ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Лікар Комаровський: Якби я був президентом і в Instagram першої леді писали те, що пишуть Зеленській, я б рив землю, але цих мерзотників задушив би

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Комаровський: Від Росії втекти не можна. А якщо від сусіда не можна втекти, що треба зробити? Бути розумнішим, сильнішим, чеснішим, підприємливішим. Не буцатися, а навчитися жити
Комаровський: Від Росії втекти не можна. А якщо від сусіда не можна втекти, що треба зробити? Бути розумнішим, сильнішим, чеснішим, підприємливішим. Не буцатися, а навчитися жити
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту

Чи гарна російська вакцина проти коронавірусу, як це – працювати в дитячій реанімації, що необхідно, щоб зробити українську медицину успішною, а також – чому він відмовився йти у президенти України, чи вийде у Володимира Зеленського на посаді глави держави і чому вони припинили спілкуватися, розповів у авторській програмі засновника інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона лікар-педіатр Євген Комаровський. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

У батька був рак. Я сказав мамі: "Відвозь його швидше до Німеччини, тому що, не дай Боже, щось трапиться – я тут ходитиму і принижуватимуся, випрошуватиму кожну ампулку морфію"

– Любий Євгене Олеговичу, здрастуйте.

– Привіт, Дмитре Іллічу.

– Як і не розлучалися.

– Не говори. Хоча не бачилися пів року...

– Пів року.

– Пів року, так. Так ось: наживо.

– Я пів року без вас страждав... Це я роблю паузу, чекаю на відповідь "я теж". (Сміється.)

– Ну, я б тобі сказав чесно: я страждав би, але я тебе бачу що кожного божого дня звідусіль. Тому настраждатися не встиг. Не будемо приховувати, що не буває дня, щоб ти мені чогось не написав, а я тобі чогось не відповів.

– Любий Євгене Олеговичу, вам виповнюється незабаром 60 – собака! – років. (Комаровському виповнилося 60 років 15 жовтня. – "ГОРДОН").

– Не лякай ти мене, друже. Так.

– 60. Слухайте. (Сміється.) Багато це?

– Та до чорта. До чорта.

– І що робити?

– Ну що робити? Ти знаєш, Дімо, однозначної відповіді на це запитання немає. Намагатися вдавати, що цього не сталося. Тобто на це не можна давати жодних посилок, потурань. Є чим займатися, не нудно, стільки грандіозних планів... Головне – у своїх планах ні на кого не розраховувати, тільки на самого себе.

– Ну, ось 60 років... Ви уявляли свої 60 років 20–30 тому?

– Так, уявляв, але абсолютно не думав, що вони будуть такими.

– Якими?

– Дуже зворушливими.

– Нервуєтеся?

– Ні, я нервуюся про перспективи нас усіх. Розумієш? Ну тобто як? Я чудово розумію, що коли ти підходиш до певних вікових рубежів, ти ставиш собі абсолютно конкретні запитання.

– Підбиваєш підсумки.

– Це інше. Я зараз – про незмінне абсолютно, можливо. Я думаю, що ще потріпаюся, попрацюю, мені ще буде коли підсумки підбивати. А ось щодо можливих старості, хвороб, "а на кого ти їх усіх залишиш?", а той факт, що люди, які з тобою працюють, без тебе, ну, загалом... Тощо.

Ну, одним словом, Дімо, ось це складно. Знову-таки, ти чудово розумієш, що ти б'єшся, там, 20 років, 30 років, кричиш, що країна, у якій онкохворі не можуть домогтися знеболювальних, – це безумство... Розумієш? А я як людина, у якої і батько, і матір померли від онкології, – розумієш, я це пережив. Я це ось відчуваю на собі. Розумієш, як це страшно має бути. Розумієш? І я бачу, що це взагалі нікого не цікавить. Влада змінюється, міністри охорони здоров'я змінюються, усе змінюється, а це стабільно. Ось тому це і страшно. Хочеться не боятися, розумієш? Не боятися.

– Ви народилися в Харкові. Скажіть, Харків вашого дитинства – це яке місто? Я зараз згадав відразу Едічку Лимонова, який описував Харків його юності.

– Харків...

– Ось ваш Харків який?

– Мій Харків – це... Наприклад, я можу сказати, що від будинку, де я жив, до моєї школи було десь... Ну, мені пішки треба було йти щодня півтора кілометра у школу, півтора кілометра назад. Якось ми рахували, що мені треба було перейти 10 вулиць.

– Ну, чимало.

– Так. Але це нікого абсолютно не хвилювало, усі діти так ходили. Це будинок, де туалет у дворі, де я, п'ятирічний пацан... У мене було два свої персональні відра дитячі, із якими я ходив до колонки по воду. Ось це от – мій Харків.

– Тобто ви жили в комуналці?

– Ні, це не комуналка – це був приватний будинок, але без вигод. Ми топили піч, і все це...

– Сьогодні уявити, що немає туалету, так?

– Ви знаєте, Дімо, це все уявити дуже складно тим, хто живе ось тут, ось навколо вас. А насправді…

– Ви сьогодні змогли б без туалету ось так?

– Я б його викопав собі. Те, що я можу вам сказати. Ні, я ж турист – я вмію без туалету.

– Чим займалися батьки?

– Батько і матір були інженерами, до того ж мама перекваліфікувалася в інженери, вона закінчила інститут культури і була бібліотекаркою. І жила на зарплату тоді 80 рублів на місяць з одним вихідним у вівторок. Ось у бібліотекарів був вихідний у вівторок, а в суботу та неділю вона працювала. І тому мама вирішила перекваліфікуватися в інженери.

– У кербуди, так?

– Так-так. І стала інженером – вони обидва працювали на заводі "Турбоатом".

– Ну, потужний завод.

– Так, завод потужний. Але інженери на заводі "Турбоатом"... Тобто я також чудово пам'ятаю, як вони обидва їздили в колгоспи то на тиждень, то у вихідні. Це я дуже добре пам'ятаю. Ну, єдине, що я ще точно пам'ятаю, – що я, як дитина, як піонер, у якого батьки працюють на заводі "Турбоатом", усе літо проводив у піонерському таборі. У заводу "Турбоатом" був абсолютно приголомшливий піонерський табір. І я можу вам сказати, що путівка на дитину в цей піонерський табір коштувала 27 рублів. За зарплати інженера 110 рублів. А 70% оплачував профком. Тобто фактично батьки за 25 рублів на все літо могли відправити дитину в піонертабір, і там вона бігала, стрибала, скакала, гуляла, ходила на риболовлю на світанку. Розумієте? Ось такі були піонерські табори. Це моє піонерське дитинство.

– Скільки вам було років, коли ви переїхали вже у квартиру з нормальними зручностями?

– Мені було 20 років.

– Ха-ха! Тобто до 20 – у дворі?

– Так-так-так.

– Чудово. Батьки переїхали до Німеччини?

– Ні, у нас була цікава ситуація. Це ситуація, яка багато вирішила в моєму житті. У нас був будинок, і цей наш будинок потрапив під знесення завдяки метро.

– Нарешті. (Сміються).

– Завдяки метро, яке проходило повз. Як от радянська влада так розподілила все це, що в нас було п'ять кімнат. Причому це п'ять кімнат у цьому будинку – називати це було...

– А, то ви були серйозною людиною.

– Так. Але там одна кімната у нас була щось 6 м², друга – 9 м²...

– Але однаково.

– Але тобто... Але було п'ять кімнат. Але туалету не було, але п'ять кімнат було. І врешті-решт…

– Переробили б ту кімнату на п'ять метрів...

– І радянська влада вирішила, що... От було у вас п'ять кімнат – ви й маєте отримати п'ять кімнат. І нам дали чотирикімнатну та однокімнатну квартири.

– Ух ти!

– Так-так. І батьки з бабусею, сестрою перебралися ось у цю чотирикімнатну, а мені дісталася однокімнатна. І після того, як вона мені дісталася, однокімнатна, ми вирішили одружитися. Тобто це якраз був привід. Тому що батько мені сказав: "Синку, якщо ти будеш сам жити в однокімнатній квартирі, тобі треба терміново одружитися, інакше це погано закінчиться". А ще оскільки жили дуже бідно тоді, і якраз це знесення та отримання квартир збіглося з моїм рішенням про весілля, батьки сказали: "А давай ось ці ключі від однокімнатної квартири ми типу подаруємо тобі на весіллі, щоб усі думали, які ми круті".


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Однокімнатна в центрі була?

– Та який центр? Дімо, про що ти?

– Салтівка, Олексіївка?

– Це була Салтівка. Однокімнатна квартира. До того ж це був такий чудовий будинок... У Харкові до того моменту була криза однокімнатних квартир. І був такий чудовий будинок за спецпроєктом: там на кожній сходовій клітці було п'ять однокімнатних і одна двокімнатна квартира. Тому в нас переважно був контингент: такі люди з інвалідністю, молодята... Ось така от у нас була там тусівка.

– Але батьки виїхали зрештою?

– Батьки виїхали набагато пізніше. Я вже навіть не був лікарем реанімації – я вже був заввідділення. І я їх дуже сильно підштовхував до того, щоб вони поїхали.

– Ви хотіли, щоб вони виїхали?

 Я дуже хотів, щоб вони виїхали. Дуже хотів.

– Чому?

– Чому? Ну, по-перше, це були дуже важкі, шалено важкі, часи. Шалено.

– Який це рік приблизно?

– Вони виїхали приблизно наприкінці 90-х. Але питання в чому? Річ у тім, що коли ти привозиш батькам гроші, вони не витрачають ані копійки. Тобто ось ти зустрічаєш їх, приїжджаєш до них і бачиш: тобі назустріч ідуть два бомжі. "То що відбувається? Я ж вам усе привожу". Вони не можуть. Я якось їх зустрів: вони кудись їдуть. Я кажу: "Куди ви зібралися обидва ось у такому вигляді?" Вони кажуть: "Нам щойно зателефонували, сказали, картоплю продають дешевше". Дешевше. Тобто вона тут коштувала, умовно кажучи, 20 рублів, а там вона коштувала 19. Вони зібралися на протилежний кінець міста по цю картоплю. І після цього я став привозити їм просто продукти. Ну, продукти. А гроші, які я давав, вони однаково всі ховали. І я це знав, що вони їх ховають.

Тому я чудово розумів: що швидше вони поїдуть, то мені буде спокійніше. Тобто ось це для мене було дуже й дуже важливо. Ось знову-таки, мені не подобався їхній стан здоров'я – допомогти їм тут я реально не дуже міг. Однак, я вам чесно скажу, коли вони виїхали, вони поїхали до Німеччини і жили в Саарбрюкені. Саарбрюкен – це таке чудове місто, майже на кордоні із Францією. Й абсолютно приголомшлива ситуація: коли мама мені телефонує й каже: "Я сьогодні їздила до Франції по сметану"... (Сміється.) Це неймовірно. Просто я кажу: "Мамо, ти могла взагалі уявити собі, що ти будеш їздити на схилі віку до Франції по сметану?" Вона каже: "Так, не могла". Я їй кажу: "А чого ти туди їздила? Вона там що, дешевша?" Вона мені: "Тю, "дешевша"... Вона там смачніша. Найсмачніша". Усе. Але зате, коли вона приїхала після трьох років життя в Німеччині сюди, вона вже сказала таку фразу: "Господи, тут же зовсім неможливо ходити. Тут увесь час треба дивитися, куди ти ставиш ногу".

– Я не можу зрозуміти, чесно вам скажу, євреїв, які переїжджають до Німеччини. Ось я нічого не маю до сучасних німців, я все розумію, але якась історична є пам'ять, генетична пам'ять. Усе-таки 6 млн євреїв було знищено під час Другої світової війни німцями. У вас от не виникало питань, що батьки їдуть саме в Німеччину?

– Ні. Ні. У мене взагалі цих асоціацій немає. Ну, передусім батьки їхали не в Німеччину. Батьки їхали туди, де вони в безпеці, з нормальною системою охорони здоров'я, з нормальними виплатами, які дають змогу їм жити спокійно. Єдине, що мене вразило, коли я був там у мами в гостях... І вона показувала будинок, де поруч із нею жили люди з Білорусі, з Росії, з Казахстану. І вона розповідала про те, що вони з батьком удвох єдині з України. Вони єдині переселенці в Німеччині, хто не отримує пенсії. Тієї країни, яка їх відправила. Тобто білоруси, які переїжджали до Німеччини, отримували білоруську пенсію. Росіяни плюс до соцдопомоги... А українці... Матір казала: "Як же так? Я 40 років відпрацювала на цю країну". Ні, вони вважали, що якщо вони поїхали – все.

– Їм добре було там?

– Так, їм було добре. Їм реально було добре. Вони щось побачили у світі, вони почали подорожувати. Вони там прожили понад 10 років. Вони подорожували, вони побували в Парижі, у Венеції, вони об'їздили світ. Мені мама телефонувала: "Боже, тут щодня міняють рушники". Це вона телефонувала з готелів. Там, виявилося, у них абсолютно приголомшлива організація була. Вони не асимілювалися, ні. Вони спілкувалися зі своєю тусівкою російськомовною великою дуже. Вони їздили компанією ось таких бабусь і дідусів то в Париж, то кудись іще. Це все поруч, це все швидко, це все зручно. І що найголовніше – що це коштувало копійки. Тому що там є просто ціла система, коли відстежують, що саме у вівторок о 14.00 квиток на поїзд, який зазвичай коштує €50, коштуватиме €4. І ви можете в цей час поїхати. Ось там залізниця відстежує, щоб вагони не були порожніми. Вони створюють такі ситуації.

– Обоє вони, ви сказали, померли від онкологічних захворювань. Я вважаю німецьку медицину найкращою у світі. Може, американська може конкурувати...

– Ну, вони не чарівники. Так, але вони багато...

– Важко батьки йшли?

– Батько – швидко дуже. Я пам'ятаю це видовище. Вони приїхали сюди до мене 9 травня. Просто в гості вони раз на два роки приїжджали. Я дуже добре пам'ятаю, як вони вийшли з автобуса, я їх зустрічав. І коли я побачив тата...

– Ви все зрозуміли.

– Ну, я ж усе-таки лікар, я, слава Богу, на онкохворих теж надивився. Я кажу матері: "А у вас усе гаразд? Він коли у лікаря був?" – "Та ніби два місяці тому був – усе нормально". Ну, я одразу ж відвіз його до друзів, мій близький друг подивився його на УЗД, вийшов ось із такими очима і каже: "Живого місця немає, самі метастази всюди". І рак легені абсолютно очевидний там був.

І я ніколи цього не забуду, як я кажу мамі: "Мамочко, я розумію, що ви на місяць приїхали, але відвези його швидше, тому що, не дай Боже, щось трапиться – я тут ходитиму і принижуватимуся, випрошувати кожну ампулку морфію". І вони поїхали у травні, і наприкінці червня він помер. Тобто це було дуже швидко. А мати пройшла через онкологію кишківника, доволі довго. Але я зараз згадую про цю німецьку медицину... Ну, просто таке враження, що ми живемо на різних полюсах. Це взагалі інший світ. Я пам'ятаю, коли мама прийшла до свого сімейного лікаря, і він їй каже, що "ми не можемо, у мене немає ось апарата, який треба, щоб вас обстежити, – я вам зараз випишу рецепт, ви поїдете в інший кінець міста, там є апарат – вам зроблять там знімок"... А вона каже: "А який рецепт?" Він каже: "Рецепт на таксі". Рецепт на таксі! Дімо, блін, розумієш? Ось озирайся на всі боки – так?

Ну, і потім, коли помирала вже з дуже страшним болем і з усіма справами, і ця морфінова помпа: коли у тебе болить – натискаєш на кнопочку, впорскується морфій у кров...

– Усе як у нас.

– Усе майже як у нас, так. Я пам'ятаю, як вона сюди приїхала, уже у неї була онкологія. У мене друг – хірург, і ми сиділи, він їй каже: "Софіє Михайлівно, а що ви приймаєте?" А вона так лізе в сумочку і дістає із сумочки флакон 100 мілілітрів. "Ось, – каже, – п'ю ці крапельки". І на цьому флаконі написано: "Морфій". Тобто вона поперлася через кордон наш, блін, із цим флаконом. Їй навіть на думку не могло спасти, що якби хтось цій бабусі зазирнув у сумочку, її там заарештували б – вони б виконали план, я б укотре принижувався.

Ми взагалі про все це ось не говоримо. У нас враження таке... Я от чесно тобі скажу: для мене це така болюча тема – я їх ненавиджу. Я не зміг проводити власного батька. Розумієш? Я його відправив у чужу країну, бо, якби він залишився тут, він би кричав від болю. Я його мав туди відправити. Я ледве-ледве встиг дістатися і попрощатися з мамою. У мене й думок не могло бути, що вона була б тут. Через які муки вона пройшла б?! Там була дуже специфічна пухлина. Їй раз на місяць робили укол. Такі спеціальні ліки – особливі, гормональні – роблять раз на місяць. І людині воно має знімати симптоми на місяць. Їй раз на 30 днів ці ліки робили. Але у неї завжди вже на 27-й день ефект закінчувався – їй було зле. І я телефонував... У неї була російськомовна лікарка – я з нею розмовляв, із цією жінкою. Неймовірна жінка з Пітера. Я в неї запитував: "Чому? Ну чому треба чекати передбачені 30 днів у цій системі охорони здоров'я? Чому не можна, якщо людині зле, на 27-й день уколоти, щоб людина не мучилася?" Потім, уже після смерті мами, я розмовляв там із цією лікаркою і поцікавився: "А скільки коштують ці ліки?" Вони коштували €9 тис. за флакон.

А ти запитуєш, чи не проти я, що вона була в Німеччині? €9 тис. Їй держава платила тільки за те, щоб людина не страждала. Це страшно насправді. Тому коли ми всі думаємо про вік, ми думаємо про це – про те, як піти гідно. Гідно, без мокрих простирадл і принижень. Ось це – найголовніше.

У мене в Україні немає жодного родича. Вони в Америці, в Ізраїлі, у Німеччині, у Канаді – тут їх немає. Я найгірший

– Ви сьогодні у свої майже 60 років сиротою почуваєтеся?

– Ну, я почуваюся сиротою вже давно. Коли вони виїхали, я відчув себе сиротою. Тому що ти не можеш ні на що впливати. Ти ніяк не можеш допомогти своїм батькам, ти не можеш бути поруч. І ти навіть щасливий від того, що тобі не треба щодня ухвалювати рішення, які ти просто не можеш реалізувати.

Я – не просто сирота. Я тобі чесно скажу: я про це часто писав і розповідав. Я дитячим лікарем став, тому що, коли мені було 10 років, народилася моя молодша сестра. І батьки так вибудували модель педагогіки, що вони мені, 10-річному пацану, навіяли, що, крім мене, ніхто не може її нагодувати і вкласти спати. У мене із цією дівчинкою був абсолютний зв'язок. Я знав усе про неї: як вона дихає, де вона покакала. Я, 10-річний пацан, жив цією дитиною. Вона змусила мене фактично стати дитячим лікарем.

– Ви досі живете цією дитиною?

– Ні, уся моя країна зробила так, що вона тут не потрібна. Вона чудова програмістка, керівниця величезного державного підрозділу. Але геологорозвідки. Вона в Канаді.

– У Канаді.

– Так. Я тобі скажу чесно: у мене в цій країні немає жодного кровного родича. Жодного. Вони в Америці, в Ізраїлі, у Німеччині, у Канаді – де завгодно. Тут їх немає. Я найгірший.

– Ви підтримуєте із сестрою стосунки?

– Підтримую, звісно.

– Ви любите одне одного досі так само?..

– Ми любимо одне одного, але знову-таки, коли... Однаково відстань пристойна, м'яко кажучи. Я чогось згадав... Півтора року тому після перемоги [президента Володимира] Зеленського мені двоє людей зателефонували з Канади...

– Коли повертатися?

– Вони написали, запитали: "Невже в нас буде шанс повернутися?"

– І ви, розумний лікар Комаровський, що їм сказали?

– "Подивимося". Я розумний. Я кажу: "Подивимося".

– У дитинстві ким ви хотіли стати?

– Свого часу я хотів бути біологом. Ну, точніше, вовтузитися з усякими звірятками. Потім я дуже довго мріяв бути геологом. У мого батька був шкільний друг, вони навчалися в одному класі, були нерозлийвода. Двоє таких затятих хуліганів, які з другого класу курили "Приму" на горищі удвох тощо. Він був доктор наук, геолог. І він до нас приїжджав. Такий от класичний доктор наук, геолог. І він, коли приїжджав до Харкова, він приходив до нас у будинок. Із бородою, у светрі... То він приїхав із Якутії, де він шукав алмази, потім він приїхав із Баку, де він займався нафтою, потім він жив дуже довго на Домбаї та вивчав лавини. І я цього дядька обожнював і хотів стати його...

– "А путь и далек, и долог..."

– Так-так-так.

– "И нельзя повернуть назад".

– А потім прийшла Тетяна, сестриця, і всі мої плани поміняла.

Ви були спочатку дитячим інфекціоністом.

– Ні. Я працював у дитячій інфекційній лікарні, але був реаніматологом одразу.

– Завжди?

– Ні, я почав із дитячого відділення реанімації, а потім, коли реанімація привела мене за станом здоров'я на грань життя і смерті, я вирішив звідти піти. Я поміняв шило на мило і став завідувати просто інфекційним відділенням у цій лікарні. І в момент, коли я став завідувати цим відділенням, сталася епідемія дифтерії. І вона вся на мене впала, і це було п'ять років невилізання з лікарні фактично, із купою смертей, з усім, через що я пройшов. Тоді я вже фактично став інфекціоністом.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Дитяча реанімація – це страшно?

– Я не пам'ятаю жодної людини, яка б вийшла звідти без наслідків для психіки, напевно.

– Із лікарів?

– Так, звісно. І медсестри довго не витримували. Тому що реально ти щодня зі смертю, тобі треба відчиняти двері, говорити, дивлячись в очі, жінці: "Ваша дитина померла".

– Вам часто доводилося це робити?

– Як будь-якому дитячому реаніматологу. Ми починали тоді, коли тільки зароджувалася дитяча реанімація. У мене навіть була тоді така загадка типу для "Що? Де? Коли?": який зв’язок із дитячою реанімацією мав Харківський радіозавод? І чому нам було так класно, працюючи у відділенні реанімації, знати, що в Харкові є радіозавод. Річ у тім, що є така обов'язкова маніпуляція в реанімаційній практиці: це катетер у підключичну вену. Його і зараз ставлять. Під ключицею є товста вена, проводять катетеризацію, вставляють трубочку.

Зараз це все стерильне й одноразове, а в ті часи, коли ми починали, це була обмотка дротів. Тобто ми брали на радіозаводі дроти, знімали з них оплетку і використовували їх як катетери. Це було зародження реанімації. У перший рік відкриття відділення реанімації померло 120 дітей. За перший рік. А вже за три-чотири роки помирало 30–40 дітей на рік. Така динаміка.

Одного разу під час роботи в дитячій реанімації мене викрали

– Від чого помирали діти в дитячій реанімації?

– Кишкові інфекції, пневмонії, менінгіти, гепатити... Усе, що й завжди.

– Коли ви виходили і говорили матерям, що їхні діти померли, які реакції ви бачили?

– Які реакції, коли матір дізнається про смерть своєї дитини?

– Ну що це було?

– Істерики, звісно. Розумієш, Дімо, реакція дуже сильно залежить від того, наскільки це все швидко. Якщо дитина тиждень-два в реанімації, коли людина готова до цього...

– То морально готова.

– Так. А коли є такий, найстрашніший, напевно, стан у реанімаційній практиці – менінгококцемія, менінгококовий сепсис. Ось є мікроб, менінгокок, який викликає менінгіт. А бувають ситуації, коли цей мікроб потрапляє у кров. І тоді від моменту, коли з'являється висип, до моменту смерті часто минає 8–12 годин.

– Ай-яй-яй!

– Причому тобі привозять дитину, яка усміхається. Ти бачиш маленьку плямочку на шкірі, а потім тобі приносять аналіз крові, і ти розумієш, що вона до ранку не доживе, хоч головою об стінку бийся. Але пояснити це нікому неможливо. Розумієш? І тобі однаково будуть кричати, що ти вбивця.

– А кричали, що вбивця?

– Звісно.

– Кричали?

– Кричали.

– І бити намагалися?

– Ні, не намагалися. Одного разу викрали мене. У нас у відділенні лежала дитинка, циганське дитя, чудове абсолютно, із кишковою інфекцією. Але ви ж знаєте: із реанімації не виписують додому. Ми його перевели у звичайне відділення. І вони того самого дня вкрали – разом із мамою забрали додому. А коли привезли додому і розповили вдома, то виявили у нього підключичний катетер.

Ну, і консиліум фахівців зібрався, але не зрозумів, що із цим катетером робити. І вирішили, що головний і єдиний спосіб щось із цим зробити – викрасти лікаря-реаніматолога. І коли я вийшов із реанімації, мене взяло попід пахви двоє здоровенних хлопців, засунули в автомобіль "Волга" і відвезли в таку чудову хату... Я тоді як людина, яка багато років прожила у приватному секторі, подивився, які бувають хати. Коли мене завели в дитячу кімнату, це був приблизно 1989-й рік, і мама натиснула кнопку – і виїхав столик із лампою. Розумієш, Дімо? У мене було: "Що, таке буває?" Ну що мене тоді вразило – це субординація у ромів. У тата була "Волга", у старшого сина – "сімка", у молодшого – "Таврія". Хоча він міг купити по "Волзі" кожному, напевно. Ну, загалом, я витягнув катетер, мене відпустили додому і навіть дали пляшку із собою такого коньяку... Я його потім довго зберігав.

– У чому плюс і в чому мінус роботи дитячим лікарем?

– У нашій країні? Ніякий. Ти ніхто. Ти не шановний. Я просто прикидав: у найкращі часи, коли я вже доволі багато брав, моя такса...

– На груди?

– За огляд. Моя такса завжди була вдвічі, втричі меншою, ніж коштував бак бензину. Розумієш? Однозначно. Заправити машину завжди дешевше, ніж скористатися послугами дитячого лікаря. У нашій країні педіатр – ніхто. Бабусі ведуть дискусії з педіатрами про те, як правильно лікувати. Розумієш? Від тебе хочуть, щоб ти лікував так, як треба тобі.

Я тобі можу сказати, що я – педіатр-терорист усе ж був... Ну в якому сенсі? Я завжди брав на себе відповідальність. Завжди. І вимагав від батьків, що "ви будете робити те, що я кажу". І пояснював, чому це треба робити. "Але якщо ви не готові робити те, що я сказав..." Ну, умовно кажучи, якщо в дитини бронхіальна астма, а тато курить у кімнаті, то я ж скажу: "Я не лікуватиму вашої дитини, поки ви не пройдете своєї половини шляху". Я послав дуже багатьох батьків, які не хотіли бути батьками. Розумієш, мені не потрібні ваші гроші...

– Пісня "Хотите ли вы, не хотите ли...".

– Так.

– "Все равно вы родители".

– Усе. Я тобі чесно скажу, що досі я іноді зустрічаю: "Комаровський багато років тому дивився мою дитину, таке нам сказав..." Сказав вам, що ви не батьки, якщо ви не хочете заради своєї дитини прикрутити опалення, купити те-те-те і піти, і відпочивати. Не так, як ви відпочиваєте з ними. Розумієш?

– Євгене Олеговичу, у моєму розумінні, ви – блискучий дитячий лікар, однаково багато настраждалися від своєї професії.

– Звісно.

– Зараз, коли ви вже стільки бачили і стільки знаєте, коли у вас сива голова, коли вам уже майже 60 – ви б однаково вибрали цю професію?

– Дімо, я б ні за що у світі не став лікарем, але додаю – кома – в Україні. От якби я знав, що мені судилося лікувати дітей або взагалі бути лікарем будь-яким – будь-яким! – в Україні, я б ніколи не вибрав цієї професії. Ніколи у світі. Тому що ти приречений на зловтіху, на приниження, на понти тощо. Це не та ситуація. Причому в основі приниження лікарів буде твоя держава, яка просто вибудує модель. Причому цю модель вона вибудує всюди на території колишнього Радянського Союзу. Скрізь. Вона скаже: "Ось тобі копійки – і живи на них". А тепер для того, щоб вижити, тобі що треба? Тобі треба постійно порушувати Божі заповіді. Для того, щоб вижити, тобі треба лікувати не так, як належить згідно з медичною наукою... А ти ще й не знатимеш, як згідно з медичною наукою. У тебе просто грошей немає купити книжки, у ті часи. От і все. І ти весь час перебуваєш між двох вогнів: між честю, між тим, що треба, і...

– Я вам зараз поставлю приголомшливе запитання. Наша медицина гарна чи погана?

– У нашої медицини є острівці просто дивовижні.

– Так?

– Звісно. І в будь-якому разі у нас ще – хоча це все стрімко згасає – залишилися ще в медицині ось ці... те, що у нас народ називає типу присягою Гіппократа, хоча про жодну присягу Гіппократа і близько не йдеться.

– Клятова Гіппократа.

– Так. Ну, просто у нас ніхто ніколи жодної присяги Гіппократа не складав. Це абсолютно міф. Ми складали присягу лікаря Радянського Союзу. Але там немає грошей, у всіх наших присягах. Ми допомагаємо безкорисливо. Якщо людина потребує допомоги, ми допомагаємо. Ми не запитуємо спочатку: "Підіть купіть – потім..." І ось мені чомусь здається, що в нас залишилися ще місця, де тебе вилікують без грошей. Їх небагато, але вони ще є. Ще є люди, які передусім заглядають у твої очі й у твої аналізи, а потім – у твій гаманець. Вони ще є. Але їх від дня до дня дедалі менше.

Тому що всі лікарі хочуть... Чесно – хочуть узагалі не думати про гроші пацієнта. Вони хочуть думати про свої професійні параметри: про діагноз, про обстеження, про необхідні ліки. Ось про це вони хочуть думати. Але за їхньою спиною має бути нормальна зарплата. І тому для мене, наприклад, те, що відбувається з медициною зараз... До того ж багато хто говорить: "Чому Комаровський увесь час кричить про зарплату лікарів? А що, про зарплату вчителів не треба говорити? А що, про зарплату всіх інших..." Треба говорити. Але жебрак-лікар є прямою загрозою для пацієнта. Прямою юридичною загрозою. Тому що лікар, у якого немає грошей, зацікавлений у ваших хворобах, зацікавлений у відкатах від ліків, від обстежень, від колег тощо. Лікар у цьому зацікавлений. І фактично лікар увесь час на повідку. Він увесь час порушує закони.

– І його цим шантажують.

– Звісно. І тому в нас абсолютно рабський геноцид на рівні лікарів і взаємин "лікар – головний лікар". Головний лікар вдає, що він не помічає, що ви змушені брати хабарі... Хоча це не хабарі. Розумієте, ось що ви заробляєте незаконно, ви ж маєте з ним ділитися... Але він цілковито вами керує. І ви ніколи не відкриєте проти нього рота. Ніколи! Тому що я як людина, яка регулярно рота відкривала, знаю, скільки можливостей у головного лікаря зіпсувати мені життя. Хе-хе! Дуже багато.

– Як говорили раніше: "Нет больших сволочей, чем начальство из врачей".

– Напевно, так. Знаєш, немає активнішого борця з курінням, ніж колишній курець, так? З алкоголіками найбільше борються колишні алкоголіки. Тощо. Це з Біблії ще...

– Знаєте, Євгене Олеговичу, XXI століття надворі. У світі створено багато вдалих прецедентів успішних медицин. Я на власні очі бачив німецьку медицину, американську, іспанську, австрійську, ізраїльську. Щось – гірше, щось – краще. Я вважаю, німецька й американська – блискучі медицини. Якщо це високий рівень. Ми живемо у красивій європейській країні – у всякому разі ми говоримо, що вона європейська. Наголошую: XXI століття. Невже не можна, маючи перед очима приклади, зробити те саме, повторити краще? Не треба нічого вигадувати. Я ось хочу запитати: ми, наша держава, і всі ми – ми дебіли чи сволота?

– Гарне запитання. У мене вибір не дуже великий, але ближче до дебілів. Знаєш чому? Тому що коли до вас звертаєшся і от звертаєшся до людей... От я звертаюся до людей і кажу: "Друзі, ви з імовірністю один до трьох, ну, 30% усіх людей на Землі помирають від онкології". 30%. От вдумайтеся в цю цифру. Тобто з імовірністю 30% на вас чекає смерть через біль і страждання.

– У муках.

– У муках. І весь світ уже давним-давно знає, як із цим боротися. Чому ви мовчите? Чому ви готові вийти на вулиці на підтримку якихось партій, на підтримку людей, на підтримку якогось будівництва, але не готові вийти на підтримку самих себе, щоб захистити онкохворих?

Яка зараз, припустімо, проблема? У всьому світі епідемія аутизму. Ну реально величезна кількість дітей із проблемами. Скільки в Києві спеціалізованих дитячих садків для дітей з аутизмом? Скільки їх в Україні? А це комусь треба взагалі? У нас же дитина з аутизмом убиває сім'ю одразу, автоматично. Причому мама має займатися нею 24 години на добу. Отже, вона не займається татом. Тато пішов шукати жінку, яка буде ним займатися. Це складно? Скільки треба часу, щоб провести? Я 150 разів уже про це говорив. Вони взагалі нічого не чують.

– Боже, лікування онкохворих – це взагалі державна програма номер один має бути, правда?

– Чому, Дімочко? Онкохворому треба платити гроші. Кожен онкохворий, який уже помер, зменшив навантаження на соціальні служби. Чому? Що довше він живе, то більше йому держава має платити. Він помер – і слава богу. Ось же позиція яка. Як я вже говорив, кожна бабуся, яка вижила, наближає крах Пенсійного фонду. І це ж не тільки у нас.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Сумна усмішка.

– Та це страшно, Дімо. Добре. А пройдіть у школи, зайдіть просто у школи, зайдіть у лікарні. Чому весь час затівають якісь будівництва? Побудуймо лікарню, побудуймо пісочницю, побудуймо майданчик... Увесь час щось будують. Чому? Тому що на всіх будівництвах дуже класно – що зробити?

– Відмити бабки.

– Молодець. А вкладати в людей – це... Люди ж свого не віддадуть.

– Ну добре, "Охматдит" побудували зараз, новий корпус, гарний?

– Напевно, я там не був. Але питання в іншому. А запитаймо: а лікарі в "Охматдиті" на які зарплати працюють? Розкажіть мені. Питання ж у цьому. Просто у нас "Охматдит" побудували, а лікарів залишили жебраками. І все.

– У нас коли-небудь буде така сама медицина, як західна, чи ні?

– Ну, якщо ми будемо називатися Україною, навряд чи. Ну, або просто коли у нас буде як там зараз, там уже буде зовсім інакше, найімовірніше. Я вже не такий оптиміст, яким був 1991-го. Я був іншим.

– Ви добре поінформований оптиміст.

– Напевно.

– Ви песиміст.

– Я дуже добре знаю – саме тому. Я життя своє поклав на те, щоб вам усім пояснити, що порятунок утоплеників – справа рук самих утоплеників. Ось це для мене головне.

Ми зіткнулися з тим, що всі коронавірусні рішення – не медичні, а політичні

– Ми з вами перед цим зустрічалися в березні і зробили кілька бесід щодо коронавірусу. Слухайте, ми так сміялися... Ну, я – так точно.

– Ти – так точно. Я пам'ятаю.

– Я підсміювався, я б так сказав. Думав, паніка марна, але дивіться, що коїться. Світ трясе, світ іншим стає через цю пандемію. Економіки змінюються, незабаром кордони, може, почнуть змінюватися. Скажіть, через що це сталося, ви зараз уже розумієте? Що стало причиною пандемії коронавірусу?

– Ні, давай ділити одразу. Сам факт приходу в цей світ коронавірусу як такого – правду кажучи, у ньому немає нічого несподіваного, як у будь-якій новій респіраторній інфекції. Так само міг прийти якийсь новий варіант грипу тощо. Питання в тому, що абсолютно нестандартною була реакція людства на цей вірус. І я зараз прекрасно розумію, що дуже багато ухвалених рішень були абсолютно неправильними. Абсолютно неправильними. І в нашій країні... І зараз, на мою думку, як і раніше, ухвалюють неправильні рішення. Просто подивімося збоку. Дімо, скажи, будь ласка: скільки було засідань [Верховної] Ради нашої, присвячених коронавірусу?

– Узагалі не було?

– Ну, я не знаю. От я не знаю. Скільки разів Рада національної безпеки і оборони про це розповідала?

– Так, це пряме завдання РНБО.

– Здавалося б, так? А хто взагалі зараз у країні визначає медичну політику? Хто?

– Ну, міністр, напевно.

– А можна запитати? От, до речі, якщо будеш бачитися з кимось великим із Ради, ну, там, із [головою парламенту Дмитром] Разумковим, наприклад, там же регулярно в нас депутати хворіють, і тяжко, так? А можна от запитати: "Друзі, скажіть, будь ласка, хто конкретно визначає план, програму протиепідемічних заходів у Раді?" От хто говорить конкретно, як там миють, як там вентилюють? Хто взагалі знає?

Дивіться, Дімо: є стандартні правила для всіх закладів. Повітрообмін – 30 кубометрів на людину на годину. Це інтенсивність вентиляції. Скажіть мені, будь ласка: яка вентиляція в залі Верховної Ради? Може, їм усім кисню там не вистачає – вони дурницями займаються. У них отруєння вуглекислотою там, їх провітрити треба? Їм треба на вулицю терміново, щоб повітрям дихали. Розумієш? Так, я весь час намагаюся сказати якесь негарне слово.

У будь-якому разі із чим ми зіткнулися точно? Ми зіткнулися з тим, що всі коронавірусні рішення – вони не медичні, вони політичні.

– Угу.

– Кожна людина... Уяви: ти мер, у тебе є два варіанти дій – закрутити гайки і розкрутити гайки. Якщо ти закрутиш гайки, ти ніколи не будеш винен. Ніколи. Ти закрутив гайки, ти все закрив, люди мруть як мухи, але "я зробив усе, що міг". Ти розкрутив гайки – кожен, хто помре, тому помер, що ти розкрутив. Тому ніхто не хоче брати на себе відповідальність.

– Ні, якщо закрутив гайки, ти вже винен – ти економіку знищив.

– От. Тут і виходить, що на одній чаші терезів економіка, а з економікою пов'язані тисячі, десятки, сотні тисяч людських життів. Економіка – це теж життя. І от зараз нам треба обирати.

– Що з нами з усіма буде? Скажіть, лікарю.

– Дімо, щось у тебе сьогодні...

– Усі перехворіють на коронавірус?

– Найімовірніше, так, але треба розуміти, що... Дивись: до коронавірусу в доволі великої кількості людей, очевидно, є просто вроджений імунітет.

– А, отак.

– Вони просто не хворіють. Ну, от просто не хворіють – і все.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Тобто перехворіють не всі?

– Так, перехворіють не всі. Хтось не може на це захворіти просто за визначенням. У нього така імунна система, що її коронавірус перемогти не може. І таких людей чимало. Це раз. По-друге, ми зараз увесь час намагаємося оцінювати колективний імунітет за наявністю антитіл. От кажуть: "Навіть у Нью-Йорку антитіла всього у 30%, незважаючи на такий спалах". Тобто нам усім до колективного імунітету, тобто до 60–70%, ще дуже довго.

Але вже ж відомо всім, що величезна кількість людей хворіє. У них немає антитіл або їх виявляють у незначній кількості. Але імунна система залишає клітини пам'яті – вона може надалі впоратися з інфекцією. Тобто наявність антитіл необов'язкова. Їх може не бути, але ти захищений. Вони є – їх просто не виявляють. До чого я все це розповідаю? Я це розповідаю до того, що насправді ми зараз не дуже розуміємо, на якому ми етапі стосовно колективного імунітету, тому що значна кількість людей, які не захворіють, або які перехворіли, або перехворіли дуже легко, або взагалі безсимптомно перенесли це все. І внаслідок цього ми й вийдемо рано чи пізно на те, що ми з'ясуємо, що смертність, летальність на рівні грипу. І ми до цього прийдемо, незважаючи на те, що мене дуже критикували за спробу порівняння коронавірусу із грипом.

Російська вакцина проти коронавірусу поки недоношена

– Будуть щеплення проти коронавірусу?

– Найімовірніше, будуть, тому що втратити таку нагоду і заробити навряд чи люди... Ну, ти ж розумієш... Зараз, наприклад, я бачу, що в нашій країні найкрутіший бізнес – це тести. Кращого бізнесу просто немає.

– Багато людей тестується, так?

– Людей тестують величезну кількість. Причому я намагаюся зрозуміти, знову ж таки, а яка в нас узагалі структура державна відстежує якість тестів? Я знаю, що у США регулярно говорять, що "ми вилучили от таку кількість тестів от такої фірми", тому що вони були неточними. Ми їх увесь час порівнюємо... Який відсоток тестів помилково-негативний, помилково-позитивний? Якась структура цим займається? Просто я чудово розумію, що якщо якісь тести в нас масово використовують і вони показують всіляку фігню, і ви прийдете до цієї структури перевіряти ці тести, вам дадуть грошей – і ви підете звідти.

– Російська вакцина гарна?

– А хто це знає зараз? На це запитання відповіді немає. Причому ще раз кажу: не гарна й не погана. Вона недоношена поки, але зараз у процесі активного доношування. Її активно тестують, купа людей її отримує. Ми, можливо, за пів року, вісім місяців будемо приблизно знати, який рівень імунітету в цих усіх людей, які її отримали, які є реакції побічні. Я як лікар юридично не маю права її рекомендувати, тому що вона не пройшла в повному обсязі клінічних випробувань.

– Сім років тому життя було зовсім іншим: між Росією та Україною не було жодних проблем, не було напруженості, ми спокійно їздили до Росії, росіяни спокійно приїжджали до нас, не було війни, не було загибелі людей. Не було нічого, усе було нормально. Уже майже сім років ситуація докорінно інша. Скажіть, будь ласка: ви особисто від цього страждаєте?

– Звичайно, дуже сильно. І водночас я бачу величезну кількість дурниць, які творять з обох сторін. І мені це все дуже не подобається. І причому це мені активно не подобається, але я постійно відчуваю, що є хтось, хто прямо зацікавлений саме в такому стані речей. І їх багато.

– А хто може бути зацікавленим?

– Ну, подумаймо так: хто зацікавлений у тому, щоб між Україною та Росією були напружені відносини? Ну хто? Ну, і напевно ми – пішаки в якійсь величезній геополітичній грі.

– Ну коли Путін до нас прийшов по Крим спочатку, чия це гра була? Це ж не американці його прислали, правильно?

– Ну, американці поговорили з тими, хто його віддав.

– Так...

– Напевно ж. Правда?

– І сказали не втручатися?

– Так, звичайно. А що? А що взагалі вони тут робили? Я ніяк не можу зрозуміти.

– Американці?

– Так.

– Нічого не робили.

– От і все. А ми ж думали, що вони щось робитимуть. Зрозумійте: я вважаю, що те, що сталося сім років тому, – це дуже серйозний конфлікт між верхівками держав. І якщо якісь конфлікти перетворюються на війну, то це груба помилка керівників. Без сумніву.

– Ну добре, американці американцями, але Путін якого біса попхався сюди? Його ж не американці відправили.

– Ви ж уже багато років мрієте взяти в нього інтерв'ю – ви йому це запитання поставите, поза всяким сумнівом, так?

– Гарна відповідь.

– Це не запитання до дитячого лікаря. Ви розумієте, яка ситуація? Питання ж от у чому. Перед вами тяжкохворий, так? І давайте ми зараз із вами практично...

– Чуєте, як папуга кричить на ваші слова?

– Так. І ми з вами зараз намагаємося обговорити, хто його довів до такого стану. І говоримо: "Е-е-е, його довели до стану погані мама й тато. Поки мама й тато не схаменуться, ми вашої дитини не лікуватимемо". Так? Так ви хочете? Або, може, все ж таки треба щось робити вже зараз? Якщо вони не збираються миритися.

– Ви сумуєте від того, що от така сьогодні ситуація між Росією та Україною?

– Так. Але мені чомусь здається... Це не зовсім між Росією та Україною. Між державою Росія й державою...

– Звичайно, це різні речі.

– Це дуже важливо насправді. Так розумієш, яка ситуація? Річ у тім, що державні люди – для них дуже важливо у своєму верхівковому мордобої підтягнути якомога більше народу знизу, щоб виправдати дії... Дивіться: весь наш народ вас ненавидить. Розумієш? От якомога більше. Тому хто щось не так сказав – ми цим займатимемося прицільно, ми аналізуватимемо кожне слово, ми нацьковуватимемо, ми заборонимо контакти, ми створимо сайти, які записуватимуть усіх, хто у-тю-тю-тю, тощо. Ми зробимо все, щоб лише цей мордобій ніколи не скінчився. Чому? Тому що поки триває мордобій, і влада України, і влада Росії може все на це списати. Усе. Усю тупість, свавілля, злодійство, брехню, непрофесіоналізм – усе спишуть на це. Таке враження, що війна заважає дати копійчаний морфій онкохворій людині.

Якби я був президентом і в Instagram першої леді писали те, що пишуть Зеленській, я б рив землю, але цих мерзотників задушив би просто

– Минулого року в Україні були президентські вибори. Перед вами сидить людина, яка не один вечір витратила на те, щоб умовити вас балотуватися у президенти України. Чому ви відмовилися?

– Так я взагалі такий молодець, що попри всі твої гіпнотичні здібності, розмахування переді мною всілякими гаслами, я...

– Хоч не кулаками, ні?

– Так-так-так. Я тебе не послухав – і правильно зробив. Я тобі чесно скажу. Чому? Тому що я ненавмисно – ненавмисно зовсім – відкрив Instagram Олени [Зеленської], першої леді. Знаєш, якби я був президентом і в Instagram першої леді написали щось таке – я не знаю. Я б рив землю, але я цих мерзотників задушив би просто.

– От ви вразливий!

 – Дімо, розумієш, яка ситуація? Так, я можу потерпіти. Але коли моїх друзів, моїх жінок, моїх дітей ображають пси смердючі, які в житті нічого не зробили.

– От ви вразливий такий!

– А як я маю на це реагувати? Знову ж таки, є ще нюанси. Річ у тім: що я тобі...

– Беріть приклад із мене. Мене ображають – я завжди тішуся. Усе нормально.

– А я не тішуся, Дімо. Тому от, значить, ти можеш іти у президенти.

– Тому ви безрадісний.

– Можеш іти у президенти. А я краще на риболовлю поїду.

– Тобто скажімо правду зараз нашим численним глядачам: ви відмовилися йти у президенти, хоча – я повторюю – я вважаю, що ви були б дуже гарним президентом... Я так вважаю і сьогодні. Ви відмовилися йти у президенти, тому що злякалися того, що про ваших близьких погане говоритимуть і погане писатимуть, а ви цього не витримаєте. Я правильно сказав?

– Я боявся... Я витримаю, але мої реакції можуть бути неадекватними.

– То ви ще й неадекват, лікарю? (Сміється.)

– Коли йдеться про хамство і несправедливость, я реальний неадекват. Дивись: щоб іти у президенти, треба мати не просто підтримку людей (із цим якраз, напевно, особливих проблем не буде)...

– У вас? Ха-ха.

– От. Але питання в іншому. Що дуже і дуже важливо? Дуже важливо просто сказати людям, чого ти хочеш, ставши президентом. Я починаю розуміти, що якщо я, наприклад, піду кудись (я говорю дуже теоретично) і розповім свою програму, то все – з підтримкою я закінчив. Наприклад, дуже часто у країні не можна щось вимовляти, – тобто буквально 5–10% народу багато чого не влаштовує. Вони дуже активні. І вони не дозволяють...

Узяти будь-який конфлікт територіальний. Його обговорювати навіть неможливо. Чому не обговорюють ні Придністров'я, ні Абхазії, ні Карабаху? Нічого не обговорюють. Бо щойно це виходить у політичне русло, тобто коли політики намагаються домовитися, завжди знайдеться кілька тисяч людей які скажуть: "Це зрада, це зрада, цього не можна". І це закінчиться теж.

Я не шкодую, що 2019 року не пішов у президенти. Про що шкодувати?

– Ви не шкодуєте, що торік не пішли у президенти?

– Ні, звичайно. Ой, Дімо, припини. Про що шкодувати?

– Добре. У першому турі президентських виборів ви підтримали Смешка Ігоря Петровича.

– Так.

– У другому підтримали Володимира Зеленського. Про свій вибір сьогодні, за більше ніж рік, коли Володимир Олександрович став президентом, – ви не шкодуєте?

– А що, у мене був вибір? Вибач. Який у мене був вибір?

– Порошенко і Зеленський.

– Ну так що, у мене був вибір? Тим паче, я ще в інтерв'ю твоїй дружині сказав, що людина, яка персонально організовує цькування Комаровського на етапі виборів, – я йому не дам стати президентом. Я вийду і всім своїм скажу, щоб за нього не голосували.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Порошенко організовував цькування?

– Звичайно, поза всяким сумнівом.

– Та ви що?!

– Ну а чого ти... Ой, Дімо, припини.

– Ні-ні, серйозно. Чому?

– Ну, Господи, після того як я в інтерв'ю тобі сказав, що якби став президентом, то поїхав би з Путіним на риболовлю...

– І Порошенко організував?

– А хто ще? А хто всіх цих "порохоботів" на мене нацьковував? Які тисячами приходили, писали гидоту, намагалися заблокувати сторінку лікаря Комаровського. Медичну сторінку. Тощо.

– Не любите ви Петра Олексійовича.

– Не люблю, звичайно. Для мене це символ усього того, чого не... Ну, людина, яка бреше, дивиться і бреше...

– Вам має бути соромно. Він чудове гасло проголосив: "Армія, мова, віра". А ви його не любите. Мені за вас соромно і неприємно перебувати з вами в одному приміщенні, чесно кажучи.

– Встань і вийди.

– Рано. Треба закінчити інтерв'ю. (Сміються.)

– Інше питання в тому, що вся біда – що в Петра Олексійовича хоч гасла були. Бачиш? А у Володимира Олександровича гасел немає жодних. Ми не знаємо нічого.

Перед виборами Зеленський пропонував мені піти з його командою в Раду. Я сказав, що можу бути позаштатним радником. Володимир Олександрович відповів: "Добре", і більше ми не спілкувалися

– Володимир Олександрович кликав вас у свою команду, ви пам'ятаєте це добре. Він із вами зустрічався, він із вами спілкувався. Коли припинилося спілкування?

– Я можу тобі сказати. Володимир Олександрович перед виборами до Ради мені зателефонував, запитав, чи готовий я піти в команду, у Раду. Я сказав: "Спасибі, я хочу бути поза системою, я хочу бути незалежною людиною, але в будь-якому разі готовий бути поруч, підказувати, радити". Він сказав: "Тобто позаштатний радник". Я сказав: "Так". Володимир Олександрович сказав: "Добре". Усе.

– Більше не спілкувалися?

– Більше не спілкувалися. Я завжди знаю, чому більше не спілкувалися.

– Чому?

– Тому що поруч із Володимиром Олександровичем напевне люди, до яких він дослухався. Я ж не можу бути поруч, я в Харкові живу.


Фото: Evgeny Komarovsky / Facebook
Фото: Evgeny Komarovsky / Facebook


– Ну а що вони говорили про вас, наприклад?

– А я не знаю. Я не знаю. Про мене все життя говорять гидоту.

– Яку?

– Ну, що я шарлатан, що я шоумен, що я...

(Сміється.) Так...

– Багато чого. Розумієш, багато чого. От усе життя. Про те, що Комаровський повбивав купу дітей у своєму житті...

– І з'їв.

– Так, і з'їв їх. Тощо. Тобто вони багато чого говорять. Ну і що? Я намагаюся на це не реагувати. Але я роблю те, що мені належить від боженьки, – і все.

У мене зараз відчуття агонії держави

– Понад рік Володимир Зеленський на посаді президента. Оцініть, будь ласка, цей період для нього і для України.

– Ой! У мене зараз весь час відчуття агонії. Агонії.

– Та ви що?!

– Так, агонії держави. Ну, коли реально круті люди, професіонали на хрін нікому не потрібні, якась шантрапа бігає навколо президента, на яку...

– Кого ви називаєте шантрапою?

– Я не буду... Ні-ні-ні. Шантрапа бігає навколо президента. Люди без освіти, без інтелекту, які взагалі ні хріна не розуміють в елементарних... Хочеш, я тобі – приголомшливий приклад? Я нещодавно відкрив Instagram президента. Це єдина людина в Україні, у кого більше, ніж у мене, підписників. Мене це хвилює.

– У вас – уточнімо – в Instagram скільки підписників?

– У мене – 8,7 млн.

– У Володимира Олександровича?

– По-моєму, 9,5 млн. Ну, все ж таки президент. І ось я відкриваю цей Instagram і бачу – можете, до речі, подивитися, у кого поруч телефон... Ось ти дивишся стрічку президента: із трьох фотографій президента на двох у нього обрізана голова. Тобто люди, які ведуть Instagram глави держави, – у них бракує розуму розмістити фотографію у стрічці Instagram, щоб там була у президента голова ціла, а не розрізана. Розумієш?

– Може, це піар-хід такий?

– Це такий потужний, я б сказав... Це "професіоналізм" називається. Причому ще раз тобі кажу: важко знайти фахівців у міжнародних відносинах, поза всяким сумнівом. Але знайти фахівця, який в Instagram розуміється, – я вам 18-річних дітей познаходжу, які зроблять сторінку президента уті-уті-путі. І так усе! Так усе!

– Добре. Для держави агонія зараз.

– Так. Так.

– Зеленського вам шкода?

– Дуже, дуже, дуже. Про те, що я б обрав президентом Зеленського, вам говорив років за три до цих виборів.

– Так, я пам'ятаю. Я пам'ятаю, я свідок.

– Розумієш? Тобто для мене це було... Я його дуже люблю, Володю. Ну, Володимира Олександровича дуже люблю. Але ця ситуація – вона складна. Чому? Тому що тобі треба весь час ухвалювати дуже жорсткі рішення. Дуже жорсткі. І не можна нікому вірити. Враження таке, що люди, які поруч із президентом, – вони весь час... Десь я вже сам собі починаю нагадувати от це: вождь гарний – усі навколо погані. Але це вже – його вже пряма провина.

От дивися, Дімо, як я для себе бачив? У нас величезна проблема у країні, як мені здається, це те, чим би я займався, можливо, якби був близько біля влади, треба розв'язати глобальну проблему. Глобальна проблема – це сходи, це вибори. От у нас є проблема: ми ніяк не можемо зробити, щоб у владу прийшли розумні й чесні, не брехливі, працьовиті та здібні люди.

– Та їх, по-моєму, уже немає.

– Так от парадокс у тому, що їх дофіга. Але їм треба пройти через такі сходинки, через які вони йти не хочуть. Тобто нам треба це зробити. І це може зробити лише перша особа. Елементарно... Ми ж усі бачимо, що будь-які вибори – це бізнес-проєкти. Усі вибори. Це ми всі знаємо? Поки вибори будь-яких чиновників – це бізнес-проєкти, країна приречена. Ми нічого зробити не можемо. Що б я зробив? Я б ухвалив закон про зрадників. Людина, яка покинула політичну партію, не має права протягом п'яти років ставати членом іншої політичної партії. Подивися, скільки...


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Усі, майже вся еліта пішла.

– Усі. Повій скільки, усіх! Бо коли людина, яка була в лідерах порошенківських сил, раптом опиняється в ОПЗЖ... Про що це свідчить? Це концентрована зрада. Або ситуація, яка зараз в Умані, коли люди повністю зареєструвалися: прізвище, ім'я, по батькові мера чинного – так? Що треба зробити? Людина, яка змінила прізвище, ім'я або по батькові, не має права балотуватися протягом трьох років. Усе, тему закрито.

Тобто насправді це можна зробити за день. Якщо у країні є щось, що країну не влаштовує, у країні є страшна проблема, ця проблема є вже дуже багато років... Я це називаю феноменом тітушкізму. Тобто у країні є армії особисті, персональні. Політичні питання розв’язують мордобоєм, погрозами, за допомогою людей, які ходять, лякають, залякують опонентів тощо. Кожна політична сила...

– За бабки.

– Звичайно. Перше, звичайно ж, найсуворіша відповідальність. За будь-який мордобій, за будь-яке насильство, якщо ти не належиш до державних структур. Це раз. Друге, що, на мою думку, дуже-дуже важливо, – кримінальна відповідальність за організацію мітингів за гроші. Адміністративна – тих, хто взяв гроші, і кримінальна – тому, хто заплатив ці гроші. От я зараз пропоную купу елементарних речей, які...

– Узагалі елементарних.

– Узагалі ця Рада може... Але Рада розглядає закон про гральний бізнес. Розумієш? Їм зараз не до цього. У них інші теми. Але нам треба зараз усе зробити, щоб процес виборчий був нормальним. Знову ж таки, я вважаю, що це абсолютна дурість, що депутатом Верховної Ради може стати людина без вищої освіти. Це дурість, цього не має бути.

Кожного божого дня у цій країні з'являється в інтернеті мінімум 20 оголошень, що я щось продаю. Я продаю все, я лікую глистів... І потім якісь дебільні дами пишуть: "Я не люблю Комаровського, він занадто багато торгує"

– А як же кухарка, яка може керувати державою?

– До дупи кухарок! Дімо, відчепися! Ну правда. Просто ще раз кажу: у нас є люди, яких треба підняти. Нормальні. Розумієш? Тому що б я хотів? Я б, може, і хотів від президента, щоб він оголосив про створення своєї політичної сили. Своєї. Нормальної політичної сили. І сказав би, які критерії до людей, які в цій політичній силі будуть. От такі от. Щоб їх, урешті-решт, знали. Щоб дістали люди відповіді на базові запитання: чому в Москву літаком не можна, а поїздом – можна? Скажи мені, заради бога: чому? Чому у країні хтось бере на себе можливість вирішувати, це гарна людина чи погана, злочинець чи ні? Крім суду, прокуратури... Чому у країні існують органи, та ще й за наші з тобою гроші, які навішують ярлики, вирішують, хто гарний, хто поганий?

Тому от зараз нам потрібно підтримати лікарів. У нас лікарі закінчуються – так? Тому всі інститути нацпам'яті – на хрін! Усі суспільні телебачення – на хрін! Усі наглядові ради – на хрін! Гроші – лікарям. Тільки прокуратура – зрозуміло? – юристи професійні можуть відповідати на запитання: людина порушила закон – давайте за законом. А всі ваші "етика", "мораль" – це ваші проблеми. Але це ж, виходить, треба ухвалити купу от таких жорстких рішень... Жорстких-жорстких. І ще... Вибач, будь ласка, але мені заборонили говорити моєю мовою. Я не можу. Ти вважаєш…

– Ну як? Ми ж говоримо?

– Тобі? Ну, і ти ж хочеш, щоб я президентом став.

– Ну?

– Я вважаю, що можу розмовляти зі своїми виборцями, аби – головне – щоб вони мене розуміли. Але не треба мені диктувати, що мені робити. От і все. От річ я зараз сказав – хоп! – 50% моїх виборців – уже не мої виборці. Їм цього досить. Їм неважливо те, що я не краду. Їм головне – щоб я говорив так, як вони хочуть. А мені здається, головне – що якщо наш президент говоритиме китайською, розумієш, але організовує нормальну економіку, нормальну медицину, шанованих учителів, та нехай говорить якою хоче. Але я не хочу, щоб у нас порушували Конституцію. А Конституційний Суд чекав, поки йому хтось напише заяву. Розумієш? Якщо Конституцію порушують, він має реагувати. Точно так само прокурори не мають сидіти і чекати, вони мають визначати. А ти кажеш, там, про країну – про все. Це – кожен божий день. Кожен божий день у цій країні з'являється в інтернеті мінімум 20 оголошень про те, що я щось продаю. Ти що, не бачив?

– Так. Так.

– Я продаю все. Я лікую глистів... І потім якісь дебільні дами пишуть: "Я не люблю Комаровського, він занадто багато торгує".

– (Сміється.)

– У тебе розуму бракує відрізнити рекламу від фейка – ти берешся судити, любиш ти Комаровського чи ні.

– Слухайте, я вам скажу більше. Уже в мене такі речі є. Розміщено рекламні оголошення в інтернеті, що в мене раніше була слабка потенція, але після того, як я...

– У тебе, так?

– Так. Почав вживати якийсь засіб... І я рекламую якийсь засіб проти потенції. (Сміється.)

– Ну, краще б Олеся рекламувала. Уже тоді було краще. Так що…

– Євгене Олеговичу...

– Вибач, я тебе... Так.

– Так.

– Я тебе можу потішити трішки. Мені чогось здається взагалі, щоб на Україні саме принципово щось змінилося... Бачиш, я навіть "на Україні"...

От я навіть бачу це як якийсь глобальний проєкт. Не всередині. Але має відбутися якесь... Треба так вивернутися, так постаратися... Треба бути, як от у тому анекдоті... Я зараз тобі розповім. Приголомшливий анекдот. Чемпіонат світу з боїв без правил. І у фінал виходить двоє: міжгалактичний чемпіон і якийсь шибздик, який потрапив туди зовсім випадково. Ну, от зовсім випадково. І хтось поламав ногу, хтось захворів, у когось коронавірус. Ну, звичайно, букмекери, змагання, усе... І от починається бій. Звісно, цей міжгалактичний чемпіон шибздика скрутив, уже завертає, уже йому от-от скоро кінець. І раптом цей шибздик як схопиться, як – шльоп-хоп-хоп! – переміг. І така мертва тиша, усі шоковані. І звичайно ж, пресконференція. І в нього запитують: "Як вам це вдалося? Ніхто не очікував". От приблизно як Україна. Є шанси якісь, так? "Як вам це вдалося? Як це? Він же вас уже от так от". Він каже: "От чесно вам скажу: коли він мене скрутив, в один момент я раптом побачив перед своїми очима яйця. І я їх як вкусив!.." Там така пауза, він говорить: "Якби ви тільки знали, що відчуває людина, яка кусає власні яйця".

Коротко кажучи, мені здається, що успіх у нас буде тоді, коли лідери зможуть якось примудритися. Розумієш?

– Як у Висоцького: "Проводник в преддверии пьянки извернется на пупе".

– "извернется на пупе". Так.

У Зеленського вже не вийде. Потрібно підготувати ґрунт, щоб наступник не міг повторити ці помилки

– Більше ніж рік минув, як Володимир Олександрович, якого ми так любимо, – президент України. Не виходить поки.

– Ні фіга.

– Ще вийде чи це вже все?

– Ні, не вийде. Треба терміново, як мені здається, зібратися і підготувати щосили ґрунт для того, щоб наступник не міг повторити ці помилки. Протягнути скорочення Ради, розігнати все, що можна розігнати... Насправді в Україні головна проблема – це те, що так зване громадянське суспільство, те суспільство, яке займається внутрішнім мордобоєм, яке орієнтоване не на мир і спокій, а на мордобій... І тому треба створити умови для того, щоб будь-яка людина, яка дозволила собі публічну критику на національному... Тобто якщо людина сказала, що росіянин – мерзотник, ця людина – злочинець. Тому що і серед росіян, і серед українців пропорція мерзотників і порядних людей приблизно однакова.

– І навіть серед євреїв...

– Що ти говориш?!

– Так.

– І навіть так. Тобто щойно якась людина намагається нав'язати комусь судження націоналістичного спрямування, яка нав'язує комусь віру, мову тощо – ця людина – злочинець перед майбутнім країни. Наша країна – треба визначитися. От наступного року – 30 років. Це гарний привід для обнулення. Тому що зрозуміти: у нас навіть результати не нульові – вони ж від'ємні. Мінус територія, мінус люди – так? Мінус економіка, мінус, мінус, мінус. У нас не просто обнулення – мінусування.

– І винні в цьому не ми – Путін.

– Ми самі, звичайно. Так, звісно. Путін свій внесок уже зробив, але нам дуже гарно, класно звинуватити Путіна в усіх смертних гріхах. Просто річ у тім, що Путін для мене – як цунамі. Я не можу ним управляти. Але злодійством, брехнею я можу керувати. Тому я цим займаюся навколо себе.

– Я хочу конкретизувати: ви говорите, що у Володимира Зеленського вже не вийде.

– Я вважаю, що ні.

– Це означає, що він має встати і піти?

– Ну, це непогано було б зараз. Але...


Фото: EPA
Фото: EPA


– Отак?

– Але... Дімо, от що б він міг зробити? Він би міг дійсно організувати нормальний виборчий процес. От уявімо собі: зараз ідуть ці вибори в... Ти, до речі, на вибори підеш?

– На вибори які?

– От зараз будуть, у жовтні.

– Так, піду за Смешка проголосую.

– Тому що в мене особисто, чесно я тобі скажу, після виборів президентських ставлення – як у цьому анекдоті: "Панотче, у мене завтра весілля – яку мені надіти нічну сорочку?"

– Слухайте, але я ходив на президентські вибори.

– Так я теж ходив.

– Я давно не ходив.

– Ну добре. Ми всі ходили. Ще раз тобі кажу: "Панотче, у мене завтра весілля – яку мені надіти нічну сорочку? Рожеву, блакитну чи фіолетову?"

– "Хоч яку одягнеш..."

– Так. От у мене враження, що за кого я не проголосую, мене однаково трахнуть. От реально в мене таке враження.

– Ще й у збоченій формі.

– Так, ще й у збоченій формі. Потім мене ж і зроблять винним. Тому я хочу, щоб зараз ми ухвалили закони, які змінили б цей підхід. Я тобі скажу чесно, що б я зараз зробив як президент. Я б, наприклад, сказав: "Ви можете..." От ти як киянин – ти можеш назвати 10 найгостріших проблем твого міста?

– Так, звичайно.

– Можеш, так? От і все. От і я б улаштував, показав би, як треба розв'язувати проблеми. Я б сказав: "Друзі, кияни, жителі будь-якого міста, пишіть проблеми міста, і ми їх онлайн голосуємо. І от ми виділяємо 10 проблем". Причому це можна, це легко зробити зараз. Сучасні технології…

– Слухайте...

– А далі – питання якось інакше. Ти підеш у мери тільки тоді, коли ти покажеш нам документ...

– Як ти будеш це вирішувати.

– ...як ти будеш ці проблеми вирішувати. Скільки можна обирати морди? Обираймо проєкти.

– От ви говорите зараз речі, з якими неможливо не погодитися. То скажіть: я ідіот, коли пропонував вам іти у президенти?

– Ти б пішов, а я б тобі це радив, бо тобі ж однаково, що про тебе говорять. Знову ж таки, ти розмовляєш українською мовою дуже добре. Уперед. Уперед. Уперед. А мені кажуть...

– Тобто ви мене на заклання хочете?

– Ну а що? Я ж теж розумний. А просто ти ще іншого хочеш. Дивись, Дімо: ми відповідаємо за тих, кого приручили. Правильно? Правильно. Я створив ресурси, я ніколи не ділив своїх пацієнтів на жителів України і на всіх інших. Ти знаєш приблизно статистику. У мене Україна... У мене – весь світ. Увесь світ.

– Звичайно.

 – І я зараз маю сказати: "Друзі, вибачте, я від вас відмовляюся від усіх – я залишаю лише..." Це неправильно. Люди одержують від мене інформацію, як допомагати власним дітям, тому що в них беззаконня. Тому що з педіатрією і в Росії, і в Казахстані, і – ти б бачив, що в Киргизії відбувається... Безлад. Дитячих лікарів знищують як клас, лікарів виживають, купа "фуфломіцинів". Я людям допомагаю, а мені кажуть: "Якщо ти зайдеш у "ВКонтакте", ти бандит". А я маю 1 млн своїх підписників куди подіти? Куди я їх маю подіти? Сказати: "Вибачте, друзі, до побачення"?

– Я хочу зараз звинуватити вас офіційно в цензурі щодо до мене. Років 10, можливо, – а може, і більше – я прийшов до вас у гості на "Школу лікаря Комаровського" – телевізійну програму, яка виходила на "Інтері". Я з дітьми прийшов. І я тоді сказав, що всіх міністрів охорони здоров'я я б розстріляв, а ви взяли цю фразу і викинули. І дарма.

– Ги-ги-ги! Можна подумати... Послухай-но мене. Ось якраз моя особливість у тому, що я не беру участі в монтажі, на щастя. Із Пашею Овечкіним, моїм улюбленим режисером, я тебе можу познайомити, він тобі розповість, що...

– Усі претензії до нього.

– Так, усі претензії до нього. Ну, напевно, це було правильно, тому що насправді міністри охорони здоров'я винні тільки в одному...

– Що погодилися на цю роботу.

– Так, звісно. Тому що абсолютно очевидно, що без грошей, без закону, без законів...

– Я не випадково про це зараз говорю. Це все – жарти, звісно. Я знаю, що вам пропонували неодноразово стати міністром охорони здоров'я.

– Я шоумен.

– І ви неодноразово відмовлялися. Чому ви не стали міністром? Ви ж знаєте, як побудувати охорону здоров'я.

– Ні.

– Ні?

– Я не знаю, як побудувати охорону здоров'я. І річ у тім, що організація охорони здоров'я – це абсолютно окрема наука. Це не має жодного стосунку до клінічної медицини, якою я все життя займався. Ухвалення лікарських рішень і ухвалення адміністративних, організаційних рішень – це різні речі.

– Але ви б підтягнули до себе сильних людей, які мислили б прогресивно...

– Розумієш, Дмитре, іще раз...

– ...і були б із вами на одній хвилі.

– Щоб підтягувати людей... Та що ти вдаєш оцього Гордона? Не викаблучуйся. Яких людей я підтягну? Для того, щоб підтягти нормальних людей, треба спочатку що зробити? Вигнати ненормальних. Усі ненормальні, яких я вижену, що зроблять?

Напишуть вам гидоти в Instagram.

– Ні. Вони підуть у суд. І я буду все життя замість того, щоб допомагати реально людям, ходити по судах, і вони мені розповідатимуть. Це перше. Друге: коли я був протягом кількох годин радником кандидата у президенти...

Володимира Олександровича.

– Так, так. Коли я сказав, на що б я звернув увагу, то миттєво... Ось я вимовив кілька слів – і вже наступного дня всі ці порохоботи з [колишньою в.о. міністра охорони здоров'я Уляною] Супрун на чолі написали відкритого листа, під яким підписалося 70 грантоїдських організацій, що все, що я сказав, – це неправда, що я перекручую. А я ж що сказав? Що перше, на що має звернути увагу президент, – це медичні кадри. Це перше, я сказав. І якщо цього питання не вирішать, то на медицину чекає що? Катастрофа. І ось вона наближається. І молодець, дякувати Богу, [нинішній міністр охорони здоров'я Максим] Степанов – хоч рот почав відкривати. Степанов узагалі, по-моєму, перший міністр, який відкриває рот стосовно того, що "лікарям грошей дайте".

Він хоче крикнути: "Рятуйте!"

– Ну просто. І все.

Якби мені запропонували посаду міністра охорони здоров'я, я відповів би: "Ні"

Ви зараз говорите про катастрофу медицини. І я це добре розумію. А от уявімо: медицина – уже майже катастрофа – і вам завтра кажуть: "Лікарю Комаровський, ви розумний. Ви йдете на посаду міністра чи ні, щоб рятувати медицину?" І ви відповідаєте що?

– "Ні".

Добре.

– Дмитре, гаразд. Я тобі розповім. Є головне правило невідкладної допомоги. Знаєш, яке головне правило невідкладної допомоги?

Не відкладати.

– Ні, мій любий. Насправді правила невідкладної допомоги – це базові знання, які мають здобувати діти у школі. То ось перше правило невідкладної допомоги таке: перед тим, як надавати невідкладну допомогу, рятувальник має переконатися у власній безпеці. Це головне правило невідкладної допомоги. Якщо тоне людина у шторм і ти як дурник стрибаєш її рятувати, ти такий самий дебіл: ти потонеш поруч із нею і втратиш усіх близьких, свою репутацію – усе, чого ти досяг. Тому що спочатку потрібен закон, порядок, потрібно прибрати з вулиць цих ось любителів Батьківщини – банди, які ходять і нав'язують усім, як треба жити. Я ніяк не можу збагнути: невже президент не може вирішити це питання? Чому президент допускає насильство на вулицях? Що тут такого? Як, це питання не можна вирішити? Чому не можна звернутися до людей і просто сказати: "У мене не виходить, тому що мені заважає Вася, Петя. Допоможіть"? Я не можу зрозуміти.

У мене є своя думка.

– Добре. Але ми ж усі бачимо... Ми це бачимо вже вдруге. Після перемоги Ющенка протягом трьох місяців була абсолютна тиша. Усі чекали, куди местиме. А потім – опа! – і знову всі повилазили, як таргани. Після перемоги Зеленського тиша, жодних вуличних походів – нічого. А потім – раз! – повилазили. Що відбувається, Дмитре?

У мене є своя думка на це злободенне питання. Я думаю, що Володимир Олександрович – він же передусім артист, він звик до успіху, він звик подобатися. І він хоче подобатися і цій частини партеру, і цій, і балкону. Тому бажання всім подобатися застерігає його від тих рішень, про які ви говорите.

– Стоп, стоп, стоп. Мені чомусь здається, що коли президент ухвалює рішення про те, що на вулицях стане безпечніше...

Він сподобається ще більше.

– Він сподобається ще більше. Добре. Ось таке, юридичне, питання. Дивися. У нас залишилося мало політиків, яких іще ніхто не облив зеленкою. Регулярно у країні когось обливають зеленкою.

І безкарно.

– Так. Водночас – зверни увагу – уже вся країна на прикладі [убитої херсонської активістки Катерини] Гандзюк знає, до чого може призвести обливання людей якимись хімікатами. Це замах на вбивство. Зеленка, яка потрапляє в очі, може зробити людину сліпою. Це інвалідність першої групи.

 Не покарали нікого.

– То от мені чомусь здається – просто здається: коли хтось облив когось зеленкою – мені не важливі його мотиви – три роки. Усе. І жодних винятків.

Ну, країна недієвих законів. Ми це бачимо і розуміємо.

– Добре. Президент підписав нещодавно чудовий закон: про обов'язкове кримінальне переслідування за викрадення автомобіля. Якщо раніше могли якісь штрафи, то зараз – ні. Хтось його засудить за це? Окрім викрадача, більше ніхто й не засудить. Чудово. Чому не можна вирішити? Здавалося б, це елементарні речі. Ну, мені здається, що вони елементарні. Кожна людина, яка купила зеленку не для того, щоб намазати собі вавки на нозі, а щоб у когось її кинути, знає: "Кинув – і я на три роки пішов до в'язниці". Можна п'ять, але три щонайменше.

Я з вами згоден.

– Хвилинку. Так таких, згодних зі мною, 99% у країні.

То ведіть нас кудись, лікарю.

– Президенту що, не хочеться сподобатися? Подобайтеся.

Євгене Олеговичу, ви знаєте, я скільки живу – дедалі більше розчаровуюся в людях. Я не знаю, як це у вас відбувається.

– Я вже давно просто розчарувався. Оточив себе нормальними людьми, із якими мені добре. І все.

Від Росії втекти не можна. А якщо від сусіда не можна втекти, що треба зробити? Бути розумнішим, сильнішим, чеснішим, підприємливішим. Не буцатися, а навчитися жити

Люди в масі своїй, як і раніше, лайно? Чи просвіт є якийсь?

– Ти знаєш, коли з'являється просвіт, то навколо нього стільки лайна, що його просто... Як у бочці з малосольними огірками. Будь-який свіжий огірок у бочці з малосольними миттєво стає малосольним. Дедалі менше й менше ми бачимо проблиски розуму. А ми ще от що зробили: ми ж зробили так, що люди бояться. Люди стали боятися. Причому в нас немає цензури державної, тобто державі просто начхати, що ми кажемо. Але в нас є експерти з моральності. Вони створюють сайти, організації, вони вирішують, кому можна говорити, що не можна говорити. Вони беруть на себе функції судів. Мені здається – найрозпеченішим залізом випалювати всіх, хто намагається ділити людей. Мета ж дуже зрозуміла. Мені чомусь здається, що все, що відбувається з геополітичним проєктом під назвою "незалежна Україна", – усе дуже зрозуміло. Ось мені особисто. Зазвичай, коли ми з тобою про щось говоримо, завжди...

Ми потім б'ємося.

– Ні, ні. Потім обов'язково там є коментар: "Політика – це не ваше". Мені дуже подобається. Експерти. Там же купа завжди політиків. І якщо я скажу про щеплення, то скажуть: "Імунопрофілактика – це не ваше". Або "хірургія – це не ваше". Моє – по-моєму, тільки "підгузки змінювати". Усе інше – там у нас купа експертів. Ось я особисто знаю, що Україну зберегти як єдину, незалежну, соборну державу можна тільки тоді, коли вона визнає, що ми всі різні, що в нас немає титульної нації...

Що в цьому наша сила, що ми всі різні.

– Саме в цьому. Тому що та політика, яку проводять зараз в аспекті релігії, мови й усього іншого, – вона має зовсім конкретну мету. Вона має на меті федералізацію країни. Країна із цим не миритиметься. І щойно країну поділять: найімовірніше, на дві частини...

Її не буде.

– Тоді одна частина одразу ж почне мігрувати й опиниться під впливом Росії, а друга частина опиниться під впливом Польщі, Європи тощо. І від України залишиться Поділ у найкращому разі. І все.

А я не випадково там живу.

– Молодець. Тому єдиний спосіб зберегти країну – і це те, у чому я впевнений абсолютно, – це максимально її перемішати. Максимально. Узагалі, якого хріна держава, створена для обслуговування громадян, диктує громадянам, кому їм молитися і якими мовами розмовляти? Якого хріна? Це не держава. Держава має мене захистити і зробити, щоб мені було зручно. Ти хочеш іти в політику? Тобі треба? Політик домагається успіху тоді, коли він може достукатися до своїх виборців. Це очевидно? Очевидно. Чому мені диктують, якою мовою, згідно із законом, я маю достукуватися до виборців? Я вважаю, це несправедливо. Це не має жодного стосунку до Європи. Ми, живучи в центрі Європи, ідемо в Європу. Це ж маячня. Живучи в центрі Європи, ідемо в Європу. А насправді в нас, по-моєму, ідеологія: ідемо куди завгодно, аби втекти від Росії. А від неї ж утекти не можна. Вона – ось вона. Куди вона подінеться? А якщо від сусіда не можна втекти, що треба зробити? Що треба зробити, якщо ти не можеш втекти від сусіда?

Наїхати на сусіда.

– Бути розумнішим, сильнішим, чеснішим, підприємливішим. Навчитися жити. Не буцатися, а навчитися жити.

Ну, Максим Рильський колись, ще у 30-ті роки минулого століття, писав: "Географічно ми в Європі: в найкращій із її країн. Але фактично в Конотопі, що мучить нас, мов сучий син".

– Я уявляю, як йому було складно правильну риму не поставити замість "Конотопа".

Били сильно. І за ці вірші теж.

– І за ці вірші теж. Та, однак, я однозначно переконаний у тому, що Україні не треба нікуди йти. Україна потрібна ось тут...

Вона вже прийшла.

– Вона вже скрізь прийшла. Нам треба зрозуміти просто, чим ми відрізняємося від інших. Я тобі скажу чесно. Я сьогодні в Києві в готелі пив каву із круасаном.

Гарно живете.

– І я тобі хочу сказати, що я таких смачних круасанів у Парижі не куштував. Ту піцу і ті спагеті карбонара, які роблять у Харкові, я в жодному ресторані Італії – навіть схожого нічого не куштував. Настільки в нас смачніше. Та ми могли б стільки наробити, якби в нас не було ідіотів, які нам постійно розповідають, що нам треба робити. Причому люди, які однозначно кримінально прийшли до влади, учать усіх правил співжиття. Вони апологети моралі, вони принижують інших людей. Для мене це просто жахливо.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


"Професоре, ми до вас. І ось щодо якого питання".

– Так-так-так.

Ви не побоюєтеся, що одного разу до вас можуть прийти?

– Знаєш, чого я побоююся? Того, що якщо вони прийдуть, то я тоді просто відірву зад від дивана і використаю всі свої ресурси...

"И тогда наверняка"...

 – Я їх використаю дуже жорстко.

– "Вдруг запляшут облака".

– Повір мені: якщо я напишу "Зустрічаємося попити чаю", прийде багато народу. Тому, можливо, вони мене й не чіпають. Тому що я реально можу вивести багато народу.

Але я ще раз кажу... У мене величезна пошта. Я приблизно розумію, чим живуть люди, що таке "добре" і що таке "погано". Я знаю, що зараз людям треба найбільше у світі. І я можу точно сказати: на Україні зовсім все не так погано, як нам підносять. Тому що коли ти поїздиш країною і не знайдеш жодного клаптика незасіяної землі, коли побачиш, яка зараз техніка на полях, які натовпи народу біля супермаркетів, якого рівня автомобілі й техніка їздять містами, ти починаєш розуміти, що люди навчилися жити у сусідстві з державою Україна.

– Ви зараз сказали "на Україні". Після цього багато хто говоритиме, що лікар Комаровський – сепар, ватник тощо. Вас, до речі, ніколи не називають сепаром і ватником?

– Називають, звісно. Як я можу не бути? Ми ж усі родом із піонерського дитинства. Ні, насправді я практично ніколи не кажу "на Україні". У цьому контексті, коли я говорю про те, щоб подивитися, скільки на Україні полів і техніки, і людей... Тут мені здається цілком доречним. До речі, це одне з найважливіших питань, на мою думку. Нам конче потрібен не Інститут національної пам'яті, а Інститут російської мови в Україні – української російської мови, яка має свої особливості, яку треба вивчати. Чому ми віддали російську мову – граматику, орфографію російську – туди? Це наше.

Та й російська мова – це не власність Путіна. Це теж треба розуміти.

– Правильно.

– Я про це кажу постійно.

– Мене не влаштовує те, що ти кажеш. Ти постійно говориш, що в тебе проблем немає.

У мене немає.

– А в мене є. У мене реально є.

У чому ваша проблема? У мене немає. Я з вами спілкуюся як хочу. І будь із ким спілкуюся.

– Наприклад, я не піду у президенти. Ти ж хочеш, щоб я йшов у президенти? Я не піду.

Моя бабуся була корупціонеркою. Вона працювала директоркою магазину "Галантерея" і могла допомогти комусь із панчішками, зі шкарпетками. А натомість – книги

Я хочу, щоб ви йшли у президенти.

– Ось, наприклад, мама моя, яка була філологинею... Вона бібліотечний інститут закінчила. Я виріс у домі, де було 5 тис. книг. Усе вільне місце...

5 тис.?!

– Так. От усе. І щовечора ми з мамою обговорювали, що мені треба почитати. І всі ці книги я прочитав. Для мене мовлення – не бекати, не мекати, а говорити нормально. Розумієш? Для мене це дуже важливо було. Коли я щось починав говорити... Мама каже: "Ти чого?"

Слухайте, у мого дідуся було 2 тис. книг. І я думав, що він найрозумніша людина у світі. А у вас 5 тис...

– У мене бабуся була корупціонеркою: вона була директоркою магазину галантереї. Тільки тсс, тихо. І крім неї, там була ще одна людина, у цьому магазині. Двоє було на весь магазин. Вона була директоркою магазину "Галантерея" і вона могла допомогти комусь із панчішками, зі шкарпетками...

А у відповідь – книжки.

– О, молодець. Тому всі підписки, які були, підписні видання – у нас усе це було.

Зараз залишилося чи ні?

– Зараз – ні. Більшість – ні. Роздали. Дещо, що я знаю і люблю... Там, наприклад, той самий Вересаєв або Чехов – звісно ж, це все є. І Джек Лондон. І це все моє. Але коли який-небудь, там, Діккенс... Не моє, м'яко кажучи. Причому я тобі хочу навести приклад. Не знаю: напевно, багато сімей через це пройшло. Це я згадую про своє шоуменство. У нас майже всі зібрання творів не мали останніх томів.

Чому?

– А ось бачиш – тобі цього не зрозуміти. Тому що грошей не було. Тому що в останніх томах листи. Зрозуміло? От останніх томів не викуповували, гроші заощаджували.

Але Чехова листи чудові, наприклад.

– Чехов увесь, звісно.

– 30 томів там, по-моєму. Так?

– Але коли в тебе зібрання творів, 30 томів, Максима Горького, у якого чотири томи листів, – звісно, їх не купували, їх не брали.

– Коричнева обкладинка, "М. Горький" золотим. Пам'ятаєте?

– Так. Розумієш? Ось ці справи. Ух... Складно. Гаразд. Кажи.

Ви дуже яскраво про все говорите. Знаєте, що важливо? Вам це болить. Інший би: "То котіться до бісової матері". Ще раз повторімо. У вас в Instagram скільки підписників?

– 8,7 млн.

У вас у YouTube скільки підписників?

– 2,6 млн.

У вас у "ВКонтакте" скільки підписників?

– Приблизно мільйон.

Приблизно мільйон. Що у вас іще є?

– Facebook – приблизно мільйон. У мене вже в TikTok 550 тис. Ти розумієш, що це таке? Серед тінейджерів уже в авторитеті.

Легендарний дитячий... За слово "легендарний" почнуть лаяти, але однаково. Легендарний дитячий лікар, який має таку популярність у всьому російськомовному світі, – він би міг спокійно, кажу я, чесно дивлячись просто в камеру, сидіти на бабках, радіти життю, любов, шана, повага. А він якогось біса висловлює свою думку щодо гострих, злободенних, політичних питань – наживає купу ворогів, нервує... До речі: нерви нікудишні вже?

– У мене є способи. У мене є онуки, у мене є риболовля, у мене є друзі.

Це [випити]?

– Це на риболовлі. Ні, але щоб я пив, тому що перенервував... Та боронь боже. Ні, звісно. Це так не лікують.

Хто або що вас сформувало? Є люди або обставини, які вас сформували такою людиною, якою ви є сьогодні?

– Передусім мама, звісно. Причому я зараз згадую постійно дитинство своє – у мене мати дуже добре плела спицями. І фактично вона плела одну сукню на місяць. І продавала її десь за 90–100 рублів. Тобто за ще одну свою зарплату. І ось картинка мого дитинства шкільного...

Мама плете – ви читаєте.

– Так. Мама плете – я розповідаю уроки, обговорюємо. Вона мені розповідає, що робити. Але мама постійно плете. Я вже потім, коли працював лікарем, – для мене жінка зі спицями – мене тіпає всього. Дівчата-медсестри, які в мене були і які плели, – вони ніколи, навіть на чергування зі мною, спиць не брали. Жінка – ти розумієш, що це для неї зараз дуже важливо. Це жахливо. Та, однак, ці постійні розмови, відповіді на запитання, що таке "добре" і що таке "погано", – це, звісно, мама. Це бабуся – нормальна єврейська бабуся. Як символ усього найдобрішого, найсвітлішого.

Мамина мама?

– Мамина мама.

– Як бабусю звали?

– Олена Наумівна. Ось вона фактично мене виростила. Та бабуся, яка корупціонерка. Це вона була.

У Харкові?

– У Харкові.

Ви ходите на могилу?

– Так. І в підсумку це були люди, які визначили... Ось цей самий дядько Ілля, батько, який у житті... Я не пам'ятаю, щоб він збрехав колись. Ну тобі дають базові відповіді на запитання, що таке "добре" і що таке "погано". Це взагалі, мені здається, найголовніше у світі.

Я єдина людина в Україні, а напевно, і в Радянському Союзі, яка стала кандидатом наук за опублікованою монографією без написання дисертації

Дитяча реанімація й усе пов'язане з нею сформувало?

– Сформувало. Уже навіть іще не дитяча. Я ж почав працювати в реанімації, коли був студентом третього курсу. Я пішов просто санітаром, потім медбратом – чотири роки в реанімації медбратом. Потім уже пішов сам лікарем. І люди, із якими я зіткнувся у відділенні реанімації, – для мене це був приклад того, яким має бути лікар. Ось вона – медицина. Ось реальні життя і смерті. Треба думати головою, швидко ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність, уміти руками тощо...

Ви чимало надивилися на страждання. Чужі страждання вчать, формують?

– Так, дуже. Але я просто пішов дещо нестандартним шляхом. Як мені здається, він був найправильнішим. Умовно кажучи, я чудово усвідомлюю те, що я був дуже гарним лікарем-реаніматологом. Дуже гарним. Мені все вдавалося руками. У мене великий досвід. У мене за плечима 400 вильотів у санавіації. Тоді була така річ – санавіація.

Вертольоти?

– Вертольоти тощо. Це все було за моїми плечима. І я потім зрозумів, що те, що ти 300 дітей на рік лікуєш сам, – це добре, але якщо ти 3 тис. не пустиш у реанімацію – це крутіше. І я став завідувати відділенням. І багатьох дітей, які прямували в реанімацію, – я їх лікував там – я їх туди не пускав фактично.

А потім я зрозумів інше – що в цій системі охорони здоров'я, із цим алгоритмом ухвалення рішень наймудріше, що ти можеш зробити, – це навчити батьків думати про своїх дітей, узяти на себе відповідальність, не чекати. Це ризиковано – чекати, доки цей лікар або доки ця держава вирішуватиме щось про твою дитину. Навчайся сам. Це важливо. Немає цінніших знань. І я обрав цей шлях. Я ще працював у лікарні, коли 1996 року вийшла моя перша книжка. 36 років мені було. Це була перша книжка для батьків. А взагалі моя перша книжка – це монографія на 400 сторінок на матеріалі 12 тис. пацієнтів. Мала назву "Вірусний круп у дітей". І я єдина людина в Україні, а напевно, і в Радянському Союзі, яка стала кандидатом наук за опублікованою монографією – без написання дисертації. Це до питання про те, що "Комаровський шоумен" тощо. Ось у мене така кандидатська.

Євгене Олеговичу, що вам у собі подобається і що – ні?

– Найголовніше, що мені в собі не подобається, – я дуже зважаю на ідіотів, дуже реагую, не можу промовчати. Хоча треба не зв'язуватися, не псувати нерви. До речі, по-моєму, я Олесі [Бацман] про це розповідав в інтерв'ю – що моя мама, коли була жива, і знала, що я йду кудись на інтерв'ю, мені телефонувала – ми з нею щодня говорили за допомогою Skype – і просила: "Женю, я тебе прошу: помовч, не говори". Тому що були дуже серйозні сімейні історії: був дядько, який щось комусь на кухні сказав – і зник на 20 років...

– Потім повернувся?

– Не повернувся, звісно. Зник на 20 років. І 20 років по тому просто дізналися, де його кісточки. Тобто в сім'ї був досвід, що не треба...

Генетичний.

– Так. Нас усіх до цього дуже привчили. І я тобі чесно скажу, що всі мої гострі політичні розмови з'явилися тільки після смерті матері. Тому що я чудово розумію, що коли вони влаштували мені цькування в інтернеті, порохоботи великі, у мене тоді була одна думка: "Господи, а якби була живою мама?" Я просто уявив собі, що б було, якби вона була жива. Вона б померла.

А що вам у собі подобається?

– Я дуже креативний мужик. Дуже. Я можу таке напридумувати... Узагалі. І з цим пов'язана одна дуже гостра проблема. Я постійно розумію, що я за всієї своєї, здавалося б, затребуваності та реалізації реалізований відсотків на 10. Я взагалі фактично працював сам собою: сам писав книжки, читав їх дружині, читав їх друзям, сам брав на себе все. І доки Ігор не з'явився в моєму житті (це мій компаньйон по клініці й усьому іншому), то фактично я не знав, що тобі хтось може допомогти. Тобто поставити тобі палки в колеса, обгидити тебе за спиною, нашептати щось комусь тощо... Я, як ти знаєш, напевно, ніколи не обслуговував жодних посадовців.

Політиків.

– І політиків. Тому я за всієї своєї затребуваності ніхто. Тобто я приватна особа. Я не заслужений, не почесний – ніхто просто. Тому що я ніколи не стояв поруч із начальством.

Ви що, не заслужений лікар України?

– Ти що, дикий, чи що? А ти не заслужений журналіст?

Ні. Звісно, дикий. (Сміються.)

– Тому що ти жмот. Ти ж – ні, щоб дати кому треба грошей. Тебе б завтра зробили заслуженим журналістом.

Ну це соромно. Це радянський анахронізм.

– Який ти розумний, Гордоне...

Ну, звісно.

– І тому я від них усіх тримався подалі й усе життя був самим собою. Сам собою я багато що пам'ятаю. Я пам'ятаю, через що я пройшов. Через шалені злидні, коли виходив після ночі, коли протоптався ніч в операційній, до ранку поховаєш дитину, ідеш додому... У мене ця картинка перед очима: як я стою, вийшов із чергування, цигарка в мене одна залишилася. Розумієш? А грошей є купити, може, ще кілька. І через усе це... Зараз згадав це: коли я мало не помер у своїй реанімації. Я якось тобі навіть розповідав цю історію. Я одному дитяті дихав рот у рот...

Ні, не розповідали.

– Там була така ситуація: зупинка дихання. Я ніс дитину, дихав рот у рот.

Дівчинка, хлопчик?

– Хлопчик. Років зо три, напевно. Неважливо. А на ранок у мене відразу був виклик щодо санавіації. Я просто намагаюся постійно аналізувати, як це сталося. Мені було 28 років. І був чомусь не вертоліт, а літак – Ан-2. І це були якісь ями... Я так думаю, що було поєднання: легені і баротравма якась водночас. Одне слово, уранці я був здоровим, а ввечері в мене була крупозна плевропневмонія середньої частки. Лікарі знають. Середня частка легені – це практично триндець тоді був. І був сепсис, стафілокок, стрептокок і кишкова паличка у крові, стійкі до всіх антибіотиків. І було абсолютно очевидно, що лікувати мене ніхто не може допомогти у принципі. Тому що ліків таких тоді не було. Це 1988 рік. Антибіотиків, які є зараз, не було. Я лежав удома, мені дружина колола що могла. Щодня до мене приходила моя терапевтка і казала: "Женю, ти ж помреш – мене звільнять. Давай їдь до лікарні".

А потім, я пам'ятаю... Просто я зараз згадую: коли кажуть про совок, "тобі хочеться в Радянський Союз"... Я просто згадую своє життя. Коли приїхав мій друг (він мій найкращий друг і зараз, він хірург), а я сиджу... Ось таке от. Він постукав і каже: "Слухай, та в тебе ж тут плеврит. Тут гною повна легеня. Треба пунктувати". Я кажу: "Ну що, допоможеш мені?" І я пам'ятаю як зараз: ми вийшли з дому ніжками... Гадки не було, ні в кого не було рубля на таксі. Я лікар відділення реанімації обласної лікарні.

Дитячої.

– Дитячої. Я не міг собі дозволити. Гадки не було, що я можу рубль витратити на таксі. І я як зараз пам'ятаю, як ми приїхали, як він мені допоміг – і ми дочапали до тролейбуса, потім від тролейбуса – до моєї власної реанімації. Ми зайшли, Дмитро Кухар чергував. Це він зараз головний лікар цієї лікарні. І він мене пунктував. Пробив бік. Каже: "Дуже густий гній". Узяв голку вдвічі товщу. Відкачав грамів 400 гною. І я пішов, почапав додому. Іншого варіанта не було в мене. Ну вижив зрештою.

Я ось це все зараз згадую, а потім приходять великі порохоботи і починають мені розповідати, як треба любити мою Батьківщину, який я страшний шоумен, як я взагалі нічого не знаю в цьому житті... Я знаю стільки... Якщо я почну розповідати про те, що я знаю... Падлюки.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Вам у Радянський Союз назад не хочеться?

– Мені хочеться у країну, де є мораль. Так, у Радянському Союзі мораль була зовнішньою. Але кожна дитина знала відповіді на запитання, що таке "добре" і що таке "погано". Це було дуже важливо.

– Тобто за зовнішньої показухи і брехні...

– Але ідеологія була на висоті.

Згоден.

– І дитина знала, що як великий інтернаціоналізм...

"Пролетарським інтернаціоналізмом" це називали.

– Але це неправильно. Інтернаціоналізм насправді не має бути пролетарським. Він має бути універсальним. Але мені чомусь здається, що люди, які розуміють історію України, нацизм, через що пройшла Україна: війна, Голокост, Бабин Яр... Це щеплення від націоналізму, мені здавалося, ну абсолютно надійне.

Ні, націоналізм – у ньому ж немає нічого поганого, якщо він не агресивний.

– Націоналізм, який підкреслює найкраще, який розвиває, – це чудово. Але нацизм, який стверджує, що ця нація з якихось міркувань краща за інших...

Це нацизм, звісно.

– А від нацизму рукою подати до фашизму. Вибач, будь ласка, але коли єврейський хлопчик стає президентом країни – і допускає нацизм на вулицях... Вибач, будь ласка, так не працює. Так віри немає ні в що. Це неправильно.

Євгене Олеговичу, ви вільна людина сьогодні? У свої майже 60. Скажімо, що днями 60.

– Який я "вільний"?

Ви не вільний?

– Звісно, ні. Тому що – що таке для мужика свобода? Свобода – це ж не як у печері: зібрати весь урожай, захопити всіх тварин і покрити всіх жінок. Свобода – це можливість реалізації. Ось що для чоловіка свобода.

У вас немає можливості реалізуватися?

– У мене немає можливості.

Оце так!

– Я тобі розповідаю. Тому що дуже складно реалізовуватися самому, коли тобі постійно заважають, коли за твоєю спиною постійно тобі вставляють палки в колеса, коли тебе позбавляють доступу до твоїх... Добре. Мене вже багато років називають телеведучим. Із 2013 року в Україні не було жодної моєї програми, а я все ще в них "телеведучий", "шоумен". І про мене регулярно, щодня... Моє ім'я дискредитують смердючими, мерзенними рекламниками, які від мого імені продають усілякі фуфломіціни. Потім я отримую листи: "Лікарю, скористався вашою порадою щодо лікування простатиту. Не допомогло. Як вам не соромно?" Та тобі мізки треба лікувати, а не простатит.

Євгене Олеговичу, повертаючись до вашої популярності... У мене друг є – Борис Михайлович Воскресенський. Коли хтось підходить зі мною сфотографуватися, він каже: "Ви від популярності не втомлюєтеся?" Скажіть: ви від популярності не втомлюєтеся? І взагалі, як ви відчуваєте свою популярність?

– Я навчився із цим жити. Після Барселони... Я тобі розповідав цю історію.

Так. Повторіть.

– Коли в Барселонському туалеті під час сечовипускання мене стукають по плечу і кажуть: "Лікарю, ви коли закінчите, можна, ми з вами сфотографуємося?" То от після барселонського туалету мене взагалі вже нічого не дивує.

У громадському Барселонському туалеті...

– Так, молодець. Усе правильно. Висоцького ми можемо одночасно цитувати. Я, до речі, був двічі на концерті Висоцького в Харкові.

– Так?

– Так, так.

– Заздрю.

– Він тоді вперше співав пісню про Канатчикову дачу. Тоді саме ця тема – Бермудського трикутника. І я пам'ятаю, що коли ця судомна істерика сміху, і коли я під час цієї істерики поглянув на зал, зал увесь лежав. Голів не було.

А це пісня про нашу нинішню ситуацію, про нашу країну.

– Звісно.

Канатчикова дача – це точно... "И тогда главврач Маргулис телевизор запретил".

– Усе правильно. І я це прекрасно пам'ятаю тоді. Так от я тобі хочу сказати... От узяти такий приклад. Візьмемо ту саму епопею з коронавірусом. Я бачу абсолютне інформаційне свавілля. І я намагаюся із цим боротися. Моя структура, яка має заробляти гроші якимось чином... Ми створюємо продукт дуже важливий. Ми все припиняємо. Я не відповідаю на листи, ми не знімаємося ніде, я не даю жодних інтерв'ю. Ми з ранку до ночі знімаємо інформаційні блоки про коронавірус.

Які дивляться мільйони людей, давайте скажемо.

– Так. У той час, коли великі політики тут наші ходять у рукавичках і масках... Коли було 200 хворих в Україні, вони ходили в рукавичках та масках і говорили: "Дуже правильно, що ми вчасно достатню кількість могил викопали". А зараз, коли в Україні щодня 4000, ці політики знімають маски, рукавички і вештаються, розповідають, що таке "добре". І повчають мене, знову ж таки, що треба говорити. Але питання не в цьому. Хрін їм суддя.

Тобто ми фактично не заробляємо грошей. Увесь колектив гарує на це. Причому я бачу, і мені це починає не подобатися, що мене починають втягувати в якісь глобальні процеси. То твій друг [Андрій] Ілларіонов розповідає про те, який Комаровський мега...

Так, він вас поважає.

– Так. А потім [Станіслав] Бєлковський починає записувати програму про політичні амбіції Комаровського. І я починаю розуміти, що "стоп, стоп, стоп, друзі, ідіть у дупу, гальмуйте. Не хочу".

– Ви навіщо моїх друзів у дупу послали? (Сміється.)

– Я їх особисто можу послати. Тому що мені не подобається. Я не хочу, щоб мене затягували в ці процеси. Там лайно. Я не хочу туди лізти.

"А, бултыхайтесь другие в дерьме. А я не полезу". Так?

– Тому що люди, знову ж таки, беруть мої програми. Усі канали беруть мої програми – тулять їх у прямі ефіри, і навіть спасибі мені ніхто не говорить. Просто беруть мовчки все це. Але водночас жоден канал України не звертається до Комаровського. Жоден. Тому що знають, що ви мною керувати, собаки, не зможете, що я говоритиму те, що я хочу. Тобто я розумію, що інформаційний простір у нас зараз – його мета навіть не рейтинги. Я ж знаю, що я рейтинги роблю. Їхня мета – своя інформаційна політика.

Навіщо вам телевізійні канали? У вас свій є. У вас крутіше, ніж будь-який телевізійний канал, – у вас імперія.

– Дімо, мені не потрібні телевізійні канали. Телевізійні канали дивляться нещасні бабусі, які останні гроші відносять за "фуфломіцин". Це мій обов'язок. Так мене мама і тато навчили. Що треба щось робити. Я все життя так живу. Я не можу інакше. Ніхто не вірить, що я... Я як заввідділенням багато брав грошей. Ну так заведено було – брати гроші. Але я ні копійки не витратив на себе і на своїх дітей. Зате в мене у відділенні був чудовий ремонт...

Я думав, на жінок ішло все.

– Які жінки? Коли? Якщо ти до 15.00 на роботі як заввідділенням, а о 15.00 закінчуєш роботу, сідаєш у трамвай...

А медсестри були гарні?

– Із ними ж ночувати треба. А я заввідділенням. Розумієш? Село ти.

Гаразд.

– О 15.00 закінчився робочий день – сів у трамвай і поїхав. Устиг за вечір дві-три людини подивитися в місті – і заробити своїм дітям. Отак це відбувається все.

Євгене Олеговичу, ви живете в Харкові все життя. Чому не переїдете до Києва?

– Навіщо? Щоб частіше на телевізорі з'являтися? Щоб більше народу було? До речі, про журналістів. У мене клініка розташована на проспекті Гагаріна. Практично в кожному обласному центрі є проспект Гагаріна. І регулярно: "Ми до вас приїдемо на інтерв'ю". – "Гаразд, приїжджайте". "Здрастуйте. Ми під дверима. Нам ніхто не відчиняє". – "Що означає "під дверима"? У нас нікого немає". Словом, з'ясовується, що вони чи то в Києві, чи то у Дніпрі, тобто де-небудь. Тобто це до того, що журналісти, які напрошуються до мене на інтерв'ю, – їм навіть не цікаво, де я живу. Розумієш? Це до питання про професіоналізм.

Київ – це все ж таки столиця. Це інший рівень спілкування, за всієї поваги і любові до Харкова, рівень зв'язків – рівень усього. Вам цього не потрібно?

– Навіщо? Добре. Давай так. Ти от розумний такий...

– Я?

– Що мені дасть Київ, окрім того, що я набагато більше часу займатимуся непродуктивно? Не тим, чим я займаюся: не писати книги, не створювати проєкти свої. От зараз – я тобі можу розповісти – у мене... Відчуваєш, я хриплю? У мене новий проєкт. Я йшов до цього проєкту все своє життя, чесно тобі скажу. Знову ж таки, завдяки інтернету. По-перше, я шалено втомився від усіх цих експертів із "шоуменства", які повчають мене життю. І я тобі розповідаю таку річ. Я створив новий проєкт: Він має назву "Журнал лікаря Комаровського". Це дуже дорогий проєкт. Участь у цьому журналі коштує долар на місяць.

Долар?

– Долар на місяць, так. Інакше ти не зможеш дивитися програми і коментувати. Але виявилося, що будь-який хейтер, тобто будь-яка людина, яка хоче написати "Комаровський дурень", – він за долар удавиться. Розумієш?

Ви відсікли хейтерів!

– І виявилося, що долар на місяць створює абсолютно непереборну перешкоду для ідіотів, для тих, хто з тобою не згоден, хто хоче з'ясовувати стосунки. Це раз.

Слухайте, мені приємно з вами сидіти за одним столом. Тому що ви фактично можете, якщо мільйон зайде до вас протягом місяця...

– Молодець, міркуєш. Але мільйон поки не заходить.

100 бабусь – 100 рублів. (Сміються.)

– Так. І от зараз, коли я, знову ж таки, можу створювати щось для своєї лояльної, адекватної аудиторії...

– Приголомшлива ідея.

– До речі, ти подумай сам. Я почав писати "Базовий курс сучасних батьків". 30 лекцій: від моменту планування вагітності – і перший рік життя. І я там усе-все-все. Як вижити, як зробити нормальну дитину і виростити от у цій країні. І якби я був у Києві, у мене було б менше часу цим займатися всім.

– Клас.

– А ще ж треба розуміти, хоча люди про це часто не замислюються: що все, що ми робимо: ці 8,5 млн в Instagram, 2,6 – у YouTube – це все-все-все створює команда з п'яти людей.

Так, це зрозуміло абсолютно. Скажіть: якби не Харків, у якому місті ви б жили?

– Ти про Україну чи взагалі?

– Узагалі.

– Ой... Напевно, я був би в Доломітових Альпах де-небудь.

Просто Альпи вам уже не годяться? Доломітові давай.

– Саме Доломітові.

Добре. У якому місті й у якій країні ви найкраще почуваєтеся?

– Я почуваюся дуже добре в усій Скандинавії.

Це тому, що ви скандинав.

– Заполярна Норвегія – це просто щось нереальне. Це літо у Фінляндії. Альпи – це там, де дійсно класно. Єдине – там мені дуже не вистачає риболовлі лише. Узагалі дуже люблю Італію, дуже люблю Голландію.

Найкрутіші фотографії я робив в Україні. У будь-якій нормальній країні заробляли б мільйони на туризмі та на цій красі

Ви захоплюєтеся зимовою риболовлею...

– Я взагалі захоплююся риболовлею.

Зачекайте. Ви захоплюєтеся зимовою риболовлею, туризмом і фотографією. А яке захоплення найсильніше все ж таки?

– Ну, напевно, туризм. Тому що туризм передбачає і фотографію, і риболовлю.



Ви рибу ловите де?

– Ну, якщо в Україні, то це Донець, це Дніпро, притоки Дніпра переважно. Дуже рідко я вибираюся на ставки. Але я не люблю ставки. У мене ловля у ставках, як правило, нагадує ловлю в акваріумі. Я цього не люблю. Хоча я коли ловлю рибу... Особливо люблю Дніпро. І в мене там останнім часом така страшна асоціація виникла з нашою країною... На Дніпрі. Я тобі зараз розповім. На Кременчуцькому водосховищі в певному місці живуть величезні колонії великих чорних бакланів. Великий баклан. Баклани вибирають високе-високе дерево, сідають на нього, і от вони сидять, вирощують там пташенят і паскудять, паскудять, паскудять. І це все призводить до того, що дерево висихає. На всьому узбережжі там острови. І на островах купа сухих дерев. Мені весь час здається, що це ми: паскудимо, паскудимо...

А баклани хто?

– Ми баклани і є. І ми на свою країну весь час паскудимо, паскудимо, паскудимо. Наша країна географічно, за рівнем інтелекту людей – це рай. Я пам'ятаю, колись був в Алма-Аті. І попросив відвезти мене на Балхаш. Подивитися на риболовлю. І от ми їхали, це 250 кілометрів пряма дорога, ніби олівцем намалювали. Лише висохлі річки ми переїжджаємо. І моторошна рожева, потріскана пустеля. І я починаю розуміти: ми живемо в раю. Подивіться на цю Америку: ці вічні урагани, які змивають, руйнують... Ні землетрусів, ні цунамі, ні ураганів. Але є те, що страшніше за урагани, землетруси і цунамі...

– Довбодятли.

– Довбодятли на чолі. Політичний клас довбодятлів. Але я вважаю, що стосовно України це не довбодятли – це великі чорні баклани. І, на жаль, будь-яке неоперене пташеня, яке вривається в натовп бакланів, стає малим бакланом.

Яку найбільшу рибку ви зловили? І де?

– Напевно, найбільша – це була тріска на 13 кг у Норвегії. А з річкових – щука на 8,5 кг у Фінляндії.

Найяскравіші фотографії де ви зробили?

– Доломітові Альпи, Венеція, Норвегія, Шрі-Ланка, Італія, Україна. Найкрутіші фотографії – Україна. Я знаю такі місця в Україні... Я навіть іноді боюся викладати фотографії. Тому що я розумію прекрасно, що в будь-якій нормальній країні от на цій горі, на якій я зараз стою і бачу цю божевільну красу... Я тобі показував це все.

Так.

– Ці розливи річок... От у будь-якій нормальній країні на вершину цієї гори йшла б дорога, тут стояв би ресторан, тут би заробляли мільйони на туризмі, на цій красі, на тому, щоб люди просто милувалися і пишалися власною країною. Бо такої краси я знаю стільки місць... Господи... От що б я хотів? Я б зробив усе і радив би кожному. Якщо ти підеш у президенти, я тобі радитиму...



– Я нікуди не піду.

– Ну добре. Може, знайдемо нормальну людину. Радитиму зробити все, щоб максимально держава залишила нас у спокої. Максимально.

Звісно.

– От придумували ви, друзі, що, припустімо, посилку з AliExpress, яка дорожча за $100, треба розмитнити. Яка бл...дь це придумала? От я хочу прізвище цієї людини. От я хочу, щоб – якщо у країні є ідіоти, щоб ми знали їх поіменно. І все. Узагалі треба негайно припинити це колективне ухвалення рішень. Я хочу, щоб усі знали. Тому що от беремо приклад. От у тебе купа автомобілів. Ти уявляєш, через що проходили твої працівники, коли була така штука, яка називалася "техогляд"? Щороку треба було кудись зібратися, піти дати грошей, щоб тобі наставили купу... І раптом – раз! – за клятого Януковича взяли техогляд і скасували. Це нормально? Я вважаю, що так. Людям стало легше? Стало легше. Подумаймо, скільки можна рішень узагалі придумати у країні, щоб людям стало легше. Причому зараз нам треба зробити все... І це головна політика.

Це те, на чому має зараз зосередитися, як мені здається, Володимир Олександрович. Людина не може під килимом, невидимо для інших ухвалити рішення щодо розподілення грошей. Тобто будь-яке рішення з розподілення грошей має бути в інтернеті. Прозоро, його має бути видно. І в нас буде можливість це оцінювати. У будь-якому разі те, що змушує людей жити в Україні, працювати в Україні, що створює тут робочі місця, що зробить тут життя простішим, – це має всіляко вітатися. Поясни мені, будь ласка... Це запитання ставлять люди 30 років існування України: чому у злиденній Україні автомобіль утричі дорожчий, ніж в успішній Америці? Поясни мені.

Тому що в нас грошей набагато більше, ніж в Америці.

– А тепер уявімо собі: друзі, я на хрін приберу все це, і в нас будуть автомобілі... І ви мені розповідатимете про підтримку вітчизняного виробника? Нєфіг. Вітчизняний виробник що нам зробив? Нічого. Так от вітчизняний виробник виживатиме в умовах жорсткої конкуренції. Але щойно ми завозимо сюди автомобілі, так, ми можемо обмежити: старші за сім років не будемо. Але все інше – без усіляких податків завозьте. Але скільки людей дістає доступ до нормальної техніки? Як це йде в село? Скільки ми створюємо робочих місць? Скільки ми додатково продаємо палива і маємо гроші на дороги? Це складне рішення. Воно очевидне.

А тепер скажи мені, будь ласка. Дімо, ти ж поїздив по всьому світу. Чому на березі річки, яка називається Рейн або Ельба, стоїть купа будинків? От ти їдеш уздовж будь-якої європейської річки в Голландії... Чому все узбережжя у  Фінляндії – це будиночки, будиночки, будиночки? А в Україні узбережжя – не можна. В Україні будинок на березі – це що? Це кримінал. Це завжди хабар, це договір, типу оренда... Це суцільна корупція. Водночас я тобі хочу сказати, що цьогоріч, коли ми не могли нікуди поїхати за бугор, я провів відпустку на Кам'янському водосховищі. Це колишнє Дніпродзержинське водосховище Дніпра. От ти пливеш 20 км водосховищем. І на 20 км у тебе є три-чотири місця, де ти можеш вийти на берег. Усе інше – це очерет, очерет, очерет. Тобто великий Дніпро, приголомшлива природа, але будувати нічого не можна. Послухайте, друзі, зробімо законодавство. Тим паче, повір мені... Ти ж знаєш чудово, що сучасні технології дають змогу вирити туалет за п'ять метрів від берега – і нічого у воду не потрапить.

Звісно.

– Зараз уже все змінилося. Чому в Голландії... Ми ж ідемо в Європу. Чому в усьому світі біля води можна ставити будинки, а в нас можна, але лише кому? Хто поділиться. То давайте ми наріжемо всі ці ділянки, виділимо їх на відкритий аукціон. Але щойно люди почнуть вкладати гроші в будівництво будинків не у Швейцарії, не в Італії, а тут, скільки робочих місць, будматеріалів, доріг, інфраструктури, електроенергії, ціна на робочу силу... Скільки ми створюємо робочих місць тільки на цьому рішенні? Розробити проєкт – треба місяць. Ви робите людям добро. Ви робите краще. Але, знову ж таки, ви одразу ж повбиваєте цю всю мафію, яка продає дозволи на оренду землі на 50 років. Так, залишимо одну третину всього узбережжя для громадських пляжів – інше продамо.

Як людина, яка росла серед 5 тис. книжок, що ви сьогодні читаєте?

– Колись, багато років тому, читав Діну Рубіну. Зараз її по-новому для себе відкрив. Прямо так вона мені зайшла... Господи, прочитав нову "Мир і війна" Акуніна, останню його річ. Просто в дикому захваті від усього Акуніна. Який у нас на "Миротворці", здається? Ворог народу.

– Не думаю.

– А мені чомусь так здається.

А він чому?

– Ти як цей самий... "Бий жидів і велосипедистів!" – "А велосипедистів за що?"

Так-так-так.

– До речі, дуже вразив мене... Мені весь час це нагадує наше буття... У Рубіної є приголомшливий зовсім анекдот про папугу. Мені страшно сподобалося. Чогось це настільки символічно... От у мене останнім часом анекдоти під наше життя.

Отже, суть така. Купив єврей папугу. Приніс додому – виявилося, папуга-дівчинка. І починає кричати: "Хочу трахатись, хочу трахатись!" Кричить на весь будинок. І він несе... А в нього діти – він злякався. Несе: "Ребе, що робити? От купив папугу-дівчинку. Така от погань, кричить". Він каже: "Спокійно. Я тут знаю одну сім'ю. Там живе дві дуже серйозні папуги. Моляться... Узагалі класні. Треба твою до них підсадити – вони її навчать". Це точно як у нас: "Давайте ми нормальну людину у владу засунемо"... І от, значить. Він хапає цю папугу, іде за вказаною адресою – дійсно, клітка, сидить два папуги: старий і молодий, – обидва у кіпах, Тору вивчають. Запускають їм папугу-дівчинку. І вона починає кричати: "Хочу трахатись, хочу трахатись, хочу трахатись!" І старий єврей дивиться на молодого й каже: "От бачиш, Фімо? Я ж тебе попереджав: якщо довго благати Бога, він тебе обов'язково почує". Знову ж таки, ти зрозумів, що я хотів тобі розповісти.

– Ви кіно любите подивитися?

– Ти знаєш, останнім часом нічого дивитися.

Отак?

– Мені якось сумно.

– Які фільми вражають вас?

– Мені дуже подобаються фільми, де розмовляють розумні люди. От де є інтелект, вияви інтелекту. Старі класичні детективи іноді. Тобто, словом, там, де мінімум мордобою, де ніхто ще не думав про толерантність, де 10 негренят – це 10 негренят. Це те, що мені подобається.

– Поплакати під час перегляду кіно ви можете?

– Ти знаєш, радше під час перегляду новин.

Буває, навіть плачете?

– Мені так шкода мою країну... Мені весь час здається, що кількість ідіотів, які визначають наш порядок денний, перевищує всі можливі і неможливі межі. Причому це проблема не лише українська. Це така, загальносовкова проблема. Вона всюди. Тому що найбільша біда полягає в тому, що люди, які готові ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність, які розуміють відповідальність за здоров'я, за життя, за майбутнє власних дітей, які не готові брехати і красти, які не переступають через совість, – ці люди масово покидають країну. Решта змушена коритися бидляцьким законам, жити серед погроз, насильства. І вмикається самоцензура саме завдяки феномену тітушкізму. У кожного мера – розумієш? – є люди, які настукають по голові тому, хто відкриє рота проти мера. А інакше він мером не може бути.

І оце насильство, яке існує на вулицях, – воно сьогодні є прямою загрозою розвитку країни. І мені здається, що мистецтво першої особи полягає в тому, щоб усі наявні проблеми розмістити за ранжиром: що головне, що неголовне.

Це теж дуже важливо – щоб ніколи більше ми не обирали від зворотного. Ми обрали Володимира Олександровича на тлі неприязні до політики першої особи, яка бреше і краде, що об'єднала 75% людей. Тобто люди, звісно ж, у більшості своїй голосували проти Порошенка, а не за Зеленського. Це ж абсолютно очевидно. Але саме тому ми маємо зробити все, щоб ніколи до влади не йшла людина, яка не відповіла прямо й чітко на поставлене запитання: "Як ти ставишся до цього, до цього? Давай: мова, віра, армія, Росія, НАТО, Європа". Так, декларувати, що ми йдемо в Європу, – і вносити це в Конституцію... Господи, ну яке ж це приниження країни... Тобто ми одразу в Конституції написали, що ми ніяка не Європа. Ми фігня на пісній олії. Ми прагнемо в Європу... Вони нас просто чекають. Давай продекларуй, що ти йдеш у гості до мене в Харків. Продекларуй. То я тебе хоч чекаю.

Так от дуже важливо, щоб назавжди ми зрозуміли, що перша особа й узагалі будь-яка людина, яка йде на вибори, дуже чітко розповіла, чого вона хоче, які перед нею цілі. "Так, – скаже вона, – я не допущу, щоб онкохворі у країні кричали від горя. Я не допущу, щоб силові структури, які мають захищати країну, займалися бізнесом, який, умовно, торгує харчовими продуктами. СБУ нехай займається своїм. Тільки ще я зроблю, щоб фахівці скрізь були".

Якщо є лотерея прожити разом 40 років із якоюсь жінкою, то от я витягнув той квиток – один на мільйон

Ваша дружина теж лікарка?

– Вона пенсіонерка.

Але була лікаркою?

– Звісно.

Якою?

– Дитячою окулісткою. Приймала 60 людей на день.

– Гарна лікарка?

– Класна. Сидить на пенсії. Я її вигнав на пенсію. Могла б приймати, могла б показати. Але сидить на пенсії.

Скільки років ви вже разом?

– Наступного року буде 40. Стільки не живуть.

– І як, лікарю?

– Ти ж розумієш, що якщо люди разом живуть 40 років – отже, непогано.

 Отже, щось їх разом тримає.

– Так.

– Ви цікавий молодик. Я не сумніваюся, що у вас у житті було море спокус. Дружина ревнувала?

– Так. Але розумно.

Тобто ревнувала по-розумному?

– По-розумному, так.

Без істерик, без скандалів?

– Так. Вона взагалі, напевно... Знаєш, якщо є лотерея прожити разом 40 років із якоюсь жінкою, то от я витягнув той квиток – один на мільйон. Шансів було дуже мало.

Але в чомусь мало пощастити.

– Отут поперло. Але знову я тобі ще чесно скажу: у нас абсолютно неймовірні діти вийшли. Я навіть не про те, що вони нормальні, розумні, порядні хлопці, які не можуть уявити собі... І для мене це дуже важливо: що в моїх синів така сама система цінностей. Ніхто з них не може дозволити обдурити, узяти чуже...

Чим вони займаються?

– Старший – програміст. Молодший – у нього подвійна освіта: юридична та економічна, але він працює у моєму проєкті.

І обидва в Харкові?

– Так, обидва в Харкові. Хоча мені було б набагато вільніше, якби вони були де-небудь подалі.

Онуки є?

– Троє онуків. Двоє онуків і внучка. От.

– По поради звертаються?

– Так. Але на щастя, мої невістки читали лікаря Комаровського.

– А інакше вони б не були вашими невістками.

– Ні. Їх же обирали мої сини, які теж читали лікаря Комаровського.

Євгене Олеговичу, як ви вважаєте, у наступні роки під впливом коронавірусу, тектонічних зрушень, які переживає сьогодні планета, світ зміниться?

– Світ зміниться. Але ці глобальні зміни світу в помірному ступені торкнуться нашої країни. Ми дуже далекі від цивілізації і від тих економічних законів... Послухайте, у нас біржі немає у країні. Ми весь час тицяємо в ту саму Росію: "Росія те, Росія се". Але вони ж економічно на іншому рівні абсолютно перебувають. Розумієш, у нас принцип такий: головне – перешкодити іншому. От головне. Зловтіха як національна ідеологія.

"Куме, у сусіда хата горить!" – "То ходімо ще й корову його..."

– Так. От, от! Розумієш? І звісно, мене це дуже засмучує. Тому я найбільше хочу, щоб сюди прийшла мораль, щоб вона повернулася. І вона має почати повертатися з Києва, зверху. Ви зрозумійте: ситуація, коли люди заради влади готові жертвувати всім... Вони навіть готові забути мову власних батьків. Усім. Зрадити все, що тільки можна. Які не тримають своїх слів. Це ж і з бізнесом дуже серйозно пов'язано. Спробуй щось зробити, щось побудувати – тобі скажуть завтра: "Зроби за тиждень". І потім, що це за бізнес у країні? Людина, яка нормальний бізнесмен, яка вміє тримати слово, яка розвивається, еволюціонує, – вона розуміє, що в цих ситуаціях: коли за тобою держава полює – фактично кожна людина – об'єкт полювання державних службовців. І люди в нестямі просто від цього. Ти мені можеш пояснити, якого хріна у XXI столітті кожен другий молодик працює охоронцем?

 Отже, є що охороняти.

– Причому іноді вони охороняють таке... Я просто іноді дивлюся й думаю: "Господи, якийсь супермаркет. Молодий, здоровий мужик стоїть біля дверей цілий день". От він стоїть цілий день біля дверей. Я намагаюся зрозуміти, що має бути в голові в людини, чому... Що, він мріяв бути охоронцем? А чому він там стоїть? Тому що нічим займатися. Або пропонують абсолютно принизливий заробіток. Я от їду Харків – Київ...

Гарна дорога, до речі?

– Ні. Її зараз активно будують. І найімовірніше, буде дуже гарною.

О, бачите? Уже плюс.

– Звісно плюс. Охріненно плюс. Скажи мені, будь ласка: як таке може бути у XXI столітті: що якщо є два найбільші міста країни: Харків та Київ – і є купа місць на дорозі, де не те що мобільного інтернету немає, а де зв'язок зникає? Ти можеш мені пояснити це? Як може таке бути, що харківська окружна...

Ви підкидали телефон угору?

– У Харкові, на відміну від Києва, до речі, є окружна з непоганим асфальтом.

О!

– Але на харківській окружній є купа місць, де немає інтернету. А ми розмірковуємо про консультації медичні, про телемедицину, про те, се, п'яте, 10-те. А тепер я хочу знати, чому президент не може запросити до себе в кабінет керівників національних операторів і сказати: "Друзі, а що вам заважає накрити всю країну нормальним зв'язком?" Я тобі точно скажу, що вони озвучать список із трьох пунктів, як їм заважає корупція. І це можна вирішити протягом місяця. Мене вразило, як у Грузії, де війна реальна з Росією точно така сама, де точно так само анексовано ділянки... Я приїхав у Тушетію. Регіон відкритий три місяці на рік. Тобто перевал, щоб потрапити в Тушетію, відкриють на початку червня – і закриють у середині вересня. Я приїжджаю в Тушетію – там 3G-інтернет.

І після цього в нас кажуть, що Саакашвілі поганий.

– Після цього в нас кажуть багато чого. Але просто розумієш, яка ситуація? Для кожного такого запитання є дуже зрозуміла відповідь. І винен у всьому цьому політичний клас, який обісрався за 29 років незалежності від і до. І їх змінювати треба.

Але ще раз кажу: зробіть те, що я сказав. Людина, яка змінила політичну партію... Ти вийшов із політичної партії... Партія має нести в собі ідеологію. Партія – це не тусовка людей за бізнес-інтересами. Партія – це ідеологія. Будь-яка партія – розкажіть мені, які перед вами цілі, яка ваша ідеологія. У партії мають бути глобальні цілі. Глобальні цілі на місцевому рівні, на рівні країни. Якщо людина вийшла із цієї партії, для неї це припинило бути ідеологією. Вона й пішла в іншу партію, із протилежного ідеологією. Хто вона? Якщо вона із БПП пішла в ОПЗЖ, хто вона?

– Опезежист.

– Правильно. Гірше. Там інші слова є. Саме тому я кажу, що головне, чого мені не вистачає в Україні, – це мораль. Це вміння тримати слово, це не брехати, це працювати. А ще що мене найбільше вбиває в нашій країні – це, вибач, уже професійне – абсолютно мерзенне, огидне ставлення до дітей. У нас глобальна криза дитинства. У нас немає безкоштовного спорту, у нас школи перестали бути тим центром, куди діти біжать після уроків, щоб залишитися...

У нас немає дитячого кіно.

– У нас немає всього цього. І головне: у дітей немає ідеалів. Жодних. Ідеал для дитини – це мати 5 тис. підписників у TikTok. Оце ідеал. От заради цього вони готові на все. Діти припинили одержувати базові відповіді на запитання, що таке "добре" і що таке "погано". А коли ти намагаєшся про це хоча б говорити, то тобі розповідають, що ти ватник і ностальгуєш за совком. Я ностальгую за часами, коли чоловіки захищали жінок, коли чоловік, який сказав "я прийду о дев'ятій", приходив-таки о дев'ятій або без 20 секунд дев'ята, коли людина, яка дає слово, його тримає.

Уявити собі, що чоловік підняв на жінку руку... Тільки зараз це має назву "сексизм" уже. Нам це подобається? Ми хочемо цю ідеологію? Ми хочемо в Європу? До побачення, друзі. Але тільки чесно скажіть: "Ми хочемо таку..." Не треба йти в Європу – просто дайте базові відповіді: "Ми хочемо країну, де тільки одна правильна мова. І діти можуть навчатися лише цією мовою, а всі, хто нею не говорить, – це погані люди. І головне, що ми їм скажемо: "Ідіть звідси". Узагалі хто бере на себе сміливість вимовляти цю фразу? Кожна людина, яка сказала: "Ушивайтеся звідси", – це кримінал. Але тільки треба, щоб перша особа пояснила це людям і сказала: "Ми цього не терпітимемо". Мені здається, що більшого маразму, ніж мітинг усередині будівлі суду із тиском на суддю, просто уявити собі неможливо.

Звісно.

– Як може президент ігнорувати саме... У країні ж мало не найбільша проблема – це юридичне беззаконня. Але вершина юридичного беззаконня – це прямий тиск на суд із погрозами суддям. Як можна на це не реагувати? Я ніяк не можу зрозуміти. І ким треба бути, щоб усю цю махіну провернути? Розумієш? Тому в мене враження таке: що, по-перше, треба якось серйозно змінити взагалі устрій країни. Тому що ця ситуація: із цими нашими прем'єр-міністрами нескінченними, які мігрують туди-сюди... Президент – перша особа. Він усе визначає. Нехай він відповідає за все. От як в Америці. Йому одного-двох віцепрезидентів. Нехай ідуть. Розумієш? Інакше не можна. Що значить, що президент повинен?.. Ми ж і так бачимо, як президент ставить своїх міністрів, президент, президент... То давайте нехай він не підпільно, не під килимом, не через занесення в конвертах це все вирішує, а юридично й офіційно. Коротше кажучи, я тому й кажу, що наступного року нашій країні 30 років, і це та ситуація, коли треба проаналізувати, визнати помилки, зрозуміти, чому країна позбулася майже половини населення, територій, чому молодь масово покидає країну, чому лікарі отримують 5 тис.грн. От на всі ці запитання дайте відповіді. І запропонуйте, будь ласка, рецепти.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Євгене Олеговичу, нашій країні наступного року 30 років, а вам цьогоріч, уже днями – 60 років. Це, звісно, теж час підбиття підсумків. І я думаю, що сьогодні в цій бесіді ми їх частково підбили.

– Дуже частково.

Ви багато чого сказали важливого. Ви багато чого сказали такого, чого потрібно прагнути. І ми зараз із вами підемо – і за все гарне вип'ємо. І вип'ємо за ваші 60. За те, що ви зробили для людей і зробите ще. Я вам укотре освідчуся в коханні. Я вас люблю, я вас дуже поважаю. Ви чудовий. Я вас вітаю від щирого серця. Дякую вам за розмову.

– Спасибі.

Я закінчив.

– Молодець. Ну що... Я, напевно, – знаєте, що все ж таки хочу сказати? Я чогось думав, що в нас буде кілька розділів у всьому, про що ми говоримо. Звісно ж, і коронавірус, і медицина... І мене, звісно, як і раніше, от зараз усе більше турбує тема дитинства. І я бачу зараз, і для себе сформулював уже давно мало не найгострішу проблему нашої країни – це цілковита відсутність чоловіків біля дітей. Чоловіки займаються виживанням, діти не бачать, що таке взагалі... Знову ж таки, я вважаю, що є чоловіча поведінка, чоловіче слово. Ви можете скільки завгодно звинувачувати мене в сексизмі, але це так. Є чоловіча поведінка, жіноча поведінка, чоловіча логіка... На цьому світ тримається – на різниці типів. Але тільки питання в тому, що чоловіки залишають жінок сам на сам з ухваленням усіх навколодитячих рішень. Майбутнє дітей, допомога під час хвороб, де навчатися, як поводитися, що таке "добре" і що таке "погано", – усі ці питання вирішують жінки. І звідси ця істерична, емоційна політика, неврівноважена часто-густо, яка мені страшенно не подобається. І я хочу закликати нас усіх реалізувати в нашій країні те, що я побачив у Фінляндії і що мені шалено сподобалося. І гасло таке: "Баби – у політику, мужики – до дітей". Це рецепт щасливої країни.

Щоб закінчити вже зовсім із гумором, щоб було хоч трішки людям весело... Ви багато невеселого розповіли...

– Я тобі й веселе розповів.

Я сказав "я закінчив" – і згадав, як мені покійний Михайло Задорнов розповідав, як на одному зі з'їздів народних депутатів Горбачов сидить у президії, керує залом, депутат стоїть біля мікрофона. Закінчив промову і сказав: "Я кінчив". Горбачов сказав: "Кінчив, не кінчив – відійди від мікрофона". Тому я знімаю мікрофони. Ми з вами закінчили.

– Усім бувайте. Спасибі, Дімочко. Поїхали. Пішли, як ти сказав, за це поговоримо.

Спасибі.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube

Записала Олена КРАВЧЕНКО

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації