ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Мер Маріуполя Бойченко: Сьогодні завоювати Маріуполь неможливо

Кому належить основна заслуга у звільненні Маріуполя 2014 року, чи зможуть жителі міста пити воду з-під крана, що заважає відновити рейси з маріупольського аеропорту. Про це, а також про те, на якому місці Маріуполь у рейтингу міст України, в авторській програмі засновника видання "ГОРДОН" Дмитра Гордона розповів маріупольський міський голова Вадим Бойченко. Видання "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Бойченко: Багатокультурність Маріуполя спрацювала проти "ДНР"
Бойченко: Багатокультурність Маріуполя спрацювала проти "ДНР"
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту
Ми жартуємо, що кожен п'ятий у Маріуполі – грек

Вадиме, добрий вечір!

– Добрий вечір!

Мені дуже приємно, що ми сьогодні зустрічаємося. Я неодноразово кажу скрізь, де можу, що, на мою думку, ви один із найкращих, якщо не найкращий мер України на сьогодні. Те, що ви зробили з Маріуполем, гідне наслідування. Це приклад для всіх інших ваших колег, як мені здається.

Ви народилися і виросли в Маріуполі. За що ви любите своє місто?

– Дякую за теплі слова, Дмитре, за ваше ставлення до міста Маріуполя. За що люблю Маріуполь? Для мене це більше, ніж місто. Це те місто, у якому я народився – у другому пологовому будинку. Я провів дитинство в парку "Веселка", який сьогодні переродився. Тут минула моя юність, тут я зустрів своє кохання – красуню, яка подарувала мені двох прекрасних дітей, сина та доньку. Вони теж народилися у другому пологовому будинку. Тут я закінчив перший вищий навчальний заклад, тут написав перший дослідний диплом. Тут я пішов на завод простим слюсарем із ремонту тепловозів.

Це особливе місто, яке розкрило мене, розкрило мій потенціал. Тут я став людиною. Я пишаюся, що живу в Маріуполі. Мені здається, що в цьому місті живуть особливі люди – дуже працьовиті, багатогранні й дуже чесні, порядні. Ці люди вистояли у важкі часи у 2014–2015 роках, коли потрібно було показати свою позицію. Вони відстояли право жити в українському Маріуполі. Я пишаюся, що сьогодні я маріуполець.

– У радянські часи в Маріуполі жило десь 750 тис. осіб. Скільки сьогодні?

– Я б трошки ширше, Дмитре, подивився на місто Маріуполь. Це завжди асоціації... Ми сьогодні з нашими міжнародними партнерами хочемо створити великий, цікавий інтерактивний музей. Думали, яку він може мати назву, цей музей, який підкреслить усю історію, усю багатогранну культуру. Думали, думали – і назвали його "Порт культур". Чому? Тому що вся історія міста Маріуполя – про міграцію. Тобто люди їхали і приїжджали, і весь час якась була емоція – чи радість, чи сльози розставання. Тут є поховання скіфів, тут були сармати, тут було перше поселення козаків, тут було Військо Запорізьке, потім були греки-переселенці, які прийшли та заснували місто Марії. Ми пишаємося цією назвою. У ній є сакральний сенс. Греки тоді вірили, і ми сьогодні віримо, що Марія нас захищає. Вона захистила місто Маріуполь у ті складні роки, про які я вже говорив.

Був радянський період, коли люди приїжджали з різних куточків Радянського Союзу і будували місто Маріуполь, його металургійну силу й міць.

У сучасному Маріуполі 460 тис. населення. Якщо вже ми говоримо про міграцію – додалися нові маріупольці. Це професійні люди, які змушені були переселитися з Донецька, Макіївки, Єнакієвого. Приїхали – і сьогодні вони вже частина нашої культури та історії. Офіційна статистика свідчить: 460 тис. плюс 110 тис. нових маріупольців.

– Овва!

– Так, понад пів мільйона, це серйозний потенціал. Коли ми подивилися, хто ці люди, – вони еліта нашого регіону. Це професори, які сьогодні очолюють виші. Багато з цих вишів переселилося з Донецька – медичний виш, юридичний виш, інститут управління... Це вчителі, це лікарі, це силовики, це військові, СБУ, прокуратура – уся багатогранна Донецька область зосереджена сьогодні у місті Маріуполі.

А греків у Маріуполі досі багато?

– Це завжди для мене цікаве запитання (посміхається). Занурюєшся в історію... Греків дійсно багато, це наше надбання. Секретар міської ради – справжній спадковий грек. Ми так жартуємо, що кожен п'ятий у Маріуполі – грек так чи інакше.

Якщо говорити серйозно, то в Донецькій області 100 тис. греків проживає. У нас є навіть поселення. Коли митрополит Ігнатій, батько-засновник міста Марії, канонізований вселенський святий, привів паству свою з півострова Крим, це 50 тис. греків і 20 тис. вірмен, вони заснували місто Маріуполь і Маріупольський повіт. Навколо міста було засновано такі села, як Сартана, де мешкає 10 тис. греків. Це дуже добрі, відкриті, привітні і завжди доброзичливі люди. Коли ви приїдете в Маріуполь, ми обов'язково ознайомимо вас із грецькою культурою.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Уперше я опинився в Маріуполі 1992 року. Мене, звісно, він вразив. Знаєте чим? Міццю заводських труб, жахливою екологією і брудними вулицями. Але ще раніше я подивився – так уся країна подивилася! – гучний фільм "Маленька Віра", який став просто шоком для радянського суспільства... Ми обговорювали це, до речі, з актором [Юрієм] Назаровим, який зіграв роль батька Вірочки в цьому фільмі... Скажіть: Маріуполь, показаний у фільмі "Маленька Віра", сильно відрізняється від Маріуполя, який сьогодні ви очолюєте?

– Ви знаєте, Дмитре, у мене завжди були точно такі відчуття, як у вас. Так сталося, що я на якийсь період часу виїжджав із Маріуполя, потім повернувся. І слава богу, що повернувся. Місто змінюється сьогодні з нашою командою. Ми повністю перебудовуємо Маріуполь. Це вже інше місто. Ми 50 км доріг будуємо, ми міняємо труби, ми будуємо сучасні ЦНАПи (Центр надання адміністративних послуг. "ГОРДОН"). Перший центр адміністративних послуг відкривав експрезидент [Петро] Порошенко. Новий мультифункціональний ЦНАП, уже з іншою філософією, з іншими смислами, багатогранний, де [надають] пенсійні, соціальні, адміністративні та багато інших послуг – якщо людина має якісь проблеми, вона приходить у центр і одержує відповідь на будь-яке запитання – відкривав президент [Володимир] Зеленський.

Тобто сьогодні місто Маріуполь дуже змінюється. Будують нові парки, сквери... Один зі згаданих мною президентів теж тривалий час, як і ви, не був у Маріуполі і дивився фільми – ті самі, які ми згадуємо. І він сказав: "Знаєте, я завжди приїжджав – і в мене картинка в голові сірого Жданова. А сьогодні я приїхав у місто Маріуполь – це європейське місто, яке за чотири роки кардинально змінилося. Я знімаю перед вами капелюха за те, що ви зробили в Маріуполі".

Дійсно, багато робить команда керівників і професіоналів, які прийшли сьогодні. Ті люди, які сьогодні змінюють місто, його жителі, вони люблять це місто. Ми приїхали хто звідки, із різних куточків нашої країни, з однією метою: зробити його вітриною відновленого українського Донбасу. У ці особливі дні, коли весь фокус і увагу зосереджено на Маріуполі, ми дуже віримо в те, що він дійсно може стати такою вітриною. Коли люди з Донецька, із Макіївки, із Єнакієвого приїжджають у місто Маріуполь...

...порівнюють?

– ...вони мають бачити, як змінюється Україна. Я вірю в те, що та невидима "берлінська стіна", яка виросла сьогодні між Маріуполем і Донецьком, може впасти. Але впасти вона може тільки тоді, коли люди будуть бачити, як змінюється країна. Я в це вірю, у це вірить моя команда. Ми не просто робимо – ми біжимо по завданнях. Ми будуємо сьогодні нове, сучасне європейське місто Маріуполь.

Якір – це не просто якір, а сенс Маріуполя, символ моря. Із вушка ллється сталь

Яке у вас як у людини, народженої в Маріуполі, громадянина Маріуполя і мера Маріуполя улюблене місце у вашому місті?

– Я вже згадав спочатку парк, де я виріс, маленьким хлопчиком там гуляв із бабусею – парк "Веселка". Насправді багато місць дуже красивих у місті Маріуполі...

Стратегія, яку ми з командою визначили, – це не просто документ, який написали, десь поклали на полицю і забули про нього. Ні. Ми чітко розуміли виклики. Мені навіть один із мерів – не буду говорити прізвища, щоб, не дай боже, не образити цю людину, він сидів на асоціації міст зі мною поряд, а я обіймаю цю стратегію (робить вигляд, що тримає масивний документ), – він каже: "Слухай, а навіщо це тобі треба?" Я відповідаю: "Ну як навіщо? Я ж хочу змінити місто". Він каже: "Так ти ж себе заганяєш у глухий кут, формуєш очікування, відповідно, потім жителі будуть дивитися – а як ти виконав цю стратегію". Я кажу: "Я реально вірю в те, що тут написано".

Ми прописали у цій стратегії, що кожен район самодостатній, у кожному районі має бути якась своя родзинка. У нас чотири райони. Лівий берег – це парк "Веселка", у якому я провів своє дитинство, він сьогодні заграв новими фарбами. Це мінікопія Кекенгофа – 240 тис. бульбових рослин, тюльпани, нарциси, які навесні килимом розляглися. Така краса!.. Знаєте, у чому філософія полягала? Що це віддалений район від центру міста, інших населених пунктів, від селищ, які оточують місто. І треба, щоб із будь-якого куточка захотілося приїхати в цю частину міста. І таки це сталося. Люди приїжджають, дивляться і надихаються. У центрі міста ми за чотири місяці зробили унікальний парк. Хотілося, щоб була якась схожість із Лондон-парком. 17 км поливного газону з'явилося в місті Маріуполі.

Ого!

– Європейська площа, плоский шикарний потужний фонтан, який грає світловими і звуковими струменями. І музика, й емоції... Це ми зробили в місті Маріуполі... Сьогодні ми в Кальміуському районі будуємо шикарний величезний парк, 56 га, він буде більшим, ніж парк Горького в Харкові.

Та ну?! Більший неможливо, мені здається.

– Буде більшим. Буде яскравішим.

(Сміються.)

Там різні зони. Зона барбекю: не треба виїжджати за місто, а можна приїхати – і в самому місті буде створено всі умови для того, щоб добре відпочити із сім'єю.

Ви зробите парк кращим, ніж у Харкові?

– Я вам обіцяю, що саме так і буде.

Фантастика!

– І Приморський район... Ми сьогодні бачимо майбутнє біля моря. (Показує на значок із гербом Маріуполя на лацкані піджака.) Якір – це не просто якір, а сенс міста Маріуполя. Ми говоримо, що з цього вушка ллється наша металургійна сталь. Формується чітке уявлення, що цей якір – символ життя, символ моря.

Після того, що ви мені розповіли про парк, я хочу запитати: чи не збираєтеся ви балотуватися в мери Києва? Нам парк дуже потрібен!

(Усміхається.)

– Нам треба добудувати спершу те, що ми почали в Маріуполі, а потім ми розглянемо вашу, Дмитре, пропозицію.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Маріуполем ви керуєте майже п'ять років. Як ви стали мером?

(Зітхає.) Ой... Тут, звісно, знаєте, Дмитре... Чому я зітхаючи згадую? Це складні часи насправді, 2014–2015 роки. Я тоді був директором із персоналу та соціальних питань одного з найбільших комбінатів міста Маріуполя – комбінату Ілліча. Величезний колектив – 30 тис. осіб працює на цьому підприємстві.

– У радянські часи – під 100 тис., напевно?

– Так, там було під 100. Із селищами, із колгоспами було дійсно так. Дуже багато сільськогосподарських підприємств.

– За Бойка, так?

– Так, за Володимира Семеновича. Я ще застав його, слава Богу. Легендарний директор.

2014–2015 роки – це особливі дні в моєму житті й у житті кожного жителя Маріуполя. Коли ти переоцінюєш сенс свого життя, розумієш, що найважливіше, що в нас є, – це ми, це людські взаємини, наше життя. 2015 року був обстріл мікрорайону "Східний". Я як директор із персоналу та соціальних питань керував цим напрямом. Довелося разом із нашим колективом відновлювати зруйновані півтори тисячі квартир, три дитячі садки, три школи. Це був жах, це був біль. Треба було робити це дуже швидко, тому що була зима, дуже холодно.

Тоді мені подобалося, і я це часто згадую: тоді не потрібно було нікого кликати. Заводчани приходили самі: "Що потрібно зробити? У чому потрібна допомога? Скажіть – ми готові". Люди приходили різати скло, хтось роздавав плівку, хтось цю плівку оббивав, хтось ходив робити "кошториси" квартир тощо. Цілі будівельні бригади працювали над відновленням нашого мікрорайону "Східний". Ми зробили все в доволі стислий період часу – за два місяці відновили повністю мікрорайон.

Потім був обстріл Сартани в лютому 15-го року. І в ніч із 16-го на 17 серпня [2015 року] знову обстріляли Сартану. Як зараз пам'ятаю: я повертався з відпустки, це було 16-го. Зруйновано було 156 будинків. Це було жахливо. Люди загинули і були поранені. Дуже важко згадувати...

Тоді ми поставили перед собою завдання відновити зруйновані будинки до Дня міста, за місяць. І нам це вдалося. Бо в нас уже була досвідчена команда, на сумному досвіді вихована. Це небайдужі люди, які навіть не йшли додому. Я їх просив: "Перекур треба, обід". Ні – вони працювали від рання до смеркання, без утоми. І ми це зробили...

Згадую: приходжу в музичну школу в Сартані, діти прочитали вірші, заспівали пісні – і один із патріотичних чоловіків підводиться, а в нього очі повні сліз. Дивиться на мене й каже: "Ми жили такою емоцією завжди, що в нас є захисник, Бойко Володимир Семенович. А сьогодні ми побачили, що в нас є ще один захисник, Бойченко Вадим Сергійович". До виборів залишалося три місяці. Той чоловік каже: "Чи не хотіли б ви стати мером міста Маріуполя?" І це так зачепило... Я думаю: "А чому б і ні?"

Потім відбувся ще ланцюжок подій – висунення від трудового колективу комбінату Ілліча, була підтримка від комбінату "Азовсталь"... Мій друг Енвер Омарович Цкітішвілі, генеральний директор комбінату "Азовсталь", на сцену вийшов і перед трудовим колективом каже жартома: "Для того щоб стати мером, треба спочатку піти працювати на "Азовсталь", а потім перейти працювати на Ілліча. Ви запам'ятайте: я серйозно кажу. Хто потім захоче стати мером – тільки так можна стати".

Ось тоді я і став мером, здобув доволі відчутну підтримку від населення, 74%.

74%?

– Так.

Дуже багато!

– За три місяці. А чому? Я менеджер, і мені навіть на думку ніколи не спадало, що я можу стати мером міста Маріуполя чи якогось іншого міста. Тоді, коли цей виклик постав, потрібно було почути людей: які проблеми, як сьогодні живе місто Маріуполь, окрім того, що є війна. І я пішов у кожен двір, спілкувався з людьми. У мене було від шести до 10 зустрічей на день. Я одержував від них зворотний зв'язок.

На комбінаті був соціалізм. Іллічівець понад усе

Коли мене запитують: "Яка у вас була програма, Вадиме Сергійовичу?" – я кажу: "Та програму написали люди. Я йшов до них і запитував, що потрібно робити". У стратегію ми заклали найголовніше, що сьогодні є основою, фундаментом роботи будь-якого міста: це комунальні послуги та муніципальний сервіс.

Місто для людей, так?

– Звісно. У кожному рішенні сьогодні ми бачимо конкретну людину, ми бачимо обличчя наших дітей і людей похилого віку, ми бачимо молодь, для яких ми сьогодні будуємо це місто.

У нас зараз дуже дивні часи: міністрами, великими державними чиновниками, мерами стають люди з вулиці, які найголосніше вміють викрикнути гасло або заспівати гімн, які не мають жодної бази, жодної школи, жодної освіти...

Я для себе виписав: ви закінчили Приазовський державний технічний університет за спеціальністю "інженер транспортних технологій". Потім – Донецький національний університет за спеціальністю "бізнес-адміністрування". Але до цього встигли попрацювати на комбінаті "Азовсталь" слюсарем, помічником машиніста, машиністом тепловоза, нормувальником і начальником відділу праці і заробітної плати.

– Правда.

2012 року ви стали директором із персоналу та соціальних питань потужного комбінату імені Ілліча. Це ціла драбина зі східцями. Скажіть, будь ласка, щоб стати мером великого міста, така освіта, такий життєвий досвід і ці всі сходинки потрібні? Чи, можливо, ні?

– Можна я відповім, як я дітям відповідаю? Мої діти – це студенти, які навчаються і роблять перші кроки в житті. Я їм кажу, що вища освіта – це база, основа. Із погляду управління собою, із погляду управління літературою, побудови якогось логічного ряду, пошуку розв'язання проблеми... тобто це фундамент. А все інше – це життєвий досвід.

Мені пощастило: у моєму житті, я вважаю, взагалі не було випадкових людей. Коли я працював майстром на комбінаті "Азовсталь", у мене були вчителі, які давали мені технічні знання. Коли я працював нормувальником, у мене були вчителі, які давали мені широту мислення з погляду мотивації людей. Я відповідав за колектив, у якому було понад 3 тис. осіб, і мав розуміти основи мотивації, основи управління людьми.

І щоразу, коли я одержував якесь нове призначення, у мене були вчителі, які вкладали в мене душу і серце. І ось це найцінніше, це найголовніше. Найголовніший мій учитель, ми його сьогодні згадували, – це Володимир Семенович Бойко. Слава Богу, мені вдалося з ним попрацювати. Перше моє спілкування з ним... Мене привів за руку ексдиректор із персоналу Юрій Чентуков у кабінет Володимира Семеновича. Я одухотворений прийшов – такий великий завод, така легендарна особистість!

Герой України!

– Так. І він мені ставить запитання: "От скажи, ти знаєш, куди прийшов?"  "Комбінат Ілліча. Знаю. Один із найбільших заводів в Україні". – "Ти знаєш, що сьогодні я тобі в управління віддаю найцінніше?" Як менеджер я думаю: "Напевно, фонд оплати праці?"

Людей?

– Людей! І от, щоб ви розуміли, Дмитре: щоранку відбувався очний рапорт у Володимира Семеновича. Із чого він починав? Виробничі показники – це було друге запитання, яке він ставив. Перше: "Як у нас ветерани? Що кажуть у колективах?" Для нього ставлення людей до комбінату, ставлення до людей начальника цеху, директора з виробництва було найголовнішим. Він говорив: "Запам'ятай, Вадиме: найцінніше, що є у нас сьогодні на Ілліча, – це іллічівці. Я живу цим, це у мене в серці. І хочу, щоб ти навчився жити ось так". Я чесно кажу, Дмитре: він мене навчив любити людей. Ми ходили до ветеранів, я бачив щирі блискучі очі людей, які щиро люблять його. І ми намагалися максимально давати ту любов і те тепло нашим шановним ветеранам.

Мені пощастило з Володимиром Семеновичем кілька разів спілкуватися доволі докладно. Він, звісно, відразу ж під час спілкування справляв незабутнє враження. Абсолютно унікальний чоловік був. Я бачив у Криму те, що він побудував для заводчан.

– "Ай-Даніль".

– Так, колишній санаторій, і що він із ним зробив. Мені говорили обізнані люди, що на заводі Ілліча взагалі соціалізм. Тобто люди живуть як у Христа за пазухою: враховано всі їхні прохання, вони одержують величезні соціальні пакети тощо. Це справді соціалізм був?

– Так, я думаю, був соціалізм. У нього було всю увагу приділено людині. Іллічівець понад усе. А потім – виробничі показники.

Унікально!

– Перше – люди, усе інше потім. Я вважаю, це унікальний досвід. Володимира Семеновича вже немає, а ім'я його живе дотепер, його люди люблять, пам'ятають. Коли ми почали формувати ту ідею, про яку я вже сказав, – "Порт культур", музей, у якому хочемо показати всю цінність міста Маріуполя, його багатогранність, емоцію, біль, увесь цей наратив, – люди згадували Володимира Семеновича.

Зауважу: це був один із небагатьох "червоних" директорів, як їх називали, який міг із президентом [Леонідом] Кучмою говорити абсолютно на рівних у будь-яку годину дня і ночі.

– Це теж правда.

Я був свідком якось, як вони розмовляли. Приголомшливо!

– Так.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Скільки сьогодні в Маріуполі таких потужних заводів-гігантів? Ілліча – раз, "Азовсталь" – два...

– ..."Промсервіс" – три. Це сервісне підприємство, яке обслуговує й ремонтує агрегати і вузли на комбінатах. Ще ремонтний завод, який також ремонтує і встановлює великі агрегати на двох заводах. І порт.

Але два кити – це "Азовсталь" та імені Ілліча?

– Так. Це 12 млн тонн сталі в потенціалі. Це 7% ВВП нашої країни і 20% валютного виторгу. Сьогодні це все роблять у Маріуполі.

Ох як цікаво!

– Так.

А суто візуально це "міць", ці два заводи?

– На Ілліча працює аглофабрика, яка забезпечує сировину для виробництва сталі. Вона найбільша в Європі. Це "міць"! Це величезний потенціал для нашої України. Ми маємо розуміти, що на цій групі підприємств працює 40 тис. людей, які формують 30% економіки нашого міста. Це легальна заробітна плата, понад мільярд надходжень...

Так, у вас же все "по-білому" там, я знаю.

– Абсолютно правильно. І доволі динамічно зарплата змінювалася протягом усього цього періоду часу. Ми бачимо, як наповнюється сьогодні бюджет. Ці парки, сквери, ремонт доріг, заміна труб (уже 208 км ми замінили на пластик) – невипадкові. Тому що є відповідальний платник податків: це компанія "Метінвест", яка сьогодні присутня в нашому місті.

Тобто, виявляється, можна жити чесно і прозоро, правда?

– Потрібно, Дмитре!

(Усміхається.)

Виходить, можна і потрібно.

– Я для себе визначив формулу, про неї я говорив в Офісі президента. І, як влучно зауважили, це "формула Бойченка". Ми жартуємо так. Насправді ця "формула Бойченка" – вона про чесність і відкритість. Це формула, визначена життям, вона має назву "60 на 40". Є бюджет міста Маріуполя. Ми говоримо: 60% – це операційні витрати, бюджет проїдання, те, як ми в сім'ї витрачаємо, ідучи в магазин і купуючи предмети першої необхідності. А ось 40% – це розвиток.

Коли я прийняв бюджет, він був $50 млн, майже не було бюджету розвитку... Я подивився ретроспективно: стабільна Україна 2006 року – скільки бюджет? $100 млн. Подивився на 2013 рік, довоєнний – $100 млн. А скільки бюджет розвитку? 24%. Іншими словами, не було розвитку міста Маріуполя. Сьогодні, коли бюджет почав наповнюватися, ми сфокусували свою увагу на внутрішньому ресурсі – і в межах поповненого 100-мільйонного бюджету ми знайшли $40 млн інвестицій, які вкладаємо нині в місто Маріуполь.

Ми з Донецька в'їжджали і завжди бачили руду хмару, яку п'ять маріупольських труб викидали. Сьогодні вони не димлять

У вас $100 млн бюджет сьогодні?

– Уже більше.

– Порівняно гарний бюджет.

– Дуже гарний бюджет із погляду розвитку. Сьогодні, правда, у межах того, що відбувається в Україні, економічний спад, пов'язаний із коронавірусом, – бюджет, звісно, трошки просів. Але якщо подивитися на інші міста – у нас він не так суттєво просів. Чому? Тому що в нас...

...метал виробляють?

– Так, метал виробляють. І всі ринки було орієнтовано на Європу, Азію. Тому все рухається, усе їде й усе добре.

У радянському Жданові й українському Маріуполі була проблема номер один, на мою думку, – екологія. Забрудненість повітря страшна, Азовське море страшне тощо. Зараз це якось вирішують?

– Це залишається проблемою. Але я так сьогодні із жителями вибудовую комунікацію: екологію потрібно ділити на дві частини – екологія комунальна, той напрям, на який нині є прямий вплив із боку міської влади, із боку мера та його команди, і промислова екологія. Якщо подивитися на комунальну екологію – це вода, стоки, які ми повертаємо у природу; це викиди CO₂; це транспорт – екологічний, неекологічний, яка частка електротранспорту; це управління малими зеленими зонами – парки, сквери, набережна наша; це вуличне освітлення, яке також викидає CO₂. І ось ми спільно з Європейським банком реконструкції та розвитку розробили стратегію сталого розвитку. Під це привели інвестиції в місто Маріуполь. Сьогодні ми займаємося системою очищення води – залучили під це €100 млн інвестицій. Ми віримо в те, що найближчим часом побудуємо систему очищення. Це унікальний комплекс, унікальне буде рішення...

Вибачте, це правда, що ви хочете, щоб у Маріуполі, забрудненому місті, із кранів текла вода, яку можна пити?

– Це правда.

Як у Відні?

– Дмитре, цим питанням я особисто займався.

І ви вірите, що це можливо?

– Так буде (прикладає руки до грудей). Я вам обіцяю й обіцяю жителям міста Маріуполя. Щойно я став мером – це було перше болюче питання, трансльоване мені жителями. Я це зробив пріоритетом і почав шукати рішення. Шукав в Україні, працював із нашими інститутами і зрозумів, що, у принципі, усе, що пропонують, – це те, що було до цього. Тобто нічого. Радянський Союз нічого не вигадав, як за 240 км із Сіверського Дінця притягнути воду в місто Маріуполь. Однаково не вистачало обсягу – її змішували. І за якістю вода, на жаль, не відповідала нормам, відповідно, пити її неможливо ні тоді, ні зараз. Щось потрібно було шукати нове.

Ми виїхали за межі України в пошуках рішення. І знайшли це рішення за підтримки посольства Франції в Україні. Колись Франція побудувала 50 комплексів системи очищення води. Ми подивилися і зрозуміли, що це адаптивно підходить під місто Маріуполь. Приїхали експерти із Франції, подивилися і кажуть: "Так, ми готові це зробити". Було питання, де взяти гроші. Міністерство фінансів Франції вперше за всю історію взаємодії з Україною скерувало прямі інвестиції в місто Маріуполь.

Овва!

– Ми отримали €64 млн. І за підтримки прем'єр-міністра України, я думаю, наступного тижня (програма вийшла в ефір 6 липня. – "ГОРДОН") підпишемо субкредитний договір – і почнемо проєктування, а потім будівництво (договір було підписано 13 липня. "ГОРДОН"). Це тривалий процес.

Неймовірно!

– Якщо повертатися до теми екології, то є ще блок промислової екології.

Викиди, зливи...

– Так. Це проблема, і цим треба займатися. Є партнерські відносини з компанією "Метінвест", підписані на рівні регіональної та національної влади, є зрозумілий і чіткий план інвестицій на десяток років наперед. Вона бачить і далі, виходячи за ці межі. Сьогодні реалізують величезний проєкт реконструкції тієї великої аглофабрики, про яку я говорив, що найбільша в Європі і забезпечує агломератом два підприємства. €220 млн інвестицій. Це суто екологічний проєкт.

Це вже "Метінвест"?

– Так. Вони встановили системи очищення на ті п'ять труб, які традиційно диміли в Маріуполі. Ми з Донецька в'їжджали і завжди бачили руду хмару, яку ці труби викидали. Сьогодні вони не димлять. Цього року проєкт завершують, найпотужніший проєкт, суто екологічний, який реалізовано вже в місті Маріуполі.

Ми, розвиваючи інфраструктуру, у гарному сенсі змінюємо зовнішнє і внутрішнє середовище. І, відповідно, бізнес теж розуміє це і теж змінюється.

– Купатися в Азовському морі в Маріуполі можна чи ні?

– Можна.

Так?

– Так.

І треба?

– І треба.

(Сміються.)

Ми сьогодні в межах того "Майбутнього біля моря", про яке я вже говорив, розробляємо класний масштабний проєкт із нашим земляком Віктором Зотовим, відомим архітектором в Україні і за межами нашої країни. Розробляємо піщаний пляж, який розташований за портом Маріуполя. Це природна розкішна зона. Я впевнений, це буде крутий пляж. Ми там робимо фунікулерну групу. Тобто нагорі буде майданчик, куди можна приїхати на автомобілі, припаркувати його – і на фунікулері спуститися вниз. Там відкривається природний піщаний пляж, просіяний спеціальними машинами, встановлено шезлонги, є коктейльна група, відкрите чисте море, майорить блакитний прапор над піщаним пляжем. Можна прогулятися, можна пробігтися, можна просто відпочити й насолодитися Азовським морем.

Можливо, після того, що ви розповідаєте, люди поїдуть не тільки з окупованих територій?

– А це найголовніша мета, Дмитре. Коли ми міркували про майбутнє міста, про стратегію, ми якраз говорили про "вітрину Донбасу". Я в це вірю і вірить уся моя команда: зміни, які відбуваються в українському Маріуполі, мають чіпляти кожне серце, тих, хто, на жаль, не із власної волі найчастіше залишився в Донецьку та інших містах на окупованій території.


Фото: ЕРА
Фото: ЕРА


Як Маріуполь пережив коронавірус?

– Був складний період... Але головне – що? Ще раз хочу акцентувати увагу на тому, що завжди треба слухати людей, які тебе оточують. Особливо тих, які більше за тебе на цьому знаються, професійних людей. Це медпрацівники. Що мав зробити будь-який мер? Покликати тих людей, які розуміють у цьому більше, ніж він. Я покликав до себе наших лікарів-інфекціоністів, які разом зі мною і командою розробили чіткий алгоритм дій.

Перше, що потрібно було зробити, – захистити людей, захистити медпрацівників від цієї таємничої хвороби. Ми оперативно ухвалили рішення закуповувати необхідний обсяг засобів індивідуального захисту, щоб дати лікарям гарантії безпеки. На ці цілі ми не шкодували коштів, відразу на місяць наперед закупили. Ми розробили внутрішні протоколи лікування, не чекаючи на центральні рішення. Ухвалювали рішення дуже швидко.

Клас!

– Ми розуміли, яка нам потрібна група устаткування, що нам потрібні ШВЛ... Ми не чекали ШВЛ нізвідки – ми їх почали купувати. Ми одні з небагатьох, які ШВЛ купили за бюджет міста.

Дуже хотілося б медпрацівникам, звісно, подякувати. Тому що вони реально цей період відпрацювали просто як гарні годинники, злагоджено, як механізм, і дали результат. Але важливо, що і люди чули, що ми говоримо: потрібно залишатися вдома – і вони залишалися вдома. Спецтранспорт працював, не було переповненого транспорту. Ветеранам сказали: "Шановні ветерани, потрібно посидіти вдома". Вони сиділи вдома. Ми, звісно, забезпечували їх продуктами ці два місяці.

Усе відпрацювало так, щоб був той результат, який ми одержали. 90% у місті Маріуполі сьогодні видужалих людей. Усього – уявіть! – 560 тис. населення, а захворіло 120 осіб. І, звісно ж, у ці складні часи, коли ти розумів, що бюджет просів, коли потрібно ухвалювати рішення і правильно перебудовувати бюджетні ініціативи, партнери – і фонд Ріната Ахметова, і фонд Вадима Новинського – теж оперативно ухвалювали рішення. Ми відчували цю допомогу. 15 тис. експрес-тестів надійшли вчасно. Бо ти розумієш спалах – тобі потрібно ці кола швиденько розмотувати, збирати. А для цього тобі потрібні дослідження. Розуміли, що ЗІЗ – це дорого, але ж тобі раз! – 20 тис. масок, 2 тис. костюмів... Ми це також вчасно отримали. Ми отримали від них унікальні ШВЛ, неінвазивні, які не травмують людину. Дай Боже, щоб вони не знадобилися, але вони класні й суперсучасні.

Ви, напевно, фахівцем з інфекцій стали за цей час?

– Я щодня, щоб ви розуміли, збирав медпрацівників – вони доповідали. Щодня у мене спочатку рапорт, потім вони йдуть на доповідь, повертаються до мене – кажуть, як усе пройшло. Я щоп'ятниці на підсумковому брифінгу підбивав підсумки боротьби з пандемією в місті Маріуполі.

У Києві протягом останніх шести років, незважаючи на війну, незважаючи на коронавірус, активно будують нові житлові будинки, офісні центри, торговельні центри. В інших містах – набагато менше. Як у Маріуполі? Нові будівлі вводять в експлуатацію?

– Маріуполь – це теж велике будівництво. Ми будуємо дороги, як я вже сказав, 50 км ми вже побудували за чотири роки.

Нові дороги?

– Так. 50 км нових доріг. І цього року ми також будуємо дороги. Ми замінили вже понад 200 км труб. Але що унікальне в місті Маріуполі – ми будуємо затишні двори. Тобто ти виходиш із будинку, а в тебе тут зелені газони, тут рослини, тут у тебе альтанки, тут лавочки, тут у тебе новий асфальт, тут новий бордюр... Раніше не було людей у дворах. Людям нікуди було виходити.

А зараз гуляють?

– Тепер люди виходять, гуляють у своєму дворі. Ми за чотири роки створили 250 затишних дворів. Цього року додамо ще 130. І це все робимо не ми – це роблять жителі в межах найважливішого проєкту, який змінив на 360 градусів ставлення до житлового фонду: підтримка ОСББ. Ми щороку підтримуємо тих людей, які ухвалюють таке рішення. Уже 50% житлового фонду вийшло в самостійне управління. 250 млн грн ми витрачаємо на підтримку цих ініціатив. Ми даємо гроші – вони самі обирають підрядника, самі керують своєю долею, самі вирішують, що важливо, що первинно. Це суспільний бюджет, який вони самі беруть в управління.

У Маріуполі багато хрущовок, правда?

– Так, є хрущовки.

Що ви з ними робите?

– Ми їх реконструюємо.

Відселяєте людей?

– Відселяємо. Якщо зовсім аварійний будинок – зносимо. На цих місцях у нас є план забудови. У нас із нашим партнером, компанією "Метінвест", є величезне бажання, і я думаю, наступного року ми це зробимо: перший сталевий дім в Україні має бути побудовано в місті Маріуполі.

Сталевий?

– У нас уже є готовий проєкт, кошторисна документація.

Це як?

– Зі сталі. У Києві будинки будують із бетону. А тут – зі сталі. Це те, що ми бачимо в Англії і в Америці: усі будинки зі сталі.

Цікаво.

– В Україні такого немає досвіду. Ми з асоціацією сталевого будівництва та з архітекторами розробили унікальний проєкт. Вартість сталевого будівництва набагато дешевша. А друге – набагато швидше можна побудувати. Будинок будують від восьми максимум до 12 місяців, і вартість виходить трохи більша за 12 тис. грн за м². Нині це вартість вторинного житла в місті Маріуполь.

Дуже цікаво!

– Так.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Пам'ятаю, коли я добирався 1992 року в Маріуполь, був літак "Київ – Маріуполь". Будь ласка, немає проблем. Сьогодні аеропорт не працює. Донедавна 18 годин поїзд ішов із Києва в Маріуполь. Це страх Божий. Це означає, що місто просто десь на іншій планеті. Тому що в сучасних умовах 18 годин добиратися – ну, це жах.

– Дмитре, поїзд ходив 2015 року 28 годин.

(Вражено.) Із Києва?

– Із Києва до Маріуполя і з Маріуполя в Київ. Це було дуже довго. 18 – це теж дуже довго. Це, звісно, наш біль, але треба розуміти, що у нас є три проблеми з погляду логістики. Перша проблема – траса "Маріуполь – Запоріжжя", 200 км. Слава Богу, треба подякувати президенту України Володимирові Зеленському, який побачив цю проблему – і за три місяці розв'язав її.

Гарна траса?

– Шикарна траса!

Чотири смуги чи дві?

– Дві смуги, але треба розуміти, що за відстанню економиш десь півтори-дві години дороги. Раніше об'їжджали, а зараз ти по прямій їдеш у Запоріжжя.

Тобто пряма нова траса?

– Так. Можна приземлитися в Запоріжжі – і спокійно за дві години ти в Маріуполі. Якщо говорити про залізничне полотно, то цю проблему частково розв'язано. Є поїзд, який має назву "фірмовий"...

– ..."Інтерсіті"?

– Не "Інтерсіті" – так званий експрес-поїзд, який не 18 годин їде, а 14,5. Однаково це багато, але краще, ніж 28 чи 18.

Є одна проблема, яку я озвучив президенту України, він розуміє її і ставить завдання Міністерству інфраструктури. Треба побудувати два паралельні напрямки із Запоріжжя в Маріуполь. Колія, якою ми сьогодні їздимо з Маріуполя в Запоріжжя, – це взагалі об'їзний резервний шлях. Ми завжди їздили через Донецьк. Однієї цієї колії, звісно, недостатньо. Мають бути дві паралельні залізничні колії, і має бути електрифікація. Зараз із Києва до Запоріжжя – сім годин. І тоді спокійненько ще дві години додаємо – і за дев'ять годин можна буде доїхати в місто Маріуполь. Ось таке завдання сьогодні стоїть перед Міністерством інфраструктури. Я бачив – уже навіть у пресі з'являються перші прояви обговорення, що це коштує приблизно €300 млн, і європейські банки готові профінансувати цей напрям.

2014 року вранці я прокидався не від дзвінка мобільного чи будильника, а від розривів "Граду". Тебе підкидає на ліжку, ти хребтом відчуваєш, як воно гуркоче

– Аеропорт Маріуполя може почати роботу?

– Аеропорт готовий. Ми відновили злітку.

– Її розбомбили?

– Пошкодили, назвімо це так. Ми відновили. Аеропорт сьогодні у комунальній власності. Це доволі просте рішення. Невеликі інвестиції, 250–300 млн – і полетіли. Але якби було так легко, то, напевно, ми б уже полетіли. Насправді є певна складність. І ця складність має назву "політика" й "геополітика". Відповідно, політичне рішення має ухвалювати президент України в межах Мінських угод, розуміючи всю відповідальність цього рішення.

– Є побоювання, що можуть збивати літаки, якщо вони будуть вилітати з маріупольського аеропорту?

– Насправді, Дмитре, сьогодні багато хто до кінця, мабуть, не розуміє, а маріупольці відчули на собі, що таке мінський формат, що таке нормандський формат... Коли 2014 року лінія розмежування проходила околицями нашого міста, то вранці я прокидався не від дзвінка мобільного телефона чи будильника, а від розривів "Граду". Тебе підкидає на ліжку, ти відчуваєш, як воно гуркоче, своїм хребтом. Це було дуже неприємно. Сьогодні лінію фронту, наскільки це було можливо в межах нормандського формату, відсунули від Маріуполя, вона відійшла на 17,5 км.

– Усього.

– Так, усього. Але це дуже багато. Ми сьогодні не чуємо розривів снарядів так, як чули у 2014–2015 роках. 15 км саме місто, додаємо – маємо 32,5. І плюс до аеропорту ще 5 км. Тобто достатня відстань. Зрозуміло – потрібно, щоб військові дали гарантію цих польотів, ми маємо повітря захистити тощо. Це все технічні рішення, складні, але, я думаю, можливі.

– Коли в місті тривали бойові дії, ви сказали, що вас підкидало від розривів снарядів. Що ви відчували як людина, яка народилася в цьому місті?

– Як і багато жителів міста Маріуполя, відчував тривогу. Найправильніше слово – "тривога". Не було страху, не було паніки навіть тоді, коли "Східний" обстріляли. Я бачив цих людей – у них теж не було ні страху, ні паніки. Вони розуміли, що вже все сталося і треба швидко все відновити.

Ми всі розділили своє життя на до і після й переосмислили цінності. У дві руки поміщається тільки дві валізи. Більше ти нічого не забереш із собою. Стояла машина біля під'їзду, у мене завжди було чергові дві валізи. Ми прокидалися щоранку й вирішували: "Ми ще тут? Ми тут. Добре". І так минав кожен день, і щодня ми чули розриви "Градів". У вікно мого восьмого поверху було видно яскраві спалахи, стовпи диму. Особливо вночі. Я живу на лівому березі, і ось "Східний" і там, де я живу, – це практично одна лінія. І це було дуже неприємно.

– Уявляємо географічну карту – і розуміємо, що росіяни, які забрали Донецьк, мали обов'язково забрати Маріуполь. Тому що без Маріуполя цикл неповний: ВВП, порт тощо. Тобто сам Бог велів забрати. Ви розуміли, що в один прекрасний момент ви можете прокинутися в себе на восьмому поверсі й побачити російських хлопців, які прийшли зі зброєю забирати Маріуполь?

– Розумів. І на підтвердження ваших слів можна подивитися історію, коли визволили Маріуполь від німецько-фашистських загарбників. 10 вересня 1943 року. Покинувши Маріуполь, Гітлер ухвалив рішення покинути і Крим. Тому що Маріуполь – це завжди була дорога на Крим.

– Звісно.

– Ми розуміли, що це унікальне, особливе місто. Тоді не сталося того, що сталося в інших містах, тому що тут інші люди. Тут якраз багатогранність, багатокультурність спрацювали проти того, що нам нав'язували під назвою "ДНР". Люди не прийняли цього. І, відповідно, воно не могло вирости, тому що люди були проти. Так, була там невелика група людей, які...

– ...сепаратисти свої, місцеві?

– Їх було небагато. І тому воно не розрослося. Ми бачили, наскільки це було масштабно в інших містах, наскільки це набирало обертів. У нас не було таких обертів. Коли люди розуміли, що їх обманюють, що ставлять за мету інші цілі й інші цінності, вони не повірили в цю історію. Тоді це тривало буквально трохи більше ніж місяць – і місто Маріуполь Збройні сили України звільнили.

– Але воно хиталося конкретно.

– Так.

– І розкачувалося.

– Але завдяки, ще раз підкреслюю, жителям і, звісно ж, нашим захисникам ми утримали ситуацію.

– Для мене історія російсько-української війни – це й історія великої української зради, зради керівників України різного рангу. Андрій Білецький, керівник "Азову", і хлопці з "Азову" мені говорили, що настав момент, коли українська армія покинула Маріуполь, і якби не "Азов", Маріуполь здали б росіянам. Це так чи ні?

– Дмитре, я людина більше фактів, а не якихось домислів. Я жодного дня на той час не виїжджав із міста Маріуполя. Я був у місті і чітко розумію й уявляю, що відбувалося і 9 травня [2014 року], коли був штурм; коли не здавали, не зраджували честі мундира наші поліцейські, які боролися за ту будівлю, яка стоїть сьогодні розстріляна. Увесь біль того періоду відображено, як рани на серці міста. Згорілий виконком, у якому має сидіти мер. Сьогодні мер сидить в адміністрації Центрального району. І частина 3057, яка стоїть у центрі міста; був бій – і не здали цієї частини.


В мае 2014 года боевики контролировали некоторые районы Мариуполя. Фото: ЕРА
У травні 2014 року бойовики контролювали деякі райони Маріуполя. Фото: ЕРА


Це свідчить про те, що Маріуполя ніхто ніколи не здавав. Як ви правильно зазначили, було бродіння, була купка людей; окрім тієї ситуації, яка має назву "ДНР", вони щитом загороджувалися звичайними людьми, які заплуталися у своїх переконаннях, не розуміли, що відбувається. Потрібен був час, щоб люди розібралися. І тоді наші Збройні сили просто зробили крок назад. І правильно зробили. Тому що попереду стояли люди. І от упродовж цього місяця жителі все зрозуміли. Тому що цінності тих людей були зовсім очевидними, відкритими, вони грабували магазини, автомобільні салони, вони крали і саджали людей на підвал, катували їх...

– У самому Маріуполі?

– Просто в Маріуполі. Це тривало рівно місяць. А потім Збройні сили, Національна гвардія і, звісно ж, полк "Азов" звільнили місто.

– Чи можна сказати, що головна роль у визволенні міста належить полку "Азов"?

– Я б сказав, головна роль у визволенні міста Маріуполя – у жителів міста Маріуполя, які не повірили в цю історію. Уявіть: коли б стояло в місті Маріуполі, скажімо, 10 тис. осіб, можна було б піти проти цих людей? Неможливо. А коли люди сиділи вдома й коли була невелика група негідників, то зрозуміло, що, у принципі, це можна було купірувати і звільнити місто Маріуполь.

Мій син вступив до військової академії в Одесі. І всі чітко розуміли, хто такий мер Бойченко, які в нього цінності та принципи

– З огляду на міжнародну ситуацію, те, як поводиться Росія сьогодні на міжнародній арені, чи розумієте ви, що гарний, відбудований, мирний Маріуполь завтра може стати фронтовим містом?

– Я взагалі не вірю. У мене таких думок навіть не виникає. З однієї простої причини: я розумію сьогодні, як змінилася Україна, як змінилися люди за цей період часу. Ми переглянули всі свої цінності, ми чітко розуміємо, де ми, хто ми, чому ми тут перебуваємо. І я розумію, як змінилися сьогодні Збройні сили України. Я в них вірю. Це на сьогодні реальний щит, ми надійно захищені. Я знаю багатьох хлопців особисто, це професійні військові. Я знаю, що вони сьогодні добре оснащені й інженерно, і технічно. Дмитре, я вас запевняю: завоювати сьогодні Маріуполь неможливо.

– Чудово! Мені це подобається, ваша впевненість мені подобається... Знову-таки, я знаю дуже добре, що росіяни перед тим, як захоплювати такі міста як Донецьк, Луганськ – і Харків вони хотіли захопити, й Одесу – вони працювали з місцевою владою. До вас підходи з боку росіян чи сепаратистів були? Вас намагалися завербувати, збити з доброго шляху?

– Дмитре, мене було складно завербувати з однієї простої причини. Я не мав якоїсь цінності для тих людей. Тому що я на той період часу був директором із персоналу та соціальних питань комбінату Ілліча. Я не був чиновником, відповідно, не був цікавим для них із погляду вербування або спілкування.

– А потім підходи були?

– Коли я став мером... 2014 року мій син вступив до військової академії в місті Одесі. І всі чітко розуміли, хто такий мер Бойченко, які в нього цінності, які в нього принципи. Сьогодні син – уже офіцер української армії. Тому ніхто навіть не підходив і не ставив таких запитань.

– Вас абсолютно справедливо, як я вже на початку сказав, вважають одним із найкращих мерів України. Як ви думаєте, чому?

– Це плід роботи професійної команди, яка стоїть за мною як надійний щит, як надійний фундамент. Це команда професійних управлінців, команда мотивованих людей.

Основа будь-якого мера – це довіра з боку жителів. Якщо ти чесно, порядно працюєш, якщо ти покажеш результат у тих самих дорогах, школах, дитячих садках, у ЦНАП, парках, новому транспорті, наведенні ладу, чистоти в місті, люди це побачать. Ми завжди з командою, коли одержуємо соціологічне опитування, його розбираємо. Я витрачаю кілька днів на розбір ситуації, яка в місті виникає.

– А ви соціологію постійно проводите?

– Двічі на рік ми вимірюємо, ставимо жителям запитання, що добре і що погано, де треба посилити, а де вже добре і нехай буде так. Ось, наприклад, ми цього року поміряли – і побачили проблему медицини. Вона загалом сьогодні у країні є проблемою, але ми копнули глибше. Ми розуміємо, що медицина сьогодні очима жителя міста Маріуполя – це первинна ланка, конкретна поліклініка. Тому фокус треба туди. Ми сьогодні не обдерли бюджет, а додали в медицину 50 млн і почали будувати амбулаторії. Нове обличчя, нова філософія первинної ланки. Далі ми ще розширили й бачимо, що треба лабораторні дослідження робити повноцінні, комплексні в кожному первинному центрі, щоб житель прийшов, дістав максимально оперативно діагноз – і оперативно лікар первинної ланки призначав лікування. Ось житель так бачить сьогодні медицину.

– Незабаром в Україні місцеві вибори. Ну як, "незабаром"? 25 жовтня – це незабаром. Ви думаєте вже про місцеві вибори? У мери знову йдете?

– Дмитре, я працюю протягом п'яти років, працюватиму й далі. Наша робота – її видно. Вона – у довірі до нас із боку жителів. Усі ці п'ять років ми дивимося очима жителя, через ту соціологію, про яку я говорив, що потрібно ще зробити. І ми бачимо, що не все ми ще зробили, те, що навіть не планували, а прописали у стратегії. Приміром, той величезний проєкт щодо води – його треба зробити. Це великі інвестиції, якими я особисто займався. Відповідно, я витратив сили і два з половиною роки для того, щоб знайти ці інвестиції, €100 млн. €64 млн від французького уряду і €30 млн – від Європейського інвестиційного банку, із яким ми підписали [угоду], до речі, на інвестиційному форумі в Маріуполі. Щоб це реалізувати, треба вибудувати стратегію, потім прописати конкретний проєкт, потім побудувати сам завод з очищення води. Це триватиме ще три-чотири роки. І я хочу це зробити. Хочу, щоб реально житель побачив ці зміни, щоб вода була чистою з-під крана.

– Як співали у старій радянській пісні, "готовься к великой цели, а слава тебя найдет".

– Абсолютно правильно. Хочеться ще вуличне освітлення поміняти на LED, щоб це було діммовано, екологічно...

– У всьому місті?

– У всьому. Цей проєкт починають із липня. Ще €14 млн Європейського інвестиційного банку, які ми залучили в місто Маріуполь. Хочеться доробити великий транспортний проєкт зі світовою фінансовою корпорацією та Європейським банком реконструкції і розвитку, €30 млн. Світова фінансова корпорація працює з одним містом в Україні – із Маріуполем.

– Слухайте, до вас ідуть, фантастика. Я от слухаю і думаю: "Ну більше ж такого немає ніде, у жодному місті".

– Дмитре, ключ зрозумілий. І я відкрито про це говорив на інвестиційному форумі: коли в очах і серці в тебе житель міста Маріуполя, коли ти розумієш, що потрібно конкретному жителю, – це відчувають, зокрема, інвестори. Вони розуміють, що це важливо не тільки меру, а й півмільйонній громаді. Узяти питання очищення води: це унікальний досвід, якого немає в Україні. Його потім можна тиражувати, масштабувати.

– Звісно.

– Є проблема в Миколаєві, є проблема в Одесі, Запоріжжі. Вуличне освітлення – це теж унікальний проєкт, який дає можливість економити міські гроші, перерозподіляти їх на інші цілі, будувати ще більше парків, ще більше робити реконструкцій шкіл, дитячих садків тощо.

Коли інвестор приходить у місто Маріуполь, перше запитання, яке він ставить: "У місті безпечно?" А ми показали той унікальний кейс, який є в місті Маріуполі з погляду безпеки. Це аналітичний центр UASC – унікальні смарт-камери, які сьогодні гарантують безпеку в місті Маріуполі.

– А багато камер?

– Уже більше ніж 300 камер стоїть у місті Маріуполі, у режимі "24 на 7" аналізують усе, що рухається, – люди, машини, – і надсилають у розумну систему, яка опрацьовує інформацію й видає оператору ознаки. Національна поліція виїжджає за цими ознаками.

– Це злочинність істотно знижує?

– Утричі знизили злочинність. Ми ввійшли у п'ятірку найбезпечніших міст України. У нас немає викрадень транспортних засобів, бо все видно – як на долоні.

Друге запитання, яке вони ставлять: "А з погляду прозорості та відкритості де ви?" Ми були 56-ті в рейтингу Transparency International, а сьогодні ми – національні лідери. І сьогодні з нас беруть приклад: "Ось дивіться, Маріуполь тут і ось тут лідер". І для американської корпорації IFC це був основний пункт, який орієнтував їх.

У цьому самому блоці – стратегічний орієнтир: "А ви взагалі розумієте, що робите?" Для них не просто ось так запустити транспорт: "Давайте ми автобуси купимо". Ні. Там ціла філософія. Потрібна система управління транспортом, має бути цифрове табло біля зупинки, має бути мобільний застосунок, коли ти виходиш із будинку і дивишся, за скільки хвилин під'їде той чи інший транспорт. І він приїжджає в ці хвилини, у ці секунди. Ти сів – і поїхав.

Ось це сьогодні для них ефективне управління. Як ви взаємодієте не тільки в комунальному секторі, а як ви взаємодієте з бізнесом, як ви керуєте бюджетом, те ж саме "60 на 40" ефективно чи неефективно. Ось вони прийшли й зробили повністю фінансовий аудит і кажуть: "Ми Маріуполю дамо гроші".

– Ви переказуєте фантастичне кіно якесь...

– Ні. Я вам кажу, як ми працюємо (посміхається).


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Я вже як заворожений вас слухаю. Це те, чого не вистачає Києву. Ну, слухайте, камери навіть, зниження злочинності... Приголомшливо. Це ж просто.

– Ми з Києвом були на одному форумі в Лондоні, коли я підписував чергові інвестиції. Новий проєкт, який ми тільки починаємо з Європейським банком реконструкції і розвитку. Це сортування сміття, сортувальна лінія, сучасний європейський полігон із захоронення сміття. Кияни кажуть: "А скільки ми отримаємо грошей?" Я відповідаю: "€160 млн за 2,5 роки".

– "А як вам дали?"

– Так. І я їм розповідаю рецепт. Вони засміялися, кажуть: "Усе з вами зрозуміло". Ну і слава Богу, що вам зрозуміло.

– Нещодавно з'явилася нова політична партія, Блок Вадима Бойченка. Вона на місцеві вибори йде?

– Дмитре, гарне запитання. Якщо, знову ж таки, повернутися до того, що я говорив, – є стратегія, яку ми прописали тоді, 2016 року. Ми в цю стратегію, як я говорив, заклали ту проблематику, за якою я ходив у кожен двір, спілкувався з жителями, ми записували... Розуміючи проблему, ми почали її обговорювати. І сказали: перше, що ми маємо зробити, – навести в місті лад. Це про комунальні послуги. Тобто ми маємо створити повноцінне підприємство, яке буде наводити лад.

Я коли прийшов, у місті брудно. Питаю: "Що таке?" А всього лише 18 осіб займалося прибиранням міста. Уявляєте? 18 людей, а місто більше ніж 200 км². Як таке можливо? Сьогодні 650 осіб – це сучасне підприємство "Зеленбуд". Його наповнено технікою. Ми проінвестували в це підприємство. Це люди, які, поки ми спимо, уже наводять лад у місті.

– Нескромне запитання. Скільки отримує у вас двірник?

– Двірник отримує у нас у "Зеленбуді" 6500–8500 грн. Залежно від того, яка в нього кваліфікація. Вони можуть займатися косінням трави, обрізанням чагарників. Там є ціла ієрархія зростання. Тобто можна прийти звичайним двірником, а потім рости до працівника зеленого будівництва, такий у нас напрям.

– І у вас немає безробіття в місті?

– Менше ніж 1% сьогодні безробіття. Це доволі гарний показник. Сьогодні в межах коронавірусу ситуація дещо погіршилася, але...

– ...але одразу ж покращилася?

– Так, одразу ж покращилася.

(Посміхається.)

Ми обговорювали цю проблему з новим прем'єр-міністром Денисом Анатолійовичем Шмигалем, він говорив про те, що було б добре, щоб у цю кризу ми щось придумали для людей, які втратили роботу. Я бачив такий досвід у Лісабоні. Там це практично національне надбання: вони в економічну кризу ухвалили рішення не просто давати дотації людям, матеріальне утримання, а сказали: "Давайте повністю тротуари поміняємо". І вони квадратною плиткою всі вулиці, пішохідні зони, пішохідні маршрути з такого гранітика збирали (показує розмір плитки). Там навіть стоїть пам'ятник людям, які укладали цю асфальтну плитку.

– Цікаво.

– Так, це дуже цікавий досвід. І спираючись на це, я кажу: "Давайте ми зробимо пілот такий у Маріуполі". І ми зробили цей пілот, створили 390 робочих місць зараз, у кризу. І люди сьогодні працюють. Назвали цей проєкт "Охайне місто". Набрали людей і в "Зеленбуд", і в нове підприємство "Автодор". Вони сьогодні і тротуари роблять, і вулиці метуть, і леєрні огорожі, тобто мости, фарбують. Наводять у місті лад. Жителі міста проходять і кажуть їм спасибі за чистоту.

У Маріуполі завжди був бюджет 100 млн, а бюджет розвитку – 2–4 млн. Де ці гроші поділися? Вони ж не розчинялися?

– Як ви ставитеся до нещодавно сформованої партії мерів?

– До партії мерів ставлюся, напевно, так, як і ви. Ми ж розуміємо: це заділ на майбутнє. Це політичний проєкт, що виходить за межі конкретних міст, які представляють ті чи інші мери, котрі підписалися в цю партію.

Блок Вадима Бойченка, про який ми до кінця не договорили, сьогодні акумулюється навколо нової стратегії "Майбутнього біля моря". Коли першу стратегію ми обговорювали, були якісь дискусії, те подобається, це не подобається, і громадські діячі, екологи обговорювали, що потрібно, – то сьогодні вже немає таких непорозумінь. Сьогодні вже всі чітко розуміють, що ми робимо, розуміють, для чого ми робимо. Розуміють і бачать цю мету. У нас одна мета: майбутнє місто Маріуполь як "Майбутнє біля моря", як місто можливостей.

Ми дивимося сьогодні в усіх напрямах, акумулюємо в цей блок культурних діячів, спортсменів, волонтерів, громадських діячів, промисловців, бізнесменів. Заради однієї мети. Ми маємо подивитися сьогодні на юнака чи дівчину, яким 16 років. От сьогодні 2020 рік, а ми дивимося у 2030 рік. Скільки буде років конкретному юнаку чи конкретній дівчині? 26. І вже в той період часу вони захочуть створити сім'ю, завести дітей. І ми маємо дивитися на кожен напрям очима юнака і дівчини. Коли ти так дивишся, ти розумієш, що ти будуєш місто для наших дітей. І сьогодні ми в цей процес максимально залучаємо молодь.

Тому партія мерів – це, звісно, великий політичний проєкт, але це чиста політика. Це порушує, напевно, десь принципи самоврядування. Тобто мер – це місто, мер – це Маріуполь, мер – це жителі міста Маріуполя. І тому моя партія – маріупольці.

– А хто взагалі з інших мерів вам подобається?

– Ви знаєте, ніколи нікого...

– ...ніхто (посміхається)?

– Ні, не хочу сказати, що ніхто. Я багатьох знаю особисто. Коли я прийшов із бізнесу в управління містом, однаково треба було вчитися. Вчуся досі. Я їздив у різні міста. Я цього ніколи не соромився. Є гарний досвід у Львові, є гарний досвід і в Харкові, є гарний досвід і у Вінниці, і в тому самому Києві є на що подивитися.

– Чернігів?

– Чернігів, абсолютно точно. Я цей досвід запозичив, я робив, зрозуміло, краще. Дивився, що підходить, а що не підходить. Це нормально. Де мери мають об'єднуватися? Сьогодні чого не вистачає? Не вистачає однієї платформи, де б мери розповідали про свій успіх і ділилися практиками, ділилися досвідом. Має бути ця платформа з обміну досвідом. Вона може бути при Офісі президента. Є Рада регіонального розвитку. Можливо якусь школу організувати, де мери вчать, зокрема, депутатів – як сьогодні розвивати міста. Я вірю в те, що через розвиток міст, через міста ми будемо створювати і будувати нову Україну.

– Але я все-таки поставлю це запитання. Назвіть мені, будь ласка, мера, сильнішого за вас в Україні.

– Мера, сильнішого... (Замислився.) Я б так не говорив, що є сильніший. Але...

– Не фізично сильнішого.

(Посміхаються.)

– Є класний звіт, який я завжди дивлюся. Він мене іноді засмучує, іноді тішить. Він справедливіший, його робить IRI. Таке порівняння індексів міст, розвитку, із погляду комунальних послуг, муніципальної сфери і загалом можливостей. Він, на мою думку, більш орієнтований на громади і на конкретний результат. Для мене мер – це результат. Є результат – ти молодець. А як вимірюють результат, Дмитре?

– За сукупністю даних.

– Абсолютно вірно.

– Хто там на першому місці?

– Низка міст, у принципі, ділить між собою перше місце. І Маріуполь у цьому переліку п'яти головних міст. Це Івано-Франківськ, це Хмельницький, Чернігів, це Харків, це Маріуполь – ті міста, які сьогодні підкріплено довірою жителів. Це ж соціологія, це найголовніше. Це основа, те, заради чого працює будь-який мер. Тобто він формує довіру, а вона повертається йому, тобто, відповідно, вона дорівнює рейтингу. Рейтинг мерів справедливий абсолютно.

– Я от вас слухаю – і не розумію, чому ви такий мер і чому в переважній більшості українських міст інші мери. Вони що, не можуть робити так, як ви?

– Можуть. Це абсолютно тиражується в масштабах країни. Тут питання, які завдання ставиш ти. Якщо повернутися до міста Маріуполя, то я вже говорив: завжди був бюджет $100 млн, а бюджет розвитку – $2–4 млн. Де ці гроші поділися? Вони ж не розчинялися. Їх ховали в комунальних підприємствах, тонким шаром розмазували – і їх дістати звідти було неможливо. Туди правоохоронці навіть приходили – перевірити це неможливо.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Коли ти показуєш це в інвестиціях – ось вони, будь ласка. Ось парк. Можна подивитися, що в парку зроблено. Можна покритикувати мера за це. Можна зважити, порівняти цю вартість. Це різна філософія. З іншого боку, коли ти дивишся на парк, приміром, на Театральний сквер міста Маріуполя, – площа, новий сучасний фонтан, 17 км поливного газону, сучасні дитячі майданчики, реконструйовані будинки... Скільки це коштує? 80 млн. Приїжджаєш в інше місто, не будемо казати яке. Стаєш і крутиш головою: шикарна площа, здавалося б, за 150 млн має бути, а її немає. А 150 млн?

– І їх нема.

– Просто філософія різна. Одна річ – коли ти будуєш для людей, для себе, ти тут живеш. А інша річ – коли ти будуєш і хочеш на цьому заробити. Не вийде ніколи так. Важливо будувати для людей – і тоді все буде виходити. Важливо визначити ті принципи і правила, про які я кажу. Давайте на хвилиночку уявимо: 100 млн (а зараз у міста Маріуполя більше) – і 40% бюджету розвитку. Сьогодні це $50 млн, які інвестують щороку в розвиток міста.

Один парк у Маріуполі, інший парк десь в іншому місці, а коштує він чомусь удвічі більше. Я ставлю собі завдання, щоб моє місто стало дійсно вітриною відновленого українського Донбасу. І я в це вірю. Я цим живу. Мені приємно ходити і дивитися жителям в очі, спілкуватися з ними. Коли я йду містом, мене запитують: "Вадиме Сергійовичу, а можна з вами селфі?" Я кажу: "Звісно, можна".

Я впевнений, Дмитре: якщо ми пропишемо чіткі правила управління громадами, має бути механізм, що таке "прозорість" і "відкритість", що таке "ефективність управління", що таке "орієнтованість громади". Хоча б ті три бази, за якими оцінювали мене, коли мені пропонували інвестиції. Тобто інвестиції не випадково прийшли у прифронтове місто Маріуполь, аж 160 млн. Випадковостей не буває. Ми спочатку із 56-го місця піднялися на номер один, стали прозорим національним лідером – і всі сказали: "Ми з вами працюємо, окей". Відповідно, за цим пішли інші інвестиції. Тому що в Маріуполя є стратегія, ми сьогодні прозорі й відкриті. І Маріуполь ефективно керує бюджетом. Це і є формула.

– А у вас є амбіції якісь глобальні? Ну добре, мер Маріуполя, успішний мер України тощо. Вище піти є плани?

– На сьогодні – чесно, Дмитре, – немає взагалі жодних політичних амбіцій. Є одна амбіція, про яку я говорив 2015 року й кажу зараз: це амбіція зробити вітрину відновленого українського Донбасу. Я хочу перезавантажити місто. Як я вже говорив, із вушка ллється сталь – і формує якір. Це про переродження міста Маріуполя, його перехід від індустріального до постіндустріального стану. Я хочу побудувати класну набережну в місті Маріуполі. Я хочу, щоб цією набережною Дмитро Гордон і Володимир Зеленський прогулялися разом і побачили вже інше місто Маріуполь. Не Жданов радянського періоду з "Маленької Віри", а сучасне, класне, європейське місто, у якому хочеться відпочивати, улітку приїхати на море. Побудувати найбільший аквапарк в Україні, побудувати "Меріленд" у цьому великому парку. Приїжджаєш – шикарне чисте море в місті Маріуполі, і думаєш: "Блін, куди ж ще сходити? Хочу в аквапарк, хочу в "Меріленд", а хочу – просто погуляю містом, тому що воно класне".

– Ви ще хочете побудувати величезний концертний зал?

– І на це вже є фінансові ресурси. Європейський інвестиційний банк дав безповоротні інвестиції з огляду на те, що ми такі відкриті і такі прозорі. $30 млн нам дали безповоротно.

– На скільки місць зал буде?

– Понад 2000. Буде трансформер-зал. Усе можна буде там робити – проводити різного роду конференції, і оперету ставити. Це буде унікальний зал для України. Я вам це обіцяю.

Тому приїжджайте, Дмитре, у місто Маріуполь. У нас дійсно доволі серйозні амбіції з погляду побудови потужного потенціалу міста Маріуполя, який його повністю переродить – і буде вже інша економіка, інша філософія й інші можливості як для жителів міста, так і для жителів країни Україна.

– Мер такого великого міста, фактично столиці українського Донбасу – хочете ви цього чи не хочете, – однаково політик, причому великий. Хто для вас у політиці орієнтир і кумир?

– Ніколи не створював собі кумирів і не хочу створювати. Для мене завжди практика життя, ті люди, які зустрічалися на моєму шляху, – почасти мої вчителі. Я б навіть не називав їх кумирами. Я вірю в теорію, що взагалі в житті не зустрічається випадкових людей. Вони з'являються в нашому житті з якоюсь конкретною метою. І я завжди намагаюся максимально від них чогось навчитися. Люблю, щоб у моїй команді були сильні люди, щоб із ними я ставав ще сильнішим.

– Гарна риса яка!

– І я хочу вчитися. Якщо я чогось не знаю, це нормально. Я маю це, отже, розвинути в собі, я маю навчитися цьому. Отже, я маю закрити якоюсь професійною людиною цей напрям, тим, хто мене навчить. Ту людину, яка навчила найголовнішому, я вже назвав: це Володимир Семенович Бойко. Він навчив мене любити і цінувати людей. І я сьогодні ціную свою команду, яка зі мною змінює місто Маріуполь.

Особисто з Ахметовим досі не знайомий. Але цього року він привітав мене із днем народження

– Президент України Володимир Зеленський відвідував уже після свого обрання Маріуполь. Що вам як меру і як людині найбільше запам'яталося зі спілкування з ним?

– Ви знаєте, у мене небагато було досвіду спілкування із президентами. Їх два було, не багато і не мало. Але те, що мене десь навіть вразило... Прилетів Володимир Олександрович, сідає в автомобіль, запрошує мера пройти в автомобіль. Каже: "Ну що, розкажи, Вадиме, які проблеми в місті Маріуполі?" Ось як зазвичай відбувалося? До цього теж багато приїжджало і міністрів, і прем'єр-міністрів, і президентів. І коли ти починаєш відповідати на таке запитання... Знаєте, це "як у тебе справи?". Ти починаєш розповідати – і бачиш, що людина вже у вікно дивиться і їй, у принципі, те, що ти розповідаєш, мало цікаво. А коли я почав відповідати Володимирові Олександровичу, які проблеми є в місті Маріуполі, що мене здивувало? Він дістає телефон – і починає записувати. Перша проблема, яку він записав, – це була траса "Маріуполь – Запоріжжя". Це було 15 червня [2019 року]. А в жовтні він новою трасою приїхав на інвестиційний форум.

– Ну, це красиво!

– Мені Зеленський запам'ятався як людина не просто слова, але реальної справи. Тому що було масштабне будівництво на цій трасі. Я їздив, коли її будували, і навіть сумнівався, чи встигнуть. А встигли. І це реально стало новою можливістю для нашого міста. Це людина, яка не просто проблему пропускає повз вуха, а розуміє її. Він вийшов тоді на сцену – і про ці проблеми говорив жителям.

– А особисті стосунки з ним склалися у вас?

– Особисті стосунки з Володимиром Олександровичем у мене склалися тоді, коли він приїхав на інвестиційний форум. І мені було приємно те, що він побачив повноцінно місто Маріуполь, як воно перероджується. Для нього Маріуполь став прикладом. Мені теж приємно, що він, як і ви, у багатьох своїх виступах говорив про місто Маріуполь як про перероджене місто, яке суттєво перезавантажилося, стало сучасним європейським містом. Мені подобається, що він побачив і оцінив ці зміни. Тому що в цих змінах – душа міста Маріуполя і серце, і люди бачать і цінують ці зміни. І у нього була висока підтримка у місті Маріуполі під час виборів.

– Що ви сьогодні про Володимира Зеленського думаєте? Понад рік він уже президент...

– Я думаю, що йому дуже складно. Він прийняв країну в доволі непрості часи. Я вірю, що у нього все вийде. Тому що у нього такі самі переконання, як і в мене: щирі, чесні. Він реально хоче змінити країну. Коли він приїжджав перший раз і другий раз, на інвестиційний форум, я це не просто побачив – я відчув його щире бажання змінити нашу країну, допомогти місту Маріуполю. Ось будь ласка: побудовано трасу. І це гарна риса.

– Із прем'єр-міністром Шмигалем теж склалися нормальні ділові відносини?

– Мені сподобався той досвід, який ми обговорювали за одним столом із ним, коли говорили, що потрібно зробити сьогодні у кризу, як допомогти людям, які втратили роботу. Проєкт "Охайне місто" – це частково його ідея, яку ми реалізували в місті Маріуполі. Це гарний досвід і гарна підмога для тих людей, які опинилися у складній життєвій ситуації. Є люди, які взагалі були на межі виживання. Сьогодні це для них єдине джерело. Ми створили 390 робочих місць, підтримали сьогодні людей, які не знайшли роботи.

Друге, що мені сподобалося в роботі зі Шмигалем, – це теж людина швидких рішень. Тобто він розуміє, що є проблема, – і швидко береться цю проблему розв'язувати. От, проєкт щодо води, який було заморожено, пів року десь лежав на полицях, повільно рухався, дуже повільно. Ми втратили час у реалізації цього проєкту. Він, відповідно, швидко долучився – і буквально наступного тижня ми вже підпишемо субкредитну угоду і почнемо здійснення цього мегакрутого проєкту.

– Із Маріуполем відразу виникає асоціація: "Метінвест", найпотужніше підприємство. "Метінвест" – це Рінат Ахметов. Чи правда, що мером Маріуполя ви стали, не будучи навіть знайомим із Рінатом Ахметовим?

– Це стовідсоткова правда.

– Ви вже познайомилися?

– Особисто – досі не знайомий. Рінат Леонідович цього року привітав мене із днем народження. Спілкування мінімальне. Як мене бабуся в дитинстві вчила, людину треба оцінювати за справами. Для мене Рінат Леонідович – це людина вчинків. Перший вчинок, який він стосовно міста Маріуполя зробив, – це допомога розстріляному мікрорайону "Східний". Тоді потрібно було ухвалювати оперативні рішення з погляду того, що робити, як відбудувати, і друге питання – де взяти гроші... Тоді 12 млн – це були прямі, швидкі інвестиції у відновлення зруйнованої інфраструктури.


Боевики обстреляли Мариуполь 24 января 2015 года. Фото: ЕРА
Бойовики обстріляли Маріуполь 24 січня 2015 року. Фото: ЕРА


– Він дав, так?

– Він дав прямо. Прийшли заводчани – почали все це робити, відновлювати зруйновані квартири, будинки, школи, дитячі садки. Це зробили за рекордний час, протягом двох місяців усе було прибрано та відновлено. Точно так само і Сартана: була блискавична реакція. Коли трапилася біда, коли люди у прифронтових селищах були без засобів до існування, фонд "Допоможемо" Ріната Ахметова привозив життєво важливі продуктові набори.

Ці вчинки йдуть від серця. І коли трапилася біда зараз, у межах коронавірусу, теж була блискавична реакція: це експрес-тести, ШВЛ, ПЛР-лабораторії, які сьогодні працюють у Маріуполі і покривають абсолютно потребу міста. Це теж було блискавично, своєчасна допомога. Не тоді, знаєте, "пообіцяв – колись буде". Це зараз треба, не колись. Ми сьогодні чуємо від різних аналітиків, що в нас стількись бізнесу, стількись економіки в тіні. Різна оцінка: від 30 до 50 відсотків.

– А тут усе біле?

– Тут усе в білу.

– Дивно, до речі, для України, неймовірно.

– Це дивовижний досвід. І треба розуміти, що сьогодні 30% економіки міста, мільярд плюс – це "Метінвест". Біла зарплата, яка наповнює сьогодні бюджет. Усі ті зміни, які відбуваються в місті, – вони відбуваються не випадково. Вони відбуваються тому, що є відповідальний платник податків.

І ще один важливий момент: сьогодні це ще й соціально відповідальний бізнес. Окрім того, що він сплачує податки, є ще програма соціальної відповідальності бізнесу перед містом. Щороку "Метінвест" бере участь у великих інфраструктурних проєктах. І той центр адміністративних послуг, який відкривав Зеленський, – там було фінансування компанії "Метінвест" і парк "Веселка", який було реконструйовано, – там також був "Метінвест", і центр міста, який ми перебудували, – там також був "Метінвест".

І далі ми разом будуємо плани реконструкції міста, зокрема і сталевого будівництва, – тут також буде "Метінвест". Це надійна опора. Навіть коли не я був мером, "Метінвест" завжди допомагав місту Маріуполю. Завжди. Через такі речі можна оцінити сьогодні Ріната Леонідовича. Це людина, яка завжди й усім допомагає. Особливо, звісно ж, Маріуполю, особливому місту. І тоді, у 2014–2015 роках, і зараз, коли ми боремося з коронавірусом, коли падає економіка, ми відчуваємо надійне плече допомоги та підтримки.

Спокійно ходжу вулицею без охорони. Одягаю, щоправда, картуз, щоб не впізнавали

– Ваша дружина із Західної України. Дві різні ментальності сімейному життю не перешкода?

– Я завжди кажу, Дмитре: ту перешкоду, яку нам намагаються нав'язати, нав'язують політики. Мама дружини із прекрасного села Мудриголови...

– ...має назву Мудриголови?

– Так. Чудове село.

– Яка область?

– Хмельницька область, Городоцький район, село Мудриголови. Таке файне село... Я 25 років туди їжджу – там чудові люди, дуже привітні.

– Там же мудрі голови, зрозуміло.

– І те, що кажуть, що є якісь релігійні... Дружина католичка, я – православний. Думаєте, якось нам це заважає? У нас двоє чудових дітей, хлопчик і дівчинка. Ми їх любимо однаково. Нам чого не вистачає сьогодні в Україні в наших серцях? Ми маємо розуміти, що ми всі різні, і це нормально.

– Це плюс, звісно.

– Це насправді круто. Нас любити треба однаково. Потрібні мама, тато, вони мають любити своїх дітей, якими б вони не були, наскільки б вони не були різними.

– Ваш син Сергій – офіцер Збройних сил України. Де він служить?

– У Маріуполі проходить службу. Захищає його рубежі.

– Які війська?

– Сухопутні. Розташовані на лінії зіткнення, тобто на "нулі".

– Син вас захищає.

– Це мій надійний захисник: лейтенант Бойченко. Рік уже відслужив. Сподіваємося, незабаром старшим лейтенантом стане. Дуже хоче.

– Дочка Наталія чим займається?

– Студентка, навчається в [Київському національному університеті імені] Шевченка. Майбутній програмний інженер.

– Стане в нагоді Маріуполю, відчуваю.

– Упевнений. Стане в нагоді не лише Маріуполю, але й країні. Це такі активні діти, які вже думають трохи по-іншому, не так, як ми. Талановиті діти.

– Чудово – діти мера не навчаються за кордоном.

– Ще й навчаються на бюджеті.

– Не намагаються виїхати за кордон, а син узагалі захищає місто.

– 2014 року ми стояли з дружиною на плацу, коли він складав присягу, а цього дня Маріуполь просто заливали "Градами". І такий біль, такий трепет у грудях... Сьогодні він уже офіцер. Шість років війни вже... Так... (Розчулився.)

– Так, можна розчулитися від цього... Знаєте, ви нетиповий мер. Ви в декларації вказали дві квартири: 23 і 45 метрів. Що ж ви від трудів праведних не нажили палат кам'яних?

– Оля Фреймут навіть приїжджала з ревізією: "Правда, тут мер живе?" Сусіди кажуть: "Правда, живе". Я підтверджую. Проспект Перемоги, 115, на восьмому поверсі дев'ятиповерхового будинку. Загальна площа 45, корисна – 27 м².

– Із дружиною удвох живете?

– Із дружиною. Діти вже дорослі, уже самостійні. Це батьківська квартира, куди мене тримісячним хлопчиком принесли. Це моя історія. Я дуже люблю вийти у двір. На жаль, цього року померла сусідка баба Маша. Вона весь час запитувала: "Як справи, як мерія, як ти працюєш?" Постояти, поспілкуватися з людьми, прогулятися до парку "Веселка" пішки...

– Охорони багато?

– У мене є охорона, коли відбуваються якісь громадські заходи. А так – я спокійно ходжу вулицею без охорони. Одягаю, щоправда, картуз, щоб мене мало хто впізнавав (посміхається). Але однаково впізнають. Підходять: "Здрастуйте, спасибі, селфі можна?" Та все нормально, мені подобається ходити й не ховати очі. Коли дивишся на людину впевнено і розумієш, що тобі нема чого відводити погляд. Тому що ти працюєш чесно, заради людей. Люди це бачать, люди це цінують.

– Ну добре. Ви мер величезного міста, успішний мер. Невже не хочеться – не знаю – побудувати будиночок якийсь біля Азовського моря, переїхати туди? 45 метрів, двокімнатна квартира – це якось...

– Знову ж таки, повертаючись до легендарного директора Володимира Семеновича Бойка... Він пишався, як і я пишаюся, тим, що він живе у звичайному будинку.

– Теж у звичайному будинку жив?

– У звичайному. Квартира трохи більша, але жив у звичайному будинку. І ось, розумієте, Дмитре, для чого? Можна купити більшу квартиру, можна побудувати будинок – так, напевно, і буде ближче до пенсії, але треба не втрачати почуття реальності. Коли я тут, я розумію, де я, розумію проблеми. Я їду додому – я бачу ці проблеми. Я звертаю увагу підприємств, профільних заступників: "А ось тут, ось тут подивіться. А тут ви забули, тут ви не так зробили". Я це бачу і чую від жителів, сам це бачу на власні очі. І тоді ти розумієш, що ти робиш, як ти робиш і – головне – для кого ти це робиш.

– Я вам поставлю непросте запитання. Ви, напевно, розумієте, що багато українських мерів тупо краде з міських бюджетів. А з ними – їхні заступники та близькі люди. Можна бути успішним мером і не красти з бюджету?

– Потрібно бути успішним мером і можна не красти з бюджету. Я вважаю, що сьогодні президент України й Офіс президента мають розробити чіткі показники ефективності роботи будь-якого міста. Щоб той фінансовий ресурс, який сьогодні обмежений у нашій країні, використовували виключно під успішні громади, де не крадуть, якими ефективно керують, які всім зрозумілі з погляду того, що вони роблять.

Є певні цілі і завдання, які формуються у стратегії. Є певні інструменти управління, які формують цю модель "60 на 40". Є сьогодні рейтинг Transparency, за яким ти розумієш, відкрита це громада чи закрита. І тільки відкритим громадам, тим, якими ефективно керують мери, мають давати ДФРР (укр. Державний фонд регіонального розвитку.  – "ГОРДОН"), соцекономи, туди мають заходити інвестиції, як заходять у Маріуполь. Тоді буде справедливий розвиток нашої країни і буде справедлива оцінка мера. Громада зможе подивитися, чи відповідає мер тим компетенціям, які виставляє держава. Я впевнений, що ми дійдемо до цього рівня, коли буде ефективне управління державою, починаючи з кожного міста. Тоді ми побудуємо успішну країну. І я твердо вірю, що можна не красти. Як приклад – Маріуполь, те, як він розвивається.

– Скільки годин на добу ви спите?

– Складне запитання. Хочу спати більше ніж шість, але не завжди виходить. Останнім часом шість годин – це щастя. Переважно чотири – п'ять годин.

– Вистачає?

– Не вистачає. Коли шість, я почуваюся краще, ніж коли чотири – п'ять. Дуже важко.

– Як ваш звичайний, середньостатистичний робочий день складається?

– Не люблю незакінчених справ. Іду з роботи, як закінчу всі справи.

– Прокидаєтеся о котрій?

– По-різному. Буває, о 5.45. Я ще ходжу у спортзал. Треба сходити обов'язково вранці, до роботи. Відповідно, мені треба прийти о 7.30 у спортзал, позайматися – і бігом на роботу. А йдеш, буває, і о дев'ятій, і о 10-й, і об 11 годині. По-різному. Буває, і без вихідних. І це нормально, це робота мера, особливо такого особливого міста, як Маріуполь.

– Не шкода себе іноді, що ви позбавлені якихось простих людських привілеїв, переваг?

– Мені здається, трошки некомфортно моїй дружині, що я позбавлений таких можливостей. Вона каже: "Коли ми в Маріуполі, ти однаково на роботі". Щоб трішки розрядити ситуацію, відволіктися, приїжджаємо на море. Одягнув такий картуз, окуляри побільші, у шортах, футболка навипуск... Несу топчанчик, щоб полежати...

– За кордоном десь чи на Азовському морі?

– На Азовському морі. Топчанчик такий легенький, комфортний. Полежав – повертаюся, знову ж, із цим тапчаном, мені одна жінка каже: "Вадиме Сергійовичу, я розумію, що ви мер. Але можна, я вам важчий дам, а цей, легший, залиште мені?" І дружина каже: "Ну де з тобою можна сховатися, щоб тебе не впізнавали як мера?" І так – у всьому. Куди б ми не пішли, однаково всі впізнають. Однаково завжди, коли я в Маріуполі, я на роботі. Нікуди від цього не подітися.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ви встигаєте щось почитати?

– Дуже люблю читати. Книги, які я читаю, – усі про розвиток. Усім рекомендую Стівена Кові, якого я зараз читаю: "Сім навичок високоефективних людей". Це не тільки про розвиток у бізнесі або в муніципальній сфері – воно добре лягає й на сімейний устрій. Дуже гарна книга про перезавантаження внутрішнього світу кожної людини. Але її треба читати тільки у спокійній обстановці, просто відпустити всі думки – і читати. Не завжди виходить, але дуже прагну.

– Яку музику і яке кіно ви любите?

– Люблю різну музику. Залежно від того, який хочу сформувати собі настрій. Коли треба підготуватися до інтерв'ю із Дмитром Гордоном – спокійна, релаксуюча музика. Френк Сінатра – це шикарно. Слухаєш просто – і морально готуєшся, подумки. А якщо треба драйву собі задати, ми можемо із дружиною Monatik увімкнути – і в машині їхати слухати. Ходили на концерт його, до речі, на "Олімпійському". Молодець, респект!

Фільми люблю, у яких є емоція, у яких є життя, яке проживає звичайна людина. Люблю "За сімейними обставинами", "Службовий роман". Ці фільми не вмирають. Щороку дивишся "Іронію долі, або З легким паром" – це завжди новорічний настрій. Такі фільми, де відчувається щирість. Узагалі Рязанов – просто весь. "Собаче серце" – нарізаєш на цитати.

– Ви з парашутом стрибаєте, так?

– Я взагалі-то людина, яка боїться висоти. Але стрибаю з парашутом. Моя кохана дружина якось сказала: "Ти ж чоловік, який не має боятися нічого. Як це, чоловік – і боїшся висоти?" Ось такий народився спір. І буквально сьогодні спір, а завтра – стрибок із парашутом. Я стрибнув із висоти 4200 м. Це було мегакруто, я вам хочу сказати. Такий адреналін, такий драйв... І ти розумієш, що у принципі, жодних перешкод узагалі в житті не існує й усі бар'єри, які в нас є, – вони живуть у нашому світі, у макітрі нашій живуть.

– Звісно. Втрачати нема чого, дві квартири: 23 метри і 45 метрів. Шана і повага.

(Сміються.)

– Мало того, Дмитре, я змусив стрибнути свою команду. Ми мали зустріти 240-річчя нашого міста, ми назвали це не просто "День народження міста Маріуполя", а "День народження міста Марії", вкладали сакральний сенс. Я кажу: "Ну що, мужики? Бачу, ви якось захандрили. Відчуваю, що в нас може не вийти. Тому ми всі їдемо стрибати з парашутом. Я вам покажу, що у принципі ті перешкоди й обмеження, які ви бачите, – "це не встигаємо", "те не встигаємо" – узагалі їх не існує". І вони всі стрибнули до єдиного. "Тепер, – кажу, – я вірю вам". У нас тепер є група у WhatsApp, яка має назву "ВДВ".

– Вадиме, я хочу вам подякувати за чудове інтерв'ю. І на закінчення, напевно, головне запитання. Ви щаслива людина?

– Я б не хотів жодного дня свого життя змінити. Я щаслива людина. У мене щаслива сім'я, у мене чудові діти, я люблю свою дружину, люблю дочку, сина. Я сьогодні працюю і бачу плоди своєї праці, бачу, як змінюється місто Маріуполь. І мене це реально надихає. Тому що я люблю місто Маріуполь.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації