович тобі озвучив цю цифру.
– Так. Якщо ця цифра відповідає дійсності, це трагедія держави.
– А навіть якщо 8 млн – це не трагедія? 1 млн – не трагедія? У нас щойно ти щось не те скажеш чи зробиш, то виникає в інформаційному полі купа експертів із любові до України, які кажуть: "Чемодан, вокзал".
– А чого ж ви не те... Кажіть те.
– Ми й намагаємося бути корисними для нашої країни. Не для цих шахраїв, блін. Це найстрашніше, бо Україна – це не Дніпро і кручі, не наші поля із соняшниками. Ні. Головне – люди. А ми й досі не навчилися цінувати людей. Таких людей відкритих, добрих, здатних віддати останнє – ну піди й пошукай. Ці люди виросли у країні з війнами, з Голодомором, шість соток – і більше нічого. І якщо, не дай боже, у тебе паркан не такий, то всі показуватимуть пальцями. Ми виросли у країні, де соромно жити в халупі. Потрібно, щоб було чисто й гарно. Де люди звикли працювати… Ми навчилися зловтіхи, агресії. І це останнім часом дуже прогресує. І тому зробити країну зручною для людей, боротися з хейтом, зі зловтіхою, із заздрістю, із брехнею дуже треба. Ми маємо створити вільну країну. Якщо ти не порушуєш закону, ти можеш робити все, що завгодно. І кожен, хто пельку відкриє, має стулити її надовго.
– Знову ви про "пельку відкриє". Я скажу вам свій рецепт. Я пацанів найняв: Іванова з Петровим. Із чудовими російськими прізвищами. Розмовляють українською практично без акценту. Кажу: "Пацани, ось грошики – хейтіть мене". І я кайфую, і вони кайфують – усі задоволені. Чого ви так хвилюєтеся?
– Гаразд, хрін із ними, Дмитре, проїхали.
– Я ще шукав третього: я шукав Сидорова – не знайшов. У вас немає Сидорова на прикметі?
– Матиму на увазі. Якщо з'явиться Сидоров, то скажу.
– Добре. Ми говорили про те, що поїхали люди, з яких, мабуть, 20–30% ніколи не повернуться в Україну.
– Ні, це неправильно. Це величезна помилка. Не повернеться в найкращому разі 40%. Якщо пощастить. Ситуація біженства не виникла в Україні. Були біженці з Югославії...
– Звісно.
– Поверталося 20–40%, не 60–80%. І тому коли я кажу, що не повернеться 40%, то я називаю оптимістичну цифру.
– Я суджу за своїм оточенням, за людьми, з якими знайомий або з якими працював, або за їхніми родичами. Більшість залишатися не хоче. І багато хто вже повернувся. Тобто теж не так однозначно. Але це Київ. Я не знаю, як ті, хто із сіл поїхав.
– Інший рівень освіти, добробут інший… Я бачу інші цифри. Я бачу багато людей, які мріють про те, щоб щойно відкриють кордони – тато до нас, і ми не повертаємося.
Буча, Маріуполь, Ізюм, Херсон, Токмак, Бердянськ ніколи не будуть такими, як були. Харків і Київ мають можливість відновитися. Мені здається, якщо містом не тупцювали рашисти, у нього є шанси відновитися. Хоча для цього потрібен час
– Лишенько.
– А запитаймо: а чому люди не повертаються?
– Тому що те, що їм запропонував закордон, краще, ніж те, що може їм запропонувати рідна країна.
– Як це змінити? Як зробити, щоб поліцейський захищав, лікар лікував, учитель навчав і не було принижень? Як зробити, щоб голова Верховного Суду хабарів не брав?
– Зеленським хоч ви сьогодні задоволені?
– Знаєш, які думки в мене останнім часом виникають? Про те, що в Україні президент не має бути старшим за 50 років. В Україні президент має гарувати з ранку до ночі. Він має бути активною, здоровою молодою людиною. На дідуся Байдена боляче дивитися. Хочеться покласти його...
– Ну, дай боже всім такі мізки, як у дідуся Байдена.
– Так, проте працювати так, як Зеленський, він не зможе.
– Не зможе. Але за дідусем Байденом американська система стоїть! Досконала. А за Зеленським – Зеленський.
– Тому всі досвідчені олігархи, аксакали...
– Саксаули.
– Саксаули, усі з досвідом нехай будуть радниками. Але перша особа має бути молодою, здоровою, щоб могла спати дві – чотири години на добу й гарувати заради країни.
– Я не міг уявити, що він під час війни так себе виявить.
– Я взагалі був певен, що така війна неможлива. Тому я не й приміряв на нього цієї ролі ніколи.
– Так. Молодець. За всіх моїх претензій до нього треба визнавати очевидне. Під час війни – красень. Ви мовчите – не підтримуєте?
– Підтримую.
– Кивайте активніше (сміється).
– Я вже пояснював свою позицію. Я вважаю, що роблю дуже потрібну справу. Я інформую людей про дуже важливі й потрібні речі в інформпросторі. Що я можу, намагаюся розповідати просто, зрозуміло. Будь-які мої спроби вийти на якийсь рівень, спробувати допомогти впливу на політиків одразу призводять до того, що купа ботів починає скаржитися на канал і в мене різко падають перегляди. Отже, я не можу робити своєї справи. Тож не треба мене провокувати.
– Дайте мені список своїх ворогів – я нацькую на них Петрова з Івановим.
– Добре, почнімо з Петрова й Іванова.
– Ні, це гарні хлопці.
– (Сміється). Ну добре.
– Це мої пацани, ви їх не чіпайте.
– Вони мене чіпають, але я їх – ні.
– Вони вас чіпають?
– Звичайно. Вони всіх чіпають.
– Ну, я їм скажу, щоб вас не чіпали.
– Добре. Дякую тобі.
– Євгене Олеговичу, я дивлюся на Київ, і зараз це зовсім інше місто. Мені здається, що Київ уже ніколи не буде таким, як був. Мені одна дуже близька людина... Я в неї запитував про рідне місто: "А ви сумуєте за містом своєї юності?" Вона каже: "Ні". – "Як? Ви ж там виросли". І вона каже: "Місто – це декорації. Важливими є артисти в цих декораціях. Із мого міста всі артисти поїхали, їх більше немає". Ось декорації ніби ті самі в Києві, а місто інше. Що в Харкові відбувається?
– Ну, Харків у цьому аспекті схожий на Київ. Можливо, це емоційне ставлення, але мені здається, що якщо місто не було в окупації, то воно зможе відновитися. Буча ніколи не буде такою, як була. Маріуполь, Ізюм, Херсон, Токмак, Бердянськ ніколи не будуть такими, як були. Мелітополь. Харків і Київ мають можливість відновитися. Як, мабуть, жінка після зґвалтування ніколи не буде такою, як була. Це особиста аналогія. Мені здається, що, якщо містом не тупцювали рашисти, у нього є шанси відновитися. Хоча для цього потрібен час.
– Я вас розсмішу трохи, щоб так сумно не було. Колись одна людина дуже багата балотувалася в народні депутати від Мелітополя. Але в неї не було часу відволікатися від своїх справ. Це були перші скликання Верховної Ради, шалені гроші в людей були. Він послав людей, вони йому забезпечили перемогу. І він приїхав уперше в Мелітополь, вийшов і каже: "То ось ти який, Маріуполю" (сміються).
– Так, це добре. Нариси української політики.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Євгене Олеговичу, як ви вечори проводите? Чим перед сном займаєтеся?
– Дивлюся новини.
– Лише новини? Кіно, книжки?
– Ні, не можу, Дмитре. Я підписаний практично на всі агрегатори медичних новин у світі, дуже багато інформації. Я зараз готую кілька цікавих освітніх проєктів. У мене багато роботи, але є командна робота, а є робота, яку треба посидіти, подумати. І мені дуже подобається вечорами займатися цим.
– Зараз ми з вами закінчимо – підете новини дивитися?
– Ти здивуєшся, але піду.
– Коли ви засинаєте?
– Я зазвичай засинаю о 1.00 й прокидаюся о 7.30.
– Добре вам. Тут засинаєш о 1.00 і о 1.30 тривога...
– Ти за цей час міг уже нору викопати глибоку.
– Нірка лисяча. Я ж не лисиця, тому я не поміщаюся в нірці.
– Ну, тоді глибоку широку нірку.
– На всі випадки життя нірку не вириєш, тому задовольняємося малим.
– Зараз усі на Вільнюс дивляться. Литовці – царі просто. Оце друзі справжні.
– Як ми з вами добре кілька років тому гуляли в Савіка Шустера у Вільнюсі на дні народження.
– Це в минулому житті.
– Про нас писали потім тижнів зо два-три!
– А ти був щасливим.
– Я люблю, звісно. А ви нервували. А чого?
– Ой, блін, маніяки...
– Євгене Олеговичу, дякую вам за інтерв'ю. Я з вами як води із джерела напився. Ми класно поговорили і про складне, і про смішне. Може, комусь ми настрій створили гарний. У всякому разі я вам бажаю ночей без тривог, щоб не було обстрілів. Харків треба берегти. Я обожнюю Харків, ви знаєте. А ви Київ любите, еге ж?
– Звісно. Київ порівняно з Харковом, я тебе благаю...
– Видно, не надто ви любите Київ. Євгене Олеговичу, дякую вам.
– Ну Харків – це святе, а Київ – столиця. І все...
– Дякую вам.
– Тримайся. Дмитре, побажаймо нам усім багато-багато роботи, яка прийде після війни. Щоб ми налаштувалися.
– А роботи буде багато.
– Роботи буде дуже й дуже багато. І головне – я ще раз хочу вичленувати най-найголовніше...
– Яке слово погане...
– Вичленувати?
– Так.
– Не знаю. Для лікаря – абсолютно нормальне слово. Ми вічно щось вичленовуємо.
– Я одразу уявив: витягти й дістати. Вичленувати.
– Ну тому що, Гордон, ти дуже зіпсований...
– Що ви хочете? Війна.
– Ти бренд специфічний. А мені можна. Я хотів би сфокусуватися на тому, що зараз найгостріше: це люди, які мають повернутися в Україну. Нам уже зараз треба написати список, які чинники, структурувати проблему...
– Так-так.
– І треба всім активним, усім, хто справді любить Україну, всім, хто хоче правильного, світлого, адекватного майбутнього, написати список, що може бути чинником, який змусить людину не повернутися. Ми побачимо там систему правосуддя, медицину, ситуацію з дітьми. Повоєнне відновлення – на цьому ж Україна роками проколюється: у нас забудови, усі хочуть вкладати в дороги, стадіони... Бо це стіни, це гроші, на яких можна вкрасти. А найголовніше, у що треба вкладати, – це люди...
– Найголовніше, у що треба вкладати, – це дороги, я вважаю.
– Ти вважаєш, що треба вкладати у дороги...
– Потрібно відновити "Велике будівництво".
– А я вважаю, що треба вкладати у вчителів. Це найтонше. І нехай краще вони їздять велосипедами, але дуже й дуже багаті. Нехай вони їдуть електричними велосипедами. Нехай у кожного вчителя буде позашляховик. І тоді нехай доріг не буде. Але щоб учитель був багатим. І думав із ранку до ночі про дітей. І лікар із ранку до ночі думав про пацієнтів, а не про те, де взяти гроші. А поліцейський думав, щоб був лад. Оце головне. Одне слово, треба про це думати.
– На цій чудовій ноті ми й закінчимо. Слава Україні!
– Героям слава!
