Приймачук: Під час ядерного роззброєння України все було знищено, зокрема секретну документацію. Але у мене дещо залишилося. Про всяк випадок G

– Мені здавалося, що після приєднання до міжнародних угод і договорів про нерозповсюдження ядерної зброї, Україна мала просто віддати боєголовки, а не звалювати на себе головний біль щодо їх утилізації.

– (Сміється.) Ні, звичайно. Ядерним роззброєнням України займалася сама Україна, до того ж грошей на це ми витратили набагато більше, ніж США виділили на так звану програму безоплатного надання фінансової допомоги для ліквідації ядерної зброї.

– Чому так звану, якщо США дійсно виділили серйозний грошовий ресурс?

– "Серйозний"? Американці виділили Україні на ліквідацію ядерного озброєння приблизно $750 млн. Це п'ята частина вартості комплексу знаменитого американського винищувача "Стелс", його інфраструктури та обслуговування, який коштує приблизно $4 млрд!

– Куди ви хилите?

– Ми віддали всю свою ядерну зброю, а натомість не могли придбати навіть крило від літака "Стелс"! Для американців $750 млн – це тьху, нікчемна сума. Але саме за цю суму Україну позбавили ядерної зброї! Адже у нас на той момент було 176 міжконтинентальних балістичних ракет: 130 рідкопаливних SS-19 і 46 твердопаливних SS-24.

– Ініціатор ядерного роззброєння України, перший президент Леонід Кравчук в інтерв'ю виданню "ГОРДОН" стверджував, що в 1990-х ми не могли утримувати й обслуговувати своє ядерне озброєння – занадто дорого, плюс закінчувався строк придатності боєголовок, що могло обернутися непередбачуваними наслідками.

– Або Кравчуку не все доповідали, або Леонід Макарович не все хотів чути. Не знаю, звідки у нього інформація, що українські пускові установки були застарілими.

У 1987-му я потрапив у Хмельницький на останню новітню реконструкцію пускових установок. Пускова установка – це такий колодязь-шахта стратегічного призначення, з якого злітає ракета, що несе на собі ядерну боєголовку. Зі 150 установок ми повністю модернізували 46, тобто встановили нові, абсолютно унікальні так звані 60-ті машини на твердому паливі.

До цього використовували рідке ракетне паливо з дуже небезпечного і сильно отруйного гептилу. А твердопаливні були надійнішими, їх можна було зберігати довший строк, вони були менш вибагливими в експлуатації. Наскільки я знаю, там було нове покоління боєголовок.

– Ви говорите про другу половину 1980-х, коли військова міць СРСР іще щосили працювала. А я запитую про першу половину 1990-х, коли в незалежній Україні було тотальне безгрошів'я.

– У 1987–1990-му ми закінчили модернізацію 46 пускових установок, замість рідкопаливних доставили нові твердопаливні системи. 46 об'єктів було модернізовано, вони могли дуже довго бути в робочому стані!

– Можливо, Кравчук як президент знав більше за вас секретної інформації і про фінансові можливості України, і про стан ядерного озброєння?

– Але ж країна не впала в умовах безгрошів'я. Ядерну зброю довелося віддати через дуже сильний тиск США і Росії та нездатність наших керівників держави опиратися цьому. Кремль дуже не хотів, щоб в Україні була ядерна зброя, тому що розумів: із набуттям незалежності Київ усе далі й далі відходитиме від Москви.

– Коли в Україні у принципі з'явилися ядерні ракети?

– У 1960-70-ті вже почали будувати. У всьому Радянському Союзі найбільша кількість ракет була саме в Україні. У Росії стільки не було з урахуванням кількості на квадратний кілометр території. А все тому, що ми територіально ближче за всі радянські республіки до західних кордонів.

– У розробленні програми роззброєння брали участь учені, військові, інженери, які свого часу створювали ядерну зброю. Як вони сприйняли рішення про повне ядерне роззброєння України?

– Усі, звісно, були шоковані. Ніхто з нас не розумів цього рішення президента. Не розумів! Провели нараду, я там був. Академік Патон узяв слово, сказав: "Ну от, надійшла така вказівка президента, що будемо робити?" Сидять учені, хіміки, фізики, представники ракетної армії – усі, хто створював ядерну зброю, – і в половини на очах сльози.

– Хто з вас намагався добитися особистої зустрічі з Кравчуком, щоб донести йому іншу думку?

– Напевно, були доповіді. Припускаю, якби в нас залишилася ядерна зброя, на 60% кооперація залежала б від Росії, там основні розробки були. Хоча... Адже ракетоносії SS (їх ще "Сатана" називають) – це розробка нашого українського конструкторського бюро "Південне".

Ядерне роззброєння ще за Горбачова почалося, після розпаду СРСР американці дуже тиснули і на Україну, і на Росію. Москва встояла, а ми ні. Були переговори, США швидко й легко погодилися викласти $750 млн в обмін на українську ядерну зброю. Але половину цієї суми американці повернули собі за програмою Нанна–Лугара.

– Ви про програму спільного зменшення загрози, розроблену в 1991 році американськими сенаторами демократом Семом Нанном та республіканцем Річардом Лугаром?

– Так. Програма передбачала, що США допомагатимуть країнам колишнього Радянського Союзу в утилізації знятої з озброєння ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї. Допомога була безоплатною, але за умови, що саме американські комерційні компанії братимуть участь у ліквідації. Тобто американці приїхали в Київ, оголосили тендер, зіштовхнули лобами українські будівельні компанії, які хотіли брати участь у ліквідації ядерної зброї, збили ціну, а потім ще й продали Україні спецтехніку, вартість якої увійшла у згадані $750 млн.

Але ж мова йшла про колосальну інфраструктуру! Тільки один полк мав 10 майданчиків, на кожному – по 10 стартових шахт, плюс пов'язані з ними залізничні та автомобільні дороги, спеціальні підземні споруди, спецвузли зв'язку, автономні енергоблоки, системи дублювання тощо. Величезна унікальна система...

– ...щорічне утримання й обслуговування якої коштувало..?

– ...цього ніхто вам не скаже, таємна інформація. Так, сума колосальна, але ж можна було залишити хоча б 46 модернізованих стратегічних твердопаливних ракет SS-24. Плюс ніхто досі не порахував, скільки понад виділених США $750 млн довелося заплатити самій Україні за ліквідацію власної ядерної зброї.

– Скільки часу минуло від початку розроблення проекту ліквідації до нейтралізації останньої ядерної ракети?

– Чотири роки, напевно. Останнім етапом була рекультивація земель, на яких були розташовані ракети: вийняли кабелі, зруйнували дороги, підірвали шахти завглибшки до восьми метрів, засипали їх, закрили склади, сховища, пункти технічного обслуговування, ремонтні бази... загалом, усе розібрали і засіяли соняшниками.

– Намагаюся уявити ваш стан: десятки років розробляти надтаємні об'єкти, а потім під повним контролем колишнього ідеологічного противника все це знищувати...

– Плакали, звісно, на душі скребло. Дуже прикро було, тому що все розробляли тут, у Центральному проектному інституті. КБ "Південне" створило технологію ракетоносія, а наш інститут – усе інше: інфраструктуру, комунікацію, шахти.

– Що виявилося найважчим під час ліквідації ядерної зброї?

– Нейтралізувати гептил – дуже отруйну речовину, яка міститься в ракетному паливі. Поховати в землю не можна: один грам у мінус 16 ступені цієї речовини на відро води – усе живе навколо гине. Страшна отрута, яку можна тільки в ракеті під час запуску спалити.

– Скільки гептилу було в одній ракеті?

– Точно не пам'ятаю, здається, приблизно 25 тонн. Лише в селищі Шевченкове під Харковом було запроектовано сховище на 60 тис. тонн ракетного палива з частковою нейтралізацією.

Окрім нейтралізації гептилу, було ще одне питання: ніхто у світі не знав, як у принципі ліквідувати ядерну зброю, скільки часу це займе й у скільки обійдеться. Ніхто не знав, тому що ніхто до нас ніколи цього не робив.

Почали з'ясовувати, хто на якому етапі що може зробити. Фізики – своє, хіміки – своє, дійшла черга до військових: "А що ви можете зробити?" Можемо зняти боєголовку, замість неї швиденько поставити еквівалент, щоб різко не зупинити всієї системи, яка схожа на живий організм. Потім – потихеньку, поетапно відключати систему і зливати паливо.

– А гептил?

– Розвезли у три сховища по Україні. Розробили спеціальну ємність із трьох стін, плюс спеціальні жолоби: якщо хоч трохи речовини капне – миттєво вмикається індикатор протікання і автоматично починається змивання водою.

– А якщо ворожа ДРГ добереться до сховищ?

– Сподіваюся, сховища добре охороняють. На жаль, нам свого часу не вдалося використати речовину для космодрому у Бразилії, термін придатності минув.

До речі, навіть після зливу палива в ракетах усе одно залишалося щонайменше 50 літрів отруйної речовини, вона у дрібних трубочках-пробочках застрягала. 50 літрів зарази, уявляєте?! І нейтралізувати її треба у спецспорудженні. Ми у Дніпрі спроектували спеціальну станцію нейтралізації, куди звозили ракети після первинного зливу палива. Там уже випарювали і вимивали промисловим способом залишки отрути. А потім – різали ракету спеціальними різаками.

– Якби зараз опинилися сам на сам із Кравчуком, що йому сказали б?

– У мене була така можливість. На полюванні. Ми обидва пристрасні мисливці, мали їхати в Полтавську область на качку. Кравчук уже давно не був президентом. Зустрічі не відбулося, він не приїхав.

– То що ви йому скажете, якщо зустрінете?

– Скажу: "Леоніде Макаровичу, коли вам доповідали, що Україна не здатна утримувати ядерну зброю, вам або брехали, або намагалися догодити". Хоча розумію, тоді треба було вибрати: незалежність або ядерна зброя.

Після розвалу СРСР військ і озброєння в Україні було на 300–400% більше, ніж було необхідно для захисту територіальної цілісності. Після виведення радянських військ із НДР більшу частину зброї завезли саме в Україну.

– Не зрозуміла, до чого ви ведете?

– До того, що обслуговування всього цього заліза коштувало дорожче, ніж обслуговування ядерних боєголовок. Ну можна ж було частину озброєння продати, щоб утримувати хоча б 46 нових ядерних ракет! У тій самій Росії на той момент таких модернізованих ракет було всього 10–12 штук, а в Україні – 46.

– Американці контролювали кожен етап проекту: від розроблення до безпосередньої утилізації?

– Абсолютно все. Із початку 1990-х делегації з Вашингтона стали постійно приїжджати в Київ.

У радянські часи керівництво Київського військового округу, якому всю Українську РСР було підпорядковано, робило запит на дозвіл у Генштабу в Москві, щоб переступити поріг нашого інституту, настільки тут усе таємно було. А тепер уявіть: 1994 рік, переговори про ядерне роззброєння, і просто сюди, в інститут, заходить американський полковник! СБУ в паніці бігала: НАТОвський військовий на таємному українському об'єкті! Та й у нас в інституті був шок, ми до такого не звикли.

Почалися переговори, потім – розроблення проекту. Головне, що хвилювало американців, – безпека. Вони вимагали детально, крок за кроком розписати всю послідовність: відкрити люк вагою 100 тонн, вийняти те, розпочати це... На кожному кроці вимагали писати окрему главу "Заходи безпеки". У нас таких "заходів" на 23 томи назбиралося. Я потім із головним спеціалістом Борисом Михайловичем Вінтером двічі їздив у Балтімор, захищали наш же проект із ядерної ліквідації та гарантування безпеки.

– І що американці, упали непритомними від таланту радянських військових інженерів, конструкторів і будівельників?

– У них в очах захоплення читалося від того, як ми реалізували проект. Адже вони самі навіть не уявляли, як це здійснити. Треба, до речі, запатентувати розробку, досі руки не дійшли. Думаю, коли ми їм привезли проект, вони десь у себе в Колумбії нишком усе перевірили.

– Тобто?

– Ліквідували за нашою технологією якусь свою ядерну ракету, щоб точно все перевірити на практиці. Американці ж скрізь усе перевіряли, усе фіксували. Пам'ятаю, коли ми різали величезну стратегічну ядерну ракету, американський полковник з округленими очима дивився і весь час повторював: "Хлопці, яка потужна зброя, яка потужна зброя!"

Вони як фахівці заздрили і захоплювалися українськими ядерними ракетами. В американських же ракет обшивка була легкою. Вони свої ракети – і космічні, і бойові – збирали вертикально, а в нас горизонтальне збирання було, тобто конструктивна особливість корпусу й обшивки була набагато жорсткішою і надійнішою.

– Є відчуття, що ви, як щирий українець, не могли все знищити, мали приховати якесь креслення? Про всяк випадок.

– Ну що ви, це неможливо. Усе було знищено, зокрема таємну документацію.

– Олегу Михайловичу...

– (Тривала пауза.) Ну, у мене дещо залишилося в архіві. Про всяк випадок.

– Тобто якщо припече, можемо повернути собі ядерний статус?..

– (Усміхається.) Я давно знайомий з Ігорем Петровичем Смешком. Одного разу ми з ним зустрілися, він тоді якраз військовим аташе України у США був. Ну я йому сказав: так і так, на мене тиснуть, щоб я все знищив. У нас же просто в Будапештському меморандумі було прописано знищити все, навіть креслення... Загалом, я виконав вимоги, але якщо треба буде відновити – немає питань.

– Дай вам бог здоров'я!

– (Сміється.) Ну, якщо країни – гаранти Будапештського меморандуму так виконують свої зобов'язання, то й нам не гріх відновити креслення ядерних об'єктів. Дурні ми, звісно, що віддали свій третій у світі ядерний потенціал, тепер розплачуємося.

– Скільки зараз у Росії ядерних боєголовок?

– Точно не знаю, але Путін протягом 18 років правління коштом нафтогазових грошей наростив серйозний потенціал. І нехай вас не заспокоюють невдалі запуски російських ракет чи авіаносець "Адмірал Кузнєцов", що смішно димить біля берегів Сирії. Повірте, Росія дуже збільшила свій військово-промисловий потенціал.

Путін скасував дуже багато указів Єльцина, які сприяли розпродажу військово-промислового комплексу, змусив заводи і конструкторські бюро працювати на військову галузь, побудував новий космодром замість Байконура, де доводилося оренду Казахстану платити за випробування і запуски ракет. Загалом, у нас дуже сильний ворог, недооцінювати його не можна.

– Скільки було хакерських атак на ваш інститут або спроб вербування працівників із метою добути таємну інформацію?

– По-перше, ми добре захищені. По-друге, наш архів не стратегічний: практично все, що в нас зберігається, і так є в Росії ще з часів СРСР, коли всі проекти були типовими.

У радянські часи ми були філією "двадцятки", тобто Центрального проектного інституту №20 у Москві. Загалом було два такі військові інститути: ЦПІ №31, який проектував технологію космодромів і ракетних позицій, і ЦПІ №20 – проектував ядерні об'єкти. Після розвалу СРСР у Москві їх приватизували, а Путін усе повернув у держвласність.

А що стосується таємниць... Завдяки таким "українським" міністрам оборони, як Саламатін і Лебедєв, Москві ні хакерських атак, ні вербувань в Україні проводити не треба було – усе як на долоні було.

– До речі, як вам працювалося за ставлеників Януковича – громадянина РФ Дмитра Саламатіна, якого призначили міністром оборони України у 2012 році, і його наступника Павла Лебедєва, який очолював відомство до 27 лютого 2014 року?

– Було страшне адміністративне трясіння, на всіх держпідприємствах міняли директорів. Я взагалі не розумію, як громадянина РФ Саламатіна поставили на посаду міністра оборони України. А Лебедєв узагалі за освітою військовим бухгалтером був, незрозуміло як став мільйонером і міністром. У таких людей немає батьківщини, у них одне божество – гроші.

Те, як поводився Лебедєв, – узагалі не передати. Викликав мене на килим: "Якщо цього року ваш інститут не зробить проектних робіт на 43 млн грн, я вас зніму з посади". Він пішов на грубе порушення в управлінні державними підприємствами, просто в контракті прописавши: мовляв, якщо не зробить замовлень на 43 млн грн – звільнити. А в мене в той час проектних робіт усього на 18 млн грн, Міністерство оборони взагалі нуль замовлень дало інституту. Довелося шукати замовлення на стороні, крутилися як могли.

За правління Януковича всім "смотрящих" ставили. Це люди Саші-стоматолога (старший син Януковича Олександр.  – "ГОРДОН"), їх дуже багато було, на всіх держпідприємствах сиділи. Мені теж намагалися насадити "смотрящого".

– Який конкретно вигляд це мало?

– Наприклад, за Саламатіна викликають мене в Міноборони і кажуть: так і так, твоє підприємство має щомісяця відраховувати певну суму або ти пишеш заяву за власним бажанням. Це не особисто Саламатін, а його помічники-радники озвучили – цивільні піджаки, які чомусь вільно по Міноборони і Генштабу ходили. Я розвів руками: звідки в державному проектному інституті такі гроші? Вони кажуть: "Де хочеш, там і бери".

– Ви відмовилися платити кеш "смотрящим" Януковича і до вас застосували "санкції"?

– Почалися перевірки одна за одною: контрольно-ревізійне управління, військова прокуратура тощо. Перетрусили весь інститут, від і до. Завдання – за щось зачепитися, щоб мене зняти. Перевірили і нічого не виявили.

По-перше, у нашого інституту світова популярність, ризикувати іміджем не можна. По-друге, у нас усього дві непривабливі будівлі майже на околиці Києва. По-третє, якби я або хтось із моїх співробітників "відмивав гроші" – нас би давно розігнали, а в нас абсолютно прозорі бухгалтерія, виплата зарплати і соцпакета, банківські транзакції. Та й обіг в інституту невеликий порівняно з іншими держпідприємствами, щонайбільше $1–3 млн на рік, та й то в кращі часи, коли космодром проектували.

Наступного року, уже за міністра оборони Лебедєва, знову почалися наїзди на інститут, перевірки. Затримали продовження зі мною контракту на посаду директора.

– Чим закінчилася спроба насадити вам "смотрящого"?

– Коли я відмовився виконувати їхні вимоги, вони майже відступили, але стали вимагати, щоб в інституті працювала їхня людина: "Зробиш його своїм заступником із правом доступу до печатки та підпису".

Він будівельник якийсь, я глянув його біографію – у багатьох місцях працював. Не став лаятися або опиратися, знав, як його нейтралізувати всередині інституту.

– І як же?

– За процедурою заступник директора інституту має одержати спеціальну форму допуску, а дозвіл видає тільки контррозвідка СБУ. Я проконсультувався зі знайомим контррозвідником, пояснив ситуацію, він відповів: "Зачекайте, видавання йому допуску три місяці триватиме".

Ми в інституті якраз бразильський космодром проектували, у нас на банківських рахунках 10 млн грн було. За курсу 8 грн за долар це величезні гроші для підприємства зі штатом 200 осіб. Але в "смотрящого" не було допуску до банківських рахунків. Зате я запрошував його на всі робочі наради, технологічні і технічні планерки.

Він ходив-ходив, годинами слухав і ні чорта не розумів: це ж не "купи–продай", а найскладніші інженерні наради. Місяця за півтора "смотрящий" сам не витримав: "Не треба мені жодних таємних допусків, а то мене за кордон на відпочинок не випустять". Загалом, сам пішов, зі мною контракт продовжили, міністри Саламатін і Лебедєв утратили посади і багато чого не встигли – Євромайдан переміг, Янукович утік.

– За чотири роки після перемоги Майдану система "смотрящих" хоч трохи похитнулася?

– Це як сіль у склянці води. Солі немає, а вода солона... Цивільні піджаки, які за Януковича в Міноборони і Генштабі радниками числилися, досі в різних структурах і міністерствах бігають. Від них постраждали більше танкові заводи і весь військово-промисловий комплекс. Поки такі люди залишаються при владі, нам і Росії не треба, самі себе зсередини зжираємо.

– У 2004 році ваш Центральний проектний інститут виграв величезний міжнародний конкурс і розпочав масштабний проект – побудову ракетно-космічного наземного комплексу "Циклон-4" у Бразилії...

– Ми успішно закінчили проектування, пройшли держекспертизу України і Бразилії, визначили вартість, повністю зробили робочу документацію. Це був великий комерційний проект, не таємний.

– Чому Бразилія обрала саме Україну?

– Це ми їх обрали. Кучма ж раніше працював у космічній галузі, а під час свого президентства шукав для України новий стартовий майданчик, альтернативу Байконуру, для запуску ракет і супутників.

Космодром Байконур давно був невигідним Україні. По-перше, треба платити великі гроші за один запуск – майже $40–50 млн. По-друге, у Байконура кут до екватора був 23 градуси, що дуже підвищує вартість запуску.

– Можна простою мовою, щоб обиватель зрозумів?

– Що ближче до екватора розташований космодром, то менше палива потрібно, щоб вивести ракету на орбіту. Усі провідні країни світу намагаються поставити пускові установки саме на екваторі. Кут 23 градуси – це зайві 2,5 тонни корисного вантажу втратити.

Під час візиту в Бразилію Кучма підписав із місцевою владою меморандум про створення спільного центру польотів. 50% вартості будівництва космодрому оплачувала Бразилія, 50% – Україна. І ми безкоштовно використовуємо стартовий майданчик, платимо тільки за комунальні послуги. В Україні є конструкторське бюро "Південне", Центральний проектний інститут, завод, але немає свого стартового майданчика. А цим проектом ми б закрили повний цикл.

Спочатку планували будувати космодром в Індонезії. Проект називався "Еліпсо", брали участь США, Україна, Ізраїль, Аргентина, Сінгапур. Ми вже розробили концептуальний проект, і раптом американці повідомляють: "Хлопці, там намічається переворот". У підсумку довелося відмовитися від політично нестабільної Індонезії та укласти угоду з Бразилією.

– Коли космодром буде готовий?

– Він уже готовий на 30%, але втрутилася Росія. Точніше, у Бразилії почалися антиурядові протести. Не сумніваюся, Кремль і там підлив олії у вогонь, скористався ситуацією, щоб усунути з ринку конкурента.

Бразилія межує з французькою Гвіаною, де одночасно з нами росіяни почали будувати свій космодром. Теж комерційний проект, тільки у них для важких ракетоносіїв, а в нас – для середніх. Задовго до анексії Криму і вторгнення на Донбас Путін дав негласний указ відмовитися від будь-якої кооперації з Україною в питанні побудови космодромів.

Коли ми все одно на 30% побудували космодром, у 2015 році раптом надійшов офіційний документ: так і так, у зв'язку з політичною та економічною ситуацією Бразилія в односторонньому порядку розриває контракт. За кілька місяців до цього Бразилію з офіційним візитом відвідав Путін. Думаю, Кремль комусь із місцевих вищих чинів добре дав "на лапу". Зараз відбуваються міжнародні арбітражні розгляди.

– Усе одно не зрозуміла, чому РФ так важливо було не дозволити завершити український проект? Ви самі сказали, що наш космодром у Бразилії був розрахований на ракети середнього класу, а російський у сусідній Гвіані – на важкі ракетоносії.

– Це як два величезні торгові центри, які конкурують за споживачів. У нашому випадку – це два космодроми, хоч і розташовані на відстані тисяч кілометрів один від одного, але й вони, і ми збираємо з усього світу комерційні пропозиції щодо запуску супутників, наприклад. Конкуренція.

На жаль, Україна не повністю виклалася, щоб хоч якось зрушити з мертвої точки проект. Ми намагалися через Національне космічне агентство України і Фонд держмайна пояснити, попросити хоча б високу українську делегацію скерувати, але... загалом, утратили потужний проект. Та ще й нашому підприємству бразильська сторона заборгувала $200 тис. Ми подали всі документи, але поки не бачу підтримки з боку Української держави в досягненні повернення грошей.

– Кучма за своїми каналами не може допомогти?

– А що він може зробити, якщо його рідне дітище "Південмаш" та КБ "Південне" на очах падають?

– Ви довго пропрацювали на Байконурі – першому і найбільшому у світі космодромі. Як ви туди потрапили?

– Мене перевели туди з Капустиного Яру – найпершого в СРСР ракетно-космічного військового полігону в Астраханській області. На Байконурі я пропрацював вісім років – із 1979-го до 1986 року. Ми запустили проект, і мене відпустили додому, в Україну.

– Що за проект?

– У 1976 році в Радянському Союзі почали розроблення комплексу "Енергія – Буран" – масштабної програми багаторазової транспортної космічної системи. Рада Міністрів СРСР ухвалила створити на Байконурі будівельне управління, розширити будівельні війська і скерувати фахівців з усього Союзу. Спочатку приїхали півтори тисячі офіцерів, частину з них відсіяли за пияцтво, недисциплінованість, профнепридатність. Я потрапив на космодром із другою хвилею, відфільтрованою, у березні 1979-го.

Усі сили було скеровано на створення космічного апарата багаторазового використання: ракета-носій "Енергія" виносить на орбіту космічний корабель "Буран", який далі літає в космосі як літак, а потім повертається на Землю.

Така програма – ду-у-уже дороге задоволення. У США була схожа програма – "Спейс Шатл", вони зробили набагато більше запусків, а СРСР – усього два. Востаннє "Буран" здійснив два витки навколо Землі і приземлився в повністю безпілотному автоматичному режимі ("Шатл" міг здійснювати посадку тільки на ручному управлінні). У ті часи – неймовірне, величезне досягнення! Але дуже фінансово затратне, за сьогоднішніми мірками щонайменше $6 млрд.

– Дивний бізнес-план: вгатити $6 млрд заради всього двох запусків, а потім закрити проект.

– Мета була наздогнати і перегнати Америку, на це нічого не шкодували. У підсумку 10-річна холодна війна і гонка озброєнь роздягнули СРСР догола: до 1989 року у країні був страшний дефіцит, а на прилавках – порожнеча.

У космічній програмі брали участь абсолютно всі міністерства Радянського Союзу, реалізація була на особистому контролі міністра оборони СРСР Дмитра Устинова. Усі графіки, таблиці з датою і вартістю возили на затвердження до Москви. Я був присутнім практично на всіх великих нарадах.

– Протягом 10 років на нарадах ніхто жодного разу не порушив питання, що гонка озброєнь, зокрема витратна космічна програма, підривають економіку держави?

– Творці "Енергії" і "Бурана" – знамениті вчені, генеральні конструктори – між собою не завжди ладнали: не було Корольова там (Сергій Корольов, видатний радянський учений, уродженець Житомира, головний конструктор ракетно-космічної промисловості СРСР, помер у 1966-му. – "ГОРДОН").

Постійно був тиск зверху: швидше, у темпі, давайте! І махина закрутилася, мало не половина заводів усієї країни на це працювала, тільки військових будівельників на Байконурі було 45 тис. Коли у травні 1986 року вперше запускали "Енергію", двигуни не були достатньо випробуваними, ракета піднімалася вгору і так вібрувала, що ми думали: "Зараз вибухне". Сирим усе було.

– Протягом вісьми років вашої роботи на Байконурі невдалі запуски були?

– Були, водночас ні тоді, ні зараз цієї інформації офіційно ніде не публікували.

– Майже 30 років минуло, думаю, гриф "таємно" неактуальний, розкажіть.

– Вересень 1983-го, запуск із "гагарінського старту" – майданчика №2. Двоє космонавтів, Геннадій Стрекалов і Володимир Титов, заряджені, усе готово.

На Байконурі є два майданчики, із яких можна стартувати з людським ресурсом, – майданчик №2 (основний) і майданчик №31 (запасний). Принципова відмінність від вантажних стартів – ракета має плавно підніматися, інакше велике перевантаження для людського організму. Щоб забезпечити плавне піднімання, потрібно, щоб гази кудись ішли. Тобто облаштовують великі газоходи – щось на зразок величезної ями у формі балалайки.

На той момент запасний майданчик №31 закрили на ремонт. Усі зібралися на майданчику №2, кінооператори зі студії Довженка приїхали знімати запуск. Ракета піднімається і раптом починає завалюватися на бік газоходу. Повністю заправлена ракета з космонавтами!

Головний конструктор і начальник гарнізону одночасно натиснули кнопку "відстрілювання" – тобто відстрелити капсулу безпеки з космонавтами. Ракета впала, вибухнула, вигоріло абсолютно все, а капсулу з космонавтами вітром почало зносити просто в полум'я кілометром у діаметрі. Полум'я такої високої температури, що метал плавився.

– І?..

– Слава богу, вдалося уникнути трагедії.

– З'ясували причину невдалого запуску?

– Призначили державну комісію, дали тисячу осіб, вони по сантиметру все навколо прочесали, зібрали кожен елемент. Виявилося, що в одного з ракетних двигунів клапан не відкрився, вада.

На Байконурі є величезне кладовище ракетних двигунів із 1955 року. Їх випробовували, але нікуди не вивозили, оскільки таємна експериментальна розробка, режимний об'єкт. Я був на цьому кладовищі – це величезні гори двигунів.

– Це правда, що з Байконура було дуже важко звільнитися, військові навіть готові були їхати на війну в Афганістан, аби вирватися з космодрому?

– Потужна державна програма, гонка озброєнь, холодна війна, на кону – престиж СРСР, його науки й техніки, і зарплати непогані. Зверху було спущено негласний наказ нікого з військових фахівців із Байконура не відпускати, навіть на вищі посади. Але в людей ситуації різні: сім'ї, діти, комусь лікуватися треба, от деякі й писали рапорт на Афганістан, бо тоді командування не мало права тобі відмовити.

– Воювати з талібами легше, ніж працювати на космодромі?

– В Афганістані потрібні були і військові будівельники. Я навіть одного такого знав, запитував: "Навіщо ти туди лізеш, у тебе ж сім'я?!" Він відповів: "Я там два роки побуду і повернуся додому". Після Афганістану давали свободу вибору місця служби, та й імовірність загибелі в будівельників була невисокою.

– А ви думали про Афганістан?

– Ні-і-і, абсолютно, що ви! Я вісім років пропрацював на космодромі і буквально випросив у начальства повернення в Україну.

– Престижна робота, гарна зарплата, космодром... Що вас не влаштовувало?

– Коли моїй дитині було чотири рочки, ми з нею прилетіли в Москву. Приземлилися на військовому секторі аеродрому Внуково-3. Син вийшов із літака, побачив траву, квіточки і... почав їх їсти. У мене сльози потекли, розумієте?

– Ні, усі малюки так роблять, вивчають світ.

– Та він не бачив зелені на тому Байконурі! Це ж Казахстан, там ні лісів, ні трави – суцільний степ, випалена земля. Улітку спека +47 °С у тіні, кисневе голодування, у вухах дзвенить, перебіжками від тіні до тіні переміщаєшся. Узимку -30 °С, снігу мало, вітер страшний. Знаєте, скільки людей від спеки та холоду померло!

– Нічого не розумію: будуєте космодром, запускаєте ракети в космос, а люди від холоду і спеки вмирають, як це?

– На Байконурі було приблизно 65 майданчиків малих і великих. Ми жили на майданчику №10 – військове житлове містечко з будинками, школами, ресторанами, плюс там же космонавти до польотів готувалися. Містечко на 110 тис. жителів, практично обласний центр, тільки колючий дріт за периметром.

Найближчий майданчик космодрому на відстані 18 км, найвіддаленіший – 95 км. Між житловим містечком і космодромом постійно їздив мотовоз – це щось схоже на електричку, остання йшла рівно о 22.00, якщо не встиг – доводилося їхати додому на авто.

А тепер уявіть: дикий мороз, сильний вітер, машина глохне – чи то бензин закінчився, чи то привід-ремінь тріснув. І все – зв'язку немає, немає рації, мобільних не придумали. Навкруги нікого, тільки степ. Щонайбільше півгодини при -30 °С, і людина починає замерзати.

Ми завжди возили із собою запасні ремені для машини, бензин, а багато водіїв були недосвідченими солдатиками, призовниками по 18–20 років. Офіцери шинелі палили, тенти, щоб зігрітися, але жодної системи патрулювання між космодромом та житловим майданчиком не було. Протягом того часу, що я працював, 10 таких смертельних випадків було. Загалом, я про одне мріяв: повернутися додому, в Україну.

– Правда, що саме вашому інституту доручили виправляти "стіну Яценюка" – мережу оборонних споруд на кордоні з РФ?

– Частину "стіни" вже побудовано. Хотів би я знати, хто проводив експертизу цього проекту, оскільки технологічно і технічно його було виконано непрофесійно. М'яко кажучи. Дуже багато помилок, відхилень. Проект виконано без урахування властивості ґрунтів і умов місцевості, а саму "стіну", точніше, сітку, пальцем легко розколупати.

– Може, на етапі виконання припустилися помилок, а спочатку проект був нормальним?

– Ні, сам проект непрофесійний плюс показуха. Прикордонники розповідали, як місцеві жителі відкручували і секціями огорожі несли собі в городи. Зараз усе виправляємо: проектуємо водовідводи, пункти моніторингу, вежі, систему виявлення-оповіщення-патрулювання. Прикордонні війська з нами працюють, задоволені. Загалом, робота триває, але більше сказати не можу – закрита інформація.

– Як інститут пережив економічний спад останніх років?

– Важко, звісно. Самі шукаємо замовлення, до того ж щомісяця перераховуємо 500 тис. грн податків до бюджету.

У нас узагалі нещасний випадок був. Як добрі господарі, ми тримали рахунки у двох банках. Один із банків НБУ ліквідував, а в нас там на рахунку 6 млн грн було. Уявляєте, які це гроші для підприємства з 200 осіб? Тримісячна зарплата з повними преміями всім співробітникам накрилася, та ще на тлі економічної кризи.

Ми десятки листів написали – марно, відповідь одна: "Ви в черзі, поки фізособам не виплатимо, не чекайте". На папері перспектива повернути гроші є, а фактично – ні, оскільки 47 банків протягом двох років впало в Україні. До того ж у кожному нібито був куратор від НБУ, який мав стежити за всіма операціями банку, мав знати, що діється! Точно можу сказати: уся ця "чистка банків" – державний злочин проти держпідприємств, яких це стосується.

– Останнє запитання. Після початку війни з Україною чи підтримуєте ви відносини з російськими колегами, із якими навчалися і працювали в радянські і пострадянські часи?

– Телефонували кілька разів, вони кричать: "Що у вас там відбувається? Ви фашисти!" – от і вся розмова. Під час спроби якось порозумітися одержую відповіді – копію кремлівської пропаганди.

Знаєте, нещодавно до нас в інститут один військовий прокурор приходив, із відкритому ротом на все дивився: "Як ви багато живете!" І навіть не запитав: "Як вам це вдалося?" Не поцікавився, як ми змогли вижити, зберегтися і розвиватися. Ніхто спасибі не сказав колективу за те, що зберіг і тримає в чудовому стані унікальні архіви і фонди.

Одне знаю: жодні америки з європами нам не допоможуть, треба тільки на власні сили розраховувати. А щоб розраховувати на свої сили, треба берегти і розвивати те найцінніше, що в нас є.