+12 Київ
На жаль, окупанти всерйоз готуються до нашого наступу. Для нашої піхоти, особливо штурмової, це не полегшує виконання завдань
– Пане Петре, я вас вітаю.
– Моє вітання, шанування. Радий вас бачити. Слава Україні.
– Героям слава. Дуже рада вас бачити, як і наші глядачі. Бо після того, як ми зробили з вами інтерв’ю, дуже багато людей писали, що хочуть, щоб ми вас запрошували якомога частіше. Але оскільки ви з вашими побратимами перебуваєте постійно на передовій, на фронті – це бахмутський напрямок... І ви – реально вже можна це казати, бо про це кажуть ваші дії і дії ваших побратимів, – ви командир легендарного батальйону "Свобода". Із нами знову, друзі, Петро Кузик. І дякую, що знайшли для нас сьогодні час. Бо я знаю, що у вас дуже неспокійно і дуже гаряче. Пане Петре, розкажіть, яка обстановка?
– По-перше, дякую за вашу увагу до військових. Із тих дій, що зараз відбуваються, висновки такі: наш уряд разом із журналістами, разом із президентом і тими, хто озвучує його думки, зашугали ворога наступом настільки, що вони зараз роблять усе можливе і неможливе, щоб запобігти цьому наступу, роблять локальні контратаки і сконцентрували дуже великі потуги, сили для оборони. Тому – я не знаю – можливо, ці історії з опублічуванням наступу – вони й потрібні були. Можливо, треба було виграти час. Може, і треба було зашугати на якихось глобальних ділянках. Але локально вони тримають у тонусі постійно ворога. І ситуація дуже непроста, на жаль.
Ситуація непроста з тим, що не підтверджуються чутки... З артилерійських снарядів лупашать. А особливо якщо порівнювати з нашими – це непорівнювані речі. Викидають вони їх тисячами за добу. Принаймні на нашому напрямку. Обладнання... Зараз ми працюємо з підрозділами, які, на відміну від "Вагнера", не мають хаотичності, не мають якогось такого мрійництва. Вони працюють чітко, по-воєнному, працюють якісно і працюють згідно з нормами. От якщо є танковий батальйон – це, відповідно, танковий батальйон. Якщо виїжджає танкова рота, то виїжджає танкова рота. Буває таке, що у нас, там, пишеться "танкова рота", а танків там уполовину менше. То у ворога, на жаль, зараз у комплектації, у концентрації... Вони серйозно до цього підходять. Вони роблять роботу над помилками. І, на жаль, вони всерйоз готуються до нашого наступу. Скажімо, для піхоти, особливо штурмової піхоти, це не полегшує наші задачі, м’яко кажучи.
Скриншот: Алеся Бацман / YouTube
– Скажіть, будь ласка, якою технікою вони зараз воюють? Якщо порівнювати в часі.
– Ну, техніка різноманітна. Танки Т-72, Т-80. Зброя радянських часів, але така... Щодо артилерії – це серйозний такий іще рубіж, який нам треба подолати. Ми виросли із часів, коли ми працювали в Рубіжному, у Сєверодонецьку. Тоді взагалі в одну сторону працювала їхня артилерія. Зараз наші огризаються. Але, тим не менше, по кількості артснарядів... Скажімо так, по кількості пострілів у нашу сторону це в рази відмінність: у три-п’ять разів більше. А інколи бувають дні – у десятки разів більше.
Але все одно приємно те, що... Раніше, скажімо так, ми вже змирилися з тим, що піхоту не прикриває артилерія. Так от сьогодні арта нормально прикриває піхоту. Набагато менше, економніше БК розходують, але більш влучно, точно, більш якісно. Це пов’язано з тим... Ну, 120-ки, 80-ки – що їх порівнювати? Вони майже однакові. А от артилерійські системи західного зразка – вони набагато точніші і влучніші. І, може, їм і не треба такої кількості снарядів для виконання тих задач. Бо, у принципі, наша арта на голову точніша і якісніша за їхню. Нам би ще такої кількості боєкомплекту... Але і задачі не стоїть як у них: випалювати цю землю.
– Випалюють...
– Так. Я вам скажу, що методологія ведення війни у них не те що не змінилася – вони стали більш агресивними. І у прямий контакт стараються не заходити. Використовують свої переваги. А їхні переваги – це кількість танків і кількість артилерії.
Ділянку, яку обороняло 10 українських воїнів, росіяни атакували 10 танками одночасно. Схоже, вони вважали, що із цієї ділянки почнеться контрнаступ
– Ви мені сказали, що днями у вас був такий бій, який за весь час війни – а ви давно на цій війні – ви вперше бачили. Якщо це можна розказати, то розкажіть.
– Я вам скажу так. Атака була... Одночасно використовувалася на ділянку, яку обороняло 10 українських воїнів. Невеличкий окопчик. Скільки він метрів? До 10 метрів позиція. Її атакувало 10 танків одночасно. Ну, я таке бачив уперше. Ну, і до цього спочатку пробувала штурмувати піхота. Їх усіх повбивали. Потім крили артилерією, потім намагалися із флангів обходити і так далі. І вони нічого не могли зробити із цим окопом передовим.
Ну, от буквально, я вам скажу, ми аналізували ці події... Таку вогневу позицію, по суті, атакувало 10 танків. Бій був дуже страшний. На жаль, маємо побратимів, які на щиті в результаті цієї атаки. Декількома хвилями вона йшла. У результаті цієї атаки спалили чотири танки.
– Ви спалили чотири ворожі танки?
– Так. Спалили вертоліт, який допомагав у цій атаці. Отут бійці мої. Я зараз не перебільшую. Атакували танки ще за допомогою прикриття вертольота. Тобто я от аналізував ці дії – вони не схожі на істеричні. Схоже на те, що вони намагалися запобігти, чи в них була якась інформація, що із цієї ділянки контрнаступ почнеться. Я не знаю, чому таке було ухвалене рішення, але, по суті, на точку, яку обороняло 10 піхотинців, таку навалу – це нерозумно, незрозуміло. І концентрація техніки така...
Тому я вам скажу, що результат, по суті, для нас сумний. Тому що маємо втрати. Але поукладали там десятки піхотинців ворожих, знищили, спалили чотири танки, трималися, не відступали. Усе-таки видавили звідти наших піхотинців...Я більше скажу: що вчора такі артнальоти були, що ми порахували – у нас у принципі такої кількості БК... Це місячні норми: та, яку вони випустили в нас. Дуже такий, непростий був день, непростий був бій. Але достойно витримали, достойно зустріли, оборонялися серйозно. Врешті-решт... Почалося це о 5.00 і відбувалося до темноти. І я вам скажу, що весь час, постійно, постійно знищували ворога. І в такому режимі "Свобода" знову показує... Ну, хлопці – герої. Такий рівень стійкості, такий рівень витримки показують, що це недосяжно для будь-якого підрозділу тієї ж москолоти, яка не може зрівнятися. І я кажу, що це сумно, тому що радіти нема чому. Навіть якщо ми уклали їх три-чотири десятки, то ми пару хлопців втратили. І кожен із них вартує тисяч і тисяч таких, як... Тому, на жаль, ця суча війна продовжує тривати. Не ми її розв’язали. Наша робота – обороняти. Тому втрати – це найболючіше, що є на цій війни. Хлопцям честь і хвала.
– Пане Петре, ось я вас слухаю і думаю: як же ось на фоні цього, коли у нас на передовій ідуть такі запеклі бої, хлопці, ви усі герої, так мужньо – я не знаю, як це назвати, але це у принципі за межею людських можливостей, – боретеся... Як у когось іще язик повертається на фоні цього говорити про те, що якась, там, політика, якісь, там, суперечки, якісь розмови про вибори? Не розумію.
– Я думав би, що це неприйнятно зараз, у цей час. Я наголошую. Я сам, у принципі, людина з політики, свободівець, але коли почалася війна, ми ухвалили рішення припинити будь-яку політику. Хто може, той пішов воювати. Хто не може, той сконцентрувався на допомозі Збройним силам України. Зараз займатися політикою – під час війни – особливо якимось інтриганством чи не в одному кулаці оборони – це значить працювати на ворога. Не більше, не менше.
Яка політика? У нас дуже непроста ситуація. Так, ми дали серйозну відсіч ворогу, ми б’ємо по зубах йому, але ворог у нас дуже потужний. Цього не треба скидувати. Є, там, і м’ясні штурми, і п’яниці, імбецили-керівники і так далі, але все одно ми маємо справу з дуже небезпечним ворогом, який озброєний до зубів, і питання стоїть, чи буде Україна, чи не буде. Мешканці України зможуть робити свій вибір і так далі. Тоді можна буде завершити воєнні дії – і займатися політикою. Ну, це смішно. Я, чесно кажучи, не маю часу на новини і телевізор. І не знаю, який конкретно з політиків це робить. Але мені здається, українське суспільство має давати оцінку цим клоунам. Я не маю на увазі, скажімо так... Цим ідіотам, які працюють зараз, займаються політикою, виборами і так далі. У нас вистачає проблем і без них із постачанням, із боєкомплектом, із мотивованими хлопцями, яких не так багато лишається за півтора року війни, із тими, хто новопризваний... Вони недоучені. Я відверто кажу про проблеми, які є. Вони приходять, їх кидають у бій, а в них навички нижче від середнього, які не дозволяють виживати. Їх десь на легші ділянки протистояння треба закидувати. От які у нас проблеми. У нас проблема виживання народу українського. Бо якщо щось, не дай бог, у цій війні піде не так, питання ж стоїть про майбутнє нас усіх.
– Я просто хочу, щоб вас зараз почули всі ті, хто досі продовжує розводити всередині нашої держави срачі політичні. І, може, до них щось дійде. Розумієте?
– Я вам скажу, такі персонажі будуть відповідати. Якщо Бог подарує нам лишитися живими у цій війні, після війни спитаємо конкретно з кожного за мародерство, за корупцію і таку підлість. Якщо не вистачило духу стати в один стрій із хлопцями у будь-якому підрозділі, то сконцентруйте увагу на допомозі хлопцям і так далі. Вона дуже треба. Зараз займатися якимись інтрижками – це доведеться потім відповідати. І ці настрої не дуже райдужні для різних чиновників і казнокрадів, і інтриганів.
Фото: Svoboda.Army / Facebook
– Пане Петре, у нашому попередньому інтерв’ю ви розказували, що хлопці у вас на передовій уже перебувають без ротації дуже довго. Реально всі герої, але і з кількома контузіями, і з пораненнями продовжують воювати. Ви навіть їх витягуєте, кажете: "Хлопці, треба лікуватися – ідіть звідси". А вони повертаються, бо кажуть: "Ні, ми вас не кинемо. Бо ми з побратимами. Ми знаємо, як це важливо". Я знаю, що у вас було три контузії. Так? І ви продовжуєте бути у строю. Ну як це так? Після трьох контузій. Тобто це взагалі фантастика. Скажіть: от яка ситуація зараз? Як ви почуваєтеся? Як хлопці почуваються?
– Ну, про три контузії скажу... Тому що нормальна людина сюди не піде працювати – у таких умовах, у яких ми працюємо. До речі, дякую вам за минуле інтерв’ю. Воно спрацювало. Нам дали невеличкий час зібратися, привести себе до ладу, злагодитися по-воєнному це називається. І ми трошки відновилися. Тому абсолютно щиро дякую вам.
– Дякую вам.
– Вас не тільки слухають – до вас ще й прислухаються. Ну от, знаєте, цю тему підняли... От я пришлю... Я вчора вночі намагався підняти собі настрій і записував. Я виганяв хлопця. Він хворий, із температурою. Я його виганяв на базу підлікуватися, а він відмовлявся. Можете вставити у цей матеріал.
– Давайте. Звичайно.
– Ну, настрій такий... Я вам скажу... Я не геройствую, там, чи бравірую, але, на жаль, робочі об’єкти нам дістаються дуже непрості. І в таких умовах ті, хто лишається тут працювати, хто не скис, хто, скажімо так, не піймав страх, не розплавився, – усі однозначно герої. Тому що бувають ситуації, коли наша піхота воює не просто у нелюдських умовах, а в нерозумно непаритетних умовах. Коли нормальні люди просто б на це не пішли. Я розумію, що може хтось сказати: "Так що ж ви туди ідете? Що ж ви там працюєте?" – і так далі. Ну, немає кому. Якщо не буде тут захисту, будуть давити, давити – і будемо знову Київську область обороняти.
Тому є божевільні ділянки. Знову ж, не сприйміть це як бахвальство: скажімо так, неможливо застосувати з нашого боку танки, бо їх, там, концентрують на наступ чи немає їх просто, а доводиться відбивати піхотою танкові наступи у такій концентрації. Причому, я вважаю, досить успішно відбивати. Тому що не просто зробили все, що могли, а зробили неможливе: змусили ворога відійти, відтягнути, змусили ворога нести величезні втрати. Вони атакували постійно добу цю діляночку, бо вона їм позаріз, очевидно, потрібна була. Але вони її з першого, другого, третього, 10-го разу взяти не змогли. Коли піхотинець мусить бути і протитанкістом, і кулеметником, автоматником, і копачем одночасно, коли інженери відмовляються виходити і просто кажуть: "Ми туди не підемо"... Там, треба щось замінувати – "туди ми не підемо". Коли більш кадрові воєнні кажуть, що "ми там не будемо працювати", – заходять отакі божевільні і працюють у цих умовах. Тому що цю роботу комусь треба робити. Наказ є наказ, з іншого боку. Ми всі давали присягу. Хоч і добровольці, але ми стали воєнними в ранзі. Ми працюємо у лавах Національної гвардії. Хороша бойова бригада, але, тим не менше, долі піхотинця-штурмовика це не полегшує. А часто навпаки – зменшує варіативність дій. Тому що коли ви, там, у добробаті, ви можете бути більш гнучкими, можете більш обманювати, приймати швидше рішення, а тут... Ну, це трошки по-воєнному, по-іншому. Ну, зрештою, я не жаліюся – я просто кажу, як є.
"Вагнер" як структура під Бахмутом була розбита
– Пане Петре, ви, у принципі, увесь цей час воювали фейс ту фейс із вагнерівцями пригожинськими. Тобто ви молотили їх там. І от саме те, скільки втрат і скільки перемолочено ворога, зокрема вагнерівців, – це величезною мірою заслуга вас і ваших хлопців. От скажіть, будь ласка: [власник ПВК "Вагнер" Євген] Пригожин заявив, що він вагнерівців звідти відвів розбитими. От яка ситуація? Чи дійсно уже вагнерівців немає у Бахмуті? Де вони? І як ці вагнерівці відрізняються від інших російських окупантів?
– Ну, дійсно, ми маємо причетність до винищення такого класу окупантів, як найманці, як вагнери. Ми, чесно кажучи, уже під кінець перестали їх сортуваии: там, "Ахмат", "Вагнер", "Шторм", "Шторм Z" і так далі, "Ліга"... Було тих шевронів уже купа. Але ми не єдині. Далеко не єдині. Але ми один із тих підрозділів, хто суттєво прорідив ряди "Вагнера". По суті, вони в минулі наші ротації на нас почали і закінчуватися. Зараз деякі підрозділи вагнерів довиконують іще якісь задачі, але вони відійшли. Я не думаю, що вони винищені під нуль, тому що кадровий потенціал – я маю на увазі зеків – він безкрайній у такій країні, як Росія. Тому вони відійшли, очевидно, для переформатування, набору нових ідіотів.
А так – так, "Вагнер" як структура під Бахмутом була розбита. І це очевидно було. Тому що вагнерами, не дивлячись на те, що їхній кістяк усе ж таки носить професійних кадрів... Я не маю на увазі тих, кого вони на штурм посилали. Я маю на увазі тих, хто планує операції і так далі. Але загалом ними керує цивільна особа, яка задля політичних якихось своїх кон’юнктурних дивідендів перемолола на фарш десятки тисяч людей у бездумних штурмах – погано підготовлених, погано спланованих. Там, вони вже носять назву "м’ясні штурми". Це пов’язано з "Вагнером". Коли вони гнали загонами на кулемети людей, коли просто для них було щастя здатися в полон, тому що їх розстрілювали за невиконання наказу. Ну, це ганебна історія у сторінці воєнщини Росії. Тому що якщо до появи "Вагнера" у них якісь були пісні "про офицеров", були якісь розмови про поняття офіцерської честі, то уся російська армія – і ведення, і манера їхньої війни – вона опустилася до подєльнічества і до рівня "Вагнера". Це просто, по суті, демонстрація російських сил.
ПВК "Вагнер" ніколи не відчувала голоду боєприпасів. Можливо, їм на певному етапі почали давати їх менше, ніж вони звикли, але те, що про якийсь снарядний чи боєприпасний голод вони заявляли, – ми сміялися. Тому що вони не знають, що таке голод боєприпасів. Вони не знають, коли, ще будучи добробатом, закінчується боєкомплект, і ти даєш, там, на командира частини,і з якою ми співпрацюємо, щоб БК поповнили, а він присилає відповідь – я вам теж можу її прислати – "забирай у ворога". Типу "в мене немає". Вони не знають цієї історії: що таке насправді голод боєкомплекту. Тому це все історія така... Смурфики від "Вагнера".
Ну, там був невеличкий підрозділ гарно підготовлених. Я зустрічався з ними ще в Рубіжному. Ми оцінювали: вони достойно пересувалися, достойно штурмували. Ну, було з ними складно працювати. А ті, хто вже... Вони вже десь на рівні Рубіжного, Сєверодонецька й закінчилися. А ті, хто працювали вже під Бахмутом, – це нещасні люди, яких, там, задурили пропагандою, інформацією. Навіть якщо щось у них виходило, їм преподносили так, що вони вважали себе професіоналами. Але на них було шкода дивитися. Тому що як підрозділ... Ну, взяти у селі півтори вулиці й укласти на ній 2 тис. бійців – за це розстрілювати командира треба. А вони цьому радіють. Причому всією Росією разом з ідіотами і пропагандистами. І це преподносять як якийсь успіх воєнний. Тактичний відхід із нашої сторони, заміновані позиції. Заскочивши на ці позиції, відповідно, усе повзривалося. Там в окопах фарш із вагнерівців, а вони радіють і в новинах діляться: "От ми взяли якусь СПшку". На жаль, ми не журналісти – немає часу це все висвітлювати. Але от так коли послухаєш їх – ну, з одного боку... Я ще не зовсім оскотинився до рівня професійного солдата Росії, тому мені навіть інколи шкода було.
Путіну точно капець. Він уже не імператор, не богопомазаник – він старий божевільний мудак. Це кліше, із яким він піде в могилу
– Пане Петре, я у вас хочу запитати не просто як у військового командира, а і як у політика зараз. Ці всі дедалі більш жорсткі, брудні конфлікти між Пригожиним і Путіним фактично, тому що Пригожин уже став нападати і на Путіна, розказувати і про "дідуся", і про "мудака", і, там, останніми словами він криє Шойгу, Герасимова. Зараз до конфлікту долучилися кадирівці. От що відбувається між ними? Про що це нам говорить? І як ви оцінюєте, чи слабка зараз влада Путіна? Чи щось там відбувається у кріслі під його дупою? Уже почало воно хитатися чи ні?
– Ну, треба починати з початку. До повномасштабного нападу на Україну існували великі міфи про велику російську армію, про кадебіста Путіна, який вільно розмовляє іноземними мовами, планує багатоходівки і, там, ніколи не програє. Коли вони вийшли із цих кривих дзеркал, реальність показала, що армія розкрадена, спита, змародерена і складається, власне, із самих мародерів і вбивць. Немає там ніяких кадрових офіцерів і так далі. Це все злочинці й ублюдки. Окупанти, одним словом. Що Путін не є великий стратег... Українці просто всьому світу обнулили його вже, як би там не було. І він починає слабшати. Це не говорить про те, що він слабкий і все хитається, але початок уже невідворотний. Це все. І я думаю, вони вже розуміють, що йому капець у будь-яких сенсах: там, чи це буде ціанистий калій, чи це буде шовковий шнурок. Я зараз умовними речами кажу. Чи, там, гіпертонія і так далі. Це вже не важливо. Йому кінець. І це всі розуміють. Просто який термін цього? Усе ж таки кажу: він зацементував свою владу, він тримав і досі продовжує тримати у страху своїх підлеглих. Тому, власне, там треба час.
Я не вірю у світле прозріння росіян. Це здеградована нація, яка дозволила собі напасти на мирну країну, ґвалтувати, убивати українців. Я не вірю у їхнє світле прозріння. Але боротьба... Серпентаріум, який вони "Кремль" називають, – він уже починає оживлятися. І питання часу – коли вони пожруть одне одного.
Що у результаті цього вийде? Тут треба бути обережним. Тому що, на щастя для України, Росія може розпастися на декілька національних держав, які захочуть мирно жити із сусідами, або прийде до влади ще більш божевільний ублюдок, якого теж треба буде добивати. Ну, це їхні справи. Справа у тому, що точно Путіну капець, точно він уже не імператор, не богопомазаник – він старий божевільний мудак. Оце кліше, із яким він піде в могилу. Це те, що напишуть на надгробній плиті. І він для своєї еліти. Той же Пригожин – він зараз починає грати свого такого, вибачте, пацана. Він, там, говорить із повагою про українців, він говорить, що "коли дві дєрєвні б’ються, я вимушений бути на стороні своєї дєрєвні..." Тобто він хоче грати вменяєму людину. А це все... Коли він думав, що Путін сильний і це все закінчиться перемогою Росії, він облизував п’ятки Путіну, він облизував йому під столом чоботи і він нічого собі не дозволяв хрюкати зайвого. Зараз, коли Путін слабкий і він шукає шляхи виходу із цієї ситуації, він намагається прикинутися жертвою обставин, таким собі патріотом, який вимушений і так далі. Ми невдовзі побачимо таку саму гру багатьох їхніх політиків, які на ходу будуть перефарбовуватися, переодягатися. Але процеси всередині Росії, на жаль, мене мало зараз хвилюють. У мене задача – якомога більше зберегти бійців і якомога більше вбити окупантів. Чесно кажучи, поки сили спротиву будуть якісно виконувати ці задачі на всіх ділянках, чим більше ми будемо проріджувати ряди окупантів, тим, по-перше, буде більш родючий ґрунт в Україні, а по-друге, буде менше бажання у наступних поколінь кудись нападати і так далі.
Фото: EPA
– Пане Петре, а скажіть... Коли – буквально днями – Москва була атакована дронами, Рубльовка була атакована дронами, навіть один дрон дуже-дуже близько підібрався до будинку Путіна там, у Москві, які у вас були відчуття, у хлопців, у дівчат на передовій? Про що ви говорили і думали?
– Знаєте, можна сказати жартома, що мрія націоналіста здійснилася: Москва атакована і палає. Насправді, на жаль, я цих не відчув думок. От говорив теж із хлопцями. Ми розуміємо, що це демонстрація, ми розуміємо, що це несистемний характер. Дай бог, ми помиляємося. Але це питання справедливості: щоб московити й обітатєлі великого такого під назвою "Москва" відчули на собі, що відчували кияни, харків’яни, мешканці Чернігова – кожного міста України. На жаль, мені хотілося б – я кажу зараз про справедливість – мені хотілося б, щоб вони це відчували у повних масштабах, щоб вони не отак от – типу ляканули їх, – а щоб вони посиділи місяцями без світла. Щоб так, як моя дитина і діти багатьох українців, звикли вчити уроки в підвалах, обідати у підвалах, ночувати у підвалах. Якщо вони через це пройдуть, можливо: я не впевнений, але можливо, – тоді вони усвідомлять, що вони зробили помилку, що на святу українську землю не можна нападати. Ця земля вже так полита кров’ю, що вона вже не сприймає цю кров. Вона віддасться. Але людей, здатних аналітично ясно думати, на Росії майже не залишилося. Особливо тих, хто може впливати на насєлєніє. Насєлєніє заражене, насєлєніє здеградоване, насєлєніє доведене їхньою пропагандою до рівня пітекантропів. Тому, на жаль, ми вимушені зараз замість того, щоб подорожувати і розвиватися, займатися у третьому тисячолітті самим примітивним, чим може займатися людина – вести воєнні дії.
– Пане Петре, от зараз, останнім часом, ми дуже багато говоримо про літаки: про винищувачі, які, ми сподіваємося, Захід буде нам надавати якомога скоріше. Ми сподіваємося, що навчання українських пілотів уже триває. Насамперед мова йде про F-16. От ви як людина, яка весь цей час на передовій, скажіть, будь ласка: а наскільки для нас дійсно важливо було б зараз мати ці літаки?
– Це мегаважливо. Будь-який тип озброєння західний – він на три голови кращий за радянське. Ну, не тому, що то радянське. По-перше, воно застаріле. По-друге, воно перестало розвиватися десь у 80-х роках. І все, що мають росіяни, – це модернізоване, вироблене, винайдене у 80-х роках. Просто воно у кращому випадку модернізоване. Тому це класно. Я вам скажу: як піхотинець я шугаюся будь-якого винищувача, а потім уже – залежно від того, наш чи не наш, – радіємо або закопуємося. Тому коли летить штурмовик серйозний, це такий подавляючий звук, що піхота не любить цього звуку, навіть якщо це наші літаки. Але це дасть змогу нам мати паритет або домінувати у повітрі. Це додатковий захист, це додаткові можливості для наступу. Я не думаю, що нам дадуть у такій кількості, щоб ми наземні атаки підтримували авіацією. Але реально закрити небо і проводити точкові якісь, кинджальні наступальні дії – було б супер.
Єдине – треба розуміти, що це питання часу. І це, скажімо так, прогресує ціну війни в рази чи на порядок. Бо ціна автомата і патрона – це одна ціна, а ціна танка – це вже мільйони, а ціна літака – це десятки мільйонів доларів. Якщо, там... Скільки коштує пуск Javelin? Ну, там, сотню тисяч доларів, умовно кажучи. Ним ми знищуємо танк, який коштує $5–10 млн: у залежності від начинки. То пуск ракети з літака – це, там, мільйон. Той "Кинджал" – кожна ракета пару мільйонів доларів коштує. І кожна ракета, пущена на перехват із нашого боку, – це як мінімум $1 млн. Це усе підвищує ціну війни в рази.
Це добре насправді. Тому що ми працюємо за допомогою усього світу цивілізованого. А для Росії це збільшує їхні витрати. Єдине погано – що це питання часу, це ще десь питання об’єктивно пів року. Єдине що – нас давить час. Бо ми на своїй землі воюємо. Якби ми воювали на території Росії, цей концерт можна б тягнути безкінечно. Особливо для мого світогляду. Дозволю собі анекдот. Штурмують Москву, і, там, питають журналісти у старого діда, який ще в УПА воював: "А чого ви не штурмуєте?" Він каже: "Я не хочу". – "А чого?" – "Я хочу, щоб це щастя тривало безкінечно довго".
– (Сміється).
– Але, на жаль, поки що воюємо на своїй території. Ми в часі дуже обмежені. Нам треба якомога швидше вигнати ворога, знищити окупантів. Тоді налагодиться мирне життя, тоді, там... Оце важливо для нас. Тому кожні пів року воно так... уже півтора року війна іде. Чи скільки вже? Ну, більше ніж рік точно.
– Майже півтора.
– Ще пів року, ще пів року... Оце болюче для нас. Це війна на нашій території. Руйнується наша інфраструктура, гинуть наші люди. Неспівставно з кількістю ворогів, але вони гинуть в окупантській війні. І це не важливо для мене. А коли ми маємо втрати наших хлопців... Це космічний потенціал, це ненароджені діти... Ну що я кажу? Це цілий всесвіт. Один боєць – це цілий у майбутньому всесвіт. Це і сім’ї. Я вже не кажу про горе для батьків. Що б ми не говорили, які б слова не казали, але втрата дитини для батьків – це все. Це припиняє їхнє життя й існування.
Тому єдине, що кажу, – що нас поставили у такі рамки, що ми не можемо вибирати. Тобто або вони винищать нас... Це показували ті міста, які окупували москалі: що вони ніякої ідеології не несуть. Вони несуть смерть, грабунок і знущання, катівництво над людьми. Вони самі зробили так, що єдиний вихід – це повбивати їх усіх. Єдине що – ми обмежені в часі і, на жаль, обмежені в ресурсах. Бо було б достатньо ресурсів – повірте, що уже ми були б на фініші. Але поки що маємо дефіцит усього буквально.
Війна Росії проти України – по суті, найбільший конфлікт у світі з часів Другої світової війни. Її масштаби колосальні
– Ну, ми ще раз, ще раз – і навіть із нашої платформи зараз – можемо звернутися до наших західних партнерів про те, що ми дякуємо їм за всю допомогу, яку вони надають Україні, але цього недостатньо.
– На жаль.
– І щоб перемогти ворога, Україні треба ще більше допомоги. Бо Україна зараз стоїть не лише за себе, а й за всі інші цивілізовані, західні країни.
– Просто, можливо, ті об’єми допомоги... Психологічно нашим західним партнерам... Усе-таки штамп затертий. Тим країнам, які на стороні світла і добра, – вони ще остаточно не розуміють масштабів цієї війни і динаміки цієї війни. Вона, по суті, найбільший конфлікт у світі, який був, там, від Другої світової війни. І масштаби її колосальні. У пікові часи навантаження Росія могла витрачати по лінії, там, 100 тис. тонн снарядів.
– Неймовірно.
– А потужність світових виробництв – 50 тис. тонн на місяць, умовно. Ну, про витрати я не кажу. Просто порівняйте масштаби цієї війни, масштаби обстрілів, масштаби протистояння. І в таких умовах, на жаль, інколи опиняються наші бійці, що вони воюють своїм життям, своїми тілами проти танків, проти літаків, проти до зубів озброєного цього.
Ну, ми не мілітарна країна були. Ми до цього йдемо. Зараз ситуація набагато покращилася, порівняно з тим, як усе це починалося. Ми взагалі починали тренуватися пляшки Молотова кидати, і в нас було на підрозділі два NLAW. Зараз ситуація серйозно покращилася і з артилерією, і з танками з нашого боку. Але цього вкрай недостатньо. Треба в десятки разів більше. Повірте, що якби у нас: я маю на увазі, у всіх сил спротиву, сил оборони – було достатньо обладнання, то уже б, чесно кажучи, закінчили цю війну. Це точно.
– Пане Петре, під час нашого інтерв’ю зараз я чую вже декілька разів такий звук... Це постріли? Це снаряди розриваються?
– Так. Сьогодні на диво тихо. І як би ліниво обстрілюють нас. Зазвичай тут трошки динамічніше все відбувається. Можливо, це з поваги до вас – вони не хочуть заважати нашій розмові.
– А що саме це летить? От декілька разів уже розірвалося.
– Тут танчик недалеко від нас працює. Щось його ніяк не спалять. І міномет відпрацьовує. А буквально перед вашим ефіром дві касети "Градів" у нас випуляли... Д-30 працює, міномет і танк. От більш кваліфікована людина озвучила.
Фото: Svoboda.Army / Facebook
– Тобто у нас інтерв’ю з вами зі спецефектами. Так?
– Ага.
– Ох... Низький уклін і шана. І вам, і всім хлопцям. Тут іншого просто сказати не можна.
– Справа у тому, що в нас місця небагато, і всі вас чують. Тому також вам дякують за хороші слова. Подякуйте голосно, товариство.
Бійці: Дякуємо!
– Дякую.
– У мене немає окремого кабінету. Даруйте вже. Тому доводиться так.
– Дякую, дякую. Пане Петре, ось ви сказали про те, на чому я хочу наголосити і про що ще хочу поговорити: про тривалість цієї вже багаторічної війни, але яка широкомасштабно йде півтора року. Сьогодні в інтерв’ю міністр оборони Великобританії Бен Воллес сказав, що він вважає, що до кінця цього року досить вірогідно, що Україна зайде у свій Крим. Тобто буде забирати його. От скажіть: коли ви з побратимами зараз говорите... Просто сидите ввечері, коли можна посидіти й обстріли не такі інтенсивні, – коли ви говорите між собою із хлопцями, із дівчатами, що ви обговорюєте? Між вами які думки ходять? Коли ми переможемо? Скільки ще війна буде тривати?
– Ну, я скажу так. Будувати плани на війні – це в якійсь мірі бути [колишнім радником Офісу президента Олексієм] Арестовичем. Говорити "ми зайдемо тоді-то й тоді-то"... Війна з такою динамікою – дуже багато перемінних даних. І стверджувати точно – особливо у великих масштабах – неможливо. Усе залежить від кількості боєкомплекту, навченості операторів цієї зброї, вмотивованості бійців, підтримки світу, погоди: це дуже впливає. Багато-багато факторів. І вони можуть мінятися на день по десятку разів. Тому якщо глобально щось... Ну, я ще раз кажу: ми віримо у Генштаб, ми віримо, що там вменяємі люди сидять, у них є якийсь глобальний наступальний задум. Але задум і плани – це одне, а втілення – це зовсім інше. Логістика, багато-багато чого, що може вплинути на ситуацію. Навіть із цього логарифмічного рівняння не можна викидати самого ворога: наскільки він поплив, наскільки він боєздатний, наскільки у нього здатність діставати зброю. Бачте: вони ж знайшли якихось продажних китайців чи іранців, які оце лайно, що Київ бомблять, їм доставляють. Тобто дуже багато даних.
Мені б відверто хотілося як відверто гедоністичній людині по життю, щоб це усе швидко закінчилося – і повернутися до свого звичного життя, про яке ми вечорами і мріємо. Ми не говоримо вечорами про терміни. В основному розмови про те, хто чим займався до війни і буде займатися, дай бог, після війни. Нам треба виконувати задачі. І в нас вони по напрямках. Інколи бувають навіть ті, з якими я категорично не згоден. Бувають навіть такі, які я вважаю ідіотськими. Там, щоб не розкривати деталей і не ображати якесь керівництво, але тим не менше їх треба виконувати, бо ми військовослужбовці.
А будувати плани, коли ми зайдемо у Крим... Та дасть бог – зайдемо. Я точно знаю, що Україна переможе у цій клятій війні. Я точно впевнений, що і Крим ми повернемо, і люди всі будуть жити щасливо і мирно. Ну просто коли це станеться?.. Це нерозумно. Із моїм рівнем інформації... Я не маю глобальних планів. Я не знаю, скільки у нас загалом снарядів, скільки танків, HIMARS і так далі, і тому подібне. Це треба сидіти на піку інформації, мати всі дані, врахувати їх, врахувати це рівняння, вичислити його. Дай бог, щоб це було до кінця року. Повірте, я максимально зацікавлений, щоб це було, там, до кінця цього місяця – і поїхати додому. Але побачимо. Дасть бог – усе буде добре.
– Так, пане Петре, чую. Трошки перервалося зараз усе. І бачу, і чую. Пане Петре, я вам дуже-дуже дякую за це інтерв’ю.
– І я вам дякую.
– Дякую всім хлопцям, усім дівчатам, усім, хто боронить зараз Україну. Будь ласка, бережіть себе, бережіть Україну. І слава Україні.
– Героям слава і честь.
