Мер Мелітополя Федоров: Єдиний серйозний день боїв у місті був 25 лютого. Але сили були нерівними: з боку Криму було тисячі одиниць важкої техніки, а з нашої – 12 танків G

– Іване, добрий день.

– Добридень.

– Я хотів би поговорити про Мелітополь. Нас дивиться величезна аудиторія, багато хто з яких знає тільки, що Мелітополь – це черешневий рай, але про місто мало кому відомо. Скажіть, яке населення у Мелітополі було до війни?

– Населення самого Мелітополя – 150 тис. Але абсолютно неправильно розглядати населення лише Мелітополя, тому що це субцентр південного регіону нашої країни. І якщо візьмемо розширений мелітопольський район, то це 300 тис. Але заради об'єктивності, концентрація населення навколо Мелітополя – від Генічеська і закінчуючи Василівкою. 400 тис. людей було сконцентровано на Мелітополь. І саме 400 тис. людей приблизно приїжджали до Мелітополя по послуги, наприклад, по медичне обслуговування, до університетів, на закупи... Якщо ми подивимося логістику, Мелітополь був значно ближчий, ніж Генічеськ був до обласного центру Херсона. Це центр субрегіону, логістичний центр, адміністративний центр, довкола якого було приблизно 400 тис. людей.

– Чим ще, окрім прекрасної черешні, славиться Мелітополь?

– По-перше, Мелітополь – це культурна столиця України, офіційно визнана ЮНЕСКО. Понад 100 національностей у мирі та злагоді проживає і проживатиме у нашому місті. У нас одна з найбільших діаспор кримських татар. Через депортації, через повернення зупинялися біля воріт Криму, у Мелітополі. І діаспору понад 3 тис. сформовано в Мелітополі. Також болгарська діаспора, діаспора євреїв... Відповідно, у мирі та злагоді всі ми жили, знаходили спільну мову. Звісно ж, Мелітополь – це також своєрідний промисловий центр. За часів Радянського Союзу було 12 союзних підприємств, які виробляли, починаючи від оборонної продукції, наприклад, кондиціонери на підводні човни, охолоджувальні, компресорні пристрої на підводні човни, закінчуючи тим, що знає кожен українець, – це мотори для "Таврій", "Ланосів", "Сенсів", коробки передач. У Мелітополі є моторний завод. Він є і на сьогодні. І виробляв продукцію до останнього дня окупації міста. Також це агропромисловий регіон.

Про черешню ви сказали. Але не черешнею єдиною славиться наш регіон. Це сотні тисяч гектарів полів, велика кількість поливних полів, оскільки поряд із Мелітополем проходить зрошувальний канал. І звісно ж, шалений потенціал щодо перероблення. Є низка заводів із перероблення як рослинництва, наприклад, соняшникової олії, МЕЗів, так і перероблення продукції: ягід, фруктів. Це на сьогодні не сильно розвинено, але абсолютно точно є шалений потенціал. Є потенціал регіону, який було відкрито нещодавно і який залучив інвестиції європейські: енергетика, "зелена" енергетика. Я зараз кажу про одну з найбільших вітроелектростанцій Європи, яку збудували на території Мелітопольського району, – Ботієвську вітроелектростанцію. Велику кількість сонячних електростанцій також було побудовано в нашому регіоні через сонячну активність. І, звісно, це курорт. Не треба про це забувати. Курорти Приазов'я значно більшу популярність мали із 2014 року, ніж курорти Чорного моря. Якщо ми візьмемо у цифрах, то відвідуваність Одеси становила приблизно 2 млн туристів за сезон, а відвідуваність лише Кирилівки, яка розташована у Мелітопольському районі, – понад 2,5 млн. І це ми не беремо Бердянська, не беремо Генічеська. Відповідно, потенціал шалений туристичний у нашого регіону був і точно буде. Місто точно із шаленим потенціалом, із проєвропейським вектором розвитку і точно зі своїм майбутнім.

– У 2021 році ми літали до Маріуполя на день звільнення міста на запрошення "Азову" і зробили зупинку в Мелітополі. Облетіли трішки Мелітополь. Який він затишний згори… Ви ж стали мером у ранньому віці. Скільки вам було років?

– Я став мером 2020 року. Відповідно, мені було 32 роки.

– Приголомшливо. У вас батьки лікарі?

– Так. Але якщо ми говоримо, коли я став мером, – тут варто дивитися в історію. Заступником мера я став 2014 року. І саме це сформувало мене як співробітника органів місцевого самоврядування. Наша команда розпочала керівництво містом 28 лютого 2014 року. І саме тоді почали формувати нову історію міста. На той час секретарем міської ради обрали Сергія Анатолійовича Мінька, який наразі народний депутат. Я став заступником мера у травні цього самого року. А буквально 3 березня у місті Мелітополі проводили мітинг "русской весны". Гіркін їхав із Сімферополя в Донецьк зі спробою повісити російський прапор на мелітопольському виконкомі. Біля пам'ятника Леніну відбувався масштабний мітинг із російськими прапорами, який закликав до перевороту. Й одним з елементів, чому вони закликали, – вони вважали, що у місті безвладдя. Моє формування розпочалося у 2014 році… Щодо батьків, звісно, вони мене сформували як особистість, дали дорогу в життя. Це ті люди, які, як і я, цілком присвятили себе місту. Мама – завідувачка пологового відділення протягом років 15. Завдяки їй з'являлося нових мелітопольців… Приблизно 1 тис. на рік. Вона особисто брала участь у пологах. Батько – ЛОР, і також усе своє життя присвятив жителям Мелітополя та регіону. І сьогодні вони дуже страждають, що щодня вони на 7.00 не можуть їхати на роботу.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Ви лікарем не стали?

– Ні, не став. Мій брат – лікар. Таке рішення ухвалив через те, що зрозумів, що можу відкритися в іншій сфері. Мама зробила висновок про те, що я можу стати добрим реаніматологом, тому що потрібно швидко ухвалювати рішення, потрібно швидко доводити до певного стану. У кожного свої навички. Але не став – і добре.

– Яка у вас освіта?

– У мене їх кілька. Мій головний виш – це Таврійський державний агротехнологічний університет. Факультет економіки. Коли я прописую майбутнє, то у нашого вишу теж має бути майбутнє. Сьогодні одне з моїх стратегічних завдань – освіта. Друга моя освіта – це Київський політех. Навчаючись на другому курсі в мелітопольському виші, я вступив заочно у політех. І це дало мені змогу суттєво розширити мій світогляд, познайомитися з Києвом. У 18 років це також було важливо.

– Який факультет?

– Менеджмент організацій. І вже у 2015 році я вступив до Академії управління при президенті України. Але на цьому я не збираюся зупинятися. З одного боку, ніхто мене не вчив керувати містом, але я пройшов таку практику, якої в інституті не викладатимуть. З іншого боку, у нас сьогодні є нові виклики. Світ швидко змінюється, і сьогодні ми маємо відкривати інші перспективи для розвитку наших територій. Бізнес-освіта, управління процесами є стратегічно важливими. Ми у керівництві міста ніколи не керувалися чиновницьким підходом. Це був бізнес-процес у хорошому розумінні. Мелітополь із 2014 року був містом без корупції. У вищих ешелонах влади корупції не було. І тому до всіх процесів ми підходили як до бізнесових процесів через призму споживача, містян. Вони мають одержувати послугу, а не кланятися посадовцям. Сьогодні ці процеси треба ставити на ще більші рейки, щоб виграти боротьбу за майбутнє нашого регіону.

– Коли росіяни прийшли до Мелітополя, яке це було число?

– 24 лютого о 15–16.00.

– Відразу.

– Хоча росіяни прийшли у Мелітополь дуже давно. Бо Балицький є жителем Мелітополя дуже давно. Тому вони пустили коріння дуже давно. А російська армія прийшла 24-го.

– Ви розуміли, що повномасштабна війна обов'язково буде?

– Абсолютно не розумів. Ви говорили про візит у Мелітополь на нашу стратегічну військову базу. У мене на її розвиток були зовсім інші плани: будівництво пасажирського терміналу, щоб забезпечувати пасажиропотік і наші курортні території. І вже на фінішній прямій було обговорення з військовими. Буквально за тиждень до повномасштабного вторгнення в Україну ми зібралися з усіма, зокрема з військовими із цієї військової бази. Це герої, це мої друзі, це ті люди, які виявили свою залізну позицію ще 2014-го. Коротка історія. Війна у Мелітополь прийшла у червні 2014 року. Повноцінна війна. Коли борт мелітопольської частини збили в небі над Луганськом. Один борт сів, другий збили, третій відвели. За штурвалом першого борту, який сів, був командир частини Дмитро Вікторович Мимріков. І ми зібралися з військовими, військкомами, силовиками. Ми визначили, що ми можемо робити, але військові виконували свою вертикаль, силовики – свою, а я відповідав за добробут і господарське життя у місті. Але очікування повноцінного вторгнення не було.

– Я бачив страшне відео, коли російські танки заходять у Мелітополь, наші хлопці обороняються, і місцеві жителі їм підказують, де танки. Ви, мабуть, бачили це. Скажіть, коли все почалося для вас? Ви пам'ятаєте час?

– Приблизно в цей же час почалося... Почуття гумору – це єдине, що має залишатися завжди. Початок війни – дуже смішний. У мене приблизно о 4.30 лунає телефонний дзвінок від одного із жителів, який перебував безпосередньо поряд із військовою частиною. Каже: "Почалася війна". Спросоння, звісно, я кажу: "Це грім. Треба спати далі". Вимикаючи телефон, буквально за секунду телефонує черговий виконкому і каже, що ракетний приліт по тій самій військовій частині. Плюс-мінус у ці хвилини розпочалася війна й у Мелітополі. І вже о 5.30 ми провели першу нараду, щоб розуміти оперативну ситуацію.

– Чи пам'ятаєте ви свої думки, коли почули ці слова: "Почалася війна"?

– Мер – це ж відповідальність. Відповідальність за місто, а місто – це насамперед містяни. Чи був у мене страх? Не було. Об'єктивно. Чи це недооцінка ризиків, що найімовірніше, але страху не було. Думки були такі: мені потрібні були чіткі початкові дані від військових. Я можу забезпечувати господарську частину міста, а боронити місто – я цього ніколи не робив і не впевнений, що міг навчитися за години. Тому я чітко розумів, що ми маємо розуміти, хто де перебуває, ми маємо розуміти, де військові, які дії, у чому ми можемо сприяти, де силовики, план дій. І для цього ми зібрали нараду у відділі поліції. Мої відчуття? Ми мали реагувати на ситуацію. На жаль, не випереджати її, а реагувати. Цим і займалися.

– Я впевнений, що це запитання ви ставили собі неодноразово: як і чому росіяни опинилися у Мелітополі в день повномасштабного вторгнення?

– Ну звісно. Це запитання витає скрізь і точно воно непокоїть усіх. Але я сподіваюся, що в нас буде відповідь на це запитання після нашої перемоги. Сьогодні, на мою думку, ніхто не має права розмірковувати на тему правильності, неправильності, коректності, некоректності. Сьогодні ми маємо бути єдиними як ніколи. Якщо ми почнемо розтягувати одне одного на якісь запитання, то 100% виграє від цього одна структура й одна людина – Путін. Тому сьогодні всі ресурси нашої команди, як і всього народу України, треба кинути задля досягнення перемоги. Але покарання є обов'язковим. Не лише для тих, хто ухвалив неправильні рішення, а й колаборантів. Мене це дуже непокоїть. Чи ставив я собі запитання? Звісно. Воно є на порядку денному і його обговорюють. Але сьогодні не час проводити розбирання польотів. І в мене немає повноважень проводити його. Я впевнений, сподіваюся, що тих, хто це допустив, має бути покарано.

– Щодо колаборантів. Звісно ж, після 2014 року ми чудово уявляли, яка кількість людей у різних містах бажає, щоб ці міста стали частиною Росії, любить Путіна, чекає на російську армію. Ваші уявлення про те, скільки колаборантів у Мелітополі, виправдалися чи їхня кількість виявилася більшою, ніж ви думали? Чи навпаки меншою?

– Я здивувався: кількість колаборації у Мелітополі мізерна. Я наведу конкретні приклади у цифрах. Емоційно ми можемо міркувати, багато чи мало, а цифри говорять самі про себе. Ну, по-перше, ніхто з управлінської команди мерії не співпрацював. Жоден заступник мера, жоден начальник департаменту, управління; із 12 комунальних підприємств – одна людина, директор аптек. Решта ні. Я вважаю, це показник.

– Звісно.

– Але для мене більш класні показники, героїчні показники – це наші вчителі. Із 22 шкіл, із директорів, не сколаборував ніхто. Із 21 директора дитячого садка – ніхто. Це – показник. Це наполеглива робота усієї громади Мелітополя із 2014 року. Що сталося? У 2014-му наша країна і Мелітополь як її частина ухвалюють рішення, що наше майбутнє – це європейські цінності, європейські правила демократії. Ми ухвалили рішення. І що відбулося у Мелітополі? Від місцевої влади багато залежить. У Мелітополі відбулося таке: ми робили більше, ніж обіцяли. Ми обіцяли побудувати п'ять кілометрів доріг – будували 10. Ми обіцяли відремонтувати три школи – ремонтували 10. Містяни отримували більше, ніж очікували. Ми здобули класну репутацію від усіх європейських фінансових установ. Ми були одним із лідерів комунікації з Європейським інвестиційним банком. Ми були одним із лідерів кооперації з німецьким банком KFW, Nefco, маси фінансових інституцій, USAID. Не хочу когось образити. Ми обрали шлях, і всі зрозуміли, що шлях правильний. Це стратегічно важливо. І після цього формувалося суспільство, цінності, формувалася громада міська. Мелітопольці почали пишатися, що вони мелітопольці. У Запорізькій області почалася здорова конкуренція, всі заздрили Меліку. Ти не соромишся сказати, що ти з Мелітополя. Як було раніше? Коли запитували, звідки ти, казали: "Із Запоріжжя". Бо Мелітополя ніхто не знає. А останні роки жителі почали пишатися містом. І це класно, це досягнення. І саме тому, я вважаю, колаборація мізерна у місті. Саме тому ми дістали ситуацію, коли після мого полону половина міста виїхала. Це показовий протест.

– Половина?

– Так. Поки ми з командою перебували у місті, всі перебували у місті. Тому що їхній представник влади, якого вони обирали, з ними. Щойно його не стало, ухвалюють рішення, хто має можливість, виїжджати. І хто колаборанти? Я житель міста з дитинства, я всіх розумію. Хто ці люди? Це маргінали. Класно навести приклад на начальниці... Вона зараз називає себе "міністеркою освіти". Це кримінальниця, яка перебувала під кримінальним переслідуванням за корупцію, яка приходила до мене, до нинішнього народного депутата, і казала: "Допоможіть мені розв'язати питання із силовиками". Ми говоримо: "Корупціонери мають сидіти у в'язниці. Ну, йдіть під суд". А зараз вона стала "міністеркою". Або ще якісь невдахи.

– Балицький, наприклад, що за людина?

– Балицький – це консерва у прямому сенсі цього слова. Його проросійські погляди мені були добре відомі. Я думаю, ні для кого не були таємницею. Яскравим прикладом була його поведінка із 2014 року. Провокації від нього були завжди. І для нас одним із найскладніших днів було 9 травня. Балицький завжди займався провокаціями на 9 травня, приводив старих людей, виголошував якісь гасла. Це провокатор. Про погляди Балицького, про його поїздки у Крим, про його позицію було добре відомо…

Фото: Ivan Fedorov / Facebook

– Тобто він завжди був їхньою людиною?

– 100%. А хто такий Балицький для жителів Мелітополя? Це людина, яка розпиляла заводи на брухт. Ось чим славиться його сім'я. Це маргінали, які нічого не зробили, а лише пиляли і корумпували.

– Як вам здається, Балицький розуміє, що на нього чекає?

– Думаю, ні. А що, ви думаєте, на нього чекає? Може, у нас із вами різні версії (сміється).

– А я думаю, на нього не чекає нічого доброго. Думаю, кирдик макітра.

– Мої мрії – це Балицький на лаві підсудних. Не вбитий, а на лаві підсудних. Це з одного боку. Тобто смерть для нього, може, і не найжорсткіший вихід із ситуації. А стосовно того, що він не залишиться живим... По-перше, я у цьому не впевнений, а по-друге, він у цьому не впевнений. Чому я так думаю? Він собі приписує... Ми ж відстежуємо усі його дії, переміщення. Він собі прописує політичне майбутнє у Москві. Що відбувається де-юре? Де-юре РФ вважає Запорізьку область своїм регіоном. Усі ми чітко розуміємо, що це нікчемність, але вони вважають. Відповідно, їм потрібні представники запорізького регіону в Держдумі, фіг знає де ще, у якихось органах. Відповідно, Балицький собі намалював, що сьогодні він порубиться, а потім пенсія у нього буде там. Чи вийде це? Імовірність, я б сказав, 50 на 50. Або помре, або вийде. Чи є у нього страх? Є. Це очевидно. Він був у нього ще 24 лютого. Він боявся того, що відбуватиметься. Ну, слухайте, Балицький – це ж не корінь зла. Тобто не буде Балицького – буде Іванов, Петров, Сидоров. Прикро одне: Балицький жив у Мелітополі, і ми все розуміли, але він і далі жив.

– Ми говорили про ваші відчуття, про ваші думки на самому початку війни, а тепер я запитаю: коли російські танки почали заходити у ваш рідний Мелітополь, ваші думки і відчуття в цю хвилину?

– Варто зазначити, що великої кількості танків у місті не було. Вони обійшли навколо міста й узяли місто в оточення. Єдиний серйозний день боїв був 25 лютого: коли українські танки нацгвардійців зайшли у Мелітополь. 12 танків. Але вже 25-го були сили не рівні. Це очевидно. Із боку Криму були тисячі одиниць важкого озброєння, а з нашого боку було 12 танків. Тому прийшла війна, постійні вибухи в місті, постійний вихід із ладу всієї інфраструктури, починаючи від електрики, води. Завдання було відновити все. Місто було повне людей: 150 тис. у місті. І ми зобов'язані все лагодити. Усе має функціонувати. Зникає зв'язок через відсутність електрики. Ніхто ж не був готовим до того, що більше ніж три години немає електрики на базових станціях. Тому це нові виклики. Це мало приблизно такий вигляд: щоранку ми з командою приїжджаємо на роботу і не розуміємо, із чим сьогодні зіткнемося. Що таке звичайна робота мера? Уранці приїхав на роботу, доповіли про ситуацію, ухвалили рішення, стратегічне планування, виконання завдань. А тут ти приїжджаєш і не розумієш, що на тебе чекає. І танки... Чи була паніка? Ні, не було. Містяни починали виїжджати з міста зі зрозумілих причин. Чи були затори? Не було заторів.

Усі статечно почали ухвалювати для себе рішення. І місто не те що не здалося, а показало своє справжнє українське обличчя, тим самим розчарувавши ворогів. Із третього дня двох-трьох-п'ятитисячні мітинги почали виходити на центральні вулиці міста. І моє чітке переконання – і я в цьому досі впевнений – завдяки цивільному спротиву півдня країни – Мелітополя, Херсона, Енергодара, Бердянська, – і завдяки воєнному спротиву Маріуполя й "Азовсталі" нашим військовим це дуже допомогло, щоб зупинити російські війська. Інакше вони могли б пройти углиб країни. Для росіян це був розрив шаблонів. У них у методичці написано: "Ми заходимо до Мелітополя – нас зустрічають хлібом-сіллю, мер каже: "Я ваш навіки". А вони бачать, мер каже: "Український прапор висить – я працюю. Не висить – я не працюю". А містяни кажуть: "Пішли геть звідси!" І живою силою зупиняють танки. І тут у них усе почало змінюватися. Тому мелітопольці не зупинилися. І що важливо: навіть за рік окупації демонструють свій спротив. Це сила.

– Іване, хто з вами здійснював комунікацію від центральної влади? Із ким ви напряму спілкувалися?

– У нас була комунікація з топпосадовцями Офісу президента. У нас була комунікація з обладміністрацією. Чи було до Мелітополя у ці дні? Ну точно ні, з очевидних причин. Безліч завдань накопичилося, сконцентрувалося. Ми були разом і вирішували спільні питання.

– Як поводилися перші окупанти, які зайшли у Мелітополь?

– Вони намагалися реалізувати кримський сценарій.

– "По-доброму"?

– Нікого не чіпаючи, просто стояли. У перші дні у них настрій був саме такий. Коли почалися мітинги, вони почали стріляти у мирних жителів. У нас двох людей було поранено. І в них потім почався розрив шаблонів, вони не змогли вирішувати свої питання. Починаючи з того, що ми їм вимикали воду, природно, сміття за ними не вивозили, і закінчуючи тим, що вони не могли нічого зрозуміти, бо вони зайшли із планом сісти на все готове. А коли ми кажемо: "У вас тут нічого немає, тому – як ви на готове можете сісти?" – вони одразу почали проводити рекогносцирування на місцевості. А це було складно, бо вони до цього не готувалися. Вони запитують Балицького, а Балицький, бовдур, нічого не розуміє. Вони кажуть: "Женю, так ти ж..." А Женя прокидається о 12.00... Тому їм не було на кого спиратися. У цьому ми виграли.

– Ви – український мер українського міста. Ви розумієте, що прийшли вороги, які чудово знають про вашу позицію із 2014 року. Ви розуміли, що стосовно вас будуть репресії?

– Перша ремарка: вони не думали, що я не поділятиму їхнього погляду, як і не думали про решту мерів південного сходу. Вони були впевнені, що всі ми здамося. На 100% були впевнені, на 200%. У них у методичці написано: "Мер зустрічає". Друге: чи я чітко відчував загрозу? Ні, не відчував. Це моя помилка, я не подивився, що траплялося з мерами на Донбасі. Якби я розумів ситуацію, можливо, я поводився б інакше.

– Одного дня вас просто взяли і викрали. Як це відбувалося?

– Із третього дня окупації плюс-мінус ми розмістили тимчасовий виконком у центральному БК Шевченка, який розташований на площі. Тому що виконком уже  розбили російські військові. Там працювала вся команда і там уже не було розподілу на відділи, департаменти... Усі разом вирішують нестандартні завдання. У цьому самому місці зробили наш гуманітарний штаб, куди величезна кількість жителів приносила їжу, одяг, засоби першої потреби. І приблизно о 15.00 приходять туди російські військові з пов'язками "ДНР". Заходжу в кабінет. Стоїть приблизно 10 росіян. Відразу видно, що це не "ДНР". І зачитують якусь постанову донецького прокурора про те, що мене обвинувачують у фінансуванні "Правого сектору" з 2014 року. І ухвалено рішення мене етапувати до Донецька. Зв'язали руки, наділи мішок на голову. Там розмова тривала три хвилини.

– Мішок на голову?

– Ну звичайно. Мішок на голову, зв'язані руки – і в машину. Вони дуже боялися... У них було дуже мало часу, і вони боялися, що люди не дадуть мене вивезти. Відпрацювання було дуже швидким: руки зв'язати, мішок на голову надіти, по рації: "Вихід", конвой вивозить. Усе.

– Ну і ваші думки з мішком на голові?

– Я поясню. Я був другим, кого забрали з Мелітополя. Першою забрали Лейлу Різаєвну Ібрагімову. Директорку нашого музею. Вона одна з лідерів кримськотатарського народу в Мелітополі. І її забрали за два дні до мене. Її на допиті протримали три години, а потім відпустили. Мої перші думки: "Ну, три години – і поїду додому".

– Що було далі?

– Оскільки я дуже добре знаю місто, сівши у машину, я почав рахувати повороти: що, куди, як їде машина. Я чітко розумів місце, де я перебуваю. Мене привезли у мелітопольське СІЗО. Цікавий факт про мелітопольське СІЗО. Начальник Головного управління МВС у Запорізькій області багато разів звертався до нас, щоб ми зробили опалення в мелітопольському СІЗО, інакше йому в'язнів узимку доводиться возити до Запоріжжя. Ми зробили. Тому коли мене заводили до камери, я побачив нові батареї – і впевнився, де я. У камері дуже коротка розмова, що я маю власноруч написати чотири папери: що я йду з посади, звільняю свого заступника Щербакова, призначаю Галину Данильченко заступницею та покладаю на неї обов'язки мера. Сперечатися не було сенсу.

– Їм була потрібна така бюрократична процедура?

– Що цікаво, так. Навколо тебе стоїть п'ятеро – семеро до зубів озброєних. І це ні на що не впливає. Тобто з першого спілкування з ними я сказав: "Ви контролюєте місто. Чим нам чинити спротив? П'ятьма сміттєвозами і 10 лопатами? Це ж смішно". Тому переді мною поклали це. Я поставив два запитання. Перше: "Після підписання я вільний?" Мені кажуть: "Якщо підете на співпрацю, то, звичайно, ми доповімо керівництву, і вас звільнять". Я кажу: "Точно?" – "Так". – "Окей. Друге: ви ж розумієте, що легітимність цього всього – повна маячня?" – "Чого ви такі впевнені?" – "Я як мер не маю права піти з посади. Це рішення має ухвалити міська рада". Вони кажуть: "Ти нічого не розумієш у законодавстві. Пиши". Я кажу: "Окей". Усі чотири папери я написав оперативно. Вони забрали папери і сказали, що узгодять із керівництвом. І найскладніше розпочалося саме в цей момент. Бо після цього приблизно 25 годин ніхто не заходив до камери.

– Навіть їжу не приносили?

– Повірте, їсти не хотілося від слова "взагалі". Найбільша складність була, по-перше, це зв'язані руки на добу. По-друге, ми живемо в сучасному світі, і я не знаю, скільки ви зможете хвилин бути без телефона, але для мене це залежність: я маю бути постійно в інтерактиві. А коли ти не розумієш, де твої рідні, близькі, мама й батько, де твоя команда, що з ними відбувається, то для мене це була катастрофа. Я ж не розумів, може, команду так само забрали? Може, з батьками щось трапилося? Інформації нуль.

– І 25 годин зі зв'язаними руками?

– Так.

– А в туалет піти?

– Ну, в туалет можна зі зв'язаними руками ходити, виявляється. Але це був найскладніший період. Перша доба – це найскладніше.

Фото: Ivan Fedorov / Facebook

– Що було далі?

– Далі почалися допити, які відбувалися здебільшого вночі, починаючи з 22.00. Що цікаво: на допитах не було нічого надприродного. Оскільки вони приїхали непідготовлені, вони намагалися собі скласти адміністративно-політичний портрет області.

– А хто проводив допити? Навчені люди чи ні? ФСБ чи армія?

– Я гадаю, що це співробітники розвідки. А хто – мені важко сказати. До 24 лютого я не знав поділу розвідок. Із радістю не знав би й далі, чесно. Звичайно, сьогодні аналізуючи, розумію, вони грали в добрих і поганих. Хтось намагався втертися у довіру, хтось – у недовіру, хтось – залякати, хтось – відпустити. І все це тривало з п'ятниці до понеділка. А в понеділок вони спробували мене відвезти на обмін. І так само – зі зв'язаними руками та мішком на голові – мене посадили в машину.

– У камері вас били? На допитах били?

– Ні, мене не били. Але те, що викликало панічний страх, – це те, що в сусідніх камерах мучили, катували людей. І крик лунав на все СІЗО. І було чітке відчуття, розуміння, що будь-якої секунди до тебе зайдуть і почнуть робити те саме. Тож перша спроба обміну була в понеділок. Знову ж таки, з мішком на голові і зав'язаними руками мене посадили в машину і почали возити. Я запитав: "Де буде обмін?" Мені відповіли: "У Василівці". Знаючи місцевість, я чітко розумію, скільки їхати, як їхати, яка дорога, де поворот... І приблизно після години їзди я розумію, що ми їдемо вже не до Василівки. Ми починаємо стрибати на "лежачих поліцейських", заїжджати на якісь бази, вони починають про щось розмовляти... Я прошуся в туалет: "Я ж не можу в туалет із мішком на голові. Зніміть". А така ситуація... Я працював першим заступником голови Запорізької обласної адміністрації 2019-го, а жив у Мелітополі. І я щодня їздив цією дорогою. Відповідно, уявляєте рівень впізнавання дерев. І коли я вийшов надвір, коли з мене зняли мішок, я розумію, що це далеко не Василівка, точно не наш регіон. Як потім виявилося, мене відвозили під Маріуполь кудись і там намагалися зробити обмін. Якщо пам'ятаєте, тоді вже було максимальне завдання щодо евакуації людей із Маріуполя в середині березня.

– Так.

– І саме там мали здійснювати обмін. Щось пішло не так. Але найстрашніше у цей момент таке: тебе возять вісім годин, і за вісім годин старший від ворогів сідає у машину, кладе тобі руку на коліно і каже: "Обміну не буде. Твоя країна не хоче тебе приймати". І це відчуття: коли ти за секунду від рідних і близьких, як тобі здавалося, і ти розумієш, що може не статися нічого. У цей момент мене повертають у камеру. І, знову ж таки, ти не розумієш, що далі. Спроба була, твій шанс був, твоя ставка не зіграла (сміється). І ти не знаєш, що робити далі. І, знову ж таки, добу ніхто не приходить, не пояснює, не каже, нічого не відбувається. Потім той самий, який ходив до мене постійно, приходить п'яний і починає нісенітницю якусь верзти. А ти на нервах, ще й стоїть це опудало п'яне, яке незрозуміло, про що говорить. Загалом психологічно це дуже складно.

У середу, 16 березня, о четвертій вечора заходить до камери конвоїр і без розмов зв'язує руки і садить у машину. Я кажу: "Що відбувається?" – "Нічого. Незабаром дізнаєшся. Їдемо на обмін". Четверта вечора... Темнішає рано. Я розумію, що імовірність того, що ми встигнемо до сутінків, низька. У темний час доби ніхто нікого не обмінюватиме. Ми приїжджаємо до Василівки реально швидко, а лінія фронту тоді була вже не у Василівці, а в Кам'янському. Це село буквально за 10 км від Василівки. І до Василівки доїжджаємо дуже швидко, а від Василівки до Кам'янського ми їдемо години півтори або дві. То був перший обмін. І кардинальна недовіра в обох сторін одна до одної. Ніхто не розуміє, як піде. І той, що сидить ліворуч від мене, відповідальний за обмін, каже: "Артилерію нашу спрямовано у ваш бік. Вашу спрямовано в наш бік. Усі це бачать. І людський чинник може спрацювати. Не дай боже, комусь здасться чи хтось у когось вистрілить – усе. Усі одне одного покладуть". І ця година тягнулася вічність. Від тебе вже нічого не залежить: ти сидиш у машині зв'язаний, нічого не можеш зробити, ні встати, ні піти, ні побігти. І завдяки роботі наших спецслужб, принциповій позиції президента мене звільнили.

– Вас обміняли на дев'ятьох російських солдатів?

– Так. Я бачив їх. Співробітники Служби безпеки дотрималися всіх процедур. Знову ж таки, я і не знав, і краще б не знав: виявляється, згідно з Женевською конвенцією, обидві сторони мають під час обміну запитати, чи дійсно ви хочете повернутися. І за всіма Женевськими конвенціями, якщо один із полонених каже: "Ні, не хочу", то його забирати не мають права. Поставили запитання. Ті дев'ятеро – вони не військові. Це підлітки. Їх не можна назвати військовими. У них не було своєї думки. Я думаю, якби щиро дізнатися про їхню думку – вони точно не хотіли б нікуди повертатися. Але їм  поставили запитання – за них дістали відповідь. І в такий спосіб обмін відбувся.

– Де ви провели першу ніч після звільнення?

– Із батьками. Батьки на мене чекали в Запоріжжі. Дім батьків, брат, команда, друзі. Ось у цьому колі я провів першу ніч.

– Ваші відчуття, коли ви опинилися на волі.

– Я настільки швидко перемикаюся... І в розмові з президентом це чути, що важливо. Я готовий виконувати все, що потрібно, для досягнення перемоги. Або ми, умовно, сьогодні перемагаємо, або... Я не знаю, як ви, але я для себе чітко розумію, що в будь-якій іншій країні майбутнього мене не існує. Я не зможу жити. Я ніколи там не почуватимуся комфортно. Тому моє майбутнє лише в цій країні. Я б'юся за звільнення свого міста, наскільки це я можу у своїй парадигмі. От і все. Треба було привести себе до ладу, а одразу після цього... Що цікаво: перед обміном вони принесли мені станок поголитися, привести себе до ладу. Тобто для них була важливою картинка. Я відмовився від цього всього. Кажу: "Слухайте, навіщо ці потьомкінські села?" Але для них важливою була картинка: привезти мене нібито в нормальному стані.

– Мама плакала, коли вас побачила?

– Звичайно. У мене була можливість телефоном із мамою поговорити. Не в день обміну, я не пам'ятаю... Вони ж думали, що керування містом – це просто. Або думали, що, мене забравши, уся команда втече. Я вдячний своїй команді: ніхто не втік. І вони прийшли: "Ось телефон. Зателефонуй своїй команді – нехай виконують роботу". Я кажу: "Прикольно. За однієї умови: я мамі маю зателефонувати". – "Ні". – "Нікому не телефонуватиму". – "Ну добре". І щось там вони обговорили. Кажуть: "Добре. Але на відео". Я кажу: "Та будь ласка. Мені яка різниця? Я шифрування не передаватиму". Я зателефонував мамі, і тоді, звичайно, було море сліз у мене і мами. Розмови не вийшло, можна сказати, але важливим для неї було почути мене, для мене – почути її. А після повернення, звичайно, батьки на мене чекали, брат на мене чекав, друзі, команда чекала. Ніхто ж не розумів, чим це закінчиться. Точніше, інакше: це могло закінчитися абсолютно по-різному. Але сьогодні, аналізуючи ситуацію, я розумію, що моє потрапляння в полон уже забезпечувало мені відсоток виживання вищий за 50%. А міг не потрапити в полон. Що хотіли зробити росіяни моїм полоном? Вони хотіли показати всім, хто довкола, особливо мерам, що з незгодними працювати буде те й те. І так насправді було. Ми майже щоранку з колегами зідзвонювалися з Бердянська, Токмака, Херсона, Каховки... Ми були на зв'язку, ми були разом, ми тримали позицію разом. Із Василівки. Тож вони це хотіли показати. А чи могли застрелити? Ну, могли. Для них це взагалі було б не важко.

– Ви зараз розповідаєте про полон і знову проживаєте ситуацію, і знову з'являються емоції. У мене вони з'являються від вашої розповіді. Ви часто згадуєте про свій полон?

– Це ж емоція… Це моє минуле, яке назавжди залишиться зі мною. І сьогодні ніхто не має права на емоції. Зокрема я не маю. Сьогодні на всіх нас є велика відповідальність, ми всі маємо бути сконцентрованими на іншому. Тобто пріоритети діяльності такі: це допомога нашим військовим. Із Мелітополя служить тисяча осіб у різних підрозділах. Ми маємо їм допомагати. Сьогодні наша величезна команда, яка служить для жителів, котрі перебувають у трьох різних частинах: в українському Мелітополі, тимчасово окупованому, в Україні, за кордоном. Ми маємо тримати зв'язок і допомагати. Сьогодні ми маємо думати про першочергові роботи після деокупації. Не готуватимемося – це ж обман, зрада наших жителів. Тож чи маємо ми право на емоції? Ні, не маємо. Ми маємо виконувати свою роботу. Добре чи погано – зрозуміємо згодом. Але маємо. А емоції... Ялозити, розмірковувати – ми не маємо на це права.

– Після полону ви зустрілися з президентом. Скільки тривала зустріч і про що ви говорили?

– Я щиро вдячний Володимирові Олександровичу, його принципова позиція дає мені змогу сьогодні розмовляти з вами. Довго говорили, годину, мабуть. Я йому розповідав, що насправді відбувається в окупації. Для нього це було важливо почути від людини, яка це прожила. А для мене було важливо почути від президента, що моє місто не зіллють. І кожен із нас почув, що хотів. Він дістав інформацію, яку досить добре знав і без мене. А я отримав упевненість у тому, що за моє місто боротимуться. І мені дали завдання, що робити. На тому й завершили розмову.

– Яким ви побачили Володимира Зеленського того дня?

– Абсолютно іншим, ніж бачив його 23 лютого. Вочевидь, на той час президент не спав багато годин або добу. Він був сконцентрованим на перемозі. Не було жодної двозначності у словах, у твердженнях, у тому, що щось може піти не так. Англійською це називається strong position. Чітка позиція без петляння, без просторікування, без політиканства, без міркувань: "Ми, український народ, маємо боротися. Хто з нами – станьте поруч. Хто не з нами – не марнуймо часу". Перебувати поруч із таким президентом було за честь. І я радий, що 17 березня я був поруч із президентом моєї країни. Щиро.

– Наразі Мелітополь зазнав значних руйнувань?

– Якщо ми говоримо про інфраструктуру, то ні. А якщо ми говоримо про людей, то так. Місто – це насамперед містяни.

Фото: Ivan Fedorov / Facebook

– Звичайно.

– Насамперед. 50% жителів без будинків – вони виїхали. Хтось живе у родичів, хтось – у спортзалах. Розірвані долі, розсварені люди. Ті, хто залишився, розмірковують про тих, хто виїхав. Ті, хто виїхав, розмірковують про тих, хто залишився. Це грандіозна проблема, з якою ми зіткнемося після повернення. Тобто ми почали з того, що Мелітополь – інтеркультурна столиця, де в мирі й злагоді живе понад 100 національностей. Це складно, це непроста праця, щоб усі були як єдиний кулак. А сьогодні частина людей сколаборувала. І тут є абсолютно справедливий запит на покарання колаборантів. Але я найменше турбуюся, що нам щось треба буде відбудувати. Ми відбудуємо. Ми вміємо це робити. Ми 28 грудня 2021 року запустили льодову арену, яку побудували за вісім місяців. Збудуємо ще. Допоможуть партнери, знайдемо гроші. Це найдрібніше, що ми маємо зробити. А примирити народ, зробити таким місто, щоб у нього хотіли повертатися, зняти бар'єр у всіх, хто готовий брати участь у розвитку й інвестуванні міста, – це буде найскладніше. У мене була робоча поїздка 2021 року до торговельно-промислової палати Німеччини, де я вмовляв проінвестувати нашу промисловість. Коли відкривали мапу й дивилися, де розташований Мелітополь, кажуть: "Не те, що виробництва не збудуємо, – летіти боїмося". А зараз? Тому коли ми говоримо про руйнування... Побудувати будинок або дорогу? Ми знаємо, як це зробити. Це точно не найбільша проблема. А побудувати майбутнє міста – це стратегічне завдання. Саме це буде форпостом. Сьогодні я не вірю, що завтра Путін піде з влади. Я хочу, але не вірю. І диктаторська держава може лишитися. А приазовський регіон стратегічно важливий, і саме ми будемо оборонним рубежем. А добробут цієї території має бути найкращою відповіддю для наших ворогів. Тому я для себе руйнування більше бачу ці. З якими нам доведеться працювати. Уже працюємо.

– Ми поговоримо про повернення України в Мелітополь. Я тільки перед цим запитаю: коли ми заходитимемо в Мелітополь, велика кількість людей утече в Росію?

– Ні. Не десятки тисяч, реально втечуть сотні, до тисячі. Частина інших колаборантів, які залишаться, собі намалювали, що зможуть уникнути покарання. Абсолютно безглуздо, але психологія людини так працює. Це не означає, що так буде, але вони собі намалювали. Їх потім вивезуть. А решта зустріне наші Збройні сили. І сьогодні головне завдання, вважаю, для будь-якого мера: тримати комунікацію зі своїми містянами, які перебувають скрізь, бо жоден мер не хоче повертатися один у своє місто. Я хочу повертатися зі своїми жителями з проукраїнською позицією для формування якісно нового суспільства. Тому хтось утече, хтось залишиться, слухайте... Ну, почистимо сміття. Давно пора.

– Ми зараз перебуваємо, я впевнений, в історичному періоді. Кожен день зараз буде історичним. Я вважаю, що контрнаступ уже почався. І, звичайно, ми чекаємо, коли звільнять чудовий Мелітополь. Як ви собі уявляєте це? І які часові межі, на вашу думку?

– Я не маю права говорити про часові межі. Моє завдання – допомогти військовим. Не підганяти, не говорити про завтра, а чому не сьогодні?

– Їм видніше.

– Ми з командою досить часто буваємо на лінії фронту в наших військових. Якщо вони можуть піти на три дні пізніше, але зазнати в десятки разів менше жертв... Ми не маємо права говорити військовим, коли їм іти. Ми можемо на них молитися і сподіватися. Але як вони не підведуть нас – я в цьому впевнений, – так і ми не маємо права підвести жителів. І говорячи про якісь часові межі, державна влада, місцева влада мають бути готовими до приходу в місто. Є напівжарт: за три години після того, як росіяни втечуть, з усіма проблемами і питаннями жителі звертатимуться до нас. А ми маємо їх вирішувати.

Сьогодні в нас є три стратегічні плани. Перші 30 днів: розмінування, безпека, вода, електрика, медицина, гуманітарна допомога... Головну роботу щодо реалізації цього плану роблять сьогодні. Тому що на складах мають бути генератори, гуманітарна допомога, ми маємо розуміти, як ми дороги робимо. Взаємодія із силовими структурами. За правопорядок у місті має відповідати поліція, а поліція на собачих упряжках їздити не може. Ми маємо комунікувати з поліцією, щоб дати їм усе для налагодження безпеки. Команда, яка заходитиме на територію, має працювати як годинник. Така сама ситуація з усіма службами. Друге, звичайно, ми маємо не забувати і про духовну складову, примирення. Релігія, церкви, громадські організації, суспільство... Ми про це маємо думати. І сьогодні вікно можливостей буде дуже коротким. Вікно можливостей розвитку регіону буде коротким. І ми маємо думати, у чому точка зростання нашого регіону. Якщо ми подивимося на історію Другої світової війни, стратегію розвитку Лондона формували під час його бомбардувань. Якщо наші військові звільняють місто, ми туди заходимо, починаємо думати, що робити, як розвиватися... Наші жителі хочуть швидше, ми хочемо швидше. Ми якісно швидше хочемо змінюватися. І це правильно. До цього треба йти. Тому резюмую: не треба думати, коли військові звільнять. Дай бог, щоб звільнили і менше втрат зазнали. А наше завдання – готуватися. Скажуть "завтра" – бігти завтра.

– Я не сумніваюся, що ви часто уявляєте собі, і навіть, може, це сниться вам, як ви повертаєтеся в улюблене місто. Що ви зробите насамперед, коли опинитеся в Мелітополі?

– На центральній площі повішу український прапор, який зняли в перший день мого полону... Велику кількість разів російські військові намагалися зняти український прапор. Ми його щодня відстоювали. І принципова позиція була такою: якщо немає українського прапора на центральній площі міста – немає роботи нашої команди. Ми є влада, яку обрали українці, за українським законодавством, громадяни України. А їхні структури контролю з Москви намагалися докумекати чому: "Ми їхнє місто окупували, а прапор висить?" І у перший день мого полону вони зняли прапор. Це наш амулет – він має висіти на центральній площі міста, на найвищому флагштоку в Запорізькій області.

– Іване, дякую. Я хочу подякувати вам за чудове інтерв'ю, за вашу українську позицію. Я дивлюсь на вас – і розумію, що Україна має дуже гарне майбутнє. Дякую.

– Дякую і вам щиро. Сподіваюся, до зустрічі в Мелітополі.

– Дякую.

– Дякую.